Культура України другої половини XVII — XVIII століть

З другої половини XVII віку умови для роз­витку в українських землях культури дещо поліпши­лись. При багатьох церковних парафіях і монастирях діяли приходські школи, де мандруючі дяки вчили дітей писемності, читанню, рахуванню. У XVIII столітті по­чаткових шкіл в підросійській Україні залишалось ще достатньо: в Ніжинському полку їх діяло 217, Лубенсь­кому — 172, Миргородському менше — 87. Починаю­чи з 1789 року, відкривалися, як і по Росії, народні училища, в яких навчання велося російською мовою. Саме цей підхід став причиною існування в селах Ук­раїни так званої повторної безграмотності. Російська мова в школі і лише розмовна українська мова вдома призводили до трагікомічних помилок у дітей:

— слива — плотоядное дерево;

— диня — огородное насекомое;

— блоха — насекомая животная.

У східній Галичині після 1772 року почали відкри­вати одно-, чотирикласні школи з німецькою мовою навчання» а в селах — приходські. Основними підруч­никами булж «Букварь языка славенского» С. Полоць­кого, «Граматика славенскія правильное синатагма» М. Смотрицького, «Синопсис» І. Гізеля, що викладав історію України з імперської точки зору, а також часословці й псалтирі. З 1769 року за розпорядженням Синоду російської православної церкви українські букварі були вилучені зі шкіл Малоросії, а через шість років закрито школи при полкових козацьких канцеляріях — йшла уніфікація системи освіти на всій території Російської імперії. З ініціативи київського митрополита С. Миславського 1784 року російська мова була введена і в богослужінні.

Середню освіту давали колегіуми в Києві, Переясла­ві, Чернігові, Харкові. Харківський колегіум відкрито 1727 року, пізніше тут вперше в Україні з'явилися кла­си інженерно-природничого профілю, де вивчали інженерну справу, артилерію, геодезію. Тип вищого навчального закладу являли собою з 1661 року Львів­ський університет (пізніше він перетворився на єзуїт­ську академію, а 1784 року відкрився знову) і Києво-Могилянська академія. Хоча в останній з початку XVIII століття вивчали такі дисципліни, як французька, німецька, давньоєврейська мови, натуральна історія, географія, математика, архітектура, живопис, сільська й домашня економіка, медицина, проте епоха Петра І наклала специфічний відбиток на саму систему й стиль навчання. Було відсутнім наукове шукання істини, під освіченістю розумілась насамперед начитаність, грамот­ність, до того ж з ухилом до богослов'я. Розповсюдже­на німецька система освіти націлювала на підготовку вузьких спеціалістів, а не на здобуття елітного, різ­нобічного університетського освітнього шарму. І все ж, незважаючи на відкриття 1640 року в Яссах, а 1685 р. в Москві Слов'яно-греко-латинської академій автори­тет Києво-Могилянської продовжував приваблювати ба­гатьох інтелектуалів зі слов'янських регіонів, особли­во болгар і сербів. У Києві навчалися такі діячі Росії, як О. Ромодановський, Б. Шереметьев, К. Зотов, К. Істо­мін, П. Зеркальников, болгарин В. Черняев, серб О. Стоиков, в 1733—1734 роках тут слухав лекції навіть М. В. Ломоносов. Вже 1715 року в академії налічувалося 1100 студентів (спудеїв), в основному з різночинців. Бібліотека академії вважалась однією з найкращих у східній Європі. На жаль, пожежі 1780 та 1811 років знищили понад 10 тисяч книг, загинули унікальні дже­рела з історії України. Зі стін академії вийшли С. Яворський — автор вчення про піраміду влади в Російській імперії, Ф. Прокопович — творець концеп­цій про божественне походження царської влади, фео­дальної структури суспільства в Росії та інші діячі. Деякі київські інтелектуали стали ідеологами династій Рюриковичів та Романових. Якщо до літа 1705 року Ф. Прокопович називав І. Мазепу великим наступником князя Володимира, то вже 5 липня того ж таки року в храмі Святої Софії він оспівав уже Петра І, що прибув до Києва, як нащадка й спадкоємця не тільки Володи­мира, але й Святослава, Ярослава, Всеволода й Святополка. З 1716 року, будучи фактично керівником пра­вославної церкви Росії, Ф. Прокопович реорганізував її, повністю підпорядкувавши світській владі. Як і С. Полоцький, С. Яворський, він переходив з право­слав'я до уніатської віри й навпаки, тому віра для ньо­го стала підкорятися знанню. Перетворившись на до­даток державної машини, православна церква не лише втрачала авторитет, але й заплямувала себе злочинами проти власної пастви, беручи участь у формуванні па­вутини доносительства. Певний внесок в такий процес зробив і С. Яворський. що в грудні 1700 року дістав посаду «екзарха святійшого патріаршого престолу».

У цей період створювалися козацькі літописи, що продовжували традицію, закладену в Густинському літописі «Кройника» (можливий автор — 3. Копистенський). Сюжети в ній виявились доведеними до 1597 року, а одна з частин літопису мала назву «О начале Козаков». Найбільш відомі козацькі літописи — «Літопис Само­видця» анонімного автора (охопила події 1643—1702 ро­ків), літопис гадяцького полковника Г. Граб'янки за 1648—1708 роки, «Сказание о войне с поляками чрез Б. Хмельницкого» С. Велична, «Краткое описание о козацком малороссийском народе и о военных его делах,..» П. Симоновського. Наймонументальнішим (чотири томи) є більш мемуарна, ніж літописна, збірка С. Величка — канцеляриста Головної військової козацької канцелярії. Розповідаючи про події 1648—1700 років, він демонструє знання попередніх літописів, включає багато доступних йому документів. Виступаючи як ідеолог старшини, С. Величко дав історичні портрети десяти гетьманів, з любов'ю відгукується про українську землю, її народ. Автор порівнював Б. Хмельницького з О. Македонським, вважаючи гетьмана величним дія­чем українського руху. В кінці XVIII століття у Санкт-Петербурзі О. Безбородько і В. Рубан видали «Краткую летопись Малой России», в якій висвітлено період з 1506 до 1776 року. Як архівне джерело залишилась написа­на О. Безбородьком праця «Экстракт малороссийских прав», де захищалася думка про необхідність особливої правової системи для України — основи незалеж­ності української шляхти, що могло б зміцнити російсько-український симбіоз.

У другій половині XVII — першій половині XVIII сто­ліття розвивався жанр історико-мемуарної прози. До неї належали «Кройніка» Ф. Сафоновича, «Синопсис», «Летописец се ест кроника» та інші праці. Написаний кількома авторами й відредагований архімандритом І. Гізелем «Синопсис» (відомо його три редакції — 1674, 1678 й 1680 років) викладав схоластичну політико-релігійну програму ієрархів Києво-Печерської лаври у формі історичної праці. В ньому підтримувалась авто­номія України в єдиному Московському організмі, ви­правдовувалась і популяризувалась політика царизму, проводилось різке протиставлення між «доброчесним» слов'янським і «гріховним» турецько-татарським сус­пільствами. 1690 року Священний Синод заборонив твір І. Гізєля «Мир с Богом человеку» під приводом того, що він не відповідав догматичному православ'ю, Автор захищав у ньому постулати суспільного договору й при­родного права, законність повстання народу проти во­лодаря, який порушив умови договору з населенням. Церковна влада також засудила твори її. Могили, Л. Барановського, С. Полоцького та інших київських авторів, на-них було накладено «проклятство и анафему не то-чию сугубо и трегубо, но и многогубо». Основна причи­на заборон — сумніви авторів в божественності автократії та примусу.

XVIII століття — це феномен української козаць­кої історіографії, філософії, політології, правознавства в Глухові, що висунув такі імена, як М. Ханенко, П Борзаківський, П Ладинський, С Дівович, Ф. Туманський, Ф. Чубиєвич та інші.

Кілька років по Україні розповсюджувалась «Энеи­да на малороссийский язык перелицованная И. Котляревским», доки 1789 року без дозволу автора була опублікована в Санкт-Петербурзі. Через деякий час під впливом цього твору з'явилася білоруська «Енеіда навыварат». Після «Енеїди» І. П. Котляревського саме мова, створена на основі полтавського наріччя, стала базою української літературної норми. Адже до цього українська література являла собою сукупність барокових текстів, написаних елітарною мовою, не завжди зрозумілою навіть її сучасникам.

За XVIII століття в Україні вийшло також близько 50 видань з медицини, ветеринарної справи, 88 — з ма­тематики, географії та інших галузей знань. Більшість з них були опубліковані польською й латинською мо­вами, незначна частина — російською, німецькою, фран­цузькою. У деяких представників еліти були власні бібліотеки: бунчуковий товариш С. Лашкевич мав 1764 книги, в маєтку родини Дольських на Волині було 2603 книги, в монастирі «босих кармелітів» (Берди­чів) — 3467 книг.

Представниками української барокової філософії були К. Транквіліон-Ставровецький (?—1649) і Г. С Ско­ворода (1722—1794). Останній понад 40 років життя віддав «ходінню в народ». Ще в 23-річному віці, зали­шивши місце співака двірцевої капели в Санкт-Петербурзі, він 1745 р. у складі місії генерала Ф. Виш-невського виїхав як вчитель його сина Гаврила до Токаю (Угорщина). Місія закуповувала на замовлення Єлиза­вети Петрівни токайські вина. Жага Познань, нових вражень приводила Г. Сковороду ще раз до Угорщини, потім до Словаччини, Австрії, німецьких земель, мож­ливо, — до Італії. В центрі його філософського кредо знаходились людина, суспільне життя. Внутрішню сут­ність людини він пояснював як безперервну боротьбу двох засад — добра й зла, надаючи останньому соціаль­ного змісту. Спасіння від несправедливостей Г. Сково­рода бачив у самопізнанні, добропорядності і невтомній праці. Соціальний прогрес для філософа — в пізнанні світу, удосконаленні духовного потенціалу людини, набутті та передачі знань новим поколінням. Працюю­чи на зламі епох, Г„ Сковорода обстоював пріоритет внутрішніх переживань над зовнішніми діями, схилявся до оспівування покірності, терпимості, віри в краще майбутнє як неодмінну потребу людини. Водночас він «реабілітував» античність, знайшовши в грецько-рим­ській культурі основу для формування педагогічних ідей, використав теорію Платона «біологічного аристок­ратизму», тобто узгодження природи людини та її со­ціальної функції» Син сотника Полтавського полку Я. П. Ковельський (1729—1795) видав «Статті про філософію і її частини з французької енциклопедії». Він захищав принцип природних прав людини, засуджував кріпацтво, ставши в цьому попередником О» Радищева.

Добре відомо про вплив та взаємопроникнення ук­раїнської й російської культур, яке інтенсивно прохо­дило з другої половини XVII століття. За 1701—1762 роки з 21 ректора і 25 префектів Слов'яно-греко-латинської академії в Москві (відкрита С. Яворським на базі академії братів Лихудів) відповідно 18 та 23 були випускниками Києво-Могилянської академії, а 45 — працювали професорами. Багато українців стали єпис­копами й митрополитами, засновниками шкільної ме­режі на території Росії. С. Полоцький, будучи вчите­лем наступника престолу, написав кілька п'єс релігійного змісту, поклавши початок російській драматургії.

Початки й становлення Пекінської духовної місії (1701—1806 роки) пов'язані з малоросійською течією, а першим істориком Китаю в Російській імперії був випускник Києво-Могилянської академії архієпископ Софроній (Грибовський). До XIX століття священики з України становили більшість у цій пекінській місії.

Фундаментальні зміни внесли в музичну культуру М. Березовський та Д. Бортнянський, справивши вплив на стиль хорової й інструментальної музики в Росії й Україні. 1736 року в Глухові відкрилася перша шко­ла співаків та музикантів для хорових оркестрів. Кра­щим оперним співцем Російської імперії другої поло­вини XVIII століття виявився уродженець Чернігівщини М. Полторацький, який на рівних змагався з відомими італійськими артистами. Як директор двірцевої співочої капели, він сприяв зростанню професіоналізму своїх вихованців, збагаченню репертуару.

Зазначимо, що в середині XVII віку київські наспіви і відповідний нотний запис були запозичені церковни­ми хорами Росії, замінивши архаїчну систему «гачків». Впровадження цих елементів у світську музику знаме­нувало початок російського ліричного вокалу.

З середини XVIII століття українська культура, втра­тивши значну частину інтелектуально-творчих поста­тей, відданих до імперських центрів, стає дедалі більш провінційною, тепер на неї впливає російська культура.

До України приїздять російські архітектори, інженери, художники, медики, вчителі. Так, у Глухові першу архітектурну школу в 1760—1780 роках сформували О. Квасов і М. Мосципанов. Аналогічних прикладів ба­гато» Однак, як і раніше, через інертність та консерва­тизм українського суспільства нові ідеї й напрями в мистецтві, архітектурі, літературі знаходять слабкий відгук. Характерно, що дедалі більше українських інте­лектуалів керуються подвійною лояльністю — до своєї батьківщини та до матінки-Росії.

Мирончук

У цей період освіта й культура розвивалися в тісному зв'язку з еко­номічною і суспільно-політичною ситуацією в різних землях України.

На Правобережжі, Буковині, Закарпатті українська культура від­чувала сильний колонізаторський вплив. Так, Львівський універ­ситет, заснований у 1661 p., перетворився на знаряддя полонізації західноукраїнського населення. У Львові, Дрогобичі, Бродах, Стрию деякий час зберігались українські братські школи, але поступово вони занепали.

На землях Лівобережної України, де ще зберігалися залишки авто­номії, створилися кращі умови для культурного розвитку. З розвитком продуктивних сил підвищуються вимоги суспільства до школи, характеру знань.

На середину XVIII ст. в усіх містах і майже в усіх селах Лівобереж­жя були початкові школи. Середню освіту давали колегії — Черні­гівська, Харківська, Переяславська.

Основним центром освіти був Київ. Тут діяла Києво-Могилянська академія — перша вища школа в Україні, її культурно-просвітниць­кий осередок. Навчання в Академії будувалося на ідеях гуманізму і раннього просвітництва. Києво-Могилянська академія — центр інте­лектуального життя і духовного єднання народу — справляла вели­чезний вплив на розвиток української культури.

Осередками культури в XVII-XVIII ст. були друкарні, що об'єд­нували навколо себе вчених, літераторів, перекладачів, художників. Найбільші з них діяли в Києві, Чернігові, Львові.

Розвивається філософська думка. Протягом XVII-XVIII ст. основ­ною школою філософських знань була вже згадувана Києво-Моги­лянська академія. У другій половині XVII ст. значний внесок у роз­виток філософської думки зробили вчені І. Горбацький та І. Гізель. У першій половині XVIII ст. стають відомими такі видатні діячі, як Ф. Прокопович, П. Малиновський, Г. Сковорода.

Наприкінці XVII ст. в Україні з'явилося багато праць з історії. Найвизначнішими серед них були "Хроніка з літописців стародав­ніх" Ф. Сафоновича і "Синопсис" невідомого автора. Останній був першим систематизованим підручником української історії, яку було введено до шкільних програм як самостійний предмет ще в XVII ст.

Підвищується інтерес до природничих наук, математичних знань, медицини. Українське суспільство ознайомлюється з працями М. Ко­перника, Г. Галілея, Р. Декарта, Б. Спінози.

Розвиваються театр і музика. У другій половині XVII ст. в Україні поширюється ляльковий театр — вертеп. Значну роль у розвитку му­зичного мистецтва відіграв М. Дилецький — український компози­тор, автор "Граматики музичної" (1677).

Становлення нового типу освіти впливало і на образотворче мис­тецтво, і на архітектуру. До середини XVIII ст. формуються укра­їнські школи іконописців і граверів, а також школа графіки. У того­часній архітектурі співіснують і переплітаються різні стилі. У другій половині XVII ст. переважає мистецтво бароко. Починаючи з 20-х років XVIII ст. поступово зміцнюється класичний стиль.

Зауважимо, що українська культура ніколи не обмежувалася тіль­ки національними інтересами. Так, Києво-Могилянська академія ви­никла як загальнослов'янський центр. Входження України до складу Росії сприяло взаємозбагаченню культур українського, російського та білоруського народів. Випускники Києво-Могилянської академії працювали в Молдавії, Сербії, Греції. Вчені Академії підтримували зв'язки з університетами в Галле і Кенігсбергу, Берлінською і Бранденбурзькою академіями.

...

Отже, період з другої половини XVII ст. до першої половини XVIII ст. був важливим етапом у розвитку української культури. Відхід від середньовічних канонів, поширення ідей гуманізму і ран­нього просвітництва сприяли суспільному прогресу, формували по­чуття національної самосвідомості.

Культура і наука

Історики часто називають XVIII ст. парадоксальним періодом в історії української культури. З одного боку, спостерігався розквіт ук­раїнського мистецтва і літератури, з іншого — умови складалися так, що українська культура втрачала свою самобутність і поступово адаптувалася до зразків імперської культури — російської й австрій­ської.

Характерним для української культури XVIII ст. був процес "ви­мивання" високоосвічених людей і представників української куль­тури з національного середовища. Українці обіймали високі пости в Росії: від церковних ієрархів до вихователів царської сім'ї, від рек­торів вищих навчальних закладів до різних державних адміністра­торів. Вагомий внесок українці зробили у розвиток російської архі­тектури XVIII ст. У стилі українського бароко вони спорудили храми у Філях, Ізмайлово, Новодівичому монастирі. Випускник Києво-Могилянської академії українець І. Зарудний плідно працював архітек­тором у Москві й Петербурзі. Український скульптор, уродженець Чернігова І. Мартос створив відомий пам'ятник Мініну і Пожарському на Красній площі в Москві.

У середині XVIII ст. освіта і просвітництво на Лівобережній Ук­раїні перебували на вищому рівні, ніж у Росії. Початкову освіту здо­бували у школах при церквах і монастирях, середню — у колегіумах Чернігова, Переяслава, Харкова. З кінця XVIII ст. в Україні почали діяти перші професійні школи: шпитальна в Єлисаветграді (сучасний Кіровоград), артилерійська школа і штурманське училище в Мико­лаєві. Освітнім центром довгий час залишалася Києво-Могилянська академія. Однак починаючи з середини XVIII ст. Академія переживає кризу. Тісно пов'язана з церквою і укомплектована викладачами — представниками духівництва, основну увагу Академія приділяла таким предметам, як теологія, риторика, філософія. Через релігійну орієнтованість і традиціоналізм у навчанні вона ставала нецікавою для молоді.

На відставання Києво-Могилянської академії від вимог часу за­уважували передові українські кола. У 60-ті роки XVIII ст. вони неод­норазово зверталися до Катерини II з проханням відкрити в Україні університет (Московський університет відкрився в 1755 p.), причому на базі Академії з огляду на те, що вона виникла на основі світської школи. Та цьому проекту не судилося здійснитися, позаяк політика самодержавства була спрямована на викорінення української само­бутності. У 1814 р. Академія припинила діяльність як світський на­вчальний заклад.

Значних успіхів в Україні досягла книговидавнича справа. Упро­довж XVIII ст. удосконалювалася техніка друку, поліпшувалось оформлення книжок. Велике значення в розвитку книгодрукування мало запровадження цивільного шрифту. Першу друкарню з цивіль­ним шрифтом було відкрито в Україні в Єлисаветграді.

Поступово звільнялася від релігійного впливу медицина. З'яви­лися перші підручники з викладом основ медичних знань. Певних успіхів було досягнуто в боротьбі з епідемічними захворюваннями.

Математична наука також почала набирати практичного спряму­вання. Скажімо, до підручника І. Фальківського були включені еле­менти практичної математики, матеріали з тригонометрії, цивільної і військової архітектури.

Чільне місце у розвитку української культури того періоду нале­жить філософу, просвітителю, поету, байкарю Григорію Сковороді (1722-1794). Після навчання у Києво-Могилянській академії він по­дорожував європейськими країнами. Згодом Г. Сковорода викладав у Переяславському і Харківському колегіумах. Однак переслідува­ний церквою і царською адміністрацією він змушений був відмови­тися від викладання. Останні 25 років життя Г. Сковорода мандру­вав Україною, проповідуючи серед народу свої погляди. У своїх тво­рах мислитель виступав проти тиранії і соціальної несправедливості. Проблему щастя людини філософ вирішував у дусі просвітництва: дорога до щастя — у самопізнанні й праці. Г. Сковорода засуджував офіційну релігію за її догматизм і схоластику, пропагував ненависне церкві вчення М. Коперника. Усе своє життя він прагнув до свободи і заповідав написати на своїй могилі слова: "Світ ловив мене, але не впіймав".

У XVIII ст. в Україні з'явились історичні праці, написані як ко­зацькі літописи. Авторами цих праць були випускники Києво-Могилянської академії Г. Граб'янка і С. Величко. Ці твори, що означали перехід від хронологічного перелічування подій до їх осмислення, стали помітним явищем в українській історіографії. А оскільки дже­релами для авторів були господарські, військові та дипломатичні до­кументи, такі твори назвати літописами можна було тільки умовно.

У зазначений період працювали відомі українські історики П. Симоновський, М. Бантиш-Каменський, М. Берлинський.-Останній був одним з перших дослідників історії Києва.

У розвитку української літератури з'явилися нові ознаки: вона по­ступово звільнялася від впливу церкви і набирала світського харак­теру. Художні твори дедалі більшою мірою збагачувалися народною мовою, прислів'ями, приказками. Ці явища значно вплинули на творчість І. Котляревського (1769-1838), автора знаменитої поеми "Енеїда".

У 1789 р. у Харкові відкрився перший в Україні постійний театр. Крім місцевих акторів у ньому виступали артисти з Москви і Петер­бурга.

Імена українських композиторів М. Березовського та А. Веделя були відомі далеко за межами України. Школою для кількох поко­лінь композиторів стала творчість Д. Бортнянського.

Видатними українськими архітекторами були кияни С. Ковнір та І. Григорович-Барський. Один з найкращих творів С. Ковніра — корпус на території Києво-Печерської лаври — названий на його честь. Найвідоміші споруди І. Григоровича-Барського — надбрамна церква Кирилівського монастиря і фонтан "Самсон" у Києві.

Правобережна Україна у другій половині XVIII ст. не відігравала помітної ролі в культурному житті. Початкову освіту тут контролю­вали переважно єзуїти. Крім навчальних закладів єзуїтів польський уряд підтримував також українські школи, використовуючи їх для денаціоналізації українців. Львівський університет, відкритий ще її 1661 p., польська адміністрація також використовувала для полоні­зації та покатоличення українців.

У Закарпатті та на Північній Буковині початкові школи існували на кошти населення; вищих навчальних закладів не було. У 1766 р. відкрилася вчительська семінарія в Мукачевому (Закарпаття), а в 1784 р. — академічна гімназія в Чернівцях (Буковина). Література, як і загалом культура, розвивалась повільно.

Протягом 70-80-х років XVIII ст. внаслідок політики царського уряду, спрямованої на ліквідацію місцевого самоврядування в Ук­раїні, було остаточно ліквідовано гетьманство, Запорозьку Січ, са­мобутній адміністративно-територіальний устрій. Влада цілкови­то зосереджувалася в руках другої Малоросійської колегії (1764 1786 pp.). Входження з кінця XVIII ст. Правобережної України до складу Росії і об'єднання її з іншими українськими землями мали ве­лике значення для українського народу — було створено умови для національного економічного і культурного розвитку. Тим часом Ук­раїна, як і раніше, залишається роздробленою: західноукраїнські зем­лі, Північна Буковина і Закарпаття підпорядковуються Австро-Угор­щині.

У XVIII ст. триває процес переростання української народності в націю. Відбувається територіальна консолідація, зміцнюються еко­номічні зв'язки між окремими місцевостями, розширюються націо­нальний ринок, завершується процес формування української мови.

Багатовікова боротьба за вихід Росії до Чорного моря завершилась у XVIII ст. і принесла помітні результати. Припинилися агресивні набіги турків і татар на українські й російські землі. Надійнішою ста­ла оборона південних кордонів. Поразка Туреччини в російсько-турецьких війнах і її занепад полегшили становище слов'янських народів ми Балканах, які все ще залишалися під владою Туреччини.

Освоєння південних земель сприяло економічному розвитку Росії і України. З розвитком економіки, розширенням і поглибленням внут­рішнього ринку помітно зросла роль України у зовнішній торгівлі Російської імперії. Економічне піднесення і розвиток торговельних зв’язків на півдні країни сприяли поширенню судноплавства на Дніпрі, численні притоки якого давали можливість транспортувати товари з різних районів України і Білорусії. Заселення і освоєння пів­денних земель стало важливим чинником подальшого економічного і культурного розвитку.

У другій половині XVIII ст. в Україні продовжують розвиватись елементи капіталістичних відносин. Старшинські і селянські госпо­дарства поступово втрачали замкнений характер, на промислових підприємствах ширше використовувалася вільнонаймана робоча сила. Проте феодалізм аж ніяк не вичерпав своїх потенційних можливостей. У нових умовах різко посилилась експлуатація народних мас. Поряд з панщиною впроваджувалася велика кількість додаткових феодальних повинностей, збільшились податки. Під кінець сторіччя царат узаконив на Лівобережжі й Слобожанщині кріпосне право.

XVIII ст. ознаменувалося новими ознаками і досягненнями в роз­питку культури українського народу. Література й мистецтво звіль­нились від релігійних канонів. Практичні потреби суспільства зумов­лювали подальший розвиток освіти і науки, видання праць з філософії, історії, математики, медицини. Художніми шедеврами збагатилися театр і музика, архітектура й образотворче мистецтво.

Курс лекцій