Духовне життя України у другій половині XVII—XVIII ст

Український народ створив і виплекав високу й розмаїту духовну культуру, яку розвивали і збагачували багато поколінь.

Освіта на Гетьманщині піднялася на дуже високий piвень. Здавна її осередком була Києво-Могилянська акаде­мії, яка «вирощувала» вчених не тільки для українських земель, а й для Росії, так само як видання Києво-Печер­ської друкарні розходилися по всьому слов'янському пра­вославному світу. Крім Київської Академії існували ко­легії у Чернігові й Переяславі, середні школи при деяких монастирях, чоловічих і жіночих, майже в кожному селі були народні школи.

Завдяки широкій мережі шкіл письменність в Україні досягла високого рівня й охопила всі верстви населення. Цікаві записи про враження з цього приводу залишив арабський мандрівник архідиякон Павло Алеппський, який супроводжував антіохійського патріарха Макарія до Моск­ви на початку другої половини XVII ст., в 1654 p., а також 1656 р. побував в Україні. В розділі «Україна і Київ» книги його спогадів є дані про рівень освіти.

«Починаючи з цього міста (Рашкова), — писав П. Алепп­ський, — і по всій землі руських ми помітили прекрасну рису, що викликала наше здивування: всі вони, за винят­ком небагатьох, навіть більшість жінок і дочок, уміють чи­тати і знають порядок церковних служб і церковні співи. В землі козаків всі діти уміють читати, навіть сироти».

У 1616 р. виникло Київське братство, яке об'єднало найпрогресивніші сили городян, духівництва й козацтва: Іова Борецького, Мелетія Смотрицького, Касіяна Саковича та інших.

На рівень освіти в Київській школі впливало і те, що саме тут були зосереджені найкращі культурні й наукові сили України: Єлисей Плетенецький, Захарія Копистенський, Тарасій Земка, Лаврентій Зизаній, Памва Беринда, Олександр Митура та інші.

У 1631 р. в Києві виникла ще одна школа — Лаврська, яку заснував архімандрит Києво-Печерської лаври П. Мо­гила. Вона проіснувала недовго. З 1632 навчального року почала діяти об'єднана школа — Київська колегія, яка зго­дом стала Києво-Могилянською академією і протягом три­валого часу була єдиним вогнищем освіти та культури не тільки в Україні, а й у всій Європі.

Києво-Могилянська колегія відіграла значну роль. У ній щороку навчалося близько тисячі учнів як з України, так і з Росії, Білорусії, Молдавії, Сербії, Чорногорії, Болгарії, Греції та інших країн. У Київській колегії навчалися, а потім викладали визначні вчені й письменники — Лазар Баранович, Иоаникій Галятовський, Інокентій Гізель та інші.

Чимало вихованців Київської колегії стали видатними діячами освіти й культури — Єпіфаній Славинецький, Арсеній Сатановський, Симеон Полоцький. Вони організували в Росії навчальні заклади, працювали в галузях літератури, науки, книгодрукування, музики. Слов'яно-греко-латинську академію у Москві 1687 р. заснував вихованець Київської колегії білорус С. Полоцький.

Києво-Могилянська колегія виховала багато відомих поетів. Це Олександр Митура, Касіян Сакович, Климентій Зіновіїв, Григорій Сковорода. Тут навчався Й. Галятовський, який був одним з найталановитіших українських вчених другої половини XVII ст. Його публіцистичні твори та підручники з риторики відігравали важливу роль у навчанні її вихованні студентів Київської колегії.

Колишній учень колегії І. Гізель, який згодом став її професором і ректором, відомий як письменник. Його перу належить велика праця «Мир с Богом человеку» (1669). Твір пройнятий гуманістичними тенденціями, любов'ю до простої людини.

Глибокий слід в українській літературі залишили тво­ри представників полемічної літератури Г. Смотрицького, С. Зизанія, X. Філалета, Острозького Клірика, М. Смотриць­кого, 3. Копистенського, анонімна «Перестрога», у який дано гідну відповідь на звинувачення католицьких та уніатських авторів, обґрунтовано право українського народу на власне релігійне і культурне національне життя.

Наприкінці XVII ст. на Закарпатті з полемічними твора­ми виступив М. Андрелла. Релігійна полеміка з католициз­мом та уніатством відображена в літературі другої полови­ни XVII ст. (Л. Баранович, Й. Галятовський, Ф. Сафанович, В. Ясинський). Ораторсько-проповідницьку прозу розвив К. Ставровецький (Транквіліон), автор «Євангелія учи­тельного...» (1619) і «Перла многоценного» (1646).

Наприкінці XVI — на початку XVII ст. зароджується драматургія у формах декламацій і діалогів, призначених для виконання у братських школах. У віршах про події народно-визвольної війни 1648—1667 pp. («Висипався хміль із міха», «Похвала віршами Хмельницькому...», «Українонько, матінко моя») оспівано перемогу над поль­ською шляхтою. Під впливом народної пісенності розви­валася лірична поезія.

У 1625 р. в польському виданні надруковано «Пісню про козака й Кулину». В давніх рукописах, пісенниках і збірниках зафіксовано чимало українських народних пісень, у тому числі думи «Козак Голота» і «Смерть Корецького» (у зб. Кондрацького кінця XVII ст.), історичні пісні про Сагайдачного, Саву Чалого, про взяття Варни козаками у 1605 р. Відомості про український весільний обряд подали П. Могила у «Ліфосі» (1644), Г. Л. де Боплан в «Описі Украї­ни» (1650).

Велике значення для розвитку й поширення культури мали друкарні, яких у другій половині XVII ст. в Україні діяло одинадцять — у Києві при Києво-Печерській лаврі, в Новгороді-Сіверському, Чернігові, Львові та інші.

Галичина і Волинь посіли провідне місце в розвитку книгодрукування. У Львові й Острозі працював першодру­кар Іван Федоров. Вже наприкінці XVI ст. значним осе­редком книгодрукування був Львів. Тут, крім братської, діяли ще кілька друкарень: Михайла Сльозки (1638—1667), Арсена Желиборського (1644—1646), Йосипа Шумлянського та монастиря св. Юра (1687—1688 і 1700). В останній з них Йосиф Городецький, відомий як друкар і мандрівник до країн Близького Сходу, у 1700 р. випустив «Ірмологіон» — перший у східних слов'ян нотний друк. Але друкарство розвивалося й поза Львовом.

Крім короткочасних балабанівських друкарень (Стратин і Крилос), відомі мандрівні друкарні. Від друкарні Луць­кого братства, яке користувалось обладнанням Домжива Лютковича, збереглося лише одне видання (1640), від Крем'янецької друкарні — три (1638). Перемишльське братство отримало королівський дозвіл на заснування друкарні, проте не змогло видати жодної книги.

Незважаючи на зумовлені об'єктивними причинами не­вдачі, чисельність спроб у галузі книгодрукування перекон­ливо свідчить про інтенсивність культурного життя і на­явність широкого кола людей, які розуміли значення дру­кованого слова. Львівська братська друкарня вже з пер­ших років свого існування почала реформу кирилиці.

Книжкова продукція західноукраїнських друкарень слу­жила посібником для навчання грамоти не тільки в Гали­чині, на Волині і Холмщині, а й на Закарпатті та Буковині. Сприяючи підвищенню освітнього рівня населення, книги стали важливим засобом розвитку української культури і зміцнення її міжнародних зв'язків.

На Східній і Наддніпрянській Україні книгодрукуван­ня виникло лише у другому десятиріччі XVII ст., хоча на Західній Україні (Львів, Галичина, Волинь) воно зароди­лося в кінці XVI — на початку XVII ст. Така послідовність закономірна. Вона відповідала тодішнім історичним умо­вам життя і боротьби українського народу за соціальне й національне визволення. Оскільки тягар цієї боротьби при­пав насамперед на Західну Україну, саме там почалося пожвавлення національної культурної діяльності у формі братств, вчених гуртків, шкіл вищого типу, нової літе­ратури.

У 1615 р. в Києві виникло Богоявленське братство, до якого колективно записалося все Запорозьке козацьке військо на чолі з гетьманом П. Конашевичем-Сагайдачним. Тоді ж у Києві заснували братську школу на зразок львів­ської. Того ж року створили і першу в Східній Україні друкарню. Вона була організована в Києво-Печерській лаврі.

Фундатором першої в Києві друкарні називають Єлисея Плетенецького. Побачили світ два невеликі видання — «Часослов» і віршований панегірик «Образ доброчинностей». У 1619 р. була видана монументальна книга «Анфологіон» — збірник святкових служб на весь рік. Цей збірник переклали з грецької мови і тлумачили відомі українські вчені і письменники того часу Іов Борецький, Захарія Копистенський, Памва Беринда.

«Лексикон» Памви Беринди — одне з найвизначніших видань друкарні Києво-Печерської лаври, яке містить 6962 словникові статті не тільки мовознавчого, а й енциклопе­дичного змісту. Це — первісток східнослов'янської лекси­кографії. Крім лаврської, у 20-х pp. XVII ст. в Києві пра­цювали ще дві приватні друкарні — Тимофія Вербицького і Спиридона Соболя.

Отже, перший період київського книгодрукування був представлений продукцією трьох друкарень, а другий — тільки однією лаврською друкарнею.

Після переможного закінчення народно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького почався новий період в історії українського народу, української культури, зокрема київського книгодрукування, пов'язаний з іменем Інокентія Гізеля, який керував Лаврою та її друкарнею понад чверть століття (1656—1683).

Перший твір київського друку — віршований панегірик 1658 р. «Стовп доброчинностей». У 1659 р. лаврська дру­карня видала тодішньою українською літературною мовою пам'ятку епохи — «Ключ разуменія» Й. Галятовського. Того ж року побачила світ книга «Постановленіє о вольно­стях войска Запорожского» — видання документів, що сто­суються гетьманства Ю. Хмельницького. Згодом вийшли друком «Києво-Печерський патерик», збірник проповідей архієпископа Лазаря Барановича «Меч духовний», трактат про мораль «Мир с Богом человеку», найвизначніше ви­дання «Синопсис» — широкодоступний, літературно опра­цьований посібник з рідної історії.

Київські вчені підготували й видали багато навчальної, полемічної, а також історичної і художньої літератури — панегіриків і драм. Випускаючи книги рідною мовою в часи особливо жорстокого національного гноблення, київські вчені заявили на весь світ, що народ український не ско­рився, що існує його мова.

У XVI—XVII ст. у братських школах Львова, Луцька, Острога, Києва, у Києво-Могилянській колегії викладали музично-теоретичні дисципліни. Нотну грамоту вивчали за рукописними і друкованими нотолінійними ірмологіонами (перший видано у Львові 1700 р.). У цей час в церковній музиці утвердився багатоголосий спів (композитори Бишовський, Гавалевич, Завадовський, Замаревич, Зюска, Календа, Колядчин, Коньовський). Партесний спів під назвою «київський» поширився в Москві та інших містах Росії. Теоретичні основи партесного співу узагальнив український композитор М. Ділецький у «Граматиці музикальній» (1677). У Києво-Могилянській колегії були поширені хоровий спів та гра на музичних інструментах, існували хор і оркестр.

Не треба забувати, що кобзарі-запорожці — це не тільки носії народної пам'яті, це ще й музична культура України. Грали не тільки на кобзі, в пошані були також ліра, сопілка, скрипка, цимбали тощо.

У 1652 р. Б. Хмельницький підписав універсал про утво­рення музичного цеху в Лівобережній Україні за анало­гією з подібними цехами, що вже існували у Кам'янці, Львові та деяких інших українських містах.

Розквіт українського шкільного театру, що ґрунтувався на шкільній драмі, припав на 70-ті pp. XVII ст. — першу половину XVIII ст. і був пов'язаний з діяльністю Києво-Могилянської колегії. Тут написані українською книжною мовою і поставлені багатоактні драми Великоднього і Різдвя­ного циклів, драми на історичні теми, інтермедії, написані українською народною мовою. Етапною була драма «Олексій, чоловік Божий» невідомого автора (1674). 1668 р. у Львові відбулися вистави у школі вірменської колонії «Страж­дання святої Рипсіме», що започаткували вірменський шкільний театр. Перші відомі драматичні твори, написані для українського народно-ярмаркового театру, належать до початку XVII ст. З XVII ст. в Україні побутувала народна драма («Цар Ірод», «Коза», «Маланка», «Трон» та інші), діяв народний ляльковий театр — вертеп.

Сирієць архідиякон Алеппський згадував, як вони з бать­ком, антиохійським патріархом Макарієм, їхали Україною в середині XVII ст.: «Перебуваючи перед цим у неволі та рабстві, тепер козаки живуть у радощах, веселощах та на волі, спорудили соборні церкви, створили благоліпні ікони, чесні й божественні іконостаси та хоругви. ... Церкви одна від одної величніші, кращі, гарніші, вищі та більші; іконо­стаси, тябла й ікони одні від одних кращі й досконаліші, навіть сільські церкви одна від другої краща».

Архітектура й будівництво у другій половині XVII ст. в Україні продовжували розвиватися на місцевій, самобутній народній основі. Українські архітектори запозичували й творчо застосовували прийоми стилю бароко, для якого ха­рактерними були декоративна пишність, вигадливість, ма­льовничість.

На селі і значною мірою в містах як будівельний матеріал використовували переважно дерево. Саме з дерева будува­лись хати селян, міщан, козаків, часто й будинки козацької старшини, сільські церкви. У містах найчастіше споруджу­вали будови з цегли й каменю — гетьманські палаци, бу­динки старшини, магістратів, монастирі, церкви. Якщо на Правобережжі міста майже не розвивалися, то міста Ліво­бережжя й Слобожанщини, насамперед Київ, Чернігів, Пе­реяслав, Новгород-Сіверський, Батурин (у ньому з 1669 по 1708 pp. знаходилася гетьманська резиденція), Харків, Суми, Стародуб та інші інтенсивно розбудовувалися.

Визначними художниками XVII ст. були Ф. Сенькович, М. Петрахнович, С. Корунка, І. Руткович. Одним з найпопулярніших жанрів мистецтва XVII ст. став портрет. Залеж­но від призначення його створювали за різними композицій­ними схемами. Портрети малювали з натури або посмертно.

В одному стилістичному напрямі з малярством розвивала­ся й скульптура. Нею оздоблювали споруди (Успенську церкву у Львові), будинки феодалів і заможних міщан. Гравюрами прикрашали книги, видані в українських друкарнях.

Для художньої культури України II половини XVII ст. — 20-х pp. XVIII ст. притаманне поєднання рис бароко з традиціями народного мистецтва. Утворилися нові художні осередки — жовківська школа художників, чернігівська, новгород-сіверська та інші.

Істотно змінився монументальний живопис. Тісно по­в'язаний з тогочасною літературою, він набув більшої роз­повідності й емоційності.

Оригінальних форм набув і портрет. Він позначений гуманістичними тенденціями, широким використанням поетики й засобів образотворчого фольклору (натурний «Портрет А. Красовської» роботи О. Ляницького, епітафіальний «Портрет С. Жоравко» роботи І. Паєвського, 1697), високим мистецьким рівнем, використанням прийомів ба­роко, часто збагачених традиціями народно-декоративної творчості.

Протягом XVIII ст. передова культура та література в Україні, дедалі більше збагачуючись демократичними і реа­лістичними елементами, розвивалась у жорстокій боротьбі із церковною схоластикою, реакційними тенденціями низь­копоклонства перед іноземною та русифікаторською і ко­лонізаторською політикою російської монархії.

Тоді в українській мові почали формуватися нові функ­ціональні стилі, дуже вплинула на літературну мову усна народна творчість. Проте в умовах соціального і національ­ного гноблення, що його зазнавав український народ, україн­ська мова піддавалася різного роду обмеженням, її витісня­ли із важливих сфер суспільного життя.

У XVIII ст. в різних містах України — Кременчуку, Ка­теринославі, Миколаєві, Житомирі, Тульчині та інших ви­микають друкарні. Проте царський уряд, здійснюючи на­сильницьку русифікацію, чинив усілякі перешкоди книговидавничій справі, зокрема в галузі друкування богословських та цивільних видань українською мовою. Офіційні документи також треба було писати російською мовою.

Заборона українських видань не тільки в Москві, а й в Україні негативно вплинула на видавничий рух. І оскіль­ки друкарні належали монастирям, магнатам, заможним особам з духівництва та козацької старшини, книги друку­вали церковнослов'янською та російською мовами. Розвиток книговидавничої справи українською мовою припинився.

Київська митрополія потрапила під владу московського патріарха. Так поступово Україна втрачала позиції у бо­ротьбі за самобутність і самоцінності з погляду національ­ної релігії, культури, що згодом перейшли на грунт мовний та чисто національний. Для того, щоб увійти в загальну течію культурного життя, українці повинні були зректися мовних і літературних традицій і засвоювати мову освіче­ного середовища, що склалося за російським типом.

Розвиток індустріального суспільства в Україні супро­воджувався складним протиборством різних суспільно-політичних течій, тенденцій, з'явою зденаціоналізованих українських підприємців та інтелігенції, яка допомагала російським колонізаторам визискувати український народ. За таких умов передова література, освіта стають засобом ідейно-політичної боротьби, важливим чинником про­будження та розвитку соціальної і національної свідомості. Основним науковим, культурним, політичним та адмініст­ративним центром України у XVIII ст. залишався Київ.

Наприкінці XVII — у першій половині XVIII ст. вели­кий вплив на розвиток освіти й науки в Україні мав Київ­ський колегіум, який у 1701 р. указом Петра І був перетво­рений в академію. Цей навчальний заклад став важливим осередком культури, вплив якого поширювався на Росію та інші країни Європи.

Академія була не спеціальним духовним закладом для підготовки церковних кадрів, а школою, що не поступалася перед вищими навчальними закладами Західної Європи.

Навчання у ній мало переважно загальноосвітній характер. Тут викладали математику, медицину, астрономію, вивчали архітектуру, живопис. Вступ до Академії був відкритий для представників усіх верств тогочасного суспільства. Студентів виховували в дусі патріотизму, відданості українському народові.

З учнів Академії вийшло чимало видатних діячів на­уки і літератури. У ній навчалися вихідці з Молдавії, Греції, Болгарії, Чорногорії, Сербії та інших країн. Академію закін­чили видатні церковні ієрархи, письменники, вчені і політич­ні діячі — Ф. Прокопович, С. Яворський, М. і Д. Бантиш-Каменські, І. Самойлович, С. Палій, міністри Катерини II — 0. Безбородько, Л. Трощинський та інші. Деякий час тут навчався М. Ломоносов.

У першій половині XVIII ст. Київ став центром освіти не тільки для Південної, а й Північної Росії. Протягом цього часу вихованці Академії заснували або реформували семі­нарії в Новгороді, Смоленську, Петербурзі, Казані, Архан­гельську, Суздалі та інших містах; на зразок Київської ака­демії були засновані колегіуми у Чернігові (1700), Харкові (1721), Переяславі (1738).

Харківський колегіум, зокрема, став центром освіти Сло­бідської України. У 1765 р. при ньому було відкрито до­даткові класи, де викладали інженерну й артилерійську справу, геодезію та географію.

Розквіт Київської академії тривав до 60-х років XVIII ст. Пізніші реформи були спрямовані на перетворення цього навчального закладу в професійну вищу духовну школу і спричинили її занепад.

У другій половині XVIII ст. освіта українського насе­лення була занедбана, більшість дітей простого люду зали­шалася поза школою.

Внаслідок постійних обмежень і переслідувань з боку російського самодержавства занепадали братські школи. Перестала існувати більшість українських шкіл у Лівобе­режній та Слобідській Україні.

У 1786 р. прийнято «Статут народних училищ», згідно з яким у повітових містах України відкривали малі народні училища з дворічним терміном навчання, а з 1788 р. у губернських центрах — головні народні училища, в яких навчалися п'ять років. Такі училища вперше були відкриті в Києві, Чернігові, Харкові, Катеринославі. Навчали в шко­лах та училищах російською мовою.

Крім того, існували василіанські школи, де навчалися діти дрібної шляхти, заможних міщан і духівництва. Васи­ліанські школи уніатський орден василіан створив у Львові, Теребовлі, Овручі, Умані та інших містах. В окремих шко­лах існували дяківки, а при церквах — школи грамоти, де дітей навчали мандрівні дяки.

У занедбаному стані перебувала освіта в Західній Україні, Буковині, Закарпатті. У 1776—1783 pp. в Західній Україні проведено шкільну реформу, в результаті чого організува­ли німецькомовні державні початкові (тривіальні) та не­повні середні (чоловічі) школи. У селах при церквах та монастирях існували школи здебільшого з польською та німецькою мовами навчання, і тільки деякі з них були українськими.

Надзвичайно різноманітна літературна спадщина XVIII ст. Активно розвивається мемуарна та історична проза, що висвітлювала події недавнього минулого. Виникають ко­зацькі літописи — своєрідні історико-літературні твори, в яких поряд з історичними даними містилися різноманітні фольклорні матеріали, народні оповідання, перекази, легенди тощо.

По свіжих слідах історичних подій 1648—1667 pp. писався літопис Самовидця, в якому йдеться про події 1648—1702 pp.

Відомий козацький літописець Григорій Грабянка є ав­тором великого історичного твору літописного характеру (1710) про визвольну боротьбу українського народу 1648— 1667 pp.

Український старшинський літописець Самійло Велич­ко — автор літопису, який датований 1702 р. і охоплює історичні події в Україні з другої половини XV ст. до почат­ку XVIII ст. У літописі обґрунтовується визвольна боротьба українського народу 1648—1667 pp., славиться Б. Хмель­ницький як політичний діяч і видатний полководець. Величко вперше в українській історії та літературі вживає поняття «Україна» і «український народ», подаючи ці ка­тегорії як територіально і національно усталені.

Говорячи про культуру України XVIII ст., необхідно спи­нитися на такому цікавому літературному явищі, як творчість мандрівних дяків — учнів духовних шкіл, які ходили в села «на пропитаніє». Вірші мандрівних дяків носили бурлескний характер, проте у них крізь сміх, народ­ний гумор пробивалися соціальні мотиви.

У XVIII ст. розвинулася віршована сатирична літерату­ра, що була кроком вперед порівняно з бурлескною літера­турою. Значна кількість сатиричних віршів спрямована про­ти експлуататорів. У них викривалися несправедливість і хабарництво суддів, сваволя панів, пияцтво і зажерливість попів. З'явилися історичні вірші, в яких описували події, що хвилювали сучасників, зокрема народно-визвольну революцію 1648—1667 pp.

Видатне явище в українській літературі другої полови­ни XVIII ст. — творчість мандрівного філософа, мислителя і просвітителя Г. Сковороди, життя і думи якого пройняті протестом проти кріпацтва. У байках (зб. «Басни харковскія», 1769—1774), філософських трактатах і притчах, те­матично різноманітній поезії (зб. «Сад божественних пісень», 1753—1785) він показав, себе співцем свободи, критиком вад сучасного йому суспільства. «Мой жребий з голяками» - це не порожня фраза, а зміст життя великого поета-гуманіста, який болісно відчував трагізм життя покріпачених народних мас і виступав з критикою феодального су­спільства.

Із середини XVIII ст. прискорився перехід до нової укра­їнської літератури, в якій міцніли елементи класицизму, сентименталізму, просвітительського реалізму. В літературу все активніше проникала розмовна українська мова. Вона в кінці XVIII ст. здобула перемогу над старою українською літературною мовою. Підтвердженням і живим втіленням цього є мова поеми І. Котляревського «Енеїда».

Великого розвитку у XVIII ст. набув український театр. Помітних успіхів у цей час досягла, зокрема, шкільна драма. Із найбільш відомих і поширених шкільних драм слід назвати «Воскресіння мертвих» Г. Кониського, різдвяні і пасхальні шкільні драми М. Довгалевського, а також п'єсу невідомого нам автора «Милость Божия...», поставлену впер­ше 1728 p., що прославляла союз України з Росією і Б. Хмельницького як визволителя України від гніту поль­ських панів.

До XVIII ст. належать спроби драматичної обробки ми­нулого. Один із таких творів — трагікомедія «Владимир» (1705) професора Київської академії Ф. Прокоповича, який згодом став церковним та політичним діячем при дворі Петра І. Ф. Прокопович у своїй п'єсі зображає прийняття Руссю християнства, висміює язичеських жерців, які чини­ли опір Володимиру. Він вихваляє реформи Петра І, нази­ваючи його продовжувачем справи київського князя.

До шкільних драм додавали, як правило, інтермедії - гумористичні сценки, що їх грали в антрактах. У цих сцен­ках змальовані побутові картинки, порушені соціальні пи­тання того часу — взаємини селян і панів, козаків і росій­ських солдатів. Сюжетами інтермедій були жартівливі історії, народні анекдоти і т. ін. Високий ідейний та худож­ній рівень інтермедій до драм М. Довгалевського «Коми­ческое действие» (1736), «Властотворний образ» (1737), до драми Г. Кониського «Воскресіння мертвих» (1747).

Близька до шкільної драми та інтермедії вертепна дра­ма, яку ставили у ляльковому театрі (вертепі). Авторами й акторами вертепу були люди з народу — мандрівні дяки, учні Київської академії. Вертепна драма та інтермедії го­тували грунт для розвитку комедії в українській літера­турі XIX ст.

Якщо говорити про розвиток українського народного театру, то він, власне, ґрунтувався на шкільній драмі і був пов'язаний з діяльністю Київської академії. Саме тут були поставлені драми названих вище та інших авторів, драми Великоднього і Різдвяного циклів, твори на історичні теми, інтермедії, писані українською розмовною мовою.

Наприкінці XVIII ст. в Україні починають виникати професійні театральні трупи. У 1778 р. у Львові відкрили перше постійне театральне приміщення, а у 1783—1784 pp. постійне приміщення театру в м. Дубно, тепер Рівненської області. Перша професійна театральна трупа в Україні — Харківський вільний театр — виникла у 1789 р.

Крім того, в садибах великих землевласників існували домашні аматорські театри: театр С. Голіцина в с Козаць­кому на Черкащині (1798—1801), театр Г. Квітки-Основ'яненка в с Основа, нині м. Харків (1799—1802). У 50-х pp. XVIII ст. в Глухові працював придворний театр К. Розумовського, в Тульчині (Вінниччина, 1784—1798) — театр С. Потоцького. У 70—90-х pp. у містах Єлисаветграді, Києві, Кре­менчуку, Харкові влаштували аматорські вистави росій­ською мовою.

У XVIII ст. помітних успіхів досягла українська музич­на культура. Осередком музичного життя стала Київська академія, де вивчали нотну грамоту та були поширені хоро­ни й спів, гра на музичних інструментах. В Академії існував симфонічний оркестр. Великий внесок у розвиток на­ціональної музичної культури зробили вихованці Академії композитори В. Пікулицький, І. Рачинський, М. Березовський, А. Ведель. Значний вплив на розвиток української корової культури мала творчість композитора Д. Бортнянського, якому належить багато творів духовної і світської музики.

Хори існували при Переяславській, Чернігівській, Харків­ській колегіях. У містах і великих поміщицьких маєтках розвивалась світська музика, де багаті поміщики утримували кріпацькі капели, оркестри, оперні та балетні трупи. У

1838 p. було відкрито Глухівську співацьку школу. В кінці XVIII ст. на основі народно-пісенної творчості почала зароджуватися і поширюватися пісня-романс літературного походження.

Віковічна мудрість народу, його соціальні переконання, морально-етичні та художні принципи відбивалися у кращих зразках української народно-поетичної творчості. У піснях, думах, баладах знайшли відображення життя селянства, масові народні рухи, викликані посиленням феодально-кріпосницької експлуатації у XVIII ст.

Чимало пісень виникло у зв'язку із зруйнуванням За­порозької Січі. Визначились основні теми, сюжети, образи рекрутських, наймитських, кріпацьких, бурлацьких пісень. Створювали пісні про героїв народних повстань — Макси­ма Залізняка, Устима Кармелюка, Олексу Довбуша, Харка, Швачку.

Бідність і нещастя, горе і злидні, суспільні відносини, трудове, морально-етичне виховання також відбивалися у загадках, легендах, прислів'ях і приказках.

Архітектурне будівництво XVIII ст. є одним з найяск­равіших мистецтв в історії України. Глибоко самобутня українська архітектура цього часу формувалася на основі традицій народного зодчества, творчого сприймання і пере­осмислення кращих рис класичної архітектури. У цей період в Україні складається оригінальний архітектурний стиль — українське бароко, якому притаманне застосування яск­равого орнаменту, ліплених оздоб, барвистої кераміки (Покровський собор у Переяславі-Хмельницькому, 1704—1709, Покровська церква у Києві, 1766, Преображенська церква у Великих Сорочинцях Полтавської області, 1732, а також Ковнірівський корпус у Києво-Печерській лаврі, 1744—1745, будівничого Степана Ковніра).

Велику увагу приділяють зведенню громадських буді­вель, ратуш з великими вежами і багатим декором (ратуша у Бучачі Тернопільської області, 1751, архітектора Б. Меретина), житлових будинків та палаців козацької старшини, вищого духівництва (Кловський палац у Києві, 1752—1756, архітектора П. Неєлова, будівництво закінчив С. Ковнір). Дуже поширене будівництво церков, монастирів, дзвіниць, колій, духовних навчальних закладів.

Постав ряд ансамблів (Почаївська лавра, XVII—XVIIIст., колегіум у Кременці, 1731—1743, архітектора П. Гжицького, собор Св. Юра у Львові, 1746—1762, архітектора Б. Меретина), що позначені рисами пізнього бароко. У 20—50-х pp. XVIII ст. в архітектурі зріс вплив народних елементів, прийомів і стилів російського зодчества, зокрема у твор­чості В. Растреллі (Андріївська церква, 1749—1753, Маріїнський палац, 1750—1755, у Києві).

У взаємозв'язку розвивалася дерев'яна і кам'яна архі­тектура в культовому будівництві. У дерев'яній архітек­турі, зокрема, виділяється кілька регіональних шкіл — волинська, галицька, подільська, гуцульська, буковинська.

З кінця XVIII ст. архітектура розвивалася в стилі кла­сицизму, що поєднував геометричну чіткість і раціональність з античністю. Провідне місце тоді посіло містобудування. Ми розробленими планами будували нові міста, торгові й Мінськові порти на Чорному морі — Херсон (1778), Севасто­поль (1784), Миколаїв (1788), Одесу (1794).

У садибах великих землевласників у сільській місцевості виникли своєрідні типи палацової архітектури — маєт­ки Шидловського в Мернику Харківської області (1776— І 778) архітекторів П. Ярослівського, О. Паліцина; Рум'янцева-Задунайського в Качанівці на Чернігівщині (70-ті pp. XVIII ст.) архітекторів І. Бланка, М. Мосципанова; палац К. Розумовського в Батурині на Чернігівщині (1799—1803) архітектора Ч. Камерона. У садово-парковому мистецтві відчувається перехід від регулярного планування, так зва­них французьких парків, до ландшафтного — парків англій­ських («Софіївка» в Умані на Черкащині, 1796—1805, інженера Л. Метцеля).

В образотворчому мистецтві XVIII ст. знаходили відоб­раження патріотизм і гуманізм українського народу, його суспільні, естетичні ідеали, піднесення національної свідо­мості. В художніх пам'ятках цього періоду барокова деко­ративність поєднувалася з реалістичними зображеннями світу та національними традиціями. В Україні утворюються художні осередки — жовківська, чернігівська, новгород-сіверська художні школи. З початку XVIII ст. набуває роз­витку монументальна декоративна скульптура з кераміки.

Велику роль у збагаченні української культури відіграла діяльність Лаврської іконописної майстерні. Значні успіхи у розвитку українського графічного мистецтва пов'язані з творчістю художників О. та Л. Тарасевичів, І. Щирського.

Наприкінці XVIII ст. з поширенням у скульптурі та живопису ідей просвітительства церковно-релігійна темати­ка відходить на другий план. Українське мистецтво поступо­во звільняється від середньовічних канонів та набуває світ­ського характеру. Великими майстрами українського живо­пису були Д. Левицький, А. Лосенко, В. Боровиковський. Поряд із творами митців тоді набули поширення народні картини із зображенням легендарного козака Мамая.

З життям і побутом українського народу нерозривно пов'язане декоративно-ужиткове мистецтво — один із важ­ливих видів художньої культури. Досить високим був рівень народних промислів, які продовжували реалістичні традиції минулого, розвивали такі види мистецтва, як ху­дожнє ткацтво, вишивка, кераміка, художнє різьблення, народ­ний розпис.

У побуті українських селян широко використовували художні тканини; колір і характер малюнка у кожній місце­вості були різними. Неоднаковими були й орнаментальні композиції та кольорове вирішення виробів. Досить інтенсивно розвивалося килимарство з різноманітними — рос­линним (Полтавщина), геометричним (Буковина, Гуцульщина) — орнаментами.

Одним з найбільш поширених видів народного мистецтва стала вишивка, що відзначається чіткою композицією, різноманітною технікою виконання хрестиком, мережкою, низзю, гладдю. Для вишивок Галичини, Закарпаття, Буковини характерні геометричні узори, на київських, полтавських, чернігівських переважає рослинний орнамент. Різними за образним і орнаментальним рисунком, мотивами були кролевецькі, богуславські, волинські, прикарпатські рушники.

Широкого розвитку в Україні набуло мистецтво гутного скла, з якого виготовляли посуд, підсвічники, люстри. По­бутову українську кераміку випалювали на Полтавщині, Київщині, Гуцульщині. Серед виробів — керамічний посуд, кахлі для облицювання печей, іграшки.

У другій половині XVIII ст. зростає інтерес до вивчення етнографічних особливостей українського народу. Матеріали про Україну та українців містять праці А. Чепи, М. Антоновського, І. Георгі, В. Рубана. Культура і побут українців висвіт­лювалися у літописах Самовидця, С. Величка, Г. Грабянки. У 1777 р. в Петербурзі надруковано першу працю з україн­ської етнографії — «Опис весільних українських просто­народних обрядів» Г. Калиновського, в 1798 р. у Москві видано книгу Я. Маркевича «Записки про Малоросію, її жителів та виробництво».

Алексєєв