Жанри міської літератури Середньовіччя

Лицарська література йде від реальності. На зміну їй приходить реалістична міська література. Міняються жанри й стиль. Фабліо - невеликі віршовані оповідання про кумедні й безглузді події з повсякденного життя. Найпростіші – нагадують анекдот. Деякі мають соціальну спрямованість. Також наявна сатира, викриття пороків. У центрі уваги - городяни. Багато сюжетів мають аналоги в переказах інших країн. Фабліо дали матеріал для новел Боккаччо й інших оповідачів, дещо – в романі Рабле.Франція прославилась "Романом про троянду". Перша частина в 30-х роках 13 століття написана Гільомом де Лоррісом у куртуазних тонах. Через сорок років Жан де Мін змінив акценти: Природа й Розум – це головне.

Фабліо, шванки. Найулюбленішим жанром міської літератури є невелике віршоване оповідання комічного або сатиричного змісту. У Франції воно називалося фабліо (лат. fabula - байка), у Німеччині - шванк (нім. Schwank - жарт). Це жанр народного походження. Протягом століть у народі були популярними веселі розважальні оповідки, побрехеньки, притчі, які в період розквіту міст зазнали літературної обробки. Збереглося близько 150 фабліо, приблизно 60 з них належить 30 авторам, інші - анонімні. Серед творців фабліо є представники різних станів (в тому числі високопоставлені особи рицарського звання), але здебільшого це жонглери та декласовані клірики.

Стилістичний аналіз текстів показує, що фабліо - жанр провінційного походження, особливо поширений на північному заході Франції, у Пікардії. Фабліо відбивають головним чином світогляд і смаки городян, але поширені вони і серед селян, духовенства, дворян. Мова фабліо приправлена грубуватим гумором і гострим жартом. Але в тих фабліо, які призначалися для слухачів замків та палаців, грубовато-гострий жарт (основа фабліо) замінюється вишуканою усмішкою, що наближає їх до стилю рицарської літератури. [117]

Тематика фабліо різноманітна. Є фабліо розважального змісту, які повинні викликати сміх безглуздо-комічною ситуацією. Але в основному це твори повчального змісту, мета яких не тільки розважати, а й виховувати. Багато фабліо мають соціальне забарвлення - в них прославляється проста людина, її кмітливість, розум, вміння постояти за себе. У комічному світлі зображені зарозумілість рицарів, лицемірство духовенства. Тривала популярність фабліо пояснюється наявністю в них і так званих вічних тем: їхні автори висміюють заздрість, забобони, неуцтво і, особливо, скупість (жонглери залежали від «милостей» покровителів, тому ця риса була для них особливо нестерпною). Частина фабліо має ант'ифеміністичне забарвлення: в них розповідається про «хитрощі та віроломство» жінок, які, мовляв, охоче зраджують своїх чоловіків. Очевидно, це зумовлено впливом клерикальної літератури, яка протягом століть повчала, що жінка - гріховне створіння. Цікаво, що жінок у цих розповідях спокутують звичайно власне клірики. Автори фабліо явно висміюють релігійну мораль, показують, що духовенство проповідує її заповіді, але само в них не вірить і порушує їх. Таким чином, фабліо мають антиклерикальну спрямованість. Об'єктивно література ця підривала підвалини релігійного аскетизму та моралі.

Широковідомим було фабліо «Селянин-лікар», сюжет якого приваблює дотепністю та виразною соціальною спрямованістю. Багатий селянин одружився з дочкою дворянина. Боячись подружньої зради, він кожного ранку, перед тим як іти в поле, бив дружину, а ввечері просив пробачення. Жінка вирішила помститися. Одного разу до села завернули царські гінці, що їхали до Англії за лікарем для королівської дочки, яка подавилась кісткою, і вже тиждень ніхто не може їй допомогти. Жінка сказала, що її чоловік чудовий лікар, але вміння своє він приховує і тільки побоями можна примусити його виявити свій хист. Селянина схопили, привезли до короля і добре побили. Виплутуючись із скрутного становища, він різними вигадками так розсмішив королівну, що кістка випала і вона знову стала веселою і здоровою. Але тепер до «лікаря» суне натовп хворих, і король наказує лікувати їх. Спантеличений селянин відмовляється, його знову б'ють, і тут він знаходить вихід: обіцяє зцілити всіх хворих, якщо найбільш немічного з них спалити живцем, а попіл вжити на ліки для інших. Перелякані хворі розбіглися. Так простий селянин обдурив короля і знать.

Роман про Лиса

Роман про Лиса – ставиться до сатиричного «тварині» епосу середньовіччя. Оповідання про витівки зухвалого нахаби Лиса здавна чи існують не у всіх літературах миру, численні версії й перекладання цього сюжету вінчає поема Ґете «Рейнеке Лис» (1793).

Перша велика обробка казок про Лиса, що одержав германське ім’я Рейнеке (Ренар), що згодом стало у французькій мові загальним найменуванням лисиці, сходить до кінця XII – початку XIII в., коли в Європі спостерігається підйом міської культури, що сприяє розвитку сатиричного напрямку в літературі. Про пригоди хитромудрого Лиса (почасти родинного героям фабліо й шванків) починають складати невеликі віршовані оповідання. Автор однієї з таких поем, якийсь Пьер із Сен-Клу, дав всьому циклу назва «Роман про Ренаре» (близько 1175). Це добуток, що складається з 26 окремих повістей, називаних «галузями», створено поруч авторів, як правило, безвісних. Хоча між «галузями» немає сюжетної спільності, крім того що скрізь діє підступний метр Ренар, вони складаються в певну єдність, створювана послідовним уподібненням тваринного миру миру феодальному. Характери персонажів не перетерплюють змін і мають постійні функції, отчого створюється враження маскараду:

на звірів у точності переносяться чини й типи феодального суспільства, на звірине життя – риси феодального побуту. Основний конфлікт роману – суперництво лисиця Ренара й вовка Изенгрина, у якому беруть участь різні представники тваринного миру, від лева до равлика, – завершення не одержує, тому корпус текстів легко доповнюється новими епізодами.

Навіть смерть Лиса виявляється мнимої, він не гине й продовжує свої витівки. Роман буяє яскравими побутовими деталями, дія його протікає те при королівському дворі, то в монастирі, то в лицарському замку. Звірина держава управляється імператором Львом, іменованим Нобль (Шляхетний), імператрицю кличуть Фьера (Горда), їхні васали – похмурий і жадібний вовк Изен-Грін, його вітряна дружина ерсан (Гризента), лукавий кіт Тибер, ненажера й телепень ведмідь Брюн (Відлюдько), дурний і боягузливий баран Белин, войовничий хвалько півень Шантеклер, добросердий борсук Гринбер, осів Бернар, що носить титул архієпископа звіриного царства.

Серед цієї різношерстої компанії лисиць Ренар є втіленням не тільки хитрості, спритності й сміливості, але й беззаконня, розбою й насильства. Поводження Ренара – своєрідна модель поводження людини, що живе в суспільстві, де сильний завжди прав. Граючи на слабостях своїх ближніх, Ренар знущається з них: обіцяючи ведмедеві мед, а котові мишей, він заманює їх у пастку, звідки вони вириваються ледве живі. «Роман про Лиса», що виник у період розквіту лицарської літератури, багато в чому є пародією на останню, про що свідчить винесене в заголовок слово «роман» – оповідання про пригоди доблесних і любовних. Учасниками ж пригод стають звірі, найчастіше дурні й жорстокі, чиї вчинки далекі від лицарських. Лев відправляється в похід на язичників і залишає замість себе метра Ренара; Лис швиденько складає підроблений лист про загибель Лева, щоб на законних підставах опанувати його дружиною;

новоявлені хрестоносці – заєць Боягуз, коник і інші – перемагають невірних скорпіонів;

язичник верблюд здається в полон, і Лев наказує здерти з його живцем шкіру, що васали його з радістю виконують. «Роман про Лиса» має яскраво виражену сатиричну антиклерикальну спрямованість. Поряд з гідними осміяння фігурами священиків, звірі самі пародіюють церковні дійства й обряди: вовк смиренно приймає чернечий постриг від Лиса, осел читає проповіді. Образ Ренара в порівнянні з іншими персонажами, за яких раз і назавжди закріплюється певна характеристика, незмірно складніше.

По суті, він єдиний, до кого ніколи не застосуємо епітет «дурний». Лис, обложений Львом у своєму замку Малпертуи, – свавільний феодал; Лисиць, що прив’язала хвости сплячих звірів до дерев, – бешкетник-школяр; голодний Лис, що рится в пошуках їжі, – пригноблений трудівник. Лис висміює всіх, хто намагається покарати його або призвати до покори: могутнього Лева, свого вічного ворога Изенгрина. Залишити хитруна з носом може тільки яка-небудь дрібна звіринка начебто синички. Сильніше ж Лисиця простий селянин, що зірко стерегет своє добро від хижаків, його одного боїться метр Ренар. У цьому відбивається лежача в основі роману народна мудрість, що засуджує жадібність і кровожерливість панів, під якими би личинами вони не ховалися

23. Драма. Драматичне і театральне мистецтво величезного розквіту досягло в античному світі, але драма і театр доби середньовіччя створилися не на його основі. Християнська церква раннього середньовіччя, прагнучи підкорити життя людей релігійним [128] догмам, знищувала культурну спадщину, пройняту античним язичництвом: театральні будівлі були зруйновані, рукописи знищені або сховані в монастирських тайниках, імена великих драматургів і акторів забуті чи прокляті. Драма середньовіччя народжувалася з інших джерел і в інших формах. Незважаючи на протидію християнської церкви, у європейських народів продовжували існувати старовинні язичницькі обряди, пісні, ігри, танки, пов'язані з процесами праці або з явищами природи, яку прості люди любили й обожнювали. Так, дуже поширеними в Європі були травневі ігри, під час яких вибирали «королеву» або «короля» весни, співали веснянки, танцювали, запалювали вогнища; в багатьох країнах традиційним також було, наприклад, зображення боротьби між Літом Іі Зимою, яку звичайно представляли хлопці, сільські парубки, одягнені у відповідні костюми. Все це містило в собі початки театрального дійства.

З кінця XI ст. починається побутова обробка біблійського тексту. Все частіше він переривається епізодами побутового і комічного характеру. З'являються [129] все нові персонажі зі своїми (часто гумористичними) репліками: хитрун-продавець масла (яке нібито потрібне для змащування тіла Христа); продавець зброї (купували меч для святого Петра); комічні фігури чортів, що пожвавлювали виставу і дуже подобались парафіянам. Ці нововведення вимагали нових костюмів, відповідних декорацій, заміни латинської мови народною тощо. В XII ст. літургічна драма відокремлюється від богослужіння. Священнослужителі змушені були винести дійство з храму на паперть, що сприяло швидкому збагаченню вистави мирським елементом і забезпечувало їй величезний успіх у городян. З паперті драма поступово переходить на міську площу. Церква втрачає владу над цими виставами. З XIII ст. їх організація переходить до рук магістратів та ремісничих цехів. Ролі в п'єсах виконують уже не представники кліру, а городяни, латинська мова замінюється народною.

У XII-XIII ст. в умовах бурхливого розвитку міст формується новий жанр драми - містерія (лат. mYsterium - служба), яка досягла своєї вершини в XV ст. Містерія була масовою самодіяльною виставою, в якій брали участь десятки, а інколи й сотні людей. Постановка містерій була справою всіх міських цехів, відбувалася вона під час міських свят чи у ярмаркові дні. Городяни і жителі навколишніх сіл заздалегідь сповіщалися про виставу. В день відкриття містерії у місті припинялася всяка діяльність і святково прикрашеними вулицями проходила урочиста процесія, в якій брали участь міське управління, духівництво, ремісничі цехи і купецькі гільдії, діти тощо. Бути учасником містерії вважалося почесним; самодіяльні актори ставились до своїх ролей з захопленням і відповідальністю, костюми вражали пишністю і яскравістю. Акторами містерій були не лише церковнослужителі, а й представники міської інтелігенції: юристи, лікарі, писарі, студенти.

Вистава відбувалася на міській площі, на так званій симультанній сцені (у Франції та Німеччині), де відразу розміщувалися всі потрібні для різних епізодів декорації. Театральна техніка набула високого рівня: під час вистави гримів грім, грішники провалювалися в пекло, праведні душі піднімалися на небеса, апостоли ступали по хмарах і т. ін. В Англії та Фландрії вистави показували на рухомих сценах: маленьких помостах на возах з відповідними декораціями. Візки змінювали один одного, [130] завдяки чому п'єсу можна було повторювати у різних частинах міста.

Населення любило такі вистави. Глядачі заздалегідь заповнювали площу, під час дії поводились дуже активно - уголос висловлювали свої думки, а часом втручались у виставу. Постановка містерії проходила по частинах і тривала від кількох днів до кількох тижнів. Вражає своїми розмірами французька «Містерія старого завіту» (XV ст.), що складалася з 40 п'єс (50 тисяч віршів). Вона містила всі легенди старого завіту про створення світу, про гріх і падіння Адама і Єви, всесвітній потоп, вавілонське стовпотворіння тощо.

Збереглася величезна кількість текстів містерій, які свідчать про складність і суперечливість цього жанру. Зміст містерій базувався на біблійних та євангельських сюжетах, але в містеріях помітна постійна боротьба між релігійним та мирським укладом. З часом світська, побутова, комічно-розважальна основа набула значної переваги над релігійно-моралізаторською; містерія перетворювалась у цікаве святково-урочисте видовище - картини облоги міст, битви, море і кораблі тощо. Незважаючи на патетично-релігійний зміст містерії, самодіяльні актори для розваги глядачів вводили в неї комічний елемент, додаючи від себе веселі жарти, комічну міміку та ін. Усе частіше в містерії з'являлися комічні вставки побутового змісту, з яких згодом сформувався фарс. Так, у містерії «Різдво Христове» у вставці бабка-повитуха розповідає свій сон: вона добре випила в шинку, а ось заплатити не мала чим.

Таким чином, містерія поступово переставала відповідати вимогам церкви і протягом XVI ст. була заборонена.

У XIII ст. виникає міракль (лат. miraculum - чудо), який особливої популярності набув у Франції. Від містерій міраклі відрізнялися тим, що сюжети в них основувалися, не на біблійних текстах, а на легендах, що давало більший простір для змін та додатків побутово-авантюрного змісту. Нерідко релігійно-повчальна тенденція міракля використовувалась для показу соціального утиску. Особливо популярними були богородичні міраклі, засновані на легендах про діву Марію. Значну частину міракля звичайно становить житейський матеріал, розповідь про життя якогось грішника, котрий, каючись, звертається за допомогою до богородиці. Вона з'являється під кінець дії і рятує його, створюючи чудо.[131]

Широко відомий «Міракль про Теофіла» Рютбефа (XIII ст.). В основі цього сюжету лежить легенда, що походить ще з візантійських джерел і відома в латинській літературі вже з VI ст. Легенду про Теофіла знали й на Русі, де вона відбита не тільки в літературі, а й у живописі. Епізоди легенди зображено у фресках ярославської Предтеченської церкви, збудованої в XVII ст. У міраклі Рютбефа розповідається про монастирського економа, якого несправедливо скривдив єпископ. Щоб відімстити єпископу і возвиситись над іншими, монах продає душу дияволу. Через якийсь час він стає князем церкви, але живе не по правді, тиранить людей. На душі у Теофіла неспокійно, він боїться розплати і починає молитися діві Марії. Зворушена богородиця заступається за Теофіла і розправляється з дияволом. Розмова богоматері з ним досить комічна. Відбираючи у диявола розписку Теофіла, діва Марія погрожує: «Ось я намну тобі боки!» Він злякався і віддав розписку. Теофіл був урятований.

З часом міраклі все частіше перетворювалися на сентиментальні п'єски, які розповідали про різні життєві конфлікти, що розв'язувалися щасливо.

Жанр мораліте, котрий виник у XV ст. у Франції та Англії, мав, як і містерія, і міракль, морально-дидакіичну спрямованість, але створювався не на релігійний сюжет. У повчальному жанрі і виражались головним чином ідеологія і мораль міського стану. Розрізняють «алегоричні мораліте» та «історії». Головною ознакою перших є наявність в основному алегоричних персонажів, які втілюють різні події реальної дійсності, явища природи, людські пороки і чесноти (мир, війна, голод, посуха, хоробрість, розпуста та ін.). Скупість виступала в лахмітті, міцно притискаючи до себе мішок з золотом. Облесність погладжувала лисий хвіст. Віра зображалася з хрестом, Кохання - зі знаком серця, Надія - з якорем, Сльота - в чорному шарфі тощо. Головний конфлікт мораліте - в боротьбі Духа і Тіла, Добра і Зла. У відомому мораліте «Про розумне [132] і нерозумне» (XV ст.) дане в порівнянні життя грішника і праведника з відповідним повчальним закінченням: праведник був нагороджений раєм, а грішника схопили чорти. Тип мораліте-«історії» розвивався тільки у Франції і порушував суттєво важливі проблеми суспільного та сімейного життя. Мотиви соціального протесту звучать у відомій «історії» під назвою «Імператор, що вбив свого племінника».

Зародження середньовічного світського реалістичного театру пов'язане з давніми народними обрядами ще язичницького походження, а також з діяльністю ранньосередньовічних мандрівних народних співців та акторів - мімів, гістріонів, жонглерів, їхня творчість (як і язичницькі обряди) заборонялася церквою; вона карала також тих, хто наважувався записувати ці народні творіння. До нас дійшли записи тільки двох французьких п'єс, створених у дусі народної карнавально-сміхової культури трувером Адамом де ля Аль із Арраса (середина XIII ст.). Це - «Гра в альтанці» та «Гра про Робіна і Маріон». Перша п'єса пов'язана з першим травня - днем народного свята і ярмарки в місті. Дійовими особами в п'єсі виступають сам автор, його батько і жителі міста. Це веселе карнавально-святкове дійство з веселими карнавально-бенкетними забавами і радістю.

У «Грі про Робіна і Маріон» в рамках традиційного сюжету про кохання пастуха і пастушки автор створив витончену п'єсу, яка вражає свіжістю почуттів, щирою безпосередністю, веселістю, ніжністю і гумором. Маріон відхиляє залицяння рицаря, вона кохає Робіна-пастуха. Сільські юнаки і дівчата поділяють їхню радість, вони затівають ігри, танці, співи на лоні весняної природи.

У Франції під впливом маслянично-карнавальних розваг і «свят дурнів» з'являлись різні так звані дурацькі корпорації. Гучною славою користувалась у XV ст. паризька корпорація «Безжурні хлопці», члени якої носили жовто-зелений блазенський костюм і капелюшок з ослячими вухами. Популярною була і корпорація «Базошь», яка об'єднувала судейських чиновників верховного суду. На чолі цих корпорацій стояли вябрані «Князь дурнів» та «Матір дурнів»....В основному ці корпорації створювались міською інтелігенцією - студентами, писарями, судовими службовцями, адвокатами, лікарями, декласованими кліриками./ В їхньому середовищі сформувалися комічні жанри - соті (франц. sot -дурень), фарси з помітними елементами антифеодальної та антицерковної сатири.

До наших днів збереглись королівські та церковні накази, якими намагались заборонити розваги, що не контролювались церквою. В одному з них зазначено: «Двір забороняє... виставляти публічно фарси, соті, мораліте й інші ігри під страхом вигнання з королівства і конфіскації всього майна...». Але цими заборонами викоренити здоровий народний сміх, звичайно, не можна було.

Видатним майстром соті був П'єр Гренгуар, один із членів товариства «Безжурні хлопці». В його соті «Гра про Князя дурнів і про Матір дурнів» (1512) Дурепа Матір (втілення католицької церкви) виступає поруч з Дурепою Вірою і Дурнем Випадком. У розмові між собою вони цинічно визнають розбещеність та користолюбство церкви та її глави - папи. [134]

Середньовічний комічний театр досягнув своєї вершини у фарсі (лат. fart a - начинка), який відокремився від містерії наприкінці XV ст. і в XVI ст. здобув надзвичайну популярність. Головною ознакою фарсу є гострокритичне ставлення до життя, сатиричне вільнодумство, дохідливість. Це зумовило його стиль, якому властиві комічні перебільшення, гротеск, буфонада. Фарс має постійних персонажів, хоч і схематичних, але типових для своєї епохи: розпусника-монаха, сварливу жінку, пройдисвіта адвоката, найманого солдата-боягуза і грабіжника, винахідливого простолюдина, лікаря-шарлатана тощо. Але, по суті, головним героєм фарсу є людина, здатна створити і поламати найхитріші плани, часто це простолюдин. Тематика фарсу подібна до тематики фабліо - в ньому також висміювались хитрощі та лицемірство духовенства, подружні зради, лінощі, простацтво та ін.

Дуже популярним був французький фарс «Адвокат Патлен» (XV ст.), в якому невідомий судовий писар висміяв юристів і ще раз прославив кмітливість простолюдина. Патлен - пройдисвіт-стряпчий виманює у купця шість ліктів сукна, пообіцявши йому надзвичайно високу плату і запросивши його до себе на обід. Коли купець прийшов у гості, то він за допомогою спритної дружини вдає, що вмирає, і випроваджує сукняра ні з чим. Щоб хитріше заплутати історію з сукном і уникнути плати, Патлен вирішує підтримати селянина-пастуха, який обікрав стадо купця і тепер, на скаргу купця, постав перед судом. Зустрівши на суді здоровісінького стряпчого, який не заплатив йому за товар, купець розлютився, почав одночасно звинувачувати і Патлена, .і пастуха, вимагаючи і сукна, і овець. Він зовсім збиває з пантелику суддю, який ніяк не може второпати, в чому справа, і лише волає: «Повернемось до наших баранів!» Навчений Патленом пастух мекає по-овечому, а пройдисвіт-адвокат шепоче судді, що, мовляв, сукняр від горя втратив розум, а пастух серед отари сам перетворився в тварину. Тупуватий суддя виправдовує пастуха. Вийшовши з суду, Патлен вимагає від свого клієнта винагороди, але хитрун-селянин обдурює свого «вчителя»: він продовжує мекати, а потім швидко втікає. Потішність ситуації, підбір типових образів, а головне - прославлення селянина, який своєю кмітливістю бере верх над багатим купцем, пройдисвітом-адвокатом та представником влади - суддею, зумовили велику популярність цієї п'єси. [135]

25. «Божественна комедія» —- вершина творчості Данте Аліґ’єрі. Цей твір став не лише підсумком творчої діяльності письменника, а й підсумком розвитку художньої, філософської та релігійної думки Середньовіччя. Створення такого твору —- перший крок до епохи Відродження. Головною ідеєю твору є постійний пошук людиною нового шляху в житті. Найвідоміший твір Данте — «Божественна поема», яку він розпочав приблизно в 1307—1313 рр. і завершив у 1321 р., напередодні своєї смерті.

^ Назва твору. Данте найменував поему комедією. Пізніше Дж. Боккаччо, вражений силою таланту автора й величчю його твору, приєднав до цієї назви визначення «божественна». Під таким заголовком поема була опублікована 1555 р. у Венеції, увійшовши до скарбниці світової літератури.

^ Тема поеми. Данте зосереджує свою увагу на стані людської душі після її смерті. В алегоричній формі описує пекло, чистилище та рай, куди потрапляє людина, відповідно до своїх вчинків за життя. Однак поет долає середньовічне уявлення про незмінність і приреченість людської натури. У центрі твору особистість, яка прагне духовно вдосконалити себе і світ, вона здатна осягнути проблеми всього людства і знайти вихід до Нового Життя.

^ Форма розвитку сюжету — подорож загробним світом. Цей прийом неодноразово використовували великі попередники Данте — Гомер, Овідій, Стацій, Вер-гілій. У середньовічній літературі існував жанр так званих «видінь», де письменники показували муки грішників або раювання праведних у загробному світі. Однак у Данте «подорож душі після життя» сповнена не містичних, а цілком реальних проблем, що набувають філософського значення.

Ідея поеми. Про задум твору Данте писав в одному з листів: «Врятувати людей від ганебного стану і привести їх до щастя». Письменник прагнув до духовного спасіння Людини й усього світу. Він проголошував високі ідеали Добра, Любові, Милосердя, Розуму, які, на його думку, можуть змінити життя суспільства.

Жанр. «Божественну поему» названо комедією, згідно з риторикою того часу. Трагедією тоді вважали твір, написаний «високим» стилем і латинською мовою. Данте стверджував, що його «комедія» написана «середнім» стилем. Це означало, що в поемі нема ні особливої трагедійної піднесеності, ні навмисного зниження стилю до комічного бурлеску. Окрім того, «Божественна комедія» — ліро-епічна поема, в якій розповідь про події переплітається з ліричними й філософськими роздумами автора.

Літературні джерела “Комедії”

Більшість учених пише про сплав християнського (середньовічного) і

античного шарів, зі сплаву, одержуваного з них, Данте створив свою

власну міру “своєрідний камертон” на який він опирається у своєму

оповіданні. Надєждін Н. П. знаходив тісний зв'язок з античною поезією.

На його думку, про це свідчить достаток міфологічних образів і зримі

предметно-почуттєві деталі, але в той же самий час відзначав

“непроникний морок алегоричного містицизму” (звірі в Аді, алегоричні

фігури в Чистилищі).

Цікаве питання про обрання проводирем Вергілія в перших двох

частинах подорожі, головна причина цього, як майже усі визнають, це

спогад про VI пісню “Енеїди”, тут є присутнім свідчення таємного знання.