Дені де Ружмон. Любов і західна культура

Існує славнозвісний європейський міт про подружню зраду: роман про Трістана та Ізольду. Трапляється, що у найдраматичніші моменти, крізь неймовірний хаос наших звичаїв, плутанину моральних та неморальних понять, що в ньому живуть, пробивається витонченість мітичної форми. Як великий і простий образ, як первісний зразок наших найскладніших страждань […].

Насамперед спитають, чи роман про Трістана є справді мітом? І чи не зруйнуємо ми його принадности, спробувавши його проаналізувати?

Я не вважаю, що міт – синонім нереальности чи ілюзії. Більшість мітів має над нами безперечну владу. Та цим словом так зловживають, що мій обов’язок знову дати йому означення.

Назагал, можна було б сказати, що міт – це історія, символічна, проста і зворушлива вигадка, що вбирає незліченну кількість більш-менш схожих ситуацій. Міт дає змогу охопити деякі типи сталих стосунків і звільнити їх від рутини щоденних подій.

У вужчому сенсі міти тлумачать правила поведінки конкретної соціальної чи релігійної групи (символічні оповіді про життя та смерть богів; легенди, що пояснюють жертвоприношення чи походження табу тощо), і часто зазначають, що міт не має автора. Він постає як анонімне вираження колективних, а точніше, соціальних реалій. Художній твір – поема, казка чи роман – різко відрізняється від міту. Їхня вартість залежить лише від таланту творця. Для них важливе те, що байдуже мітові – «краса», «чи «вірогідність», та інші риси особистого успіху (неповторність, майстерність, стиль тощо) […].

Трістан та Ізольда не кохають одне одного, вони це визнали, і все свідчить про це. Вони люблять саме кохання, саму можливість кохати. І вони діють так, ніби зрозуміли, що перешкоди захищають та освячують кохання у їхніх серцях, аби перетворити його у нескінченість в момент абсолютної перешкоди – у момент смерти.

Трістан любить відчувати, що його кохають, але сам не кохає Ізольду Золотоволосу. Ізольда теж не прагне втримати Трістана біля себе: їй достатньо шаленої мрії. Вони потребують одне одного лише для того, аби підтримувати у собі вогонь, а не для того, аби кохати іншого; і потребують не присутності, а радше відсутності іншого!

Розлука закоханих є наслідком їхньої пристрасти та любови до цієї пристати, що переважає прагнення насолоди чи іншої людини. Звідси й така велика кількість перешкод у романі; звідси й дивовижна байдужість двох, що у спільній мрії залишаються самотніми; звідси романне crescendo та апофеоз Смерти […].

Любов до бажаної перешкоди – це ствердження смерти, це хода до смерти! Але до смерти від кохання, смерти добровільної, що є завершенням усіх випробувань, з яких Трістан виходить чистим; смерти, що є перевтіленням, а не брутальною випадковістю. Йдеться про те, аби зовнішню фатальність перетворити у фатальність внутрішню, яку вільно обирають закохані. Вони викуповують свою долю через смерть від кохання; це відповідь їхньому любовному напоєві […].

Любов до кохання приховувала набагато страшнішу пристрасть, у якій неможливо зізнатися і яку зраджують лише символи: оголений меч або ж небезпечна чистота. Не визнаючи того, закохані завжди прагнули тільки смерти! […]

Пристрасть означає страждання, щось, що треба терпіти, перевагу призначення над вільною та відповідальною особистістю. Любити кохання понад предмет кохання, любити пристрасть задля неї самої, від amabam amare Августина до сучасного романтизму, значить любити страждання і шукати його. Західна культура ніколи не мирилася з визнанням цієї таємниці, завжди стримувала і захищала її. Мало у світі таких трагічних таємниць, вплив яких у наш час змушує нас доволі песимістично дивитися у майбутнє Європи […].

Чому західна людина прагне пережити пристрасть, яка ранить її, і яку засуджує її розум? Чому вона прагне цього кохання, спалах якого – самогубство? Бо пізнається і випробовується через загрозу життю, через страждання та за півкроку до смерти. Третя дія Вагнерівської драми описує щось більше, ніж романну катастрофу: вона описує засадничу катастрофу нашого садистичного єства – затамоване бажання смерти, бажання пізнати себе до решти, схильність до великих суперечностей, які глибоко вкоренилися у нашому інстинкті війни […].

Дивовижний успіх Роману про Трістана виявляє, що, свідомо чи несвідомо, ми таємно обираємо нещастя. Незалежно від того, чи це буде «солодкий смуток» та сплін декадансу, чи страждання, що змінюють нас, чи виклик нашої душі світові, ми шукаємо те, що може вразити і піднести нас, без нашого відома, до «справжнього життя», про яке говорять поети. Але «справжнє життя» – це неможливе життя […].

У західній літературі немає місця історії про щасливе кохання. А кохання без взаємності не вважається справжнім коханням. Великий винахід поетів Західної Європи, який вирізняє їх у світовій літературі, який найповніше виражає дивну одержимість Європейця – пізнання через страждання, загадка міту про Трістана, кохання-пристрасть, взаємне та завойоване, сповнене туги за щастям, яке воно відштовхує, оспіване у своїй катастрофі, – нещасливе взаємне кохання […].

Ружмон Дені де. Любов і західна культура / Пер. з франц. Ярина Тарасюк. –

Львів: Літопис, 2000. – C. 16–49.

3. Знайдіть у романі «Трістан та Ізольда» куртуазні коди, випишіть їх та схарактеризуйте, посилаючись на текст твору:

1. Любов до бажаної перешкоди______________________________________

__________________________________________________________________________________

4. Який лейтмотив є провідним у романі та яке семантичне навантаження він несе? Відповідь аргументуйте посиланнями на текст роману.

5. У якому контексті відбувається дія у поданому фрагменті роману Ж. Бедьє «Трістан та Ізольда»? Схарактеризуйте його за наступним планом:

a. Історико-культурний контекст (вказати та охарактеризувати епоху).

b. Жанрова специфіка (вказати жанр і дати його визначення).

c. Поетикально-стильові особливості.