Розвиток літературних жанрів

Лекція 8.

СПЕЦИФІКА ЛІТЕРАТУРИ ПІЗНЬОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

(ХШ-ХУІ ст.)

План

1.Історичні умови розвитку літератури пізнього Середньовіччя. Другий південнослов’янський вплив.

2.Література др. половини ХІІІ – середини ХІV ст.: жанри, стилі, взаємодія з фольклором.

3.Особливості розвитку української літератури др. пол. ХІУ-ХУ ст.

Література:

1.Літопис руський / Пер. з давньоруськ. Л. Махновця. – К., 1989.

2.Наливайко Д. Україна в рецепції західних гуманістів XV – XVІ ст..// Європейське відродження та українська література XIV-XVIII ст.. – К.: Наук. думка, 1993. –С. 3-39.

3.Пелешенко Ю.В. З творчості та діяльності Григорія Цамблака // Українська література XVI- XVIII ст.. та інші слов’янські літератури. К.: Наук. думка, 1984. С.21-38.

4.Пелешенко Ю. Українська література пізнього Середньовіччя. Система жанрів. Духовної інтенції. – К.: ПУ «Фоліант», 204.– 420с.

5.Соболь В. З глибини віків. Вивчення давньоукраїнської літератури в школі. – К., 1995. С. 118-126.

6.Толочко П. Хто убив князів Бориса і Гліба? // Київська старовина.–1992.–№4.

Федорак Н. Хронотоп Галицько-Волинського літопису // Слово і час. – 2000. – №11.

7.Шевчук Вал. Муза Роксоланська. – Кн. 1. – К., 2004.

Київська Русь із центром Києвом проіснувала до середини ХШ ст. На поч. ХШ ст. окремі князівства – Київське, Чернігівське, Рязанське – прагнуть проводити самостійну політику, часто в суперництві між собою. Цим скористалися завойовники й передусім монголо-татарська орда хана Батия.

У 1223 р. на річці Калці поблизу Азовського моря відбулася перша битва з ординцями, в якій русичі зазнали поразки. Взимку, 1237 р. монголо-татари завоювали Рязанське князівство. Протягом 1237-1238 pp. орди Батия спустошили майже всю Північно-Східну Русь. Навесні 1239 року вони завоювали Переяславську, Чернігово-Сіверську та Київську землі. Наприкінці 1240 р. потужні ординські сили вдерлися до Києва, жорстоко розправилися з його захисниками, а саме місто спалили.

3 монголо-татарською навалою закінчився великий і яскравий період вітчизняної історії, період повнокровного розвитку однієї з найбільших і наймогутніших країн середньовічної Європи – Давньої Русі.

На середину ХІУ ст. більша частина південно-західних руських земель опинилася у складі Великого князівства Литовського і Польського королівства, які згодом внаслідок Кревської та Люблінської уній об'єдналися у Річ Посполиту. Посилення соціального і національного гніту з боку чужоземців на колишніх давньоруських землях зумовило піднесення тут антифеодальної і визвольної боротьби народних мас, зростання руської самосвідомості. В цей час окреслюються елементи української народності: територія, мова тощо. Формування української народності проходить на землях Київщини, Переяславщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Галичини.

Розпад Київської Русі як держави спричинив ослаблення книжної традиції, якою до того часу опікувалася держава. Руська церква, втративши підтримку з Константинополя, знайшла її у болгар, сербів, греків, тобто у православному світі, що впливав на церковне життя на східнослов’янських землях.

Деякі дослідники (О.Соболевський, Д.Лихачов) охарактеризували спроби руської церкви знайти додаткову ідеологічну та культурно-освітню опору як „другий південнослов’янський вплив” (др. пол. ХІУ- перша пол. ХУ ст.). Зокрема, Д.Лихачов вбачав його передусім у проникненні на Русь євфимівської (патріарха Єфимія Тарновського) реформи – реформи принципів перекладу з грецької, літературної мови, правопису і графіки. З огляду на це він стверджував про формування у літературних пам’ятках східних слов’ян стилю „плетения словес” та „нового культурного руху” – Пере відродження.

Українські вчені Вол. Крекотень і Дмитро Наливайко вважають штучним, абстрактним застосування терміна „Перевідродження” до східнослов’янської літератури, адже ні Візантія, ні православні балканські країни не пережили культурної епохи, яка б вкладалася у класичні параметри західноєвропейського Відродження. Тому й українська культура, зокрема література ХІУ-ХУ ст., не могла вийти за ідеологічні та естетичні межі середньовіччя, а отже, стати на шлях гуманізації та демократизації.

Причинами „другого південнослов’янського впливу” були:

*піднесення болгарської та сербської культур у др. пол. ХІУ – пер. пол. ХУ ст.;

*еміграція з Болгарії та Сербії церковних діячів на руські землі;

Осередками впливу були Константинополь, Афон, Галичина. „Другий південнослов’янський” вплив мав такі наслідки:

1.Розповсюдження ісихазму(з грец. спокій, безмовність) – ідеології православної церкви, вчення про спосіб досягнення стану блаженного спілкування з Богом. Розрізняють три ступені цього стану: звернення до Бога, очищення, освячення (злиття душі з Богом).

2.Поширення емоційно-експресивного стилю у літературі („плетення словес”), для якого характерні риторичні фігури, внутрішні монологи, складна стилістика (нагромадження синонімів, епітетів, порівнянь, повторів), гіперболізація почуттів та емоцій.

3.Активізація жанрів житія, проповіді, похвального слова (панегірик), повчання, послання.

4.Виправлення біблійних текстів, які від часу запровадження християнства зазнала певних змін на руському грунті.

Подвижниками „другого південнослов’янського” впливу були київські митрополити Купріян та Григорій Цамблак.

Кипріян (бл.1330-1406 рр.) Спадщина складається з низки слів, житій, послань, грамот, листів та молитов. Друге послання Кипріяна до ігуменів Сергія Радонезького та Федора Симоновського (23.06.1376р.) – гострий публіцистичний твір, в якому автор відстоював свої права на митрополію "всієї Русі". Автор гостро викриває церковну політику московського князя Дмитрія Донського, розповідає про свої поневіряння у Москві. Йому ж належить і "Повість про Михаїла-Митяя" (1382). Це переробка невеликого літописного оповідання про те, як московський князь Дмитрій Донський намагався зробити митрополитом свого ставленика Митяя. У цьому творі простежуються риси памфлету, іронія, певні недомовки та опозиційний до князя політичний підтекст.

Літературна спадщина Григорія Цамблака (бл. 1364-1419/20р.)– понад 40 творів: житія, похвальні слова, проповіді на різні церковні свята. У багатьох з них він виступає, як блискучий публіцист. В Україні ним написане і виголошене у Києві (1409-1410) "Слово надгробне митрополиту Кипріяну". Це, фактично, перший панегірик, створений у новому для України емоційно-експресивному стилі. Новаторство виявляється у широкому використанні спогадів, і особливо в передачі власних почуттів до покійного митрополита, автобіографічних подробиць життя. Він не використовує топосу самоприниження, як інші середньовічні письменники. Йдеться у "Слові" про близькість автора до Київського митрополита і наголошується, що той прагнув зробити з нього наступника.

Цамблак постійно порівнює діяння Кипріяна з біблійними персонажами. Так він пише, що у Кипріяна терпіння, як у Йова, гостинність, як у Авраама. Він цнотливий, як Йосиф Прекрасний, а твердий, як пророк Самуїл. Екзальтація почуттів письменника доходить до краю, коли він пише про Кипріянову смерть.

ІІ.

„Другий південнослов’янський вплив” привніс нову хвилю ідеологічного візантійства на давньоруські землі. Місцеве населення потребувало духовності, а іслам почав витісняти візантійство із колись зайнятих ним територій.

Після розпаду Київської Русі як держави, ідеологія християнства почала проникати у народний побут. Тоді й розпочався процес, що спричинив ідеологічну та культурницьку мутацію у свідомості давніх українців – двовір’я (поєднання двох вірувань). Відбувався цей процес досить складно. І.Огієнко писав: „Народ і не міг, і не хотів відійти від своїх стародавніх вірувань, що складалися довгими віками і що дали йому повну систему життєвого світогляду, через що він, – бодай по-своєму розумів світ і життя. До нового народ пильно прислухався та придивлявся і обрав із нього те, що розумів, поєднуючи його із стародавнім. Оце і складало істоту двовір’я”.

Процес становлення двовір’я відобразили у своїх працях І.Франко та М.Грушевський. І.Франко опублікував у 5-ти томах апокрифи, наголошуючи на тому, що апокрифи активно проникали у масову свідомість, починаючи від офіційного запровадження християнства на Русі. На його думку апокрифічні сказання були запозичені із Візантії, Болгарії, Сербії, Польщі разом із священними та літургійними книгами, серед яких він називав Палею, апокрифічні євангелія Якова, Никодима, Фоми. Важливе значення мали також збірники „Ходіння Богородиці по муках”, „Видіння пророка Ісаї”, „Параліпоменон пророка Єремії”, „Заповіти дванадцяти патріархів” тощо.

М.Грушевський в „Історії української літератури” подав своєрідну хрестоматію творів, де вказує на зрощення християнських вірувань із жанрами фольклору. Він обґрунтував тезу про те, що ХІХ-ХУП ст. – „доба великої поганізації християнства на українському грунті, в обох значеннях сього многозначного терміну: переходу християнської доктрини з рам міського життя в сільське й об’єднування її з елементами старшого народного релігійного світогляду”.

Візантійство як культурна система поступово, за підтримки церкви проникало у свідомість українців, наповнювало, за словами М.Грушевського, „уяву наших людей, їх творчість, їх практику безконечною масою нового матеріалу, який на різні способи перероблявся протягом довгого часу” і спричинив нову хвилю міфологічної творчості. Тобто, старими методами магічного світогляду створювали нові образи, повісті і цілі легендарні цикли: Спас набув язичницько-яблучного забарвлення, на Головосіка (пам’ять про смерть Іоанна Хрестителя) не можна було брати ніж у руки, прізвище апостола Семена Зілота пов’язували із зіллям (у цей день, 10 травня, потрібно було збирати цілющі трави), прізвище братів Маккавеїв пов’язували із освяченням квітів і маку, ім’я Пантелеймона українці переінакшили на Паликопа (у день святого блискавка може запалити збіжжя), Покрова Богородиці припадала на останній період, коли можна було гуляти весілля, тому цю назву пов’язували з покриванням голови молодої і т. ін.

Паломницька проза.

У ХШ-ХУІ ст. продовжувала розвиватись паломницька література, представлена творами про подвижників віри, святі місця, мандри до Гробу Господнього. Центральною постаттю цього періоду був Арсеній Солунський.

Арсеній Солунський привернув увагу дослідників лише у ХІХ ст., коли російський етнограф і фольклорист Іван Сахаров (1807-1863) опублікував у „Сказаннях руського народу” (1849) один зі списків його розповіді про подорож до святих місць. На поч. ХХ ст. російський дослідник Олексій Платонов (1869-1916) у статі „Давньоруські паломники із духовенства і мирян” припустив, що мандрівку Солунського до Єрусалима можна віднести до ХІУ ст., але звідки він родом і в який час жив, точно визначити неможливо. Медієвіст Варвара Адріанова-Перетц (1888-1972) у „Вістях Відділу російської мови і словесності” (1913) вмістила три тексти його паломницького опису (один з них належить до ХУП ст. і має українське походження) та подала реєстр ще десяти списків цього твору. Археограф Іван Шляп кін (1858-1924) у 1914 р. проаналізував текст ходіння Арсенія Солунського за списком ХУП ст. і зробив висновок, що подорожі до святих місць взагалі не було. Іншого погляду дотримувався російський мовознавець Сергій Обнорський (1888-1962), котрий шляхом мовно-літературного аналізу кількох редакцій пам’ятки зробив висновок, що автор твору – болгарин Арсеній, котрий жив у ХУ ст., але, очевидно, бував серед східних слов’ян, засвоїв від них літературну мову, якою і скористався у процесі написання „Слова про перебування в Єрусалимі”.

Точних біографічних відомостей про Арсенія Солунського немає, крім його власного свідчення в описі подорожі: „Се ая, раб божий Арсеній, смиренний диякон Солуня града, був у Єрусалимі 17 літ”. Невідома також його національність. Існує гіпотеза, що твір Солунського вигаданий, написаний за літературними джерелами, а сам автор у Палестині ніколи не був.

Твір Солунського знайдено у 13 списках, які датовані ХУ-ХУП ст. Оригінал пам’ятки не знайдено. Аналіз виявлених списків підтверджує припущення, що текст ходіння змінився протягом ХУІ-ХУП ст. – вилучено окремі епізоди, мова набула місцевого колориту тощо. Проте в невеличкому оповіданні немає жодних історичних означень, які б вказували на час його подорожі. Від інших паломницьких творів воно відрізняється тим, що в ньому відсутні старозавітні мотиви, образи, сюжети, а головна увага зосереджена на євангельських легендах та письмових описах.

Насторожує й те, що його описи представлені як певна інформація. Лише інколи він вдається до детальних описів про святі місця. Текст Арсенія не подав нічого нового, про що вже писали інші прочани.

Представником паломницької літератури був і Варсофоній. Про цього ченця точних біографічних відомостей немає, окрім того, що він протягом 1456-1462 р. двічі здійснив мандрівку з Києва до святих місць. Дослідники паломницької літератури (Д.Кобеко, О.Долгов, М.Тихонравов, П.Строєв, С.Гаранін) припускали, що Варсофоній міг бути в різні періоди свого життя ченцем новгородського, смоленського, бельчицького монастирів, що дало їм підставу зарахувати його до російського або білоруського письменства.

Перший опис мандрівки Варсофонія на Близький Схід називається „Хоженіє ієромонаха Варсофонія в Єрусалим 1456 р.”. Очевидно, що твір написаний після подорожі за традиційною схемою паломницьких ходінь. Із самого початку Варсофоній за допомогою географічних назв окреслив свій маршрут: „И поидох от Києва к Белуграду, и от Белграда ко Царю граду. От Царюграда поидохом Криту. От Крита идох к Родосу, и от Родоса идох к Кипру...”. У Єрусалимі він пробув два місяці та обійшов усі святині. Про деякі з них паломник лише згадував, у такий спосіб фіксуючи факт свого перебування на святому місці, а про деякі (Голгофа, церква Воскресіння Христа, Гроб Господній, Гетсиманія, Оливна гора, монастир св. Іллі) розповідав біль детально, звертав увагу на їх географічне розташування, зовнішній вигляд, архітектурні особливості, а також пов’язував їх з біблійними сюжетами.

Короткий опис святих місць є основною частиною паломницького твору, складеного за враженнями Варсофонія, але композиційно не впорядкованого, оскільки ті враження не пов’язані між собою. Такий спосіб структурування тексту був звичним для середньовічних ходінь, у яких автор не обов’язково дотримувався хронологічного чи географічного принципу, а надавав перевагу тим об’єктам, які становили головну мету його мандрівки.

Другий твір Варсофонія має назву „Хоженіє Варсофонія в Єгипет, на Сінай і в Палестину” 1461-1462”. Під час цього ходіння він значно розширив географічний діапазон, витратив більше часу. Це ходіння увиразнене особистісним сприйняттям побаченого під час подорожі, розповідь більш емоційна від побаченого.

Особливу увагу Варсофоній звертав на святі місця, котрі здебільшого пов’язані з Ісусом Христом, Богородицею, апостолами, зокрема „церкви великі” – Пречистої Богородиці, Миколая Чудотворця та ін. Розповідаючи про них, автор опирався на біблійні сказання та усні легенди. Він не просто розповідав про святиню, яку вдалося побачити, а творив її образ, символ. Такими, наприклад, є сюжетні розповіді про церкву Різдва Богородиці, Неопалиму купину.

У другому творі Варсофоній прагнув створити цілісну оповідь, намагався пов’язати окремі враження про святі місця та екзотичні природні території органічним мотивом подорожі. Тобто, він поступово подолав середньовічний канон, якого чітко дотримувався в описі першої подорожі. Його стиль письма набув помітної тенденції до белетризації розповіді.

Обидва твори Варсофонія про паломництво до святих місць за своїм змістом, джерелами, стилем продовжували традиції паломницького жанру попередніх століть.

Розвиток літературних жанрів.

Література пізнього середньовіччя розвивалася інерційно, дотримувалась традицій Київської Русі. На запити часу найактивніше відгукнувся літописний жанр.

Литовське князівство, котре підпорядкувало собі значну частину українських земель, прийняло місцеві культурні традиції, що були закладені за часів Київської Русі. Українська книжна мова стала основою офіційно-ділового мовлення Литви у ХІУ-ХУІ ст., що було закріплено Литовськими статутами (1566, 1588).

Подібна ситуація склалась і в літописанні, яке відродилося внаслідок потреби фіксувати історичні події. Унаслідок цього поступово сформувався Західно-руський (Литовський) літопис, який зберігся у трьох редакціях. У найдавнішій із них зібрано оповідання про боротьбу Кейстута з Ягайлом, підкорення Вітовтом білоруських та українських князівств, боротьбу Свидригайла із Жигмонтом тощо. У другій йдеться про початки князівства литовського і події середини ХУІ ст.; третя доповнює історичні оповіді про події кінця ХУ – поч. ХУІ ст., які у попередніх редакціях були недостатньо висвітлені. Найдавніший список Західно руського літопису – Хроніка Биховця (ХУ ст.), а Супральський список, значна частина якого була компіляцією київських та волинських літописів, написаний мовою, найбільш подібною до української.

У Києві було укладено Короткий київський літопис, який розповідав про вітчизняну історію від найдавніших часів до початку ХУІ ст. Він ґрунтувався на виписках із давніших руських літописів („Повість минулих літ”, Київський літопис”, Галицько-Волинський літопис” та ін.), а відомості про події ХІУ-ХУ ст. зібрані з місцевих хронік, свідчень очевидців, різних писемних джерел.

Наукова література.

Вона представлена творчістю Юрія Дрогобича (Котермак, Георгій із Русі, Юрій з Дрогобича), який жив приблизно у 1450-1494 рр. Навчався у Дрогобичі та Львові, а потім вирушив до Кракова, де отримав ступені бакалавра та магістра. Удосконалював освіту у Болонському університеті (Італія), де став доктором медицини і доктором мистецтв, викладав медицину та астрономію, а протягом 1481-1482 рр. був його ректором. Наприкінці 80-х рр. ХУІ ст. повернувся до Краківського університету, де одним із його студентів був Микола Копернік. Крім того, Юрій Дрогобич сприяв книгодрукуванню, зокрема допомагав німецькому друкарю Швайнпольту Фіолю видрукувати кирилицею перші українські книги (1491).

У 1483 р. у римській друкарні з’явилася книга Юрія Дрогобича „Прогностична оцінка 1483 року”, яка починалася віршованим вступом, написаним латинською мовою. Так автор започаткував латиномовне віршування в українській літературі. У 1490 р. Ю.Дрогобич завершив книгу „Судження про затемнення”, що представляє роздуми про астрологічні прикмети сонячного та місячного затемнення і їх наслідки.

Латиномовні вірші. Творчість латиномовних українських поетів доби пізнього середньовіччя представлена доробком Павла Русина (прибл. 1470 – прибл. 1517), який у 1509 р. у Відні видав книжку „Пісні Павла Русина із Кросна”. Оскільки навчання, освітня робота і творча діяльність поета пов’язані здебільшого з Краковом, польські історики літератури розглядали його як одного із зачинателів гуманістичної латиномовної поезії Речі Посполитої. Проте автор само ідентифікував себе, обравши літературне ім’я Руси, тим самим вказав на своє походження.

Російський медієвіст Іван Голєніщев-Кутузов (1894-1972) зараховував Павла Русина до українських діячів. Подібної думки дотримувалися й вітчизняні дослідники, які вивчали творчість цього поета (Г.Нудьга, В.Микитась, Вал. Шевчук, О.Савчук, В.Яременко). Вони припускають, що Павло Русин належить до раннього Ренесансу, коли мистецтво ще перебувало під впливом традицій середньовіччя, значною мірою залишалося у колі релігійних тем і орієнтувалося на принцип секуляризації (перетворення церковної та монастирської власності на світську, державну). Водночас воно розширювало діапазон світських тем, що ґрунтувалися на наслідуванні античних зразків та поетики. Цю особливість культурно-естетичної орієнтації поета підтверджує інтерпретація двох ключових образів – поезії і книги.

У вірші „Похвала поезії” (1509) Павло Русин виклав своє розуміння поетичного мистецтва. Для нього це „світлий дар богів”, співзвучний небесним сферам (греки і римляни під „сферами” розуміли рухливі планети, які називали іменами богів: Гермес (Меркурій), Арес (Марс), Зевс (Юпітер), Афродіта (Венера), Сонце (Феб) тощо. Посилаючись на давньогрецького філософа Платона, поет вів мову про дев’ять муз, котрі „подають свій голос влад із хором сфер, що в глибокім небі мирно кружляють”.

У добу Відродження поезію вважали водночас мистецтвом і наукою, оскільки вона здатна відтворити образ світу і передати мудрість віків. Павло Русин у своїх віршах акцентував на тому, що поетичне слово здатне пережити століття і зберегти пам’ять про людські витвори і самих людей. Час зруйнував Трою, Фіви, гробниці, а поезія – вічна, бо саме завдяки Гомеру та Вергілію всі пам’ятають про Ахілла й Енея, „всі діла мужів”. Павло Русин патетично стверджував, що давня поезія уславлених співців завжди буде привертати увагу нових поколінь:

Завжди з уст в уста по широкім світі

Йтиме слава та, не підвладна смерті,

Пісня, їхній дар, між людьми цвістиме

В вічній обнові.

Павло Русин створив образ поета як людини особливої, обраної долею. У нього специфічне як для Ренесансу бачення мети і призначення поезії.

Павло Русин був типовим для раннього Ренесансу книжником. Про це свідчать його вірші „Промовляє книга, яку добуто із сховища і якій повернуто давній блиск”, „До книжечки”. Крім викладання античної літератури та поетичної творчості він займався ще й видавничою діяльністю. Русин видав у Відні панегіричну поему угорсько-хорватського гуманіста Яна Паннонія, у 1513 р. за його редакцією вийшли дві трагедії Сенеки („Троя” і „Фієст”). Він підготував до друку книгу сатир Персія.

Публіцистика. Помітний внесок у її розвиток зробив Станіслав Оріховський-Роксолан (1513-1566). Народився він у С. Оріховці Перемишлянського округу „руського” воєводства і став одним із письменників східнослов’янської новолатинської літератури. Навчався у Краківському, Віденському, Віттенберзькому (Німеччина) Падуанському, Болонському університетах, вдосконалював свої знання у Венеції, Римі, Лейпцигу. У 30-річному віці повернувся на батьківщину і до кінця життя займався активною письменницькою діяльністю. Він однозначно ідентифікував себе з українством, проте вказував і на обставини, що змусили його здобувати освіту у Західній Європі.: „Вітчизна моя Русь простягається над річкою Тиром, яку жителі надбережних околиць називають Дністром, – біля підніжжя Карпатських гір, пасмо яких відокремлює від Угорщини. Народ той, ведучи збройну боротьбу проти своїх сусідів, волохів і татар, не займався ніколи наукою і філософією, зупинившись на освіті середньої міри – частково слов’янської, частково латинської – на такому ступені, який був необхідний для ведення служби Божої і до вироблення законів”.

Першою спробою кваліфікації Станіслава Оріховського як давньоукраїнського письменника був нарис М.Сумцова в „Київській старовині” (1888). Він розглядав його як постать суперечливу, з „роздвоєною і розірваною свідомістю між руським і польським, православ’ям і католицтвом” і стверджував: „Якщо в Історії Польщі Оріховський лишився дивним явищем, то в історії Південної Русі його особистість і діяльність постають явищами сумними й глибоко трагічними”, оскільки він „розвіяв даремно велику силу, без будь-якої користі для „своєї” Русі і з сумнівною користю для Польщі”. Проте М.Сумцов дійшов висновку про „користь” праці Станіслава Оріховського, адже для свого часу письменник був авторитетною постаттю у слов’янському світі.

Станіслав Оріховський написав дві промови „Про турецьку загрозу” (1543, 1544). У них порушено актуальну на той час проблему згуртування європейських народів проти турецької експансії. Тому вони були досить популярними у Європі і перевидані під назвами „Про целібат”, „Відступництво Риму”, „Настанова королеві польському Сигізмунду П Августу”, „Промова на похоронах Сигізмунда І”.

Творчість С.Оріховського багата за тематикою та жанрами. Д.Наливайко зазначає, що „...творчість Оріховського розвивалася в руслі ренесансного класицизму, в параметрах його жанрово-стильової системи, являючи собою досить характерне його породження. В ній знаходимо майже всі жанри й жанрові форми, властиві ренесансній латиномовній прозі, – біографія і промови, послання і дискусії, діалоги і трактати, памфлети тощо”. В кожному жанрі Оріховський досягав високого рівня, що одностайно відзначали як його сучасники, так і дослідники пізнішого часу. Стиль митця орієнтувався насамперед на античну ораторську прозу.

Значення творчості Станіслава Оріховського полягає передусім у тому, що він був одним із перших провідників ідей та художніх форм європейської епохи Відродження. На його твори орієнтувалися українські письменники-полемісти Христофор Філарет в „Апокрисисі” та Захарія Копистянський у „Палінодії”.

Отже, попри несприятливі обставини українського буття др. пол. ХШ – першої пол. ХУІ ст., література продовжувала розвиватися як жанрово, так і тематично. М.Возняк так оцінив „темний період” в історії української літератури: „Коли в Західну Європу пішов Гомер, Софокл, Платон і Аристотель, Україна дістала з Візантії через південних слов’ян тільки те, що могла прийняти й що мала грецька література візантійського періоду, себто замість літератури класичної Греції головне оповідання про Христа та святих, богословські статті й по учення, все з виразним аскетичним характером (...). А що візантійський аскетизм заперечував науку, й Візантія не дала Україні зорганізованої школи, вплив аскетичних писань на життя Давньої України був величезний і всесильний”.