Правові проблеми захисту інформації в мережі інтернет
Ключові слова: інформація, автор, мережа Інтернет, web-сайт, web-портал, порушення авторських прав.
Всесвітня інформаційна мережа Інтернет уже стала повсякденним засобом передачі інформації будь-якого характеру, доступним кожному. Останнім часом дедалі більшої популярності набуває інформування потенційних партнерів про діяльність підприємства за допомогою створення web-сайту, що підносить бізнес на якісно новий рівень. Захист інформації за всіх часів був важливою темою. З появою Інтернету, коли інформація стала доступною й оперативною, питання про її захист стало ще актуальнішим. Недосконалість правової бази в сфері захисту інтересів власників авторських і суміжних прав в нашій країні збільшує цю проблему. Не дивлячись на численні публікації та виступи на спеціалізованих конференціях, дана тема залишається недостатньо дослідженою.
Аналіз досліджень. Як відомо, способів захисту будь-якої інформації, у тому числі й у мережі Інтернет, існує декілька. Серед них важливе місце займають технічні і юридичні способи.
Web-мастерам, власникам сайтів зазвичай доводиться самим знаходити способи захистити авторські права, і найчастіше вони прибігають до технічних, ніж юридичних способів. Справа в тому, що єдиний 100% захист сторінки від перегляду HTML-коду - виключений сервер, тому що, якщо сторінка доступна хоча б для одного із браузерів, то у відвідувача завжди їсти можливість зберегти код цієї сторінки. Тому всі технічні способи захисту HTML-коду умовно можна поділити на два способи: шифрування HTML-коду й інші способи (відключення правої кнопки миші, заборона на збереження картинок за допомогою скриптів, приведення HTML-коду в стан важкий для сприйняття й т.д.).
При застосуванні програмно-технічного захисту можливі два варіанти розвитку подій:
Користувач виявиться «чайником» і, побачивши, що його звичайні дії (скопіювати картинку, текст і т.д.) не приводять до бажаних результатів, кине це заняття. У цьому випадку ваші авторські права не будуть порушені.
Користувач виявиться «просунутим», і, «попрацювавши» якийсь час із сайтом, що його зацікавив, він дістане потрібну для нього інформацію. У цьому випадку права будуть порушені.
Треба, так само врахувати ще один момент - будь-які спроби захистити технічними способами авторські права на сайт приводять до того, що цим ускладнюється життя звичайним, порядним користувачам, заради яких і створювався цей сайт, розміщалася інформація.
Але незважаючи на, здавалося б, достаток засобів технічного захисту сайтів, сам по собі БТМЬ-код ніяк не схильний до свого захисту Тому його захист є досить творчим процесом, комбінації як описаних вище способів, так і знаходження нових. При бажанні можна досягти непоганих по мірках фахівців результатів, які будуть навіть на них діяти психологічно чудово. Однак при цьому необхідно завжди усвідомлювати тому, що абсолютного захисту не існує.
Тепер же хочеться зупиниться на юридичних способах захисту інформації в Інтернет.
Варто помітити, що наш законодавець, на мою думку, пішов по завідомо невірному шляху. Не створивши фундаменту правого регулювання даної сфери, відносини в мережі Інтернет були віддані на відкуп спеціалізованим законам і підзаконним актам, присвяченим вузьким проблемам, а також звичаям. Оскільки в Україні право не є прецедентним, таке положення аж ніяк не можна назвати задовільним.
Тепер слід дослідити зміст основних нормативних актів в цій галузі в пошуках необхідних визначень та термінів. Зазначені поняття вищезгаданим Порядком визначаються в такий спосіб:
web-сайт - сукупність програмних і апаратних засобів з унікальною адресою в мережі Інтернет разом з інформаційними ресурсами, що перебувають у розпорядженні певного суб’єкта й забезпечуючи доступ юридичних і фізичних осіб до цих інформаційних ресурсів і інші інформаційні послуги через мережу Інтернет;
web-портал - web-сайт, організований як системне багаторівневе об’єднання різних ресурсів і сервісів для забезпечення максимальної можливості доступу до інформації й послуг.
При цьому поняття «web-сторінка» на рівні підзаконних нормативно- правових актів не міститься. Таким чином, на законодавчому рівні чітко не встановлено, що web-сайти належать до комп’ютерних програм.
До чого ж можуть привести такі прогалини в законодавчій термінології? Приведу найпростіший приклад.
Найчастіше можна почути фразу: «Він незаконно виклав на свій сайт контрафактну копію якогось твору». Начебто б все зрозуміло. Але не з правової точки зору. У юристів відразу ж виникає ряд питань. Питання перше. Ніде не визначене, що таке «сайт». Це IP-адреса, доменне ім’я, набір якихось файлів або якась сукупність названих елементів? До речі, ніде не визначено, що таке IP-адреса, доменне ім’я або файл. Питання друге. Припустимо, довели, що «викладання» - це окремий випадок відтворення на пам’ять ЕОМ. Але тут відразу ж виникає дивний ланцюжок. Якийсь громадянин - Інтернет-провайдер цього громадянина - хостінг-провайдер цього громадянина - відвідувач сайту цього громадянина. Де визначення? Їх немає! Так само як немає правил і ліміту відповідальності кожного із зазначених діючих осіб. Саме тому настільки ефективна «гра в дурника» деяких порушників, які намагаються пояснити судді, що вони знати не знають, куди це шлються якісь файли.
І третє питання. Твір у цифровій формі. Тут теж не все просто. Припустимо, довели, що файл у форматі jpeg - це та сама картина. А чи зможемо довести, що той же jpeg, але стиснутий в zip-архів це те ж саме? А якщо zip розділений на кілька сегментів? Додати сюди ще ньюс-групи й форуми - і вийде зовсім вже божевільний будинок.
Знову ж, начебто б все зрозуміло. Але хіба це десь відбито, десь це записано? Якби в Україні було прецедентне право, все було б набагато простіше. У даній ситуації хіба щось дає судді правову опору для винесення рішення, заснованого на справедливій оцінці того, що відбувається в мережі? Суддя поставлений у свідомо дурне положення. Або дослухатись доводів знаючих в Інтернеті (можливо, суддя й сам непогано собі уявляє, що це таке) і прийняти рішення, що не буде засноване на правових нормах, або написати рішення, що буде засноване тільки на писаному праві, але яке буде свідомо невірним. Тому необхідно в законодавчому порядку визначити такі базові поняття, як, власне, мережа Інтернет, доменне ім’я, директорія, файл, провайдер, хостинг-провайдер, власник доменного імені, сайт, статичне й динамічне представлення інформації, цифрова й аналогова форма представлення інформації, гіперпосилання, фрейм, трафік, клік, peer-to-peer, скачування, форум, ньюс-група та ін. Причому зробити це не в розрізнених підзаконних актах, важкодоступних для користувачів мережі, а в єдиному кодифікованому акті. Без цього всі спроби сформувати ефективний захист авторських прав у мережі Інтернет приречені на провал. Без цього щоразу у суді навіть у самій очевидній ситуації треба буде пояснювати судді, про що ми говоримо.
Так як же автору захистити сайт?
По-перше, необхідно попереджати потенційних порушників про наявність авторських прав і правові наслідки їх порушення, наприклад, розмістити текст: «Усі права на матеріали, розміщені на порталі, охороняються відповідно до законодавства. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання обов’язкове».
По-друге, захистити оригінальне оформлення окремих сторінок сайту патентом на промисловий зразок, зареєструвати в державному Реєстрі авторське право на оригінальну текстову частину сайта, базу даних, комп’ютерну програму, адже web-сайт є поєднанням трьох об’єктів інтелектуальної власності: комп’ютерної програми, бази даних і промислового зразка. За авторсько-правовою системою охорони об ’ єктів авторських прав, захист авторам та іншим суб ’ єктам авторського права надається лише проти будь-якого свідомого несанкціонованого використання іншою особою охоронюваного об’єкту. Тому факт позадоговірного порушення авторських прав вважається встановленим лише у разі доведення автором чи іншою особою, якій належить авторське право, відомостей про копіювання або запозичення іншою особою істотних рис або цілого твору, що був раніше введений автором у цивільний обіг. В Україні (як і в усьому світі) використовується презумпція авторства. Формально у нас авторам web-сайту не потрібна реєстрація авторства, це право автора, а не визначений законом обов’язок. На практиці ж їм часто радять одержувати авторське свідоцтво на програмний компонент web-сайту. У суперечливій ситуації' це може послужити додатковим свідченням авторства. За патентно-правовою системою охорони захист прав інтелектуальної власності надається проти будь-якого несанкціонованого використання іншою особою об’єкта права інтелектуальної власності, зокрема промислового зразка, незалежно від того, чи був цей охоронюваний зразок свідомо використаний іншою особою або ці об’єкти були створені іншою особою в результаті її власної творчої діяльності, але вже після публікації відомостей про видачу відповідного патенту про їх охорону. Тому будь-яке несанкціоноване використання прав інтелектуальної власності на зазначені об’єкти іншими особами є встановленим фактом позадоговірного порушення патентних прав, яке відповідно до закону не треба доводити під час розгляду справи.
Існує й досить проста і ефективну систему виявлення протиправних сайтів. У Інтернеті є такого поняття, як ">логи". Це протоколи роботи комп'ютерних мереж, у яких вказаніинтернет-адреса комп'ютерів, які пов'язувалися через Інтернет. По цим комп'ютерним адресами можна визначити і адреси фізичні, бо ті зареєстровані за якимись ліцензовані оператори. Вони мають ставлення до правоохоронних органів, але з допомогою провайдер може "висмикнути" потрібну для правоохоронних органів інформацію. Це як у телебаченні, де за закону що вийшов ефір сюжет у разі судового позову треба в архіві рік. У Інтернеті ж, щоб вивести на чисту воду злочинців, досить скористатися "логами".
Але вони потрібні тільки тоді ми, коли необхідно в суді довести, що за той чи інший сайт здійснювалася злочинну діяльність. Внутрішнє законодавство кожної країни передбачає різні види покарань поширення тій чи іншій інформації. Законним і єдиним можливим виходом із ситуації, вважають у російських спецслужбах, міг стати прийняття єдиного всім країн закон про Інтернеті. Два роки тому міжнародній нараді була спроба прийняти конвенцію прокиберполиции, яка регулювала все відносини у віртуальним простором.
Будапештська конференція, за задумом її організаторів, мала довести, що у тлі бурхливо що розвивається кіберпростору потрібно об'єднати зусилля всіх країн із наведення елементарного порядку в Всесвітньої павутинні і запровадженню єдиних "правилами гри" у ній. Вона розглядає питання координації зусиль правоохоронних органів боротьби вкиберпространстве.
Авторське право передбачає захист майнових і немайнових прав автора. Причому немайнові права, саме декларація про авторство, з ім'ям, відкликання, на оприлюднення і захист репутації, дозволяють безпосередньо задовольнити моральні інтереси автори і немає прямий за економічну вигоду. Майнові права (копірайт) захищають виняткові права автора на твір - його інтелектуальну власність. Автор завжди зацікавлений у тому, що його твір Герасимчука джерелом доходів третіх осіб, або об'єктом плагіату. Але надмірне обмеження доступу до авторським творам, зокрема обмеження економічного характеру, гальмує людський розвиток, стримує економічного розвитку країни, що не у сфері держави й самого автора.
Є думка, що у Інтернеті неможливо забезпечити правовий захист авторських прав через брак обмежень на вільне копіювання і труднощі ведення контролю над копіюванням та використанням творів. Вочевидь, що засоби захисту авторського права з Інтернету нічим не відрізняється від традиційних засобів захисту. Сутність порушень авторського права з Інтернету така сама, і захист його від порушень здійснюється тими самими способами, передбаченими національним законодавством, зокрема через суд знову у межах громадянського, адміністративного або порушення кримінальної розгляду. Різниця тільки у цьому, що простота копіювання і нематеріальна сутність об'єктів авторського права з Інтернету Демшевського не дозволяє як і просто покінчити з проблемою забезпечення доказів порушень авторського права. Тягар захисту авторських прав лежить, зазвичай, на автора чиправообладателе авторських прав, і вони, як поміщати твір до Інтернету, повинні апріорно робити деякі додаткові дії з захисту своїх авторських прав.Виявленное конкретне порушення авторських прав передбачає конкретні дії чи правовласника захисту, навіщо, у принципі, досить чинного законодавства Російської Федерації. Природно, деякі дії з захисту авторських прав при порушеннях, що з використанням Інтернету, набагато складніше.
Хоча пріоритет в авторське право менш важливий, тим щонайменше однієї з найбільш головних проблем захисту авторських прав є легальної процедури, визнаною всіма суб'єктами права, які забезпечують можливість зафіксувати з прив'язкою дохост-серверу факт розміщення електронних документів з авторськими матеріалами, час їхнього розміщення й інші реквізити, і навіть які забезпечують цілісність таких документів і майже захисту від несанкціонованого зміни, що дозволило б проводитиаутентификацию (>аутентификация документа - перевірка реквізитів документа, цілісності, справжності документові та їїелектронно-цифровой підписи.) й ідентифікації (ідентифікація документа - визначення адресної інформації джерела автором документа, фактів відправки, підстав і часу відправки документа) таких документів і майже вирішило би проблема забезпечення доказів у захист авторських прав у мережі "Інтернет".
Російська судова практика у справах захисту права інтелектуальної власності у мережі Інтернет майже відразу ж почала однією з найбільш що з проблемами і протиріччями. Причин труднощі й заплутаності досить багато: юридична складність самої інституції "інтелектуальну власність", відсутність окремого правовим регулюванням Інтернету, невідповідність та недосконалість нормативної бази галузі охорони авторських прав, відсутність спеціальної кваліфікації суддів у справах захисту права інтелектуальної власності у мережі Інтернет. Усе це визначає сьогоднішню неоднозначність і часто слабке судовеквалифицирование сформованих суперечок у цій сфері.
З огляду на первинності поширення Інтернету у країнах, проблеми правовим регулюванням Мережі виявлено там раніше й набагато швидше ніж в нас сформувалася судова практика. Але з те, що досі у тих-таки Сполучені Штати і великих європейських державах залишилися неврегульованими багато запитань національного і журналіста міжнародного рівня, правове регулювання Інтернету, як технології недержавного позанаціонального, точніше загальносвітового характеру, вимагає її подальшого розвитку. Хоча нині міжнародна судова практика налічує десятки сотень судових прецедентів, зі своїми аналізом і виявленням загальних тенденцій, які потім закладено у основу проектів майбутніх законів.
У Російській Федерації нині відомо трохи більше десяти судових прецедентів, що з використанням Інтернету. Майже всі суперечки зосереджені навколо інституту інтелектуальної власності, що цілком логічно: зміст в усій мережі Інтернет складається з різноманітних інформаційних джерел, містять об'єкти авторського права: програм для ЕОМ, баз даних, апаратно-програмного забезпечення інформаційних ресурсів, систем адресації і передачі. Дані перелічені об'єкти мають пряме чи непрямий стосунок до інституту інтелектуальної власності і з надзвичайно уразливі з відкритості доступу основної маси ресурсів, свободи копіювання І що дуже важливо, наявності значної економічної цінності. Повторю, що технологія Інтернету за своєю сутністю виявилася максимально незахищеною від неправового використання.
Майже остаточно 1999 року судові прецеденти до були відсутні взагалі. Це дуже природно: активне використання мережі Інтернет на Росії почалося лише трохи більше семи-восьми років тому я. У результаті російська частина Інтернету відстала і відстає у розвитку від створення низки іноземних сегментів. Не особливо сприяє подальшого розвитку публічних інформаційно-технологічних відносин також нинішня становище нашої економіки. Нині, попри досить успішне приживлення технологій мережі до, не можна говорити про повний застосуванні можливостей Інтернету, подібно високорозвиненим країнам.
Проте намічаються і позитивні тенденції. Держава помалу починає брати до уваги правове врегулювання Інтернету. Невипадково нещодавно у засобах масової інформації було винесено широкого кола осіб проектиПостановлений Уряди РФ "Про порядок виділення, тож використання доменних імен із російському сегменті Інтернету" і "Про реєстрації мережевих ЗМІ".
28 грудня 1999 р. під час робочої зустрічі голову уряду Росії Володимира Путіна з представниками російськогоИнтернет-сообщества міністр зв'язку й інформатизації ЛеонідРейман повідомив плани свого відомства з усуненняРосНИИРОС від керівництва адресним простором зониRU і передачу його функцій новостворюваної структурі - "операторуРегистратуриДоменних Імен".
Документ це «мережним» нормативним правовим актом Російської виконавчої і натомість з'являються перших у РФ судових прецедентів.
Також дещо незалежних груп фахівців розпочали проектуванням закону про розвиток мережі Інтернет на Російської Федерації. Безумовно, до цього підштовхує іформирующаяся судова практика, яка, знову ж повторюю, через свою неоднозначності вимагає додаткових уточнень і давно потребує спеціалізованої нормативно-правову базу.
Майже всі російські справи, пов'язані із захистом об'єктів інтелектуальної власності у мережі Інтернет, розглядалися у структурі арбітражних судів, інші ж - відповідно, до судів загальної юрисдикції. Матеріальні ресурси буде вкладено на більш перспективний напрям - цю то можна вирішувати на технологічних принципах роботи мережі "Інтернет", автоматизуючи процедури захисту авторських документів і майже забезпечення доказів. У технічному і технологічному плані то цієї проблеми вирішена з урахуванням використання електронно-цифрового підписи, які забезпечуютьаутентификацию й ідентифікації електронного документа. Аби вирішити цієї проблеми в плані прийнято федеральний закон "Проелектронно-цифровой підписи", і відповідні державного стандарту на процедуру застосування електронного документування з допомогоюелектронно-цифровой підписи на вигляді узвичаєного сертифікованого програмного докладання та її запровадження у державний і ділової оборот.
Проблема захисту авторського права в Інтернеті виникла ще й тому, що попри всі міжнародні конвенції та внутрішні законодавства держав, глобальна мережа має екстериторіальний характер, тобто доступ до неї з будь-якої країни світу не залежить від виконання урядом цієї країни правил міжнародних договорів.
Цікавим фактом є те, що друкований твір, який було вперше опубліковано у країні, яка не має з Україною двосторонньої угоди про охорону авторських прав, в Україні охоронятися не буде. Але якщо це не твір, розміщений в Інтернеті! Навіть якщо твір було розміщено в Інтернеті у такій країні, і навіть якщо в цій країні така дія не вважається опублікуванням, він все одно в ту ж мить став доступним в Україні через Інтернет, а значить опублікованим, а також одним з тих творів, що “знаходяться в об’єктивній формі на території України” і, відповідно, охороняються згідно її законодавства.
Проте це лише написано в Законі. На практиці це допомагає мало. На жаль, у вітчизняному законодавстві поки що відсутні такі нормативно-правові акти, які б дійсно допомагали і чітко регулювали діяльність в Інтернеті.
Ключова проблема боротьби з порушеннями авторського права в Інтернеті полягає в масовості самих порушників. Коли порушників авторських прав на якийсь розміщений в Інтернеті твір є багато, і всі вони проживають в різних країнах, то навіть якщо справу проти кожного з них суб’єкт авторських прав на твір виграв в суді чи арбітражі одної країни, то виконати це рішення в багатьох інших країнах є вкрай складним завданням. Таким чином, судове чи арбітражне рішення, винесене в одній країні, не є простим, швидким, ефективним і економічно доцільним засобом захисту авторських прав на розміщені в Інтернеті твори в інших країнах.
Основне питання проблеми захисту прав, порушених у Всесвітній Павутині, полягає не в тому, як кваліфікувати те чи інше правопорушення в Інтернет, а як довести факт його здійснення і залучити зловмисника до відповідальності. У цьому зв'язку можна виділити дві проблеми. Перша проблема - довести «КИМ ВЧИНЕНО», друга - «ЩО ВЧИНЕНО».
Завдання номер один - виявити правопорушника. Складність її вирішення багато в чому залежить від способу вчинення дій за допомогою Інтернет, які за законодавством можуть розглядатися як порушення чиїхось прав або законних інтересів.
Наступна проблема - збір доказів, достатніх для вирішення спору.