Цінотлива 14 страница

Якось рано-вранці, коли Мисливець вже виріс наполовину, Рейнолдз і Діпейп разом спустилися сходами з другого поверху «Раю для подорожніх». У великій залі було тихо, за винятком похропування і посвистування крізь слиз у носі. Гулянка у найгучнішому шинку Гембрі вкотре скінчилася.

Джонас у компанії мовчазного гостя грав у Терплячку Кан­цлера за столиком Корал ліворуч від стулкових дверей. Тієї ночі на ньому був плащ, а з рота, коли він схилявся над картами, трохи парувало. Морозу надворі ще не було, але невдовзі він ударить — про це свідчив крижаний холод у повітрі.

Його гість теж дихав парою. Скелетоподібний Кімба Раймер був укутаний у сіру накидку, подекуди звеселену помаранчеви­ми смужками. Вони з Джонасом саме збиралися потеревенити про справи, коли з’явилися Рой і Клай (Пінч і Джиллі, подумав Раймер), вочевидь до наступної ночі вже скінчивши орати й сі­яти в ліжках на другому поверсі.

— Елдред, — сказав Рейнолдз, а тоді: — Сей Раймер.

Раймер кивнув у відповідь, з ледь помітним презирством обводячи поглядом Рейнолдза і Діпейпа.

— Довгих днів і приємних ночей, джентльмени.

«Атож, світ зрушив з місця, — подумав Раймер, — якщо такі мерзенні люди стають важливими персонами». Сам Джонас був лише трохи кращий за них.

— Можна на пару слів, Елдреде? — спитав Клай Рейнолдз. — Ми тут з Роєм перемовилися, і я...

— А дарма, — перебив Джонас своїм деренчливим голосом. Помираючи, Раймер не здивується, коли почує, що такий са­мий голос у Ангела Смерті. — Від балачок ви ще, Боже борони, думати почнете. А думати для таких, як ви, небезпечно. Це як колупати в носі гострим кінцем кулі.

Діпейп огидно захихотів, наче до нього не дійшло, що жарт стосувався і його теж.

— Джонасе, слухай, — почав Рейнолдз, а тоді з сумнівом зир­кнув на Раймера.

— Від сея Раймера у нас таємниць нема, — Джонас виклав новий ряд карт. — Він же наш головний начальник. Я граю в Терплячку Канцлера на його честь.

Рейнолдз вочевидь збентежився.

— Я думав... тобто я гадав, що мер Торін...

— Гарт Торін не бажає знати жодних подробиць нашої до­мовленості з Добрим Чоловіком, — сказав Раймер. — Його ці­кавить щодо цього лише доля прибутку, пане Рейнолдз. Його думки зараз зайняті тим, щоб Свято Жнив пройшло гладко і щоб його оборудка з юною леді... успішно добігла кінця.

— Еге, ви дуже дипломатично висловлюєтесь, — із меджиським акцентом промовив Джонас. — Але оскільки Рой має трохи спантеличений вигляд, я йому перекладу. Мер Торін більшість часу проводить у сортирі, смикаючи себе за краника і мріючи, що його кулак — це поцька Сюзен Дельґадо. Готовий заклас­тися, що коли мушля нарешті розтулиться і її перлина лежатиме перед ним, він не зможе її взяти — його серце лусне від збуджен­ня і він впаде на неї мертвий. Атож!

Діпейп знову по-ослячому затикав. І тицьнув ліктем Рейнолдза.

— А він у цьому тямить, га, Клаю?

Рейнолдз вишкірився, але стурбований вираз із його очей не зник. Раймер видушив із себе посмішку, тонку, як крига в лис­топаді, і показав на сімку, яка щойно вискочила з колоди.

— Червоне на чорне, мій дорогий Джонасе.

— Я вам не дорогий, — сказав Джонас, кладучи сімку бубен на вісімку тіней, — добре собі це затямте. — Тоді до Рейнолдза і Діпейпа: — Що вам, хлопці, ще треба? Ми з Раймером оце зби­ралися трохи побалакати.

— Може, ми всі разом помізкуємо, — запропонував Рейнолдз, кладучи руку на спинку стільця. — Подивимося, чи ми мисли­мо одностайно.

— Не думаю, — Джонас роздратовано змішав свої карти, і Клай Рейнолдз хутко прибрав руку зі стрільця. — Кажіть, що хотіли, і відвалюйте. Вже пізно.

— Ми тут думали, що нам час піти на смугу К, — сказав Діпейп. — Позирити там. Переконатися, чи той старий у Рітці казав правду.

— І що в них там ще є, — вставив Рейнолдз. — Ми вже не мо­жемо собі дозволити гаяти час і вичікувати нагоди. Може, в них там...

— Що? Револьвери? Електричні лампи? Феї в пляшках? Я по­міркую над цим, Клаю.

— Але...

— Я сказав, подумаю. Ідіть обидва нагору, назад до своїх фей.

Рейнолдз і Діпейп подивилися на нього, перезирнулися між собою і відступили від стола. Раймер проводжав їх зі своєю тонкою посмішкою.

Біля підніжжя сходів Рейнолдз повернувся. Джонас саме тасував карти. Питально звів кущуваті брови.

— Одного разу ми вже їх недооцінили і вони виставили нас йолопами. Я не хочу, щоб це сталося знову. Ось і все.

— У тебе досі коле в дупі через той випадок? У мене теж. По­вторюю ще раз: вони заплатять. Я вже підготував докладний рахунок, і коли настане час, я його їм пред’явлю. Але зробити перший крок вони мене не змусять. Час на нашому боці, а не на їхньому. Затямив?

— Так.

— Спробуєш запам’ятати?

— Так, — повторив Рейнолдз, наче вдоволений.

— Рою? А ти мені довіряєш?

— Еге ж, Елдреде. Цілковито, — Джонас похвалив його за гарну роботу в Рітці, і тепер Діпейп підтакував йому, як кобель, що чує запах сучки.

— Тоді йдіть нагору, обидва, і дайте мені поговорити з бо­сом. Я вже надто старий, щоб засиджуватися аж так допізна.

Коли ті піднялися нагору, Джонас знову розклав карти й оки­нув поглядом залу. Там покотом спало близько дюжини пияків, включаючи піаніста Шеба і вишибайла Гавкучого. Поблизу не було нікого, хто міг би підслухати тиху розмову, навіть якби хтось із п’яниць, що хропіли, з якоїсь причини і вдавав із себе сплячого. Джонас поклав червону королеву на чорного лицаря і подивився на Раймера.

— Кажіть своє слово.

— Взагалі-то ті двоє вже все сказали за мене. Надлишок мізків сеєві Діпейпу не загрожує, а от Рейнолдз видається мені до­сить кмітливим. Адже так?

— Трапляється й таке, що Клай шурупає. Коли поголиться і коли місяць такий, як треба, — згодився Джонас. — Тобто ви прибули сюди з Будинку-на-набережній, щоб повідомити мені, що до цих трьох малят треба придивитися?

Раймер пересмикнув плечима.

— Може, й так. І кому, як не мені, цим займатися. Але що ми будемо шукати?

— Саме це ви й маєте з’ясувати, — Раймер постукав по одній з Джонасових карт. — Це канцлер.

— Еге. Майже так само бридкий, як і той, з яким я зараз си­джу, — Джонас поклав канцлера (то був Павло) на свій ряд карт. Наступним витяг Луку і поклав поряд із Павлом. Петро і Матвій десь ховалися. Джонас недоброзичливо зиркнув на Раймера. — Ви приховуєте це краще, ніж мої хлопці, але нервуєтеся не мен­ше за них. Хочете знати, що там, у бараці? То я вам скажу. За­пасні чоботи, портрети матусь, смердючі шкарпетки, жорсткі простирадла з-під хлопчиків, яких привчили, що бігати за ві­вцями — це для людей другого сорту... а ще десь сховані револь­вери. Скидається на те, що під дошками підлоги.

— Ви справді думаєте, що в них є зброя?

— Еге. Рой рознюхав. Вони з Ґілеаду, їхні батьки з роду Ельда чи так їм хочеться вважати. Ймовірно, вони учні і їх відпра­вили сюди зі зброєю, якої вони ще не заслужили. У мене є сум­ніви щодо того високого, на чиїй пиці написано чхав-я-на-вас, він може вже бути стрільцем, але хіба таке можливо? Навряд. Навіть якщо він стрілець, це нічого не міняє, бо я сильніший. Я це знаю, і він також.

— Тоді навіщо їх сюди відрядили?

— Не тому, що у Внутрішніх бароніях вас підозрюють у зра­ді. В цьому можете бути впевнені, сей Раймер.

Раймер сів рівно, виткнувши голову зі своєї накидки. Його обличчя скам’яніло.

— Як ти посмів називати мене зрадником? Як ти смієш?

Елдред Джонас обдарував міністра матеріальних запасів баронії неприємною посмішкою, від чого став схожий на росомаху.

— Я все життя називав речі своїми іменами. Називатиму й на­далі. Для вас повинно мати значення лише те, що я ніколи не пере­ходив дорогу начальникам.

— Якби я не вважав, що причина...

— До дідька те, що ви там вважаєте! Вже пізно, я хочу спати. Ті люди в Новому Ханаані і Ґілеаді навіть гадки не мають, що тут відбувається чи не відбувається. Б’юся об заклад, мало хто з них узагалі тут бував. Вони надто зайняті тим, щоб усе там на­дійно трималося, і не подорожують. Усі знання вони черпають із книжок з малюнками, які їм читали в дитинстві: веселі ковбої радісно гарцюють за худобою, радісні рибалки витягають веле­тенських риб у свої човни, народ танцює в дерев’яних постолах біля комор і п’є великими кухлями граф у павільйоні «Зелено­го серця». Заради Людини-Ісуса, Раймере, не наїжджайте на мене. Я з таким стикаюся мало не щодня.

— Вони вважають Меджис осередком тиші і спокою.

— Еге ж, сільська ідилія, саме так, без сумніву. Їм відомо, що їхній спосіб життя — шляхетність, лицарство, поклоніння перед предками — невдовзі накаже довго жити. Можливо, остання битва відбуватиметься й за двісті коліс на північний захід од їхніх кордонів, але коли Фарсон пустить проти них свої вогнен­ні карети й роботів, то хвиля війни докотиться й на південь. У Внутрішніх бароніях є такі люди, що нюхом відчули цей при­хід ще двадцять чи більше років тому. Цих малих відрядили сюди не для того, щоб вони викривали ваші таємниці, Раймере; такі люди не посилають своїх малих туди, де на них може чатувати небезпека. Їх вислали сюди, щоб не крутилися під ногами, от і все. Звісно, від цього вони не стали сліпими чи дурними, але, заради богів, давайте міркувати тверезо. Це ж малі діти.

— Що там у них у бараку ще може бути?

— Може, щось таке для передавання звісток. Найімовірні­ше — геліограф. А десь за межами Петлі який-небудь пастух або фригольдер, ласий до грошей, хтось, кого вони навчили читати повідомлення і передавати їх далі або відносити власноруч. Але невдовзі передавати якісь там звістки буде пізно, чи ж не так?

— Можливо. Проте не пізно зараз. Діти вони чи ні, та вони мене турбують.

— Запевняю вас, причин хвилюватися нема. Дуже скоро я бу­ду заможний, а ви так і просто багатієм. Самим мером, якщо забажаєте. Хто вам завадить? Торін? Він тюхтій. Корал? Та вона сама допоможе вам його пов’язати, клянуся. А, може, ви навіть бароном захочете стати, якщо цей титул ще можна буде воскресити, — помітивши, як зблиснули в Раймера очі, Джонас посміхнувся. В колоді саме нагодився Матвій, і він поклав йо­го до решти Канцлерів. — Так, я нюхом чую, чого воліє ваша душа. Золото й коштовності — це чудово, але ніщо так не під­носить тебе у власних очах, як люди, котрі перед тобою б’ють поклони, чи не так?

— Вони, напевно, вже побували на пасовиськах, — сказав Раймер.

Джонасова рука застигла над розкладом карт. Ця думка і йо­го самого вже не раз навідувала, особливо впродовж останніх двох тижнів.

— Як ви гадаєте, скільки часу потрібно, щоб порахувати на­ші неводи, човни і трали? — спитав Раймер. — Вони вже мають бути на Крутоярі, рахувати корів і коней, нишпорити по комо­рах, вивчати графіки приплоду. Вони мали там бути ще два тиж­ні тому. Якщо тільки не знали, що там знайдуть.

Джонас збагнув, на що натякає Раймер, але не йняв віри. Він просто не міг повірити, що хлопці, які голилися лишень раз на тиждень, були здатні на таке віроломство.

— Ні, — сказав він. — Це ваше боязке серце вам підказує. Вони так стараються зробити все правильно, що повзають до­вкруж, як старі шкарбани з поганим зором. Зовсім скоро вони вже будуть на Крутоярі, а там пнутимуться зі шкіри, щоб усе гарненько полічити.

— А якщо ні?

Гарне питання. Позбутися їх, подумав Джонас. Наприклад, із засідки. Три постріли з укриття, і нема більше малих. Пого­лос, звісно, піде — хлопців у містечку любили, — але до Ярмар­ку Раймер триматиме все під контролем, а після Свята Жнив це вже не матиме значення. Втім...

— Я поїду в смугу К, пороздивляюся, — нарешті сказав Джо­нас. — Сам, без Клая і Роя, вони тільки заважатимуть.

— Добра думка.

— Може, ви бажаєте скласти мені компанію.

Кімба Раймер знову холодно посміхнувся.

— Навряд.

Джонас кивнув і знову роздав карти. Їхати в Смугу К трохи ризиковано, проте він не думає, що виникнуть проблеми — осо­бливо, якщо поїде сам. Вони лише хлопчики, до того ж більшу частину дня їх немає в бараці.

— Коли я можу сподіватися звіту, сей Джонас?

— Тоді, коли я буду готовий вам його надати. Не квапте мене.

Раймер підняв обидві тонкі руки й простягнув їх долонями

до Джонаса.

— Благаю прощення, сей.

Змінивши гнів на милість, Джонас кивнув. Перевернув ще одну карту. Петро, Канцлер Ключів. Джонас поклав карту у верх­ній ряд і дивився на неї, перебираючи пальцями своє довге біле волосся. З карти він перевів погляд на Раймера, котрий дивив­ся на нього, звівши брови.

— Ви всміхаєтеся, — констатував Раймер.

— Атож! — Джонас знову почав роздавати. — Я щасливий! Усі Канцлери відкрилися. Скидається на те, що в цій грі я вийду переможцем.

Для Реї пора Мисливця обернулася гірким розчаруванням і не­вдоволенням. Її плани пішли шкереберть, а через невчасний стрибок кота вона не знала, як і чому. Певно, хлопчисько, яке позбавило її цноти, не дало їй відрізати кучму... але як? Хто він такий насправді? Вона дедалі більше над цим замислювалася. Але цікавість була не в змозі вгамувати лють. Рея з Коосу не зви­кла до поразок.

Вона зиркнула через усю кімнату, туди, де, зіщулившись, сидів і спостерігав за нею кіт Чахлик. Зазвичай він одпочивав у каміні (схоже, йому подобалася прохолода повітряних пото­ків, що вирували у комині), та відколи хазяйка підпалила йому шкуру, Чахлик надавав перевагу стосу дров. І, зважаючи на Реїн настрій, мудро чинив.

— Скажи спасибі, що я взагалі тебе не прибила, паскудний ти потрох, — пробурчала стара.

Вона повернулася до кристала і знову почала робити над ним паси, але в кулі лише вирувало рожеве полум’я, а зображення не з’являлося. Зрештою Рея підвелася, пошкутильгала до две­рей, розчахнула їх і визирнула в нічне небо. Місяць уже збіль­шився наполовину, і на його яскравій поверхні чітко проступав Мисливець. Увесь потік брудної лайки, який Рея не наважува­лася вилити на кристал (хтозна, яка істота там, усередині, а рап­том вона образиться?), дістався місяцеві. Відьма двічі вгатила кістлявим кулаком об одвірок, видобуваючи з пам’яті всі про­кльони, які тільки могла згадати, навіть ті, якими обмінюються діти на гральному майданчику. Вперше в житті вона так лютувала. Вона віддала дівчиську наказ, а те чомусь не послухалося. Сучка заслуговувала на смерть за те, що насмілилася повстати проти Реї з Коосу.

— Але не одразу, — прошепотіла стара. — Спершу її мають виваляти в пилюці, потім обдзюрити так, щоб пилюка стала багнюкою й розмастилася по всьому її білявому волоссю. Щоб її принижували... били... обпльовували...

Вона знову вгамселила кулаком об двері, цього разу розбив­ши кісточки до крові. Та виною всьому було не лише те, що дівчина не скорилася наказові. Існувала ще одна проблема, по­в’язана з першою, проте набагато серйозніша: тепер Рея була надто засмучена і могла користуватися кристалом лише в рід­кісні не прогнозовані моменти. Вона знала, що паси руками й заклинання безсилі. Слова й жести були лише способом сконцентрувати силу волі. Кристал реагував тільки на це — си­лу волі й зосереджену думку. А тепер, через ту шльондру та її малолітнього коханця Рея була надто розлючена, щоб зосере­дитися й розсіяти рожевий туман, що вирував у кристалі. Вона не могла нічого бачити, бо лютувала.

— Як зробити все так, як було раніше? — запитала Рея в при­марної фігури на місячній поверхні. — Скажи мені! Скажи! — Але Мисливець мовчав. І зрештою Рея побрела назад у хижу, облизуючи скривавлені кісточки.

Помітивши, що вона повернулася, Чахлик забився у засно­ваний павутинням куток між дровами і комином.

РОЗДІЛ II

ДІВЧИНА БІЛЯ ВІКНА

Тепер Мисливець «набив пузо», як казали старожили. Навіть удень він прозирав на небі, блідий упир, захоплений зненацька яскравим сонячним світлом осені. Перед закладами на кшталт «Раю для подорожніх» і на ганках великих ранчо, таких як «Рокінг Б» Ленґіла і «Ледача Сюзен» Ренфру, з’явилися опудала, набиті соломою й одягнені в старе дрантя. На кожному було сомбреро, кожне тримало в руках кошик із овочами-фруктами і зирило на світ, що стрімко порожнів, своїми очима, шитими білими стібками.

Дороги загачували вози, наповнені баклажанами. Врожай яскраво-помаранчевих гарбузів і пурпурових гострокоренів уже зберігався у коморах. На полях копали картоплю. Перед крамницею Гембрі на різьблених фігурах вартових висіли аму­лети на врожай.

Всі дівчата Меджису шили костюми на Ніч Жнив (часом схли­пуючи над ними, коли робота просувалася повільно) і мріяли про хлопців, з якими танцюватимуть у павільйоні «Зеленого серця», їхнім маленьким братикам не давали спати думки про ігри й при­зи, які вони здобудуть на карнавалі. Навіть їхні батьки, хоч і стом­лені, з болем у руках і спині, думали про принади Свята Жнив.

Наостанок змахнувши зеленим рукавом, літо пішло, і на­стала пора врожаю.

Реї було начхати на Жнивні танці чи карнавальні ігри, проте спалося їй аж ніяк не краще, ніж тим, хто про них мріяв. Всі ночі аж до самого світанку вона лежала без сну на своєму смер­дючому солом’яному матраці й нетямилася від ненависті. Якось уночі, невдовзі після розмови Джонаса з канцлером Раймером, вона вирішила напитися до нестями. Але її діжка з графом май­же спорожніла, і це, ясна річ, тільки погіршило її настрій. По­вітря струсонули прокльони.

І саме тоді, коли вона втягнула повітря, щоб розродитися новою порцією лайки, їй стрелила чудова думка. Просто блис­куча. Вона хотіла, щоб Сюзен Дельґадо відрізала собі коси. З не­відомих причин цього не сталося... але ж вона таки щось знала про дівулю, чи не так? Щось цікавеньке, еге ж, дуже пікантне.

Рея не мала жодного бажання йти з тим, що знала, до мера Торіна, бо плекала надію (мабуть, даремну), що він забув про свій чарівний кристал. А от тітонька дівчини... що, як Корделія Дельґадо дізнається, що її небога не лише втратила цноту, ай упевнено простує шляхом повії? Рея сумнівалася, що Корделія побіжить із цим до мера (та жінка була снобкою, але не дурепою), та все одно це те саме, що пустити кота в голубник, еге?

— Няв!

До речі, про котів: Чахлик стояв на ґанку в світлі місяця й ди­вився на хазяйку водночас із надією та недовірою. Страхітливо посміхаючись, Рея розкрила обійми.

— Ходи до мене, золотце! Ходи, мій солоденький!

Витлумачивши це як вибачення, Чахлик радо стрибнув хазяй­ці на руки й голосно замуркотів, коли Рея заходилася облизува­ти йому боки своїм старим жовтуватим язиком. Тієї ночі Коос уперше за весь тиждень спав глибоким сном. А наступного ран­ку, коли вона взяла до рук кристал, його туман миттю розвіявся. Цілісінький день вона була прикута до кулі: шпигувала за людь­ми, яких ненавиділа, майже нічого не пила і геть нічого не їла. З трансу вийшла лише ближче до сутінок і збагнула, що так ні­чого й не зробила, щоб покарати ту малу нахабну шляйку. Але Рею це не засмутило. Тепер вона знала, що можна зробити... а наслідки могла побачити в кристалі! Протести, лемент, звинувачення — все-все! Вона побачить, як Сюзен ридає. О, найсолодша мить — бачити її сльози.

— Мій маленький врожайчик, — поділилася вона радістю з Ермотом, який проповз її ногою в те місце, де їй найбільше подобалося його відчувати. Еге, не всякий чоловік зробить то­бі так приємно, як це вмів робити Ермот. Сидячи зі змією між ніг, Рея розреготалася.

— Не забудь, ти обіцяв, — нервово сказав Алан, коли вони по­чули цокіт Вітрових копит. — Тримай себе в руках.

— Добре, — сказав Катберт, маючи, проте, щодо цього певні сумніви. Поки Роланд у супроводі своєї великої тіні їхав уздовж довгого крила барака і заїжджав на подвір’я, Катберт нервово стиснув руки в кулаки. Примусив їх розтиснутися. Але спосте­рігаючи, як Роланд злазить з коня, знову мимохіть стиснув, впинаючись нігтями в долоні.

«Черговий раунд, — подумав Катберт. — О боги, як вони мене дістали. До печінок».

Минулого вечора сварка розгорілася через голубів. Катберт хотів надіслати голубом звістку про цистерни з нафтою, Роланд був проти. Вони посварилися. Хоча ні, не так (це теж доводило його до сказу, шарпало нерви, як виття тонкоходу), Роланд із ним не сварився. Тими днями він навіть не завдавав собі кло­поту сваритися. Його погляд завжди був відсторонений, наче з друзями перебувала лише його тілесна оболонка, а решта — розум, душа, дух, ка — залишилася з Сюзен Дельґадо.

— Ні, — просто сказав він тоді, — вже запізно для цього.

— Ти не можеш цього знати, — заперечив Катберт. — Навіть якщо чекати допомоги від Ґілеаду вже пізно, то отримати по­раду звідти не пізно. Невже ти не розумієш?

— Що вони нам можуть порадити? — Роланд наче не чув роз­дратування в голосі Катберта. Сам він говорив спокійно. Роз­важливо. І геть відчужено, подумав Катберт, від ситуації, що не терпіла зволікання.

— Якби ми це знали, — відповів він, — то й питати не треба було б, правда, Роланде?

— Нам залишається очікувати й зупинити їх, коли вони зроб­лять свій хід. Катберте, ти чекаєш, що тебе заспокоять, а не да­дуть пораду.

«Ти маєш на увазі, що ми повинні чекати, поки ти натрахаєш її досхочу, різними способами і в різних місцях, — подумав Катберт. — Знизу, зверху, на боці й догори дриґом».

— У тебе затьмарений розум, — холодно сказав Катберт. І по­чув, як зойкнув Алан. Жоден із них ніколи не дозволяв собі сказати таке Роландові. Тепер, коли слова зірвалися, він три­вожно чекав, що за ними станеться вибух.

Але нічого не сталося.

— Так, — просто відповів Роланд. — Затьмарений, — і пішов у барак.

Тепер, спостерігаючи, як Роланд розпрягає Вітра, Катберт подумав: «Ні, розумом ти не потьмарився. Але дарма ти не за­мислюєшся над усією цією ситуацією. Дарма».

— Хайл, — привітався він, коли Роланд переніс сідло до ґан­ку і поклав на сходинку. — День був спекотним? — Алан садо­нув його по нозі, але Катберт проігнорував його.

— Я був із Сюзен, — сказав Роланд. Не захищався, не запере­чував, не вибачався. І перед внутрішнім зором Катберта по­стала навдивовижу чітка картинка: він побачив їх удвох у якійсь хатині, де пізньополуденне сонце прозирає крізь діри в стрісі й промені лягають плямами на їхні тіла. Вона зверху. Катберт бачив її коліна на старих, порослих мохом дошках підлоги, довгі напружені стегна. Бачив, які засмаглі в неї руки і який білий живіт. Бачив, як Роланд торкається півкуль її грудей і стискає їх, а вона розхитується над ним уперед і назад, бачив, як сонце виграє в її волоссі, перетворюючи його на найтоншу сітку.

«Чому ти завжди маєш бути першим? — подумки закричав він на Роланда. — Чому завжди ти? Чорти б тебе взяли, Роланде! Чорти б узяли!»

— Ми були в доках, — сказав Катберт, не надто вдало намага­ючись відтворити свій звичний радісний тон. — Рахували чо­боти, морські інструменти й те, що називають стулковими тя­гачами. Як же весело було, правда, Ал?

— Я вам був потрібен для цього? — спитав Роланд. Він по­вернувся до коня і зняв з нього пітник. — Це тому в тебе такий роздратований голос?

— Роздратований голос у мене тому, що рибалки кепкують з нас за нашими спинами. Бо ми весь час повертаємося в доки. Вони вважають нас йолопами.

Роланд кивнув.

— Усе на краще, — сказав він.

— Можливо, — тихо мовив Алан, — та Раймер нас такими не вважає. Я помітив, як він дивиться, на нас, коли ми проїж­джаємо повз нього. І Джонас теж. А якщо вони не вважають нас дурнями, Роланде, тоді ким вони нас вважають?

Роланд став на другій сходинці, мов укопаний, забувши про пітник, перекинутий через його руку. Здається, хоч раз нам вдалося привернути його увагу, подумав Катберт. Дива все-таки трапляються.

— Вони думають, що ми уникаємо Крутояру, бо знаємо, що там, — сказав Роланд. — А навіть якщо й не думають, то неза­баром здогадаються.

— У Катберта є план.

Роланд перевів погляд — лагідний, зацікавлений, але все ж трохи відсторонений — на Катберта. Катберта-жартівника. Катберта-учня, що не заслужив револьвера, з яким його було споря­джено до Зовнішньої Дуги. Катберта незайманого і вічно на другорядних ролях. О боги, я не хочу його ненавидіти. Не хочу, але зараз це легко, як ніколи.

— Ми вдвох маємо навідати завтра шерифа Ейвері, — сказав Катберт. — Зробимо вигляд, що це візит ввічливості. За нами вже закріпився образ ввічливих, хоч і недоумкуватих хлопча­ків, адже так?

— В яблучко, — всміхаючись, погодився Роланд.

— Скажемо, що в береговій частині Гембрі нам більше ро­бити нічого і тепер ми сподіваємося так само ретельно пораху­вати все на фермах і пасовиськах. Але ми не хочемо нікому перешкоджати чи створювати незручності. Врешті-решт, це ж найгарячіша пора року як на ранчо, так і на фермах. Навіть такі міські телепні, як ми, це усвідомлюють. Тож ми запропо­нуємо доброму шерифові список...

У Роланда загорілися очі. Він перекинув пітник через по­руччя ганку і стиснув Катберта в міцних обіймах. Від Роландового коміра ширилися слабкі пахощі бузку, і Катберт зненацька відчув божевільне, проте сильне бажання міцно стиснути його за горло і задушити. Та натомість у відповідь лише недбало по­плескав друга по спині.

Роланд відступив. На обличчі грала широка усмішка.

— Список ранчо, які ми відвідаємо. Так! Попереджені за­здалегідь, вони зможуть перегнати худобу, яку нам небажано бачити, на наступне ранчо чи останнє. Те саме з оснащенням, кормом... блискуче, Катберте, ти геній!

— Аж ніяк, — сказав Катберт. — Я просто завдав собі клопо­ту подумати про ті проблеми, які стосуються нас усіх. Можливо, не лише нас, а навіть усього Альянсу. Нам потрібно думати. Ти так не гадаєш?

Алан поморщився, але Роланд наче нічого й не помітив. Він досі всміхався. Навіть у чотирнадцять років бачити такий вираз на його обличчі було трохи лячно. Бо насправді широка усміш­ка на вустах робила Роланда трохи навіженим на вигляд.

— А знаєте, вони навіть можуть пригнати для нас достатню кількість мутантів, аби ми повірили в байки про те, що їхня худоба непородиста, — він помовчав, наче про щось міркуючи, а тоді сказав: — Може, до шерифа ви з Аланом удвох сходите? Мені здається, це було б непогано.

І тут Катберт ледь не кинувся на Роланда з криками: «Так, чом би й ні? Щоб ти міг завтра без перешкод її трахати весь ранок і ці­лісінький день! Ти кретин! Безмозкий закоханий недоумок!»

Врятував його Алан. Можливо, не тільки його, а й їх усіх.

— Не дурій, — відрізав він, і Роланд здивовано подивився в йо­го бік. Од нього він не звик чути таких різких слів. — Ти в нас голов­ний, тебе таким вважають і Торін, і Ейвері, і містяни. Ми теж.

— Ніхто мене не призначав...

— А й не треба було! — вибухнув Катберт. — Ти заробив собі револьвери! Тут, у місті, навряд чи б у це повірили, бо я й сам останнім часом у цьому сумніваюся, але ти стрілець. Ти мусиш піти! Це очевидно, як ніс у тебе на пиці! Не має значення, хто з нас двох тебе супроводжуватиме, але ти мусиш піти! — він міг би сказати більше, набагато більше, та до чого б це призвело? Напевно, до непоправного краху їхньої дружби. Тож він без під­казки з боку Алана стулив рота і чекав вибуху. Проте, як і раніше, вибуху не сталося.

— Гаразд, — сказав Роланд своїм новим, спокійним, подумаєш-що-в-цьому-такого тоном, який так дратував Катберта, що йому хотілося вкусити друга, щоб привести його до тями. — Завтра вранці. Ти і я, Берте. Восьма година тебе влаштує?

— Безперечно, — сказав Катберт. Тепер, коли суперечка скін­чилася і вони дійшли згоди, Берт відчував, що його серце мало не вистрибне з грудей, а м’язи вгорі на стегнах наче гумові. Так він почувався після конфронтації з Великими мисливцями за трунами.

— Постанемо перед шерифом у всій красі, — сказав Роланд. — Чемні хлопчаки з Внутрішніх бароній, з добрими намірами, але не обтяжені зайвими мізками. Чудово, — і він пішов усередину, більше не шкірячись (на щастя), а просто всміхаючись.

Катберт із Аланом перезирнулися і разом видихнули. Кат­берт із поважним виглядом спустився сходинками на подвір’я. Алан пішов слідом, і обидва хлопці зупинилися посеред пря­мокутного двору спиною до барака. Повний місяць на сході сховався за хмару.

— Вона загіпнотизувала його, — сказав Катберт. — Не знаю, які там у неї наміри, робить вона це навмисне чи ненароком, проте вона нас усіх зажене в могилу. От побачиш.

— Не кажи такого, навіть жартома.

— Добре, тоді вона нас усіх обдарує коштовностями Ельда і ми житимемо вічно.

— Перестань на нього злитися, Берте. Ти маєш зупинитися.

— Не можу, — безпорадно глипнув на нього Катберт.

До великих осінніх шквалів ще залишалося близько місяця, але наступний ранок видався сірим і сльотавим. Загорнувшись у на­кидки, Роланд із Катбертом попрямували до містечка, залишивши Алана на хазяйстві. За поясом у Роланда був графік відвідин ферм і ранчо, який починався з трьох невеличких угідь, що належали барони. Вони втрьох склали його напередодні ввечері. Темпи роботи згідно з цим графіком були сміховинними (з такими темпами вони затримаються на Крутоярі аж до ярмарку Кінця Року), проте вони не суперечили їхній вайлуватості в доках.

Поринувши у власні думки, вони вдвох мовчки їхали верхи в бік міста. Шлях пролягав повз будинок Дельґадо. Звівши погляд,

Роланд побачив у вікні Сюзен — яскраве видиво у сірому світлі осіннього ранку. Серце підскочило у грудях. Тієї миті він навіть про це не здогадувався, але вона назавжди запам’ятається йому такою — мила Сюзен, дівчина біля вікна. Так ми проходимо повз привидів, що все життя потім нас переслідуватимуть. Мов ті нещасні жебраки, вони тихо сидять на узбіччі, і помічаємо ми їх лише бічним зором, якщо взагалі помічаємо. Ми навіть гадки не маємо, що вони чатують саме на нас. А вони чекають. І коли ми їх проминаємо, вони підхоплюють свої нитки спогадів і йдуть слідом, ступають слід у слід і мало-помалу наздоганяють нас.