Історія й топографія восьми запорізьких січей 2 страница
Існування БАЗАВЛУЦЬКОЇ СІЧІ, котра отримала свою назву від татарського слова «бузлук» — лід, засвідчене Еріхом Лясотою в XVI столітті й планом запорізької Січі XVIII ст. Еріх Лясота 1594 року пише у своєму щоденнику: «Дев'ятого травня прибули ми до острова Базавлука, біля рукава Дніпра Чортомлика, або, як вони висловлюються, біля Чортомлицького Дніприща, близько двох миль. Тут була тоді Січ козаків, котрі послали нам назустріч кількох із головних осіб свого товариства й вітали наше прибуття великим залпом із гармат. Потім вони провели нас у Коло, якому ми просили передати, що нам було вельми приємно застати все тамтешнє лицарське товариство в повному здоров'ї. Та оскільки за кілька днів до цього, тобто 30 травня, начальник Богдан Мікошинський рушив до моря з 50 галерами й 1300 чоловіками, то ми побажали відкласти виконання свого доручення до повернення начальника та його сподвижників, поки все військо не буде на місці». План запорізької Січі 1773 року, поданий імператриці Катерині II, вказує також на існування колись Базавлуцької Січі, як це видно з приписки, зробленої на ньому: «Укріплене поселення війська козацького на західному березі, при гирлі Базавлука, початок свій мало, за словами письменників, у часи польського короля Стефана Баторія, котрий намірився свої межі до Чорного моря й до півострова Криму поширити... В той же час і кріпость Січ, по Дніпру від Києва за 434 версти, збудована».
Місце Базавлуцької Січі, описане Еріхом Лясотою, видно нам цілком виразно. Лясота плив по Дніпру, з Дніпра по Чортомлицькому Дніприщу, з Чортомлицького Дніприща гілкою Підпільною, з Підпільної по гілці Сандалці, з Сандалки по її рукаву Верхній Лапці, з Верхньої Лапки в ріку Базавлук, «до острова Базавлука при Чортомлицькому Дніприщі». Це зовсім не суперечить тому, що у Лясоти острів Базавлук стоїть при Чортомлицькому Дніприщі, хоч насправді Чортомлицьке Дніприще віддалене від острова Базавлука на 8-10 верст по прямій. Справа в тому, що теперішні гілки — Чортомлицьке Дніприще, Підпільна, Сандалка й Верхня Лапка — становлять, по суті, одну річку, але з різними назвами, від початку й до кінця її можна прийняти за Чортомлицьке Дніприще, але в різних місцях вона має різні назви. Прикладом може бути гілка Підпільна й річка Конка, які в різних місцях мають різні назви. Зрештою, вислів «при Чортомлицькому Дніприщі» можна розуміти і в тому значенні, як кажуть зараз: «на недалекій відстані від Чортомлицького Дніприща». Таким чином, врахувавши цю обставину, можна, здається, без жодного перебільшення сказати, що Базавлуцька Січ була не там, де Чортомлицька, й не там, де Підпільненська, тобто не в селі Капулівці і не в селі Покровському, а біля нинішнього села Грушівки Херсонського повіту, біля гирла ріки Базавлука. Та даремно стали б ми у наш час шукати острів із назвою Базавлук на річці Базавлук, навпроти села Грушівки. Щоправда, тут є два острови, один із яких місцеві жителі називають Дівичим, а другий узагалі не має ніякої назви. Та саме останній слід прийняти за острів Базавлук. Справа в тому, що на великому просторі від гирла ріки Базавлука вгору тільки й є два острови; але нижній, Дівичий, щовесни заливає водою, і його не можна вважати відповідним для влаштування Січі, а верхній, безіменний острів, майже ніколи не заливає вода. Саме він, очевидно, й був місцем другої запорізької Січі, Базавлуцької.
Вибір місця для Січі на острові Базавлуку виявляє великі стратегічні міркування у запорізьких козаків. Острів Базавлук лежить на чотири версти вище гирла ріки Базавлука, між лиманами Бейкушем та Журавлівським, а від Дніпра віддалений на 22 версти по прямій лінії. З південного боку, тобто від татар, він захищений передовим островом Дівичим, розташованим на 8 верст нижче Базавлука, островом дуже низьким, зате вкритим у літній час таким густим лісом, такою густою травою, особливо чаканом,5 вимелгою, й осокою, що через них не було ніякої можливості ні проїхати, ні пройти; навіть у наш час цей острів у багатьох місцях абсолютно недоступний для людини. Нижче Дівичого острова протягом десяти верст до самого Дніпра йдуть густі плавні, вкриті великим лісом, порослі високим очеретом і непролазною травою, перетяті вздовж і впоперек безліччю рік, річок, лиманів і озер. Зі східного боку острів Базавлук захищає сама ріка та її високий берег, так званий Красний Кут, який отримав свою назву від червоної оголеної глини; з північного — лиман Бейкуш,6 із західного — високий, хоча й пологий кряж, що йде уздовж ріки Базавлука. Своєрідним свідоцтвом перебування запорізьких козаків січчю на острові Базавлуку до цього часу є вцілілі на ньому неглибокі ями в кількості 21, розташовані абсолютно правильно в одну лінію одна біля одної коло східного краю острова. Вони нагадують залишки січових куренів або кошів, котрі, за свідченням Лясоти, були виконані на Базавлуку з хмизу і вкриті для захисту від дощу конячими шкурами.
Коли й ким заснована Базавлуцька Січ і скільки часу вона існувала, цього ми сказати не можемо,7 оскільки про це немає жодних даних. Знаємо лише, що Базавлуцька Січ відома з перебування на ній Еріха Лясоти.
Мета поїздки Еріха Лясоти на Базавлуцьку Січ пов'язана була з ідеєю вигнання турків з Європи. Ця ідея з'явилася у політиків ще в XVI столітті: Іспанія, Італія й Німеччина уклали союз проти турків, до якого вони вважали за потрібне залучити Польщу, Молдавію і навіть Росію. До цього послідовно прагнули Філіпп II, король Іспанії, папа римський Григорій XIII, Максиміліан II та Рудольф II, германські імператори. Кожен з них намагався неодмінно залучити до справи й Росію. Було навіть висловлено думку пообіцяти московському цареві Кримський півострів, а згодом і саму столицю турків Константинополь, якщо він погодиться взяти участь у союзі. Оскільки усіх цих союзників здавалося замало для здійснення ідеї, визнали за потрібне залучити до задуманої справи ще й запорізьких козаків, постійних ворогів турків, як і інших мусульман. Особливо енергійно турбувалися про це Рудольф II та Григорій XIII. З одного і з другого боку до запорожців були послані представники: від імператора — Еріх Лясота, а від папи — патер дон Александро Комулео. «Александро Комулео був посланий папою Григорієм XIII до християнських народів Туреччини з апостольськими цілями, і при цій подорожі, що тривала три роки, точно довідався про кількість християн, як латинських, так і грецьких, котрі жили в деяких областях і царствах турецької землі; дізнався про дух цих народів, бачив ті країни та воєнні проходи для військ, і довідався, наскільки легко і яким чином можна вигнати турків з Європи, про що з усією відвертістю й доповідав кардиналу Джорджіо Романо». Побувавши у Трансільванії, Галичині, Молдавії й Польщі і всюди отримавши згоду з боку уряду йти проти турків, патер Комулео вирішив нарешті вибратися й до запорізьких козаків. «Козаки перебувають біля Великого (тобто Чорного) моря, чекаючи нагоди увійти в гирло Дунаю. Число цих козаків не доходить і до 2000. Гадаю, вони вирушили туди на прохання його цісарської величності; інші козаки перебувають на татарському кордоні. Для особистих переговорів з останніми я поїду в Кам'яницю й куди знадобиться, 27 квітня 1594 року». Переговори Комулео з козаками тривали близько півтора місяця, із самого кінця квітня до середини червня. На той час козаки стояли на п'ять днів дороги від Кам'яниці в кількості близько 2500 чоловік разом з кошовим («начальником») Богданом Мікошинським. Останній письмово запевняв папського посланця, що він готовий зі своїми козаками послужити папі проти турків. Отримавши цього листа, Комулео став наполягати, щоб молдавський господар об'єднався з козаками проти спільного ворога. Та молдавський господар, котрий раніше давав цілковиту згоду слухати в усьому папського нунція, тепер відповідав ухильно: почасти боячись турків, з якими він мусив миритися, щоб залишатися молдавським господарем, почасти ж боячись самих козаків, котрі могли обернути зброю проти нього самого.
А в той час, коли тривали ці наради дона Александро Комулео з молдавським князем і запорізькими козаками, в самій Січі перебував інший посланець, Еріх Лясота. Він застав тут козаків без начальника, котрі жили в окремих кошах, і мав чекати повернення кошового з походу, пробувши в Базавлуцькій Січі з 9 травня по 2 липня. Найближча мета його поїздки полягала в тому, щоб, залучивши запорізьких козаків до союзу з германським імператором, змусити їх тримати в страху турків і татар, котрі готувалися до походу проти Австрії. «Низові або запорізькі козаки, — пише Лясота, — котрі жили на островах ріки Борисфена, названої по-польськи Дніпром, пропонували свої послуги його імператорській величності через одного з посеред них, Станіслава Хлопицького, плануючи, у разі великих приготувань татар до походу та коли ті наміряться переправлятися через Борисфенське гирло біля Чорного моря, перешкоджати цьому їх переходу. Внаслідок цього імператор вирішив надіслати їм у дарунок прапор і суму грошей (8000 червінців) і побажав довірити мені передачу їм цих дарів, призначивши мені товаришем Якоба Генкеля, добре знайомого з місцевістю». Попередній план військових дій проти турків полягав у тому, щоб перешкодити татарам, котрі вже переправлялися через Дніпро, вдертися в Угорщину, напасти на імператорські володіння і таким чином відділити їх від турецького війська.
Прибувши в Базавлуцьку Січ і прочекавши тут 40 днів, Лясота врешті дочекався повернення кошового з походу. Той прибув з великою здобиччю і з полоненими, серед яких був один із ханських придворних, Біляк. Від Біляка Лясота довідався, що хан виступив у похід з 80 000 чоловік і мав іти просто на Угорщину. Після цього Лясота виклав своє доручення у козацькому колі, й козаки з приводу його пропозиції розділилися на дві групи — групу начальницьку й групу черні. Чернь після довгих суперечок спочатку висловила свою згоду вступити на службу під імператорськими прапорами й на знак цього почала кидати вгору свої шапки. Вона висловлювала цілковиту готовність битися з турками за германського імператора й не відмовлялася навіть вирушити у Волощину, а звідти, переправившись через Дунай, вдертися у саму Туреччину. Але далекий шлях, нестача коней і продовольства, віроломність волохів та їхнього господаря, невизначеність умов самого Лясоти змусили запорожців знову міркувати й сперечатися з приводу пропозиції, зробленої їм німецьким послом. Кінцевим підсумком цих нарад і суперечок було те, що запорожці вирішили відправити разом із Лясотою до Рудольфа II двох своїх посланців, Сашка Федоровича та якогось Ничипора і ще двох членів товариства, щоб домовитися з імператором щодо їхньої служби й утримання; водночас запорожці визнали за потрібне відрядити послів і до московського царя, захисника християн, із проханням прислати їм допомогу проти турків, одвічних ворогів російських людей. З того і з іншого боку було видано грамоти, що закінчувалися словами: «Datum у Базавлуку, при Чортомлицькому рукаві Дніпра, 3 липня 1594 року».
Цим наші відомості про Базавлуцьку Січ і вичерпуються. Про подальші результати договорів Лясоти із запорізькими козаками можна довідатися з донесення патера Комулео від 14 грудня 1594 року. Патеру Комулео довелося докласти багато зусиль, щоб розвіяти недовіру молдавського господаря до запорізьких козаків, та врешті йому вдалося звести їх. «Я влаштував, — каже він, — щоб згадані козаки підійшли до молдавських кордонів, що вони й зробили, ставши табором поблизу молдавського війська. Молдавський князь погодився діяти заодно з козаками, частково внаслідок моїх переконань і наполягань, для чого я два рази спеціально їздив у Молдавію, частково ж із страху перед турками і з боязні перед татарами, про котрих я дізнався, що турки хотіли з їх допомогою відняти у нього князівство. З огляду на це він зібрав військо в 21 000 чоловік, добре озброїв його артилерією і вийшов до проходу, яким татари звичайно йшли через Молдавію й Угорщину, вирішивши сміливо захищатися і не пропустити їх. Коли я потім довідався, що князь молдавський відмовився об'єднатися з козаками, то послав переконати їх не залишатися далі тут надаремно, а йти руйнувати якісь найближчі турецькі міста, обіцяючи при цьому, що молдавський князь не буде перешкоджати їм у цьому. Я потай запропонував начальнику козаків деякі подарунки, обіцяючи йому більше з часом. Останній і пішов із згаданими козаками. На цей раз я послав йому сто флоринів, котрі мав при собі, й обіцяв з'єднати його з дніпровськими козаками для хорошої здобичі. Начальник козаків не захотів чекати й пішов під місто Кілію, де й зупинився».
ТОМАКІВСЬКА СІЧ була заснована на острові Томаківці, котрий отримав свою назву від татарського слова «тумак» — «шапка», а по-іншому звався Дніпровським островом, Бучками, Буцькою, тепер же відомий як Городище. Виникнення Томаківської Січі можна віднести до двох моментів: або до часу, коли вперше була заснована Хортицька Січ, або до часу після заснування Базавлуцької Січі. В першій думці нас утверджує автор «Історії Малої Росії» Бантиш-Каменський, коли каже про князя Дмитра Івановича Вишневецького, який укріпив не лише острів Хортицю, а й острів Томаківку. Друге припущення виникає на тій підставі, що коли б Томаківська Січ була заснована після Хортицької, то про неї мав би згадати Еріх Лясота; він же, проїжджаючи повз Томаківку, навіть не згадав, що тут була Січ, тоді як про Хортицю виразно говорить, хто й коли влаштував на ній укріплення. То коли ж виникла Томаківська Січ? На це питання ми не можемо дати точної відповіді, бо не маємо про це жодних достовірних даних.8 Можна лише сказати, спираючись на слова польського історика Бєльського, що в XVI столітті вона вже існувала. Щоправда, історик Микола Іванович Костомаров стверджує, що Томаківська Січ виникла 1568 року, але наведений ним на підтвердження цього історичний документ нічогісінько не говорить про Томаківську Січ. Ось він слово в слово: «Подданым нашим, козаком тым, которые з замков и мест наших Украйных без росказаня и ведомости на тое господарское и старост наших Украйных зъехавши, на Низу, на Днепре, в полю и на иных входах перемешкивают: маем того ведомость, иж вы на местцах помененых, у входах разных свовольно живучи, подданым цара турецкого, чабаном и татаром цара перекопского, на улусы и кочовища их находючи, великие шкоды и лупезства им чините, а тым граници панств наших от непріятеля в небезпеченство приводите». В наведеному акті сказано лише про те, що запорізькі козаки «перемешкивают» на Дніпрі, на Низу й на полях. Але Дніпро великий, а Низ і поля ще більші: на Дніпрі, крім Томаківського острова, у межах Запоріжжя було 264 острови. Таким чином акт, наведений М. Костомаровим, нічого не говорить про Томаківську Січ, тому рік її виникнення та ім'я засновника залишаються невідомими нам. Так само невиразно говорить про Томаківську Січ і польський історик Мартин Бєльський: «Є і третій такий острів на Дніпрі, котрий звався Томаківкою, на якому переважно проживають низові козаки, оскільки це було для них найкраще укріплення». У Еріха Лясоти і в Боплана про Томаківську Січ узагалі нема жодних даних: вони згадують про неї лише як про острів на Дніпрі, причому Лясота навіть не називає його імені, хоча, без жодного сумніву, говорить саме про То-маківку. Він розповідає, що, спускаючись униз по Дніпру, його річкова флотилія проминула три річки Томаківки, що впадають у Дніпро з правого боку в тому місці, де є значний острів. А навпроти гирла річки Томаківки є лише один острів, однойменний з річкою. Боплан узагалі не бачив острова Томаківки й знає про нього лише з розповідей, що це острів високий, круглий, у вигляді півкулі діаметром не більше третини милі, весь вкритий лісом, ближчий до російського, як до татарського берега, й настільки відкритий, що з його вершини буцімто можна бачити весь Дніпро від самої Хортиці до Тавані. Зрештою, останні слова Боплана цілком неправдоподібні, адже це значить бачити з одного боку за 50, а з другого за 150 верст. Виразно про Томаківську Січ говорить лише князь Мишецький: він стверджує, що в давнину тут була запорізька Січ, і нині «тут знамените городище».
Але якщо наприкінці XVI століття на острові Томаківці й існувала Січ, то вже в першій половині XVII століття її перенесли звідси в інше місце, а острів у цей час був пустельним місцем, на якому часто знаходили собі притулок різні особи, що шукали в пониззі Дніпра широкого простору й ховалися від жорстоких переслідувачів своєї батьківщини. На острів Томаківку, зокрема 1647 року 1 грудня, утік із в'язниці села Вужина Богдан Хмельницький зі своїм сином Тимофієм, втік від переслідувань польських властей. Тут відбулося і побачення Богдана Хмельницького з Іваном Хмелецьким, послом коронного гетьмана Польщі Миколи Потоцького. Посол переконував Хмельницького не починати війни проти поляків, облишити всі свої бунтівничі задуми й повернутися на батьківщину: «Запевняю вас чесним словом, що й волосина не спаде з вашої голови». Через рік після цього один із польських воєначальників 2 квітня 1648 року доповідав у столицю Польщі, що Хмельницький сидить на острові Буцька, інакше званому Дніпровським островом, за дві милі від лівого берега ріки, на котрому стояли поляки, і що його хтозна чи й дістанеш з доброї гармати.
Втім, що стосується перебування Богдана Хмельницького на острові Томаківці, то його зустріли тут зовсім не так привітно, як цього слід було сподіватися. Справа в тому, що ще перед утечею Богдана Хмельницького з України на Запоріжжя стався бунт нереєстрових козаків, очолених отаманом Федором Линчаєм, проти реєстрових із полковником Іваном Барабашем та іншими старшинами: перші стояли за народні права, другі за інтереси польських панів та особисту вигоду. Але бунт було придушено; серед старшин, що брали участь у ліквідації заколоту, був і сотник Богдан Хмельницький як людина, зв'язана обов'язком своєї служби. Партія невдоволених зазнала невдачі; сам Линчай з однодумцями втік на Запоріжжя й розташувався тут на острові Томаківці. Сюди, гнаний лихою долею, прибув Богдан Хмельницький. Та на острові Томаківці його прийняли недовірливо, тому майбутній гетьман залишив Томаківку й спустився нижче до Микитиного Рога, де на той час була запорізька Січ, перенесена з острова Томаківки. Згодом, пробувши якийсь час у Січі й зустрівши тут повну довіру й співчуття з боку запорізьких козаків, Богдан Хмельницький, за порадою кошового і всіх курінних отаманів, виїхав з усім товариством із Січі на той самий острів Томаківку «буцімто для кращої своєї й кінської вигоди», а насправді щоб вирушити з острова в Крим і сповістити про себе кримського хана. 1687 року, під час першого походу князя Василя Голіцина на Крим, на лівому березі Дніпра нижче острова Томаківки стояв з козацьким обозом син гетьмана Івана Самойловича Григорій; тут він отримав сумну звістку про скинення його батька з гетьманства та його заслання. 1697 року, під час Азовського походу Петра І, на острові Томаківці стояли з обозом, козаками й стрільцями наказний гетьман, лубенський полковник Леонтій Свічка й стрілецький полковник Іван Єлчанінов, очікуючи тут повернення гетьмана Івана Мазепи, котрий ішов знизу, від турецької фортеці Тавані, вгору по Дніпру. На зворотному шляху від фортеці Тавані й міста Кизикермена Мазепа дійшов до острова Томаківки, висадився тут на суходіл, звідси відправив великі й малі судна у Січ, а сам, написавши з острова Томаківки листа про все до Москви, рушив табором угору до Кодака й далі.
Острів Томаківка, який татари влучно назвали «тумак», себто шапка, справді нагадує шапку й за розповідями старожилів, у давнину був вкритий величезним лісом; на його околицях росли високі груші, а на самій середині «гойдався високий-превисокий дуб». Ці розповіді цілком збігаються з наведеним вище свідченням Боплана. У стратегічному плані розташування острова Томаківки дуже зручне: він стоїть серед низовинних плавнів і з усіх боків охоплений ріками й річками. З півдня й південного заходу до нього підходить Річище, утворене правою гілкою Дніпра Бугаєм під Гологрушівкою, яке тече зі сходу на захід десять верст, кінцем своєї течії торкається острова Томаківки й потім впадає нижче острова у Чернишівський лиман. Зі сходу через острів звивається ріка Ревун, котра відділяється від Річища біля південно-східного кута острова, йде над східним берегом, зліва приймає в себе річку Ревунчу9 завширшки в чотири сажні; потім, дійшовши до середини острова, сам Ревун розділяється на дві гілки: головна гілка, зберігаючи ту саму назву, йде далі на північ попід самим островом, а друга звертає направо у плавні й отримує тут назву Бистрика, або Ревунця; відійшовши трохи на схід від острова, цей Бистрик, або Ревунець приймає в себе степову річку Томаківку, котра, почавшись значно північніше від острова, проходить степом шістдесят верст через землі селян та різних власників і врешті з'єднується з Бистриком навпроти північної окраїни острова, під Матнею, виселком с. Чернишівки, біля самого двору селянина Івана Миколайовича Пшеничного. З півночі над островом Томаківкою йдуть той самий Бистрик з Томаківкою, який знову з'єднується з гілкою Ревуном, і той самий Ревун, що виходить з Річища. З заходу до Томаківки прилягає великий лиман Чернишівка, у який з одного боку, через Гнилу, впадає гілка Ревун, а з другого — гілка Річище. Крім цього, між згаданими річками й островом до Томаківки прилягають ще три великі озера: Соломчине на півдні, Калинувате на південному сході й Спичине на півночі.
Річки й гілки навколо острова Томаківки, особливо Річище, й достатньо глибокі, й досить широкі навіть у наш час: по Річищу можуть вільно ходити невеликі судна, а у водопілля й великі судна. За спостереженнями старожилів, у минулому всі річки були вужчими, ніж тепер, зате незрівнянно глибшими й швидшими, ніж у наш час, а тепер вони замулені. Сам острів з південного боку, там, де до нього підходить Річище, у наш час пустельний і голий; береги його круті, уривисті, оголені й складаються з червоної глини, яка щороку на великому просторі обвалюється в ріку після весняної повені; тут найбільша висота острова — сім сажнів. Зі східного боку берег острова знижується, поступово стаючи розлогим, укритим степовою травою; він обрамлений цілою алеєю диких груш; майже на самій середині східний берег має невеликий згин, схожий на майстерно вирізаний серп місяця. Грунт тут чорноземний, вельми вигідний для вирощування хліба. Від середини острова східний берег стає зовсім голим і лише в самому кінці, на північному сході, поступово з'являються грушеві дерева, тут же з'являються вапнякові камені. З північного боку весь берег острова пологий, вкритий степовою й болотяною травою, місцями обрамлений грушами. З західного боку берег також пологий, вкритий травою, грушами, вербами, де-не-де є пні тополь, вишень і терну, а в нижньому кінці є великі поклади вапняку з морськими черепашками дуже великого розміру. До двох берегів Томаківки, східного й південного, прилягають розлогі плавні, частково казенні, частково селянські, що тягнуться сім верст до самого Дніпра, вкриті густою травою «кукотиною», порослі товстими вербами, осокорами, шовковицею, густою лозою. Навесні їх повністю заливає водою.
Уся окружність острова Томаківки становить шість верст, а площа — 350 десятин; поверхня острова, крім описаних околиць, позбавлена всілякої рослинності, як деревної, так і трав'яної, що пояснюється стійкою звичкою селян Чернишівки вивозити на випас на острів Томаківку свою худобу — коней, корів, свиней — і залишати їх тут без жодного догляду на все літо, дозволяючи їм бродити по острову до самої осені й знищувати на ньому будь-яку рослинність дощенту. Тому тут часто можна зустріти таку худу свиню, що вона швидше нагадує дві складені докупи дошки; місцеві діди кажуть про таку свиню, що вона відівчилася їсти: «Киньте їй шматок хліба, вона з'їсть, але неодмінно здохне, бо відвикла їсти; час від часу вона лише плямкає, щоб не забути, як їдять». Сліди перебування запорізьких козаків на острові Томаківці збереглися й до нашого часу у вигляді невеликого укріплення на його південній окраїні у формі правильного редуту. Цей редут складається з трьох траншей: східної, завдовжки 49 сажнів, західної, завдовжки 29 сажнів, і північної, завдовжки 95 сажнів. В останній на 45-му сажні, рахуючи зі сходу на захід, є вхід. Південні кінці східної і західної траншей під дією весняних вод уже перетворилися на глибокі урвища, але верхні кінці цих траншей цілком збереглися. На них ростуть столітні груші; такі самі груші ростуть і вздовж усієї північної траншеї. Найбільша висота кожної з траншей — три з половиною сажні. Центр усього укріплення порушують невеликі горби і ями; останні — справа рук скарбошукачів, які говорять про величезний скарб, буцімто закопаний на острові Томаківці. Крім того, у північно-східному розі укріплення є п'ять невеликих могилок, у котрих похована сім'я селянина Федора Степановича Заброди, що жив і працював на острові Томаківці лісовим сторожем казенних плавнів понад 25 років.
Поблизу укріплень знаходять різні запорізькі старожитності — рибальські гачки, залізні цвяхи, металевий і череп'яний посуд, дрібні срібні монети, чавунні й олов'яні кулі тощо. Від запорізького укріплення слід відрізняти незначний земляний квадрат у південно-західній окраїні острова, зроблений для розсадника та копиць сіна згаданим селянином Забродою. Крім укріплення від запорізьких козаків на Томаківці збереглося ще кладовище на східній окраїні за великим курганом, що стоїть майже в центрі острова. Не так давно, 1872 року один із любителів старовини, нікопольський протоієрей Іоанн Карелін бачив на острові цвинтар із піщаниковими надмогильними хрестами, написи на яких розповідали про похованих під ними запорожців. У наш час жоден з цих хрестів не вцілів: усі вони розібрані селянами для фундаментів під будинки й комори. Нарешті, в південному кінці Томаківки, майже навпроти його середини, показують ще льох, також буцімто викопаний запорізькими козаками. За словами старожилів, льох мав довжину три сажні, починався від гілки Річища й тягнувся далеко вгору. У наш час він є серед обвалу, який займає цілу квадратну десятину землі в південному кінці острова, утвореного під дією весняних вод. Пролізти в цей льох немає жодної можливості через силу-силенну змій, котрі тут водяться. Особливо багато їх тут навесні: одні з них висять над печерою, інші виглядають з боків, треті повзають по дну. «Тут од цієї погані й не пройдеш: з гадюкою і їси, з гадюкою і п'єш, з гадюкою і спиш. Оце ляже пастушок чи хто там інший на острові спати, а вона, підла, вже й підібралась під нього: скрутиться клубком, підповзе під чоловіка, та й спить, — самій, проклятій, бачте, холодно лежати; у минулі часи вони кишма кишіли на острові. Як прийде, було, пора косити траву, то косарі передусім беруться за дрючки, щоб вибити гадюк, а тоді вже косити траву».
МИКИТИНСЬКА СІЧ була розташована на Микитиному Розі або мисі, біля правого берега Дніпра, на півтораста сажнів нижче Стукалового чи Орлового острова, навпроти нинішнього містечка Нікополя Катеринославського повіту. Свою назву Микитирська Січ, очевидно, отримала від Микитиного Рога, але чому сам ріг отримав назву Микитиного, про це ми не маємо жодних історичних даних, є лише більш-менш правдоподібне пояснення: «Якийсь Микита, заповзятливий малорос, спокусившися розповідями своїх побратимів, котрі бували в походах проти кримських татар, наслухавшись про привілля Дніпра, багатого рибою й різними звірями, від оленя до дикого коня й полохливого зайця, котрі плодилися на його численних островах, а може й сам брав участь у походах проти бусурманів, з котрими Україна здавна вела війни, — цей Микита оселився на мисі біля Дніпра, котрий і отримав назву від його імені — Микитин Ріг. Передмістя Нікополя й тепер має назву Микитине».
Уперше назву Микитин Ріг ми зустрічаємо у Еріха Лясоти: повертаючись назад із Базавлуцької Січі, Еріх Лясота залишив Микитин Ріг по лівий бік і, піднявшись трохи вище Рога, ночував біля невеликого острова. Наступну звістку про Микитин Ріг і Микитинську Січ знаходимо у українського літописця Самовидця: під 1647 роком літописець розповідає, як Богдан Хмельницький «фортельно» дістав королівський лист у свого кума Барабаша, прочитав його козакам, вказавши їм шлях на Запоріжжя, а сам 1 грудня втік спочатку на острів Бучки, звідси на Микитин Ріг, де знайшов триста чоловік козаків, переколов разом з ними польських жовнірів, а потім вирядив послів до кримського хана Іслам-Гірея просити в нього допомоги проти поляків, на що хан дав йому свою цілковиту згоду. Існування Січі на Микитиному Розі підтверджує і польський хроніст Дзєвович: він говорить, що Микитинська Січ заснована якимось козаком Федором Линчаєм під час відновлення Кодацької фортеці. Від Боплана ми знаємо, що фортецю Кодак після зруйнування її козаками польський уряд повторно відновив 1638 року, отже, роком заснування Микитинської Січі слід вважати 1638 рік. У другій половині XVIII ст. про існування Микитинської Січі згадує і князь Митецький: «Урочище Микитине міститься на правій руці берега навпроти Кам'яного Затону... При тій ріці (Підпільній, а тепер Орловій) є урочище Микитине, де в давні часи були запорізькі Січі. При цьому урочищі є ретраншемент, збудований росіянами в минулий час, під час турецької війни, де, при тому урочищі, було залишено обоз під командою гетьманського сина Поповича». Свідчення князя Митецького наводить літописець Рігельман, а за ним відомі історики Малоросії Бантиш Каменський і Маркевич.
Микитинська Січ освячена перебуванням у ній знаменитого гетьмана українських козаків Богдана Хмельницького. Це було на самому початку його діяльності, 1647 року. Перед цим Хмельницького тримали ув'язненим у селі Вужині Чигиринського повіту Київської губернії і за наказом коронного гетьмана Потоцького мали стратити як людину, що напевно стоїть на чолі народного повстання проти польського уряду. Та тоді, коли в Бужин прийшов такий грізний наказ, страчувати було вже нікого: Хмельницький зі своїм сином Тимофієм утік у запорізьку Січ, котра в той час була на Микитиному Розі, й прибув туди 11 грудня 1647 р. З'явившись у Січ, Хмельницький скликав загальну козацьку раду й на раді виголосив зворушливу промову, котра глибоко запала в серця запорожців і підняла їх на високий подвиг визволення України від польського ярма: «Віра наша свята зневажена... Над проханнями нашими сейм глумиться... Немає нічого, що б не міг вдіяти нам шляхтич. Війська польські ходять селами й часто цілі містечка винищують дощенту, ніби задумали винищити рід наш!.. Віддали нас у рабство проклятому родові жидівському. Дивіться на мене, писаря військового запорізького, старого козака, мене гноблять, переслідують лише тому, що так хочуть тирани. До вас приніс я душу й тіло; переховайте мене, старого товариша; захистіть самих себе: вам те саме загрожує». Таким чином, у Микитинській Січі Богдан Хмельницький знайшов собі притулок у недолі, тут почув він перший відгук на захист усієї України; тут побачив він щире бажання низових «лицарів» боротися проти зневаження віри предків, проти осквернення православних храмів, проти приниження руської народності; тут же він, обраний загальною військовою запорізькою радою гетьманом усієї України й кошовим отаманом усього Запоріжжя, започаткував один з найважливіших в історії Росії актів — злиття Малоросії з Великоросією в одну політичну цілість і водночас кинув першу зернину панславізму, можливо, сам того не усвідомлюючи.