Смисл та призначення театру XXI століття

Сцена класично знаходиться на підвищенні, в майбутньому, те що відбувається на ній ще не існує, воно ніби спускається з повітря і проходить крізь тепер спостерігаючих вниз і виходить в двері вже минулого з закінченням вистави. Театр так ніколи і не існує зовні, лише всередині. Він герметичний і дивовижно відкритий як людська душа.

Театр більше схожий на місце-зустрічі, пропускний пункт, де реальність проходить перевірку на правильність. Театр не стільки місце для реєстрування реальності, скільки для її планування, очищення, вирівнювання ікомпенсування.

Театральне дійство - це вже факт, кожна вистава, де є спостерігач і спостережений уже є живою історією. Є в театрі щось більше ніж історія-вигадка, яку можна прийняти, або відкинути. Театральна дія – те, що відбувається перед вашими очима, має більше спільного з фактом, ніж з вигадкою уяви, вона уже Відбувається, тобто перебуває в живій реальності. Іншим питанням буде що таке реальність? Які критерії справжності? Який вплив має те, що відбувається фізично тут і зараз, не залежно від причин, у відірваності від причин? Чи навпаки можливо саме причини і є реальність більша ніж безпосередня дія?

Немає сенсу не довіряти спланованості вистави драматургом/режисером, воно вже є справжнім, бо пройшло випробування на щирість, зароджуючись в душі творця, спочатку вдома сам-на-сам з собою, а потім дорогою діалогу з іншими. Жодне слово не народжується «понарошку», а з внутрішньої необхідності. Будь-який власнийтекст - це боляче, навіть якщо свідомо намагаєшся скрити деякі моменти, підкреслити інші, сховатися за сатирою. Все видно, все позначається, все стає історією зі слів, по якій ти починаєш стояти, або іти. Раціо здібне ту внутрішність маньєризувати, або навпаки видобути з тих темних, роздираючих душу емоційних реакцій на життя екстракт світла мудрості, якийсь універсальний наслідок суто індивідуального підходу до лікування певної трагічної «душевної хвороби». Здається у цьому і полягає остаточна мета драматурга – знайти протиотруту, хоча б для свого індивідуального випадку.

Справжній драматург жертвує своєю людськістю в ім’я майбутнього, творення історії світу прийдешнього, і немає різниці наскільки він усвідомлює свою цю жертовність. Душа драматурга – публічний здобуток. Він стає хірургічним столом, хірургом і хворим водночас. Він дозволяє себе бачити з середини, немає права нічого приховувати, а особливо головне, гріховне, хворобливо ігнороване, гостре і тупе як нав’язливий зубний біль.

Зігмунд Фройд стверджував, що ми живемо в суспільстві невротиків. І правда, важко з ним не погодитися. Але якщо справою психоаналітика, лікаря, знахаря є справа лікування однієї конкретної людини, яка визначає себе хворою і сама визначає до кого їй звертатись за допомогою, то що робити з тими, хто не в силах визначити себе хворим? І ще гірше, що робити тому, хто, знаючи, що він хворий, але якось такою хворобою, що не підпадає під жоден з відомих способів трактування і лікування? Все половинчасто: то занадто локально, то занадто універсально, занадто ідеалістично, чи занадто не цілісно і механічно. А що, якщо ваша конкретна хвороба є, як «наслідок поганого стану екологічного середовища», частиною хвороботворної звички соціального устрою? Що якщо її в конкретному випадку не вилікувати, бо вона повертається, або іще гірше повертається і повертається, коли ти вже реєструєш її як хворобу? Ти особливо емоційно вказуєш на це іншим, бо воно елементарно ранить, але тебе не просто не чують, а ще й намагаються від себе ізолювати. Просто ти починаєш створювати дискомфорт спілкування від «твоєї надмірної емоційності», так пояснюють вони тобі, але гірше – часто буває просто неможливо навести інших на поняття спільної для багатьох хвороби, що виходить зі спільної для цих «усіх» інертності і невідрефлексованості зміни уже віджившого часу.

Зазвичай людина, яка досягла певного рівня особистого пізнання намагається власними силами допомогти собі вирішити ці «емоційні» проблеми. Кожен шукає свої, прості чи складні ліки від того, що зазвичай кличуть «депресією». Багато з геніальних умів працювали над тим, щоб знайти ці свої власні ліки. Багато з них вибрали самоізолювання від соціуму, протиставлення себе соціуму, багато з них обрали відчуття хвороби за свій нормальний стан. Більшість з геніальних відкриттів зробили саме такі одинаки. Здається левова частка мистецтва, особливо сучасного і тримається на цих сміливцях. Однак, чи немає часом іншого виходу? Чи можливо творити мистецтво не нападаючи на соціум, не протиставляючи себе цьому надто узагальненому образу, а допомагати прощатися саме з цими спільними неврозами? Чи можливо розв’язувати ці вузли, замість розрубувати?

Опираючись на модель європейського суспільства можна стверджувати, що функція «оздоровлення» людства як соціального угрупування більшою своєю частиною лежала на плечах Церкви. Християнство особливо плідно впливало на розвиток та вибудовування загальних соціальних цінностей. Починаючи від антитрадиціоналістського зламу, що розпочався в модернізмі ця духовна соціальна інституція хоч і не перестала існувати, але можна констатувати як факт, що повноту свого впливу вона втратила і перестала суттєво оновлюватись. На нашу думку, наразі Церква і корені правового законодавства, що ґрунтуються саме на християнських етичних цінностях радше «доїжджають» на здобутках старовини, аніж якісно оновлюються безпосереднім переживанням та переосмисленням живих людей.

Нам, людям третього тисячоліття, дух часу все гучніше нашіптує прокидатися до відновлення саме споглядальної функції. Завданням модернізму було руйнувати та деконструювати; постмодернізму – довести цю деконструкцію до абсурду, щоб почати помалу рухатися до протилежного полюсу. До переосмислення і оновлення причетності і безпосереднього переживання тих величезних здобутків людства: наукових здобутків, різновидів мистцецтв, моделей соціальної взаємодії, способів навчання... Їх більше не треба перевідкривати, чи повністю руйнувати, щоб будувати все з нуля, це просто неефективно. Треба навчитися сприймати по-новому, те, що здається закостеніло, те що відкрив не ти, але ти міг би відкрити. Всі ці здобутки людства переходять межу одного людського життя, одного конкретного людського часу. Поява феномену Інтернету, якщо мислити в такому ключі, здається дуже логічною і вчасною. Тепер з цієї конкретної людини зняли відповідальність пам’ятати і вміти все. Але ніхто з нас не знімає відповідальності за свою конкретну пам'ять і своє конкретне життя.

Неправда, що вже все відбулося. Насправді, все відбувається лише зараз, і лише в нас самих, доки ми живі. І лише на нас, усіх як соціуму, лежить відповідальність за те, що лишиться навіть в тому самому Інтернеті. Минуле необхідно осмислювати, вчитися читати його наслідки в реальності, необхідно могти планувати своє майбутнє і не лише своє, а й перспективи загальнолюдського розвитку. Коли ти не відділяєш себе від соціуму, а нарешті приймаєш також і його життя в собі, ти змушений нести відповідальність іще й за цих самих навколишніх, і навколишнє, що того всього стосується, або хоча б рахуватися з тим, що громадянином ти є не лише по документах. Ти мусиш усвідомлювати, що ти також користуєшся всіма тими благами, що були відкриті і уніфіковані тими геніальними попередниками, що укладали саму ідею держави і її конкретне втілення. І разом з тим ти зобов’язаний, особливо якщо ти відносиш себе до людей інтелектуальної праці, щось до цього всього додавати. І не просто фрактально замикатися у вузькоспеціалізованих дослідженнях і вести себе так, як ніби у тебе за плечима всі ці тисячі років чужих відкриттів і в тебе попереду ще тисячі років на твої дослідження. Не принижуй себе до функції духа померлого вченого у якого ціла вічність на переписування фоліантів! Зараз, як нам здається, саме Час усвідомити всю вагу часу теперішнього, твого живого часу, обмеженого сном, часом на прийом їжі, сексу, спілкувань…Життя - це безпосереднє, сонне і безформенне життя має значення! І має в деякому сенсі навіть більше значення за всі ті гігабайти інформації понад-людського досвіду.

Але повернемося до театру і чому саме до театру. Театр – це соціальна інституція, що займає певний простір і час. У театрі все ще грають живі люди, все ще пишуться спроектовані і осмислені драматичні сценарії, театр все ще має свого глядача, такого ж живого і так по-живому, внутрішньо не окресленого і аморфного, якою є люба жива істота. Театр, драма – це витяг з душі людини, живий витяг, ще й оживлений живими акторами, і показаний і прожитий живими глядачами.

Перед нами, перед цими самими людьми 21 століття, лежить завдання архівувати і розкласти на затишні цифрові полиці універсальний і конкретний досвід людства. Перед нами лежить завдання, не звихнутися від спроб перетравити всі ті важкезні і довжелезні томи чужих, часто набагато геніальніших, ніж ми самі могли б відкрити, знань. Досвідів, які могли на наше вузьке, мурашине життя ніколи і не випасти, але ми мусимо убирати те все як губка ще з учнівських парт. Все якось надто забагато, то надто загально, то надто конкретно, надто механічно і ніяк нас внутрішньо не стосується.

От як може стосуватися теорія відносності Антона з 10 під’їзду, якому 17 років, який любить курити дешеві цигарки і пити пиво з друзями під тим самим під’їздом? У віці лише близько 40 років цю теорію розробив Енштейн. І проблема навіть не в тому, що у когось немає здібностей до теоретичної фізики, а в когось є, і не в тому, що загальний рівень обізнаності у наукових здобутках мусить мати навіть самий паршивий гуманітарій. Проблема у тому, що закон про загальну середню освіту є загальноприйнятою цінністю, але по великому рахунку це далеко не завжди потрібно всім, але його «надягають» всім, бо десь в глибині кожного, ще сидить колективна пам'ять про відсутність можливості стати освіченим, про цю бридку гординю багатих аристократів, які мало того, що мали гроші, то і на віки вічні мали ще й у своїх руках світло науки, мистецтв, медицини, освіти.., врешті-решт влади. Ми всі боїмося глибоко в душі ризикнути відмінити той закон. І можливо це і правильно, і не кожен може у віці 7 років самостійно обрати шлях навчання, а потім в 15 шлях продовження навчання вже за вужчою спеціальністю. Тут у пригоді звичайно є батьки і вони то якраз і керуються тією загальнолюдською цінністю в загальнообов’язковій освіті вже зрештою навіть внутрішньо не пам’ятаючи толком чому це так архіважливо.

Але повертаючись зараз до прикладу з Антоном, який вирішив навчатися за спеціальністю «Теоретична та прикладна фізика», що це значить для Антона? Так, він навчиться любити фізику, так він з часом вивчить ту теорію відносності на інерційних системах відліку. Потім пройде 5 років і він не зможе знайти роботу по спеціальності і він піде працювати офіс-менеджером в одній комп’ютерній компанії і далі куритиме цигарки і питиме пиво під під’їздом. Чи мусив він стати Енштейном? Чи мусив він продовжити вивчати фізику в лабораторіях і проводити вузькоспеціалізовані експерименти? Він полюбив фізику, це так, він навчився розуміти її мову, але от.. все. 5 років життя кудись пішли, і здається не кудись, він тепер людина навіки-вічні позначена вищою освітою, але що це значить для нього?

Це маленька трагедія, маленької людини, з якою ми при зустрічі привітно вітаємося і запитуємо чи не одружився він часом і як пройшли нещодавні свята. Ми знаємо цю людину, вона наш друг дитинства, чи однокласник, чи просто знайомий, але кожен з нас знає таких людей і кожен день глибоко в душі боїться, що він і є ти. З цієї неукувирної, непрожитої до кінця освіти, клаптикової ковдри з зазубрювання чужих досвідів, людина впадає в комплекс неповноцінності себе, непотрібності себе у світі, з пива переходить на горілку, з цигарок ще на щось поважче. І от вам «втрачене покоління», і от вам o tempora, o mores. Хто тут винен, а ніхто не винен! Винні всі і перш за все невідрефлексований час, відповідальність за який лежить конкретно на кожному з нас самим банальним нашим життям.

Драматург помічає, що щось не так, часто дуже внутрішньо, глибинно і емоційно. Життя цього Антона, який, ледь закінчивши університет закінчує і життя самогубством. А потім не в силах винести «співчуття» інших і свій материнський, світовий сум іде з життя і матір. Хто винен, кого саджати за грати, кого «відспівувати», кому голосити, не ясно, нічого не ясно, тільки боляче, а коли щось болить, то значить, щось хворе, щось треба лікувати. А хто може вилікувати цей біль? Психоаналітик хіба може вилікувати вже померлих, щоб їх історія не повторилася?

Здається саме у тому і є основний смисл театру, театру початку 21 століття. Саме на театр я покладаю свої найбільші надії як жива людина, яка шукає зцілення і ні в чому іншому його не знаходить.

Марія Костюк

12.01.15. S.