Світоглядні підстави гуманістичної історіографії

Епоха Ренесанса (Відродження) стала одним з блискучих періодів у розвитку європейської цивілізації, який сформував підвалини новочасного світобачення і спричинив бурхливе піднесення людського інтелекту. Культура Відродження, що виникла в Італії в кінці ХІV ст., перетворила духовний образ Європи. Найвагомішим здобутком Відродження став гуманістичний світогляд — цілісна система ідей, яка запроваджувала якісно нове бачення світу і людини в ньому. Це стало можливим внаслідок взаємодії численних суспільних, інтелектуальних і духовних чинників. Разом зі зміною світоглядних засад відбулися серйозні зрушення й у розумінні та трактуванні історії. Доцільно коротко зупинитися на кристалізації світоглядних підстав історіографії в епоху Ренесанса.

Відповіді на питання про причини виникнення Гуманізму сучасні дослідники часто шукали у зародженні ранніх елементів капіталізму, зокрема, у містах-державах Італії, що від середньовіччя провадили активну торгівлю у всіх географічних напрямах, і де найраніше виникли соціальні шари, не пов’язані з феодальними структурами. Однак швидке поширення гуманізму по багатьох європейських країнах, в тому числі далеко не найпередовіших, змушує, не скидаючи з рахунку соціально- економічних чинників, уважніше придивитися до культурно-духовних передумов ренесансного світогляду.

Перш за все необхідно підкреслити, що гуманізм не виник спонтанно і раптово, його елементи тривалий час співіснували, часом “програвали” у змаганнях з традиційним теологічним світобаченням. Відомий голандський історик, дослідник культури середньовіччя Й.Гойзінґа (1872-1945) образно писав: ”У саді середньовічної мислі, серед густих заростей давніх посадок класицизм (антична традиція-Л.З.) пробився на світло далеко не відразу. Спочатку — це лише формальні елементи фантазії. Нове величезне натхнення проявляється пізніше, але й тоді дух і форми виразу... середньовіччя зовсім не відмирають... Тай в самому ренесансному дусі риси Середньовіччя були вкорінені значно глибше, ніж це звичайно усвідомлюють” [145, 354-355].

Як згаданий голандський історик, так і багато інших дослідників погоджуються з тим, що найповажнішу роль у становленні гуманізму відіграв літературно-мовний інтерес до античного спадку, який примусив по-новому “відкрити” можливість іншого, ніж теологічне бачення світу. Власне гуманітарне знання (studia humanitatis) — мова, література, поезія, мистецтво — послужило могутнім поштовхом до переосмислення вихідних положень світобачення. Ранні гуманісти бачили ключ до осягнення світу і людини у слові, через слово вони сподівалися знайти шлях до істини. Можна сказати, що гуманістичний світогляд був

Розділ 3. Історіографія європейського ренесанса...

“розумовою” відповіддю на запити розвитку буття й думки, котрі, як ми вже зазначали в попередньому розділі, не узгоджувались з теологічною картиною.

Систематизована працями Фоми Аквінського (ХІІІ ст.) система теології майже відразу була піддана критиці теологами-містиками (Й.Екгарт та ін.) і поступово змушена була змиритися з роздвоєнням істини — визнанням істини віри та істини знання. У таких умовах антична традиція досвідного пізнання знаходила сприятливий ґрунт. У ній інтерес до політичної й економічної практики, до земних людських цінностей переважав. Антропоцентризм став структуроутворюючим принципом ренесансної системи культури.

На формування нового світобачення безумовно вплинули розширення контактів між народами, здійснені внаслідок географічних відкриттів, зіткнення з арабським світом. Зруйнована геоцентрична система Птолемея і засновані на ній уявлення про природу і космос були замінені геліоцентричною системою М.Коперніка, що не могло не відбитися на світогляді сучасників. Нарешті, не слід скидати з рахунку винайдення в середині ХV ст. книгодрукування, яке докорінно змінило умови поширення знань й інформації (на середину ХVІ ст. у Європі вже діяло понад 250 центрів книгодрукування, котрі надрукували близько 40 тисяч назв книг !).

Італійське Відродження у своєму розвитку пройшло кілька етапів. Ранній гуманізм, коли нові віяння стали надбанням невеликої групи осіб — поетів і письменників, охоплює другу половину ХІV ст. У ХV ст. (кваттраченто) гуманізм перетворився у могутню культурну течію, захопивши своїми впливами більшість європейських країн. ХVІ ст. (Високий Ренесанс) позначене охопленням гуманістичним світоглядом усіх сфер суспільної свідомості, зародженням раціоналістично-наукових засад пізнання [15, 146-168].

Ранній гуманізм ХІV ст. висунув програму побудови нової культури, зверненої до людини й проблем її земного життя, застосувавши переважно літературно-поетичні і мовно-лінґвістичні засоби з метою “очищення” від схоластичних нашарувань і спотворень античної традиції, а також переведення погляду з об’єктивно-божественого світу до світу внутрішньо-особистісного, людського, емоційно-почуттєвого. Гуманісти всіляко підносили поезію, гармонію слова і думки, протиставляючи їх теологічно-схоластичній культурі. Зразками для них були античні мислителі, котрі сприймали світ через власні емоційно-моральні переживання. Власне розробка принципів нової філології, пов’язаної з критичним вивченням текстів античних рукописів, насамперед римської літератури і публіцистики — Горація, Овідія, Вергілія, Ціцерона та інших — послужила підставою для Гуманізму.

Відродження відкрило античність як би наново. Пошук й прочитання рукописів античних авторів захопили гуманістів. Візантійські вчені, котрі з кінця ХІІІ ст. напливали до Італії, познайомили їх з грецькою мовою і культурою. Особливу роль у цьому відіграв приїзд 1396 р. у Флоренцію константинопольського грека Мануїла Хрисолора, який чотири роки викладав грецьку мову у Флорентійському університеті, а потім ще два роки у Павійському. Візантійці переклали латиною незнані на Заході твори Гомера, Софокла, Геродота, Фукідіда,

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

Демосфена, Плутарха і багатьох інших, запровадивши їх до культурного обігу у латинській традиції.

Не усі складові античної культури були близькі гуманістам, які залишалися глибоко віруючими християнами. Античні мислителі безпосередньо сприймали й засвоювали дійсність, в якій вони самі були невід’ємним елементом природи і космосу. Середньовіччя розірвало первісні зв’язки між людиною й космосом, а також між тілом і духом, постулювавши дуалізм тіла й вищого начала — духу. Гуманісти, на відміну від середньовічних схоластів, котрі протиставляли тіло й душу на користь останньої, повернулися до гармонійного поєднання цих двох складових людської природи і, тим самим, реабілітували зміст земного (“тілесного”) життя. Тому Відродження не було простим поверненням до античності, а своєрідним синтезом античної культури із християнським світобаченням [1, 43-48].

На початку ХV ст. гуманізм перетворився у потужний культурний рух, який здобув переваги у Флоренції, Мілані, Неаполі, Венеції та інших італійських державах. У Італії, а потім у інших країнах Європи гуманісти об’єднувалися у вільні товариства, які за античною традицією називалися академіями: Римська академія Лета, Платонівська академія Фічіно у Флоренції, Академія Альда у Венеції тощо. Поступово рух перемістився до університетів, для яких гуманісти розробили комллекс гуманітарних дисциплін — т.зв. моральних наук, серед яких на першому місці були граматика, риторика, філологія, історія, педагогіка, філософія. Викладання поетики, риторики і моральної філософії посіло в університетах помітне місце поряд з такими традиційними дисциплінами як теологія, право, медицина. Гуманісти перетворилися у новий шар світської інтелігенції, яка отримала визнання як носій високої освіченості. У італійських містах вони виступили й у сфері державної влади, як канцлери й секретарі, магістрати й придворні, дипломати й радники вищих урядових осіб та монархів.

Впливи гуманізму поширилися також на католицьку церкву, яка спочатку використала гуманістичну освіченість. Реформація значною мірою виростала з гуманізму, з потреби узгодження нового погляду на людину з теологічною доктриною. До гуманістів належали такі особистості як генерал одного з чернечих орденів Амброджо Траверсарі, який перекладав давньогрецькі трактати латиною, Манетті, що вивчав теологію й писав гуманістичні твори, Ніколо Кузанський, який став кардиналом. А майбутній папа римський Пій ІІ — Енео Сильвіо Пікколоміні, знавець класичних мов, писав: ”Християнство — є не що інше, як новий, більш повний виклад вчення про вище благо давніх (авторів-Л.З.)”. Тільки від середини ХVІ ст. успіхи Реформації, що сколихнули підстави католицької церкви, викликали реакцію, яка супроводжувалася поборюванням свободолюбивої думки.

Щоб зрозуміти сенс того нового, що було внесене гуманізмом у еволюцію суспільної свідомості, слід коротко окреслити характерні риси ренесансного світобачення.

У ХV-ХVІ ст. продовжувала панувати картина світу, що своїм корінням сягала Аристотеля і Птолемея (геліоцентрична система М.Коперніка у суспільній свідомості почала торувати шлях лише наприкінці ХVІ ст.). Згідно неї світ поділявся на “небеса” й “землю”. Земля, як нерухомий центр, оточена сімома сферами, кожна з

Розділ 3. Історіографія європейського ренесанса...

яких обертає одну планету (й місяць). За цими сферами — місцезнаходження Бога. Сучасники розходилися у думках відносно втручання творця у справи універсуму, але його провидіння не відкидалось жодним мислителем. Світ уявлявся більше моральним, ніж об’єктивним, а його функціонування все ще описувалося у термінах “любові” [5, 219-220]. Внесення моральних понять у картину світу призводило до його поділу на сфери “високого” і “низького” (небесного і земного). Тож і осмислення його досягалося з допомогою т.зв. методу відповідностей, який полягав у пошуку прихованого змісту усіх речей і проявів “земного” буття, що відповідав божественому провидінню. Звідси така велика поширеність маґії, алхімії і, особливо, астрології.

Сутність того нового, що було внесене Ренесансом у середньовічне світобачення, полягало у визнанні природи (“земного”) єдиним всеохоплюючим гармонійним цілим, в якому знаходилась також і людина. При цьому людина, як вище створіння, наділена розумом (духом), покликана використовувати “земне” в своїх інтересах. Відкривалася можливість пізнання оточуючого земного світу з метою віднайдення вміщеного у природі божественого провидіння (“плану”). У перспективі з’являлась візія переходу до раціонального пізнання природи.

У світобаченні гуманістів суспільство було ще позбавлене історичного виміру (саме поняття “суспільство” з’явилось лише у ХVІІ ст.), а його єдиною формою вважалася політична організація — держава. Розрізнялись її форми за аналогією з функціональними засадами організму: кожна складова частина держави виконує відповідні функції (воїни, торгівці, селяни). Монарх завжди втілював вершину ієрархізованої драбини політичного “організму”, живий зв’язок з небесним. Стан підданих виводився з інтересів держави і, таким чином, декларувалася “рівна важливість” і “справедливість” трактування (принаймні на словах) усіх станів суспільства.

З вищесказаного видно, що повернення до античного світобачення суспільних проблем досить спокійно “вписувалось” у рамки теологічного світогляду. Натомість зовсім новим, відмінним від античності, було ренесансне осмислення феномену людини, яке склало фундаментальну рису гуманістичної ідеології. Щоб зрозуміти процес формування нового підходу до вказаної проблеми, доцільно дуже коротко зупинитись на особистостях, що спричинили його.

Початки Ренесанса більшість сучасних дослідників виводять від одного з найвидатніших поетів в історії світової культури Данте Аліґ’єрі (1265-1321). Уродженець Флоренції він брав активну участь у політичних подіях свого часу, змушений був залишити рідне місто і зазнати долі вигнанця. Побувавши в багатьох містах Італії й зазнавши розчарувань, у вигнанні поет написав свій найкращий твір — поему “Божествена комедія”, у якій в алеґоричній формі мандрівки по пеклу, чистилищу і раю відбив думки про сучасне йому життя. Подібні сюжети обирали і його попередники. Але Данте наповнив його людськими пристрастями, прагненням показати, що людина, володіючи розумом і волею, здатна стати на шлях добра і добиватися щастя на землі та на небі. Людина не є пасивною істотою, приреченою на очікування “божественого вироку”, а здатна своїми помислами й ділами здобути земну славу й порятунок душі.

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

Якщо Данте вважається передвісником Відродження, то Франческо Петрарку (1304-1374) називають першою людиною Ренесанса. Родина поета походила з Флоренції, але через політичні пристрасті змушена була виїхати у французький Прованс. Молодий Франческо вивчав право в університетах Монпельє і Болоньї, але покинув навчання через розчарування у юридичній практиці свого часу, котра “спотворюється безчесністю людською”. Здобувши духовний стан і посаду при впливових церковних ієрархах, Петрарка здійснив подорожі по європейських країнах. Пізніше віддався літературній творчості, усамітнившись неподалік Риму. Тут він написав або задумав усі свої головні твори. Через більшість їх пройшов образ вибранниці почуттів поета — Лаури, який надихнув його на поезію та літературну діяльність. У його творах найповніше відбилися духовні пошуки сучасників, тому протягом півстоліття Петрарка безроздільно володів їхніми умами. “Книга пісень”, що містила 366 віршів, присвячених здебільшого Лаурі, продемонструвала, насамперед, висоту етично-моральних поривань самого поета, прагнення піднестися над темними сторонами своєї епохи до вершин духовної досконалості.

Поетична творчість склала значну, але далеко не єдину сторінку його життя. Написані ним численні трактати, історичні твори і листи створили підстави моральної філософії, яка вчинила велетенський вплив на сучасників. Петрарка вважав свій вік зіпсованим, оскільки зникали мудрість й доброчинність. Він шукав пристанища в часах античності. Писав, що з великим бажанням вивчав давнину, намагався забути свій час, “постійно прагнув жити душею в інших віках” [1, 97-98]. Заняття античністю забирали значну частку його часу. Поетові вдалось розшукати декілька цінних рукописів Ціцерона, Квінтіліана та інших римських авторів, зібрати цінну бібліотеку античних мислителів. Але Петрарка не просто збирав рукописи, він усвідомив потребу критичної роботи з текстами, котра дозволила йому прийти до ствердження значення античної філософії у моральному вдосконаленні людини.

Ознайомлення і критичне вивчення античної філософії спонукало Петрарку до проголошення одної з кардинальних ідей Гуманізму — потреби пізнання самої Людини, передусім її духовного світу. Завдяки розуму, духовному чиннику Людина є “найдивнішим твором Господа, з усього створеного ним на землі”. Таке високе уявлення про людину, як вершину божественого творіння, наділену духовністю, лягло у підстави Гуманізму. І тут освіченість, моральне вдосконалення, заняття науками, мистецтвом підносили Людину до вершин духовності.

У Петрарки і його товариша та однодумця Бокаччо знайшлося багато послідовників, які розвинули і конкретизували висловлені ним ідеї. Провідним центром гуманізму в другій половині ХІV ст. стала Флоренція, де виступила ціла плеяда гуманістів, тісно зв’язаних між собою. Одним з найяскравіших представників гуманізму у Флоренції був Колюччо Салютаті (1331-1406) — один з перших гуманістів, який протягом тривалого періоду очолював уряд Флорентійської республіки, сприяв поширенню гуманістичних ідей у місті й Італії. Салютаті вважався главою італійських гуманістів, утримував зв’язки з однодумцями в інших куточках Італії та Європи.

Займаючи високі урядові посади, Салютаті розвивав ідеї успадкування Флоренцією місії давнього Риму у об’єднанні італійських земель і збереженні

Розділ 3. Історіографія європейського ренесанса...

античної культури. Вчений не надавав вирішального значення формі політичного правління, а наголошував на змісті стосунків у державі, котрі повинні ґрунтуватися на принципі законності. Відповідальність за наслідки державного правління він переносив на конкретну особу (канцлера. монарха), яка повинна володіти насамперед високими морально-етичними якостями і мати освіту, що є необхідною підставою для справедливого керівництва.

Державні обов’язки штовхали Салютаті до роздумів над долею та обставинами життя людини у суспільстві. У трактаті “Про рок, долю і випадок” вчений стверджував, що воля робить людину у певних рамках вільною, і дуже важливо на які справи — добрі чи злі — вона спрямовує свою волю. Щоб розібратися в цьому, людина повинна мати знання, розуміти своє становище серед інших людей, намагатися чинити добро, а не приносити страждання. Мотив служіння людям, суспільству червоною ниткою проходить через більшість творів Салютаті.

Не менший вплив на становлення гуманізму мав учень Салютаті — Леонардо Бруні Аретіно (1374-1444), який теж очолював уряд Флоренції, написав численні твори політичного, літературного, філософського, історичного плану. Його праці зміцнили позиції гуманізму, внесли нові важливі ідеї. Бруні обґрунтував нову концепцію людини та її роль у суспільстві, яка полягала у діяльності на благо держави. Він розробив основи науки “моральної філософії”, котра повинна була стати підставою виховання нових поколінь громадян — патріотів і гуманістів. У праці “Вступ до науки про мораль” вчений виклав власне розуміння вищого блага та інших категорій моральної філософії. Він вказав на мету людського життя, котра відбиває природне прагнення до досконалості й доброчинності, підкреслив, що досягнення життєвої мети спирається не тільки на моральне самовиховання, але й на інтелектуальні чинники, які повинні бути засвоєні освіченою особою — досвід, знання, розуміння, мудрість, мистецтво [131, 64-67]. Поважне значення мали історичні праці вченого, про що йтиметься далі.

Серед багатьох італійських гуманістів, що розвинули світоглядні ідеї Відродження, слід згадати ще ряд видатних мислителів. Блискучий вчений і педагог Лоренцо Валла (1407-1457) здобув славу ще за молодих років, ставши у 23-річному віці професором Павійського університету й надалі займав високі посади при королівських дворах і папській курії. У широко знаній праці “Про істине й хибне благо” вчений виступив гострим критиком аскетичної моралі, прихильником епікурейської етики. Визнаючи дуалізм людської природи (“тіло” й “душа”), Валла на відміну від християнської догматики пропагував їхню гармонію, яка знаходить найвищий вираз у насолодженні. У численних працях вчений полемізував з церковними теологами, формував свою філософську систему, котра синтезувала християнство з видозміненою філософією Епікура. Вищим благом і метою людського життя проголошувалося досягнення земного щастя, яке полягає у насолодженні тіла й душі, у досягненні радості буття для себе й оточуючих. По- новому вирішував Валла й проблему співвідношення світської культури і християнської віри. Він бачив у них дві незалежгі сфери духовного життя — сферу розуму й сферу емоцій, інтуіції. Тому він відмовляв церкві у праві на керівництво духовним життям й втручання у світські справи.

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

Моральна філософія стала провідною дисципліною серед гуманітарних наук. Їй віддали данину усі поважні гуманісти того часу — Маттео Пальмієрі, Поджо Браччоліні, Алламанно Рінуччіні, Леон Баттиста Альберті, Франческо Філельфо та інші. Етичні проблеми визначали розвиток суспільно-філософської думки. Однак у ХV ст. перед гуманістами на весь зріст постали питання онтологічного плану: про роль людини у природі і суспільстві. Для відповідей на них гуманісти сягнули античного спадку, зокрема неоплатонівських ідей. 1462 р. у Флоренції виникла Платонівська академія, що об’єднала людей, котрі проявляли інтерес до філософського спадку Платона і неоплатоніків (Плотін, Прокл, Ямвліх та ін.). Ідейним провідником академії з моменту її заснування протягом 30-ти років був Марсиліо Фічіно (1433-1499).

Фічіно і його послідовники (К.Ландіно, Д.Незі, Д.Бенів’єні, Д.Піко делла Мірандола), розробляючи питання розуму і знання, звернули увагу на здатність людини пізнавати світ. При цьому вони надавали переваги саме духовним здібностям людини, наділяючи її незмірно високими пізнавальними якостями божественого характеру. Відбувався своєрідний синтез неоплатонізма і християнства.

У головній своїй праці “Платонівська теологія про безсмертя душі” Фічіно зобразив світ як єдине гармонійне ціле. Вищим щаблем його є Бог — першопричина всього сущого; серединне становище у всесвіті посідає людина, а точніше її безсмертна душа, що перебуває між божественим і матеріальним. Наділена божественим розумом і свободою волі людина здатна до пізнання творіння і, таким чином, злиття з Богом. На відміну від середньовічного розуміння людської природи Фічіно бачив у ній частинку божественого духу і, тим самим, підносив людину на незрівняно високий щабель, наближуючи до Творця. У прагненні до пізнання людина уподібнюється до Бога, хоча й саме пізнання є не результатом досвіду, а божественим даром одкровення. Отримане знання зумовлює гармонію людини зі світом.

Ще далі у розробці питань ролі людини у земному світі пішов товариш і учень Фічіно талановитий мислитель Джованні Піко делла Мірандола (1463-1494), який прожив недовго, залишивши помітний слід у гуманістичній ідеології. Вивчивши філософські системи античності, вчений прийшов до висновку, що вони не суперечать християнській доктрині; їх об’єднує духовне начало, притаманне усім проявас життя. Людина ж є зосередженням усіх світів, оскільки поєднує у собі духовне й тілесне. У працях “Промова про гідність людини” і “Гептал” вчений визначив людину як зв’язуючу ланку між духом і матерією — “вузол світу”, наділив її свободою самоформування через пізнання законів світопорядку. Головну роль у пізнанні відіграють етика і наука про природу, а його вершиною є теологія — вмістилище найвищих духовних істин. Збагачений знаннями розум осягне найвищі таїнства світобудови, котрі є метою й, водночас, вищим задоволенням людських прагнень. Фактично Піко приходить до обожнення людини, підкреслюючи її безмежні творчі здібності. “О найвище й подивугідне щастя людини, — писав Мірандола, — якій дано володіти тим, що побажає, й бути тим, ким хоче!” [131, 31].

Таким чином найбільш відчутний прояв ренесансний гуманізм знайшов у

філософській антропології — розгляді проблеми Людини, її природи, цінності,

Розділ 3. Історіографія європейського ренесанса...

покликання. Антропоцентризм гуманістичного світогляду і є сутністю того нового, що внесло Відродження у картину світу. Хоча зберігалася традиційна для теології схема — Бог-Людина-Природа, — але фактично середня ланка її (Людина) звільнялась від обмеженостей схеми. Піднесення Людини на таку висоту створило зовсім нову шкалу цінностей, в якій на перший план вийшли індивідуальні риси і гідності, здатність проявити творчі можливості. Звідси й розкріпаченість людських емоцій у мистецтві й літературі Ренесансу, яка часом переростала у фривольність.

Щоправда, прославляння Людини властиве передусім ХV ст. Реформація, з одного боку, й контрреформація, з другого, вчинили вплив на гуманістичну думку ХVІ ст. Наслідком була хвиля скептицизму, в якій на перший план висувалася тема зіпсованості й ущербності людини. Філологічний гуманізм вичерпав себе й ренесансна думка ХVІ ст. полинула у інші сфери. Головним напрямом стала натурфілософія. Елементи пантеїзму, що спостерігалися у філософії Фічіно й Піко делла Мірандола, перетворились у послідовний пантеїзм у вченнях Франческо Патріці і Джордано Бруно, які ототожнювали всесвіт з Богом.