Цінотлива 5 страница

— Я знаю, що дію вам на нерви, не кажучи вже про те, де я взявся на вашу голову, дупу і хворий прутень, з якого стікає молочно-біла рідина, але якщо вам, мій любий друже, байдуже, то я хотів би дати шанс тому юнакові, який стоїть перед вами навколішках. Дозвольте йому вибачитися, відполірувати вам чоботи ганчіркою до блиску і відпустіть, нехай собі йде.

З боку картярів долинуло схвальне бурмотіння. Цей звук на­стільки не сподобався Діпейпові, що зненацька він прийняв рішення: малого він теж уб’є. За зухвальство. Довбак, який ви­лив на нього відро помиїв, був дебільним. А в надокучливого малого не було навіть такого виправдання. Він просто вдавав із себе крутого.

Бічним зором Діпейп побачив, що Рейнолдз прослизнув змі­єю, щоб стати збоку від хлопця. Подумки Діпейп схвалив це рішення, але дуже сумнівався, що йому знадобиться поміч, щоби впоратися з цим фахівцем з рогаток.

— Хлопчику, я думаю, ти помилився, — дуже ввічливо сказав він. — Мені здається... — Джгут рогатки трохи натягнувся, чи Діпейпові це лише примарилося. І він почав діяти.

Ще довгі роки ця історія була на вустах у всіх гембрійців. Мину­ло тридцять років відтоді, як упав Ґілеад і настав кінець Альян­су, а в Гембрі досі її обговорювали. На той час понад п’ятсот старих (і кілька бабць) запевняли, що тієї ночі вони пили пиво в «Раю» і бачили все на власні очі.

Діпейп був молодий і спритний, як змія. Проте йому так і не вда­лося вистрелити в Катберта Олґуда. Джгут рогатки було відпуще­но з різким звуком, задимлене повітря шинку прорізала сталева нитка, і Діпейп закричав. Його револьвер упав, і чиясь нога від­штовхнула його по всипаній тирсі підлоги подалі від господаря (поки Великі мисливці за трунами перебували в Гембрі, ніхто не наважувався сказати, що бачив ту ногу, а після їхнього від’їзду всі хором заходилися це стверджувати). Захлинаючись вереском (Діпейп не міг терпіти болю), він підніс до очей скривавлену руку й вирячився на неї, не вірячи власним очам. Насправді йому ще пощастило. Катбертова кулька лише розтрощила йому кінчик вказівного пальця і зірвала ніготь. Пройди вона трохи нижче — і Діпейп зміг би пускати кільця диму крізь власну долоню.

Тим часом Катберт уже встиг перезарядити рогатку і тепер відтягував джгут.

— Шановний пане, чи не приділите ви мені хвилиночку сво­єї уваги...

— За його увагу я не ручаюся, — долинув з-за його спини голос Рейнолдза, — а от моя увага цілковито в твоєму розпо­рядженні. Не знаю, чи ти справді такий в біса вправний з цією штукенцією, чи тобі просто пощастило, але в будь-якому разі ти вже награвся. Повільно поклади її на стіл. Просто перед со­бою. Я хочу її бачити.

— Це удар у спину, — сумовито сказав Катберт. — Мене знову підвела моя жовторота юність.

— Твоя жовторота юність мені до одного місця, а от щодо удару в спину — це ти правильно сказав, — погодився Рей­нолдз. Стоячи позаду й трохи ліворуч від Катберта, він тицьнув дулом свого револьвера хлопцеві в потилицю і звів великим пальцем курок. В океані тиші, на який перетворився «Рай для подорожніх», цей звук пролунав дуже чітко. — А тепер поклади ту свою щипавку.

— На жаль, шановний пане, мушу відмовитися від цієї спо­кусливої пропозиції.

— Щоо?

— Бачте, я націлив свою вірну рогатку в голову вашому дру­гові... — почав Катберт, але Діпейп тривожно перемістився ближче до шинкваса, і хлопець підвищив голос. Тепер у ньому не лишилося ні краплини жовторотості. — Стій рівно! Ще раз поворухнешся — і ти труп!

Діпейп застиг, притискаючи скривавлену руку до заквецяної живицею сорочки. Вперше за весь час його обличчя набуло пере­ляканого виразу. А Рейнолдз вперше тієї ночі (і вперше відтоді, як він запізнався з Джонасом) відчув, що ситуація вислизає з-під його контролю. Та хіба таке було можливо? Як таке могло стати­ся, адже він обійшов цього малого ззаду і тепер тримав його на прицілі? Це нелогічно, все вже мало закінчитися.

Знову знижуючи тон голосу до розмовного (чи то пак грай­ливого), Катберт сказав:

— Якщо ти в мене вистрелиш, кулька полетить і твій друг помре в ту саму мить.

— Що за дурня, я не вірю, — сказав Рейнолдз, але те, що він почув у власному голосі, йому не сподобалося. У його голосі звучав сумнів. — Такий постріл нікому не до снаги.

— Може, нехай твій друг сам вирішить? — Катберт підвищив голос до доброзичливого гукання. — Агов, пане в окулярах! Бажаєте, щоб ваш друг у мене вистрілив?

— Ні! — пронизливо, на межі паніки заверещав Діпейп. — Ні, Клаю! Не стріляй!

— Отже, нічия, — здивовано констатував Рейнолдз. Проте наступної миті подив поступився місцем переляку — тонкої шкіри його горла якраз над адамовим яблуком торкнулося лезо величезного ножа.

— Ні, не нічия, — тихо мовив Алан. — Або ти покладеш ре­вольвера, мій друже, або я переріжу тобі горлянку.

За велінням долі вчасно з’явившись на цю виставу, Джонас стояв за стулками дверей і презирливо, недовірливо і майже налякано спостерігав за тим, що відбувалося в нього на очах. Спершу один з малих посланців Альянсу узяв на приціл Діпейпа, потім Рейнолдз приставив йому до потилиці револьвер, але самому Рейнолдзові до горла підніс ножа кремезний круглопикий хлопець із плечима плугатаря. Чудесно. Він би віддав належне цьому цирку на колесах, якби не треба було негайно виправляти ситуацію, бо вона загрожувала їм неабиякими про­блемами. На що вони можуть розраховувати в Гембрі, якщо виявиться, що бабаї бояться дітей, а не навпаки?

Ще є нас, і треба це зупинити, поки ніхто нікого не порішив. Звісно, якщо хочеш. А ти хочеш?

Джонас вирішив, що хоче. Вони могли вийти переможцями, якщо правильно зіграти. А ще він вирішив, що малі посланці Альянсу живими з Меджису не виберуться (якщо їм, звісно, не пощастить).

А де третій? Деаборн?

Своєчасне питання. Важливе. Подив міг обернутися для нього приниженням, якщо він дозволить себе обставити, як це зробили Рой та Клай.

Деаборна в шинку не було — в цьому Джонас був упевнений. Він розвернувся на підборах і прочесав Південну Хай-стрит пильним поглядом в обох напрямках. Відколи Місяць-Цілунок був уповні, минуло дві ночі, але надворі було світло, мов удень. Ні душі — ні на вулиці, ні віддалік, поблизу гембрійської крам­ниці. Перед крамницею був ґанок, але на ньому нікого, крім вирізьблених тотемів, Охоронців Променя: Ведмедя, Черепахи, Риби, Орла, Лева, Кажана і Вовка. Семеро з дванадцяти, в світ­лі місяця блискучі, мов мармурові. Їх, мабуть, діти обожнюють. Але жодної людини. Добре. Чудово.

Джонас вдивлявся у вузький завулок між галантереєю і м’яс­ною крамницею, помітив там якусь тінь за викинутими короб­ками, напружився, але в темряві блиснули зелені котячі очі, і він трохи розслабився. Повернувшись, він пішов туди, де на нього чекала нагальна справа, — штовхнув ліву стулку дверей і ступив у залу «Раю для подорожніх». Алан почув рипіння пе­тель, але не встиг навіть повернутися, як у скроню йому впер­лося дуло Джонасового револьвера.

— Синку, якщо ти не цирульник, краще відклади своє перо. Двічі я не попереджаю.

— Ні, — відказав Алан.

Джонас не очікував нічого, крім покори, тож ця відповідь вразила його, мов громом.

— Що?

— Те, що чув. Я сказав «ні».

Коли всі втрьох попрощалися з господарями Будинку-на-на-бережній, Роланд відпустив друзів прогулятися (він чомусь пі­дозрював, що гуляти вони підуть до «Раю для подорожніх», але навряд чи надовго там затримаються чи встрягнуть у якусь ха­лепу, бо ж у них не було грошей на карти, а пити вони могли хіба що холодний чай). До міста він поїхав іншою дорогою, прив’язав коня до стовпа на нижньому з двох міських майданів (Вітер лише тихо заіржав від подиву, та й по всьому) і відтоді блукав порожніми сонними вуличками, насунувши капелюха низько на очі й до болю стиснувши руки за спиною.

В голові у нього юрмилися думки. Тут, у містечку, коїлося щось дивне. Спершу він вирішив, що в нього просто розігралася уява і його дитяче «я» вишуковує якісь вигадані клопоти та ін­триги, бо його відіслали подалі від центру подій. Але після роз­мови з «Ренні» Ренфру він почав у цьому сумніватися. На нього чекали нерозв’язані питання й загадки, але найпаскудніше було те, що він ніяк не міг на них зосередитися, не кажучи вже про те, щоб зробити бодай крок до розгадки. Щоразу, коли він намагав­ся це зробити, в пам’яті зринало обличчя Сюзен Дельґадо... Її обличчя, волосся, ба навіть ніжки в шовкових черевичках і та безстрашність і грація, з якою вона повторювала па у танці за його величезними чоботами, не відстаючи і не вагаючись. Знову й знову в голові зринало останнє слово, яким він її затаврував, вимовлене пишномовним самовдоволеним голосом юного про­повідника. Зараз він віддав би все, аби лишень ті слова і той тон не прозвучали взагалі. Після Жнив вона ляже з Торіном у ліжко і до першого снігу зачне з ним дитину, можливо, хлопчика, який стане спадкоємцем. То й що з того? З прадавніх часів багаті чо­ловіки, відомі чоловіки, в чиїх жилах текла шляхетна кров, брали собі молоденьких дівчат у наложниці. Сам Артур Ельд мав більш ніж сорок, як розповідають легенди. То що йому було до того?

Здається, я закохався в неї. От що.

Від цієї думки йому стало лячно, але відкидати її він не хо­тів — надто вже добре знав своє серце. Він закохався в неї, так, це вже напевно, але якась частина його «я» також ненавиділа її і вперто хапалася за думку, яка так шокувала його за вечерею, думку про те, що він вистрелив би Сюзен Дельґадо в самісіньке серце, якби мав зброю. Частково це можна було пояснити рев­нощами, але не до кінця. Здебільшого він хотів її вбити навіть не через ревнощі. Олів Торін, яка сумно, проте грайливо всмі­халася в кінці столу, чомусь асоціювалася в нього з матір’ю. Хіба не той самий печальний і пригнічений вираз в очах він побачив, коли випадково застукав їх із батьковим радником? Мартен у сорочці з розстебнутим коміром, Ґабріела Дескейн у вільній сукні, що сповзла з плеча, в кімнаті сморід того, чим вони займалися весь той спекотний ранок?

У його душі, хоч вона вже й встигла згрубіти, від цієї кар­тини все стислося. І думки повернулися до Сюзен Дельґадо, її сірих очей і блискучого волосся. Він бачив, як вона сміялася, піднявши підборіддя і стиснувши руки перед сапфіром, якого дав їй Торін.

Мабуть, те, що вона була наложницею, Роланд ще міг би сяк-так їй пробачити. Але найпалкіше почуття до Сюзен не до­помогло б йому забути жахливу посмішку Олів Торін, з якою вона дивилася на дівчину, що посіла її місце за столом. Сиділа на її місці й сміялася.

Такі думки переповнювали його голову, поки він міряв кро­ками місячне сяйво. Ці думки не мали нічого спільного з його справою, адже він не через Сюзен Дельґадо сюди приїхав і не че­рез кумедного мера з його хрускотливими кісточками пальців та нещасною дружиною-селючкою... але він не міг відгородитися од них і поміркувати про те, що було його справою. Він забув лице свого батька, тож тепер гуляв у місячному сяйві, сподіваю­чись його віднайти.

Так він вийшов на сонну, залиту сріблом Хай-стрит і побрів із півночі на південь, думаючи про те, що він, мабуть, був би не проти перехилити чарчину з Катбертом і Аланом, а потім раз чи два кинути кості на Алею Сатани, повернутися до свого коня і піти спати. Саме тоді він і помітив Джонаса (його кіст­ляву фігуру і довге біле волосся годі було з кимось сплутати), що стояв перед стулками дверей «Раю для подорожніх» і зазирав усередину. І вмить решта думок випарувалися в Роланда з голо­ви: Джонас тримав руку на руків’ї револьвера і досить напруже­но вдивлявся. Щось коїлося. А якщо Берт і Алан там, то це могло бути пов’язано з ними. У містечку вони були чужинцями, тож цілком можливо, ба навіть стовідсотково, що не всі в Гемб­рі любили Альянс так само ревно, як їм було продемонстрова­но того дня за вечерею. А може, в халепу втрапили Джонасові друзі. Хай там як, але повітря було наелектризоване.

Сам достоту не розуміючи, чому він це робить, Роланд не­чутно піднявся сходами ґанку крамнички. На ґанку в ряд сто­яли вирізьблені скульптури тварин, очевидно, надійно при­биті до дощок, щоб п’яні клієнти шинка, що стояв через дорогу, не прихопили їх собі на згадку і не пішли з ними гуляти під акомпанемент дитячих пісень свого дитинства. Роланд сховав­ся за останньою фігурою (то був Ведмідь) і зігнув ноги в колінах, щоб не видно було верхівки капелюха. І застиг, як бовван. Він бачив, як Джонас озирається, дивиться на протилежний бік вулиці, потім ліворуч, щось помічає...

Звук, дуже тихий: нявіняяв!

Кіт. У завулку.

Якусь мить Джонас іще дивився, а потім ступив на поріг «Раю». Й одразу ж Роланд вискочив з-за статуї ведмедя, при­тьмом спустився сходами вниз і перетнув вулицю. На відміну від Алана, він не володів даром передчуття, але все-таки мав інтуїцію, яка часом заявляла про себе дуже голосно. І зараз вона волала, щоб він поквапився.

Місяць-Цілунок над головою зайшов за хмари.

Петті Гуляща досі стояла на стільці, але пари алкоголю вже остаточно полишили її голову і співати їй розхотілося. Вона не вірила власним очам: Джонас тримав на мушці хлопця, який тримав на прицілі Рейнолдза, а той, у свою чергу, тримав на прицілі ще одного хлопця (того, що мав на шиї пташиний череп, підвішений на ланцюжку), що цілився в Роя Діпейпа. Який на­справді пустив Рою Діпейпу трохи крові. А коли Джонас наказав великому хлопцеві кинути ножа, яким той погрожував переріза­ти Рейнолдзу горлянку, то великий хлопець відмовився.

«Можете задмухати мою свічку і відправити на ту галявину, де закінчується земний шлях, — подумала Петті. — Бо я вже побачи­ла все, що треба було побачити в житті. Так». Вона подумала, що слід було би злізти зі стільця — будь-якої миті могла початися велика стрілянина — але деякі моменти в житті варті ризику.

Бо деякі видовища були надто рідкісними, щоб їх отак просто взяти й прогавити.

— До цього міста нас відрядив Альянс, — сказав Алан, міцно тримаючи однією рукою Рейнолдза за впрілу чуприну, а другою притискаючи йому до горла лезо ножа. Не надто слабко і не над­то сильно, якраз настільки, щоб не розітнути шкіру. — Якщо ви скривдите нас, Альянс вам цього не пробачить. І наші бать­ки теж. Вас цькуватимуть, як собак, а коли впіймають, то пові­сять догори ногами.

— Синку, тут на двісті, а може, навіть на триста коліс навко­ло нема жодного альянсового патруля, — сказав Джонас, — та навіть якби патруль був на онтому схилі, срав би я на нього з го­ри. І ваших батьків я мав у дулі. Кинь ножа, або відшкрібатимеш свої мізки зі стін.

— Ні.

— Подальший розвиток подій обіцяє бути цікавим, — весело сказав Катберт, проте в його базіканні вже відчувалися нотки стурбованості. Не страх і не нервозність, а лише хвилювання. А вони нічого собі, похмуро подумав Джонас. Він таки недооці­нив цих хлопчаків на учті.

— Вистрелиш у Річарда, і Річард переріже горлянку панові Плащу, а пан Плащ, у свою чергу, застрелить мене. З моїх бід­них пальчиків перед смертю востаннє зірветься джгут, і сталева кулька полетить у те, що з великим перебільшенням можна назвати мізками пана Окуляри. Ні, сам ти залишишся в живих. Ото буде втіха твоїм мертвим друзякам.

— Пропоную нічию, — сказав Алан чоловікові, що тримав ду­ло револьвера біля його скроні. — Ми відступимо і підемо звідси.

— Ні, синку, — сказав Джонас терплячим тоном, маючи на­дію, що в голосі не бринить лють, хоча сам уже починав заки­пати. О боги, дозволити так себе обставити, навіть на короткий час. — Ніхто не сміє так себе поводити з Великими мисливцями за трунами. Це твій останній шанс...

Раптом щось тверде, холодне й гостре вперлося в Джонасову спину між лопатками. Він одразу збагнув, хто це і що це, зро­зумів, що гру програно, але ніяк не міг осягнути одного: як усе могло так обернутися? Такого кумедного повороту подій він на­віть передбачити не міг, і тепер це доводило його до сказу.

— Сховай револьвер у кобуру, — сказав голос власника го­строго металевого предмета. Голос був відсторонений — не про­сто спокійний, а безбарвний, без будь-яких емоцій. — Або ти це зробиш, або я простромлю тобі серце. І все. Слова вже не ва­жать. Зроби це чи помреш.

У тому голосі Джонас почув, на чиєму боці молодість та іс­тина. І сховав револьвера.

— А тепер ти, чорнявий. Забери свого ствола від вуха мого друга і засунь його собі в кобуру. Негайно.

Просити Клая Рейнолдза двічі не довелося. 1 коли Алан за­брав свій ніж від його горла й відступив, Рейнолдз протяжно зітхнув. Катберт не озирався, просто стояв з піднятим ліктем, натягуючи джгут.

— Ти, біля шинкваса, — наказав Роланд. — Револьвер у кобуру.

Діпейп послухався, кривлячись від болю, коли зачепився по­раненим пальцем за патронташ. І лише тоді, коли цей револьвер опинився в кобурі, Катберт послабив джгут і забрав з рогатки металеву кульку.

Поки розігрувалося дійство, про причину сутички всі забули. Весь заплаканий, Шимі зіп’явся на ноги і стрімголов побіг через усю залу. Він ухопив Катберта за руку, обцілував її (за інших об­ставин це гучне плямкання могло би видатися кумедним) і на мить притулив її до своєї щоки. Потім сторожко обійшов Рей­нолдза, штовхнув праву стулку дверей і вилетів просто в обійми Ейвері, заспаного і досі не протверезілого. Шеб збігав по нього до в’язниці, де п’яний шериф баронії після урочистої вечері у ме­ра звалився спати просто в одній з тюремних камер.

— Гарно погуляли, ге?

Говорив Ейвері. Всі мовчали. Та він і не думав, що хтось із них наважиться розтулити писок.

Кабінет шерифа у в’язниці був замалий, щоб умістити трьох дорослих чоловіків, трьох не зовсім дорослих, проте кремез­них, і одного просто-таки неосяжних розмірів шерифа Ейвері, тож шериф повів їх неподалік, до міської зали зібрань, де на кроквах під стелею пурхали голуби, і від тріпотіння їхніх крил та постійного цок-цок-цок високого годинника, що стояв поза трибуною, розходилася луна.

Зала була проста, але виявилася дуже вдалим вибором. Саме тут упродовж чотирьохсот років збиралися міський люд і зем­левласники баронії: ухвалювали рішення, приймали закони і час від часу відправляли людину, що не догодила, на захід. У самій посрібленій місяцем пітьмі цієї зали витала якась урочистість. Роланд подумав, що це відчувають усі, навіть старий Джонас. А вже шериф Герк Ейвері набув у тих стінах такого авторитету, який деінде йому б навіть не снився.

Залу було заставлено лавами, які в тій місцині й у ті часи на­зивали «неосідланими», — дубовими, з високими спинками, без подушок під низ чи під спину. Загалом їх було шістдесят, по трид­цять із кожного боку широкого центрального проходу. Джонас, Діпейп і Рейнолдз сиділи на першій лаві ліворуч від проходу, Роланд, Катберт і Алан—теж на першій лаві, але праворуч. Рей­нолдз і Діпейп сиділи похмурі й спантеличені, Джонас виглядав відстороненим і незворушним. Маленький загін Вілла Деаборна принишк. Роланд нагородив Катберта промовистим поглядом, сподіваючись, що той зрозуміє його правильно: Один-єдиний дотеп, і я тобі язика вирву, навіть не сумнівайся. І, здається, по­відомлення дійшло до адресата. Берт кудись сховав свого ідіот­ського «вартового», і то був добрий знак.

— Гарно погуляли, — повторив Ейвері й глибоко зітхнув, об­давши їх подихом перегару. Він сидів на краю сцени, звісивши коротенькі ніжки, і дивився на них із якимось гидливим подивом.

Прочинилися бічні двері, й до зали зайшов помічник шерифа Дейв. Білий піджак офіціанта він уже зняв, натомість одягнувши свою звичайну сорочку захисного кольору. З її кишені стирчав монокль. В одній руці він тримав кухля, в другій — якийсь сувій, який Роланд спершу прийняв за шматок бересту.

— Девіде, ти закип’ятив першу половину? — спитав Ейвері, напустивши на себе суворого вигляду.

— Еге ж.

— Двічі закип’ятив?

— Еге ж, двічі.

— Бо вказівки були такі.

— Еге ж, — слухняно повторив Дейв. Він подав Ейвері кухля і висипав туди рештки вмісту берестового сувою.

Помішавши рідину, Ейвері зі страдницьким виглядом зазир­нув усередину і випив. Скривився.

— Ой, пхе! — вигукнув він. — Ну й гидота!

— Що то таке? — поцікавився Джонас.

— Порошок від головного болю. На похмілля, якщо вже бути точним. Його приготувала стара відьма. Та, що живе на пагорбі Коос. Знаєте, про кого я веду мову? — Ейвері виразно глянув на Джонаса. Старигань удав, що не помітив цього, проте Роланд був іншої думки. А що б це могло значити? Ще одна загадка.

Зачувши слово «Коос», Діпейп підвів погляд, а потім знову повернувся до свого заняття: смоктати пораненого пальця. Бі­ля Діпейпа, загорнувшись у плащ, сидів Рейнолдз і насуплено вивчав свої коліна.

— І як, допомагає? — спитав Роланд.

— Еге ж, хлопче, але за відьмачі ліки тре’ розплачуватися. За­пам’ятай це: платити треба завжди. Від цих, наприклад, перестає боліти голова, якщо перебереш того триклятого мерського пун­шу, але від них хапає живота. А вже як пердиш, то!.. — Він де­монстративно помахав перед носом рукою, відсьорбнув із кухля і відставив його вбік. Він знову насупився, але всі відчули, що в залі наче стало трохи світліше. — То що з вами робити?

Герк Ейвері повільно обвів їх поглядом, від Рейнолдза з пра­вого краю до Алана «Річарда Стокворта» з лівого.

— Га, хлопці? На одній шальці терезів у нас хлопці мера й хлопці... гм, хлопчики... Альянсу, а на другій — шестеро ледь один одного не перестріляли і через що? Через якогось недо­умка і розілляте відро помиїв. — Він показав пальцем спершу на Великих мисливців за трунами, а потім на рахівників Альян­су. — Дві порохові діжки, а між ними — один гладкий шериф. То які будуть ваші думки? Говоріть, не соромтеся, у шльондрятнику Корал ви так не соромилися, тож і тут не треба!

Усі дружно мовчали. Ейвері відсьорбнув ще один ковток сво­єї лікувальної гидоти й знову глянув на них — цього разу вже рішуче. Те, що він сказав далі, не дуже здивувало Роланда. Нічого іншого він і не чекав від такого типа, як Ейвері, а надто коли почув його тон, тон людини, яка вважає себе здатною прийма­ти важкі рішення, коли, о боги, нема іншого виходу.

— То я скажу вам, що ми зробимо. Ми забудемо про цей ви­падок.

Вимовивши це, він замовк із виразом промовця, який очікує, що аудиторія от-от вибухне емоціями, але він готовий з ними впоратися. Коли ніхто не заговорив і навіть не поворухнув но­гою, шериф знітився. Втім, на нього ще чекали справи, а ніч уже добігала кінця. Розпроставши плечі, він повів далі.

— Я не чекатиму наступні три-чотири місяці, щоб дізнатися, хто з вас кого порішить. Ні! Але я також не збираюся вирішу­вати, як покарати вас за вашу дурну сварку через того йолопа Шимі. Кажучи, що, поки ви тут, я можу бути або вашим другом, або вашим ворогом, я закликаю до вашої розважливості, хлопці... але я був би дуже неправий, якби не звернувся до шляхетності ваших натур, які — я глибоко в цьому переконаний — не лише великодушні, але й чутливі.

Тепер шериф приміряв маску екзальтованості, яка, на Роландів погляд, не надто йому личила. Об’єктом своєї уваги цього разу Ейвері обрав Джонаса.

— Сей, я не вірю, що вам хочеться завдати клопоту трьом молодим людям з Альянсу — Альянсу, який був нам як мати рідна й захисник-батько впродовж цілих п’ятдесяти поколінь. Ви ж не хочете, щоб вас звинуватили в такій величезній непо­вазі, чи не так?

Джонас похитав головою і розтягнув губи в своїй ледь по­мітній посмішці.

Ейвері знову кивнув. Усе йде просто чудово, неначе про­мовляв той кивок.

— У всіх вас є свої маленькі справи, правда ж? Хтось зацікав­лений, щоб такі неприємності заважали виконувати роботу?

Тепер уже всі похитали головами.

— Отож, я хочу, щоб ви встали, поглянули один одному у вічі, потисли руки й попросили вибачення. Якщо ви цього не зроби­те, то можете всі вимітатися з цього міста до сходу сонця.

Взявши кухля, він зробив ще один ковток, цього разу великий. Звісно, то був суцільний блеф. Шериф не міг не зрозуміти, що його влада не поширюється на Джонаса, Рейнолдза і Діпейпа, щойно побачив маленькі сині труни, витатуювані в них на руках. Після того, що сталося ввечері, він так само дивився на Деаборна, Стокворта і Гіта. І міг лише сподіватися, що всі шестеро усвідом­люють, у чому їхня вигода. Роланд розумів. Вочевидь, так само, як і Джонас, бо підвівся той одночасно з Роландом.

Ейвері трохи подався назад, наче очікуючи, що Джонас ви­тягне револьвер, а Деаборн — ножа з-за пояса, того, якого було приставлено до спини Джонаса, коли Ейвері, відсапуючись, ввірвався до шинку.

Але зброї й ножа ніхто не діставав. Джонас повернувся об­личчям до Роланда і простягнув руку.

— Він слушно каже, хлопче, — продеренчав Джонас своїм старечим голосом.

— Так.

— Ти потиснеш старому руку? Забудьмо про старе і почнімо спочатку.

— Гаразд. — Роланд теж простягнув руку.

Джонас потис її.

— Благаю прощення.

— І я благаю вашого прощення, пане Джонасе. — Роланд постукав лівою рукою по горлу, як це належало робити під час звертання до старших за подібних обставин.

Коли вони обидва сіли на свої місця, то одразу ж, немов на церемонії, відрепетируваній заздалегідь, підвелися Алан і Рей­нолдз. Останніми були Катберт і Діпейп. Роланд чомусь ані­трохи не сумнівався, що Катбертова нерозважність вигулькне, як чортик із табакерки, — цей блазень просто не зміг би втри­матися від спокуси, хоч, напевно, добре розумів, що брати Діпейпа на кпини зараз не час і не місце.

— Благаю прощення, — сказав Берт напрочуд стриманим го­лосом без тіні сміху.

— І-я-благаю, — промимрив Діпейп і простягнув руку, за­юшену кров’ю. Перед Роландовим внутрішнім зором проплив­ла кошмарна картина: Берт щосили стискає цю руку, і рудоголовий заходиться вереском, мов недорізане порося. Але, на щастя, Бертів потиск був так само стриманий, як і його голос.

Ейвері сидів на краю сцени, спустивши вниз коротенькі тов­сті ніжки, і дивився на все це з посмішкою добродушного дя­дечка. Всміхався навіть помічник Дейв.

— А тепер я пропоную самому собі потиснути вам усім руки і відпустити додому, бо година вже пізня і таким красуням, як я, треба в люлю. — Шериф захихотів, а що ніхто його не підтримав, то знову знітився. Втім, зі сцени він спустився і пішов тиснути руки з ентузіазмом священика, якому нарешті пощастило об­вінчати парочку впертюхів після тривалих і буремних залицянь.

Коли вони вийшли надвір, місяць уже сховався і небо на обрії над Чистим морем світлішало.

— Гадаю, ми ще зустрінемося, сей, — сказав Джонас.

— Гадаю, так, — сказав Роланд і блискавкою злетів на коня.

Великі мисливці за трунами мешкали в хатині сторожа за милю на південь від Будинку-на-набережній (і за п’ять миль від само­го міста).

На півдорозі Джонас зупинився за поворотом дороги. Земля тут крутим кам’янистим схилом спускалася до моря, над яким уже світало.

— Злазьте з коня, містере, — сказав він, дивлячись на Діпейпа.

— Джонасе... Джонасе, я...

— Злазь з коня.

Нервово кусаючи губи, Діпейп покірно зліз.

— Знімай окуляри.

— Нащо, Джонасе? Я не...

— Якщо хочеш, щоб вони розбилися, діло твоє. Особисто мені начхати.

Ще сильніше кусаючи губи, Діпейп ледве встиг зняти оку­ляри в золотій оправі, як Джонас зі страшною силою вдарив його у голову. Скрикнувши від болю, Діпейп упав і покотився до урвища. Джонас погнав коня вперед, зіскочив і блискавично вхопив Діпейпа за сорочку, перш ніж той встиг звалитися в прір­ву. Він глибоко втягнув у себе повітря, вдихаючи запах живиці й Діпейпового поту.

— Дарма я тебе впіймав. Ти хоч знаєш, якого лиха накоїв?

— Я... Джонасе... я не хотів... просто хотів трішки розважи­тися... як нам було знати, що вони...

Дуже повільно Джонасова рука відпустила сорочку — він збагнув сенс останньої фрази Діпейпової балаканини. Звідкіля їм було знати. Сказано безграмотно, проте точно. І якби не той вечір, вони б і далі ні сном, ні духом не відали. З цієї точки зору Діпейп навіть зробив їм послугу. Знайомий диявол кращий за незнайомого. Та все одно підуть чутки і люди братимуть їх на кпини. Та, може, навіть це зіграє їм на користь. Сміятися пере­стануть, коли настане час.

— Джонасе, благаю прощення.

— Стули пельку, — сказав Джонас. Невдовзі на сході зажев­ріють перші промені сонця, і в цьому світі, сповненому смутку і скорбот, почнеться новий день. — Я не скину тебе в прірву, бо в такому разі нам із Клаєм теж довелося б стрибнути. Ці хлопці обставили нас так само, як і тебе, га?

Діпейп хотів було погодитися, але потім передумав, вирішив­ши, що за тих обставин це надто небезпечно. Тож розважливо промовчав.

— Спускайся до нас, Клаю.

Клай зліз із жеребця.

— Присядь-но.

Усі троє сіли навпочіпки, п’ятами догори. Джонас висмикнув пагінець трави і затис його в зубах.

— Нас запевнили, що це діти з Альянсу, і в нас не було при­чин не вірити. Хлопчики нашкодили, от їх і відправили подалі, до Меджису, сонної баронії на березі Чистого моря, приставив­ши їх до якоїсь непотрібної роботи, яка на три чверті склада­ється з покарання. Хіба не так нам усе описали?

Його напарники кивнули.

— І після того, що сталося сьогодні ввечері, ви досі в це вірите?

Діпейп похитав головою. Клай теж.

— Може, вони й багаті хлопчиська, але на цьому вся правдо­подібність закінчується, — сказав Діпейп. — Те, як вони сьогод­ні поводилися... вони були як... — він затнувся, бо ідея, що спа­ла йому на думку, була надто абсурдною, щоб у неї повірити.