Поняття права інтелектуальної власності

Правочинами визнаються дії фізичних та юридичних осіб, спрямовані на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків.

Правочин - це правомірна дія, яка вчиняється для досягнення дозволеної законом мети (набуття майна у власність шляхом купівлі-продажу; здача майна в оренду, надання послуг тощо). Отже, правочин характеризується такими ознаками:

1. Правочином визнається дія, що спрямована на встанов­лення, зміну або припинення цивільних прав чи обов´язків.Якщо буде встановлено, що дія була спрямована на будь-який інший результат, то вона не буде визнаватися правочином. Так, якщо громадянин порушує права інших суб´єктів, його дії, хоча й змі­нюють права та обов´язки, не можуть вважатися правочином, оскільки фактично спрямовані на досягнення іншого результату - порушити право іншого суб´єкта.

2. Правочином визнається така дія, яка не лише була спря­мована на результат, а й призвела до встановлення, зміни чи припинення цивільних прав або обов´язків. Укладаючи заповіт, спадкодавець вчиняє дію, спрямовану на встановлення для спад­коємців прав та обов´язків. Розірвання договору, укладеного на невизначений строк з ініціативи наймача чи наймодавця, призводить до припинення існуючих цивільних прав та обов´язків між цими суб´єктами.

3. Спеціальна спрямованість на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, тобто в правочину завжди присутня правова мета (набути майно у власність чи у тимчасове користування, отримати послуги чи результат роботи тощо.

Правочин може призвести до встановлення цивільно-пра­вових наслідків як безпосередньо, так і в поєднанні з іншими юридичними фактами. Прикладом безпосереднього породжен­ня правочином цивільних прав і обов´язків може бути договір купівлі-продажу. Напри­клад, для виникнення права на перехід спадщини недостатньо лише заповіту, потрібно ще й відкриття спадщини, що виникає в день смерті спадкодавця. Встановлення прав і обов´язків відбу­вається на підставі поєднання правочину (заповіту) і події (фак­ту смерті).

Класифікація правочині

Відповідно до підстав класифікації вирізняють такі види правочинів.

Залежно від числа сторін, волевиявлення яких потрібне на здійснення правочину:

- односторонні (для їх вчинення досить волевиявлення однієї особи, наприклад, заповіт);

- двосторонні (вимагається волевиявлення двох сторін (так, для укладення договору купівлі-продажу недостатньо бажання продавця продати річ, необхідно, щоб покупець виявив бажання її купити);

- багатосторонні (при укладенні яких виражається воля трьох і більше сторін, наприклад, договір про спільну діяльність).

Двосторонні і багатосторонні правочини називаються договорами (купівля-продаж, поставка, контрактація, оренда, підряд тощо).

Залежно від того, чи відповідає обов'язку однієї зі сторін зустрічний обов'язок контрагента, правочини поділяють на:

- відплатні (де надається зустрічне майнове задоволення у вигляді грошей, майна, роботи, послуг - купівля-продаж, міна, підряд, комісія);

- безвідплатні (ніякий майновий еквівалент не передбачається - договір дарування, безоплатного користування майном).

Відплатність чи безвідплатність правочинів визначається як законом, так і договором. Тому існує категорія правочинів, які залежно від умов договору можуть бути як відплатними, так і безвідплатними (наприклад, договір доручення, зберігання). Водночас, купівля-продаж, оренда - це завжди оплатні договори, оскільки в іншому випадку вони перетворяться у самостійні цивільні договори - договір дарування чи безоплатного користування майном.

Залежно від моменту укладання правочину вирізняють:

- консенсуальні правочини. Такий правочин вважається укладеним після того, коли сторони у належній формі погодили всі істотні умови договору, а сам правочин буде виконуватися пізніше. Так, сторони підписали договір поставки продукції, де зазначили: яка продукція і коли повинна поставлятися, її ціна, порядок розрахунків тощо. Якщо постачальник у погоджені строки не виконає своїх зобов'язань, то замовник має право на відшкодування збитків і на стягнення передбаченої договором неустойки;

- реальні правочини. Для того, щоб такий правочин вважався укладеним, сторонам недостатньо погодити у належній формі його істотні умови, необхідно, щоб відбулася реальна передача речі (договір позики, зберігання). Так, якщо сусід пообіцяв дати у борг гроші, а потім відмовився, не можна вимагати виконання договору, оскільки він ще не вважаться укладеним.

Залежно від значення підстав правочину для його дійсності вирізняють:

- каузальні правочини (від лат. causa - причина);

- абстрактні правочини.

У каузальних правочинах безпосередньо визначена підстава їх укладання, намір досягти певного результату - стати власником майна, отримати майно у тимчасове користування та ін. Із змісту абстрактного правочину неможливо з'ясувати заради чого він укладався. Так, із векселя не зрозуміло конкретної мети його видачі - оплатити замовлений товар, послуги, роботу, повернення боргу тощо.

Поняття права інтелектуальної власності

Відповідно до ст. 54 Конституції України громадянам гаран­тується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв´язку з різними видами інтелектуальної діяльності.

Окремий розділ Закону України «Про власність» закріплює вихідні положення щодо суб´єктів, об´єктів та встановлює законо­давство, яке врегульовує відносини щодо створення і використан­ня об´єктів права інтелектуальної власності. Відповідно до статті 418 ЦК Ук­раїни, право інтелектуальної власності - це право особи на ре­зультат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об´єкт права інтелектуальної власності, визначений Цивільним Кодек­сом та іншим законом.

В об´єктивномурозумінні право інтелектуальної власності - це сукупність правових норм, які врегульовують відносини щодо створення, використання та захисту об´єктів інтелек­туальної власності.

У суб´єктивномурозумінні - це сукупність прав, які на­лежать суб´єкту у зв´язку зі створенням і використанням об´єкту інтелектуальної власності.

Суб´єктамиправа інтелектуальної власності є особи (твор­ці), чиєю працею створено об´єкт. Це може бути автор твору, винахідник, виконавець та інші особи, яким належать особисті немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності, пе­редбачені законом.

До особистих немайновихправ інтелектуальної власності належать: право на визнання людини творцем (автором, ви­конавцем, винахідником тощо) об´єкта права інтелектуальної власності; право перешкоджати будь-якому посяганню на пра­во інтелектуальної власності, здатному завдати шкоди честі чи репутації творця об´єкта права інтелектуальної власності. Інші особисті немайнові права інтелектуальної власності можуть бути передбачені окремим законом. Вони належать творцеві об´єкта права інтелектуальної власності. У випадках, передбачених за­коном, особисті немайнові права інтелектуальної власності мо­жуть належати іншим особам. Такі права не можуть відчужува­тися, за винятком випадків, передбачених законом.

Майновими правамиінтелектуальної власності є: право на використання об´єкта права інтелектуальної власності; виключ­не право дозволяти використання об´єкта права інтелектуаль­ної власності; виключне право перешкоджати неправомірному використанню об´єкта права інтелектуальної власності, в тому числі забороняти таке використання та ін.

Особисті немайнові права інтелектуальної власності є чин­ними безстроково, якщо інше не встановлено законом. Майнові права інтелектуальної власності є чинними протягом строків, встановлених законом чи договором. Останні можуть бути при­пинені у випадках, передбачених законом чи договором.

Перелік об´єктівінтелектуальної власності, яким за законом надано правову охорону, викладено у ст. 420 ЦК України. Вони не є вичерпними і з часом можуть доповнюватись.

До об´єктів права інтелектуальної власності, зокрема, належать:

- літературні та художні твори;

- комп´ютерні програми;

- компіляції даних (бази даних);

- виконання;

- фонограми, відеозаписи, передачі (програми) організацій мовлення;

- наукові відкриття;

- винаходи, корисні моделі, промислові зразки; компонуван­ня (топографії) інтегральних мікросхем;

- раціоналізаторські пропозиції;

- сорти рослин, породи тварин;

- комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначення;

- комерційні таємниці.

Всі ці об´єкти є різними за походженням, природою створен­ня, тому їм відповідають різні методи законодавчого забезпе­чення. Так, літературні і художні твори, комп´ютерні програ­ми, виконання, фонограми охороняються законодавством про авторське право і суміжні права.Об´єкти права промислової власності (винаходи, корисні моделі і промислові зразки) захи­щаються патентним правом.

Зважуючи на особливості об´єктів інтелектуальної власності, законодавець закріплює їх правове регулювання у різних гла­вах. Важливо, що право інтелектуальної власності та право влас­ності на річ не залежать одне від одного. Це положення закріп­лене ст. 419 ЦК України. Перехід права на об´єкт права інтелек­туальної власності не означає переходу права власності на річ.

Перехід права власності на річ не означає переходу права на об´єкт права інтелектуальної власності. Приміром, особа, яка придбала у власність книгу, звичайно ж не набула прав автора цього твору. Вона стала власником книги, набула право влас­ності на неї. Автором книги є інша особа.

Зобов’язальне право

Зобов'язальне право - це сукупність цивільно-правових норм, які регулюють відносини між боржником та кредитором на засадах юридичної рівності та взаємної відповідальності один перед одним.

Зобов'язальне право є підгалуззю цивільного права, норми якої об'єднані в окрему книгу Цивільного кодексу України (Книга 5 ст. 509-1215 ЦКУ), яка регулює загальні засади встановлення, виконання та припинення зобов'язань, правові наслідки їх порушення, а також окремі види зобов'язань (договорів).

Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 ЦКУ і мають ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості. У зобов'язальному праві сторони є контрагентами.

Правомірні та неправомірні дії контрагентів є підставами виникнення зобов'язань. До правомірних дій відносять: адміністративні акти, правочини, та ін.. До неправомірних відносять - пошкодження, привласнення, знищення чужого майна, заподіяння шкоди здоров'ю фізичної особи, якщо це спричинить втрату цією особою заробітку, спричинення моральної шкоди та ін.

Зобов'язання включає в себе наступні елементи:

1) суб'єктів зобов'язань, тобто його учасників (кредитора і боржника), якими можуть бути як фізичні так і юридичні особи;

2) об'єкти зобов'язань - це все те на що спрямовані права і обов'язки суб'єктів (певні дії, щодо речей, грошей, послуг);

3) зміст зобов'язання, під яким розуміють сукупність суб'єктивних прав та юридичних обов'язків контрагентів, в тому числі в переважній більшості майнового характеру.

За підставами виникнення зобов'язання можуть бути:

- договірними;

- позадоговірними;

- односторонньо-вольовими, які виникають із односторонніх правочинів.

Окремими видами зобов'язань є цивільно-правові договори, тобто домовленість між двома або більше сторонами, спрямована на встановлення, зміну, або припинення цивільних прав та обов'язків між ними.

Цивільні договори залежно від різних критеріїв розподіляються на різні групи. Залежно від кількості контрагентів вони можуть бути:

а) простими, в яких приймають участь два контрагенти;

б) складними, в яких приймають участь три і більше контрагентів.

Залежно від розподілу прав та обов'язків між контрагентами, договори розподіляються на:

- односторонні, в яких одна сторона бере на себе обов'язок перед другою стороною вчинити певні дії або утриматися від них, а друга сторона наділяється лише правом вимоги, без виникнення зустрічного обов'язку щодо першої сторони (договір позики, в якому позикодавець має право вимагати повернення боргу, а позичальник має тільки обов'язок його повернути);

- взаємні (двосторонні ), в яких права і обов'язки виникають у обох сторін договору (договір купівлі-продажу, підряду, перевезення та інші);

Залежно від майнового зобов'язання сторін договори можуть бути:

а) оплатними (договір купівлі-продажу);

б) безоплатними (договір дарування).

Залежно від того на чию користь укладається договір розрізняють:

- договори укладені на користь контрагентів (договір підряду);

- договір, укладений на користь третьої особи (договір страхування життя дитини до досягнення нею повноліття, укладений батьками).

Залежно від набуття договором чинності розрізняють:

- реальні договори, які набувають чинність з певної дії, передбаченої законом (договір позики є чинним з моменту передачі грошей позичальнику);

- консенсуальні договори, які набувають чинності з моменту досягнення згоди між контрагентами (договір купівлі-продажу).

Залежно від предмету договору розрізняють:

- договір купівлі-продажу;

- договір поставки;

- договір контрактації сільськогосподарської продукції;

- договір постачання енергетичними та іншими ресурсами;

- договір обміну;

- договір дарування та інші, перелік яких визначений в главах 54-77 ЦКУ.

Цивільний кодекс України визначає також інші види договорів, серед яких слід видалити: публічний договір, договір приєднання та попередній договір.

Публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги. Підприємець не має права надавати переваги одному споживачеві перед іншим щодо укладення публічного договору, якщо інше не встановлено законом. Підприємець не має права відмовитися від укладення публічного договору за наявності у нього можливостей надання споживачеві відповідних товарів (робіт, послуг) (ст. 633 ЦКУ).

Договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією зі сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.

Договір приєднання може бути змінений або розірваний на вимогу сторони, яка приєдналася, якщо вона позбавляється прав, які звичайно мала, а також якщо договір виключає чи обмежує відповідальність другої сторони за порушення зобов'язання або містить інші умови, явно обтяжливі для сторони, яка приєдналася. Сторона, яка приєдналася, має довести, що вона, виходячи зі своїх інтересів, не прийняла б цих умов за наявності у неї можливості брати участь у визначенні умов договору.

Попереднім є договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором. Законом може бути встановлено обмеження щодо строку (терміну), в який має бути укладений основний договір на підставі попереднього договору.

Істотні умови основного договору, що не встановлені попереднім договором, погоджуються у порядку, встановленому сторонами у попередньому договорі, якщо такий порядок не встановлений актами цивільного законодавства. Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, - у письмовій формі.

Кожний цивільний договір має відповідати умовам, визначеним законом та обумовленим сторонами. Ці умови можуть бути:

а) істотними - без погодження яких договір не може вважатися укладеним. Такими умовами є ті, що передбачені законом або на включенні яких до договору наполягає одна із сторін (істотними умовами договору купівлі - продажу є: предмет, ціна, якість і кількість товару);

б) звичайними, які включаються до договору традиційно. Якщо навіть вони відсутні, то все одно піддягають виконанню (так, якщо в договорі купівлі-продажу не встановлено відповідальність сторін за ризик випадкового знищення або пошкодження товару, то за загальним правилом відповідальність покладається на сторону, яка допустила прострочення виконання договору);

с) випадковими, які законом не передбачені, але можуть бути встановлені, якщо сторони згодні на це

Законом встановлено порядок укладення цивільних договорів (ст. 638-650 ЦКУ). Так, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Процедура укладення договору складається з двох етапів:

1) пропозиції укласти договір (оферти), яку може зробити кожна зі сторін майбутнього договору. Оферта має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі ЇЇ прийняття. Реклама або інші пропозиції, адресовані невизначеному колу осіб, є запрошенням робити пропозиції укласти договір, якщо інше не вказано у рекламі або інших пропозиціях;

2) прийняття пропозиції (акцепту) іншою стороною, якій адресована пропозиція укласти договір, при цьому таке прийняття повинно бути повним і безумовним. Якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом.

Юридичні особи застосовують при укладанні угод "договори гарантії". Гарантом виступає третя юридична особа, яка зобов'язується перед кредитором погасити заборгованість боржника, якщо останній не виконує його.

Підставами для припинення зобов'язань є:

- неналежне виконання;

- при виконанні зустрічної однорідної вимоги;

- домовленість сторін;

- неможливість виконання;

- зміна плану;

- передання відпускного і прощення боргу;

- смерть фізичної особи чи ліквідація юридичної особи;

- об'єднання боржника і кредитора в одній особі.

Законодавець передбачає певні можливості для забезпечення виконання договорів та інших зобов'язань. Методами забезпечення виконання зобов'язань є сукупність засобів, за допомогою яких сторони впливають одна на одну з метою належного виконання передбачених договором економічних завдань під загрозою вчинення певних дій, пов'язаних з настанням негативних наслідків майнового характеру для боржника, незалежно від того, чи понесе кредитор фактично збитки.

Спадкове право

Загальні положення.

Спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Види спадкування:

за заповітом; за законом.

Склад спадщини – усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Не входять до складу спадщини права та обов'язки, що нерозривно пов'язані з особою спадкодавця, зокрема:

1) особисті немайнові права;

2) право на участь у товариствах та право членства в об'єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами;

3) право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або ін. ушкодженням здоров'я;

4) права на аліменти, пенсію, допомогу або ін. виплати, встановлені законом;

5) права та обов'язки особи як кредитора або боржника.

Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Час відкриття спадщини – день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою. Місце відкриття спадщини – останнє місце проживання спадкодавця. Якщо місце проживання спадкодавця невідоме, місцем відкриття спадщини є місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна — місцезнаходження основної частини рухомого майна.

Спадкоємцями
за законом	за заповітом
можуть бути
фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини	юридичні особи та ін. учасники цивільних відносин

Не мають права на спадкування:

- особи, які умисно позбавили життя спадкодавця чи будь-кого з можливих спадкоємців або вчинили замах на їхнє життя;

- особи, які умисно перешкоджали спадкодавцеві скласти заповіт, внести до нього зміни або скасувати заповіт і цим сприяли виникненню права на спадкування у них самих чи в ін. осіб або сприяли збільшенню їхньої частки у спадщині;

- за законом батьки після дитини, щодо якої вони були позбавлені батьківських прав і їхні права не були поновлені на час відкриття спадщини;

- за законом батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти (усиновлені), а також ін. особи, які ухилялися від виконання обов'язку щодо утримання спадкодавця, якщо ця обставина встановлена судом;

- за законом одна після одної особи, шлюб між якими є недійсним або визнаний таким за рішенням суду;

- за рішенням суду може бути усунена від права на спадкування за законом, особа, яка ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

Спадкування за заповітом

Заповіт – це особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Воно здійснюється особисто.

Заповідач може:

- призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також ін. учасників цивільних відносин.

- без зазначення причин позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом.

Заповідач не може позбавити права на спадкування осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині. Право на обов'язкову частку у спадщині мають

- неповнолітні діти спадкодавця,

- повнолітні непрацездатні діти спадкодавця,

- непрацездатна вдова (вдівець),

- непрацездатні батьки.

Вони спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов'язкова частка). До обов'язкової частки у спадщині зараховується:

- вартість речей звичайної домашньої обстановки та вжитку;

- вартість заповідального відказу, встановленого на користь особи, яка має право на обов'язкову частку;

- вартість ін. речей та майнових прав, які перейшли до неї як до спадкоємця.

Заповідач має право:

- охопити заповітом права та обов'язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов'язки, які можуть йому належати у майбутньому.

- скласти заповіт щодо усієї спадщини або її частини;

- зробити у заповіті заповідальний відказ. Предметом заповідального відказу може бути передання відказоодержувачеві у власність або за ін. речовим правом майнового права або речі, що входить або не входить до складу спадщини;

- покласти обов'язок на спадкоємця, до якого переходить житловий будинок, квартира або ін. рухоме або нерухоме майно, надати іншій особі право користування ними.

Подружжя має право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності. У разі складення такого заповіту частка у праві спільної сумісної власності після смерті одного з подружжя переходить до другого з подружжя, який його пережив. У разі смерті останнього право на спадкування мають особи, визначені подружжям у заповіті.

Частина спадщини, що не охоплена заповітом, спадкується спадкоємцями за законом на загальних підставах. До числа цих спадкоємців входять також спадкоємці за законом, яким інша частина спадщини була передана за заповітом.

Загальні вимоги до форми заповіту

1) складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення;

2) має бути особисто підписаний заповідачем;

3) має бути посвідчений нотаріусом або ін. посадовими, службовими особами, визначеними ЦКУ.

Секретним є заповіт, який посвідчується нотаріусом без ознайомлення з його змістом. Особа, яка склала секретний заповіт, подає його в заклеєному конверті нотаріусові. На конверті має бути підпис заповідача. Нотаріус ставить на конверті свій посвідчувальний напис, скріплює печаткою і в присутності заповідача поміщає його в інший конверт та опечатує.

На бажання заповідача його заповіт може бути посвідчений при свідках. Свідками можуть бути лише особи з повною цивільною дієздатністю. Свідками не можуть бути:

1) нотаріус або інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт;

2) спадкоємці за заповітом;

3) члени сім'ї та близькі родичі спадкоємців за заповітом;

4) особи, які не можуть прочитати або підписати заповіт.

Свідки, при яких посвідчено заповіт, зачитують його вголос та ставлять свої підписи на ньому. У текст заповіту заносяться відомості про особу свідків.

Заповідач має право у будь-який час

· скасувати заповіт.

· скласти новий заповіт.

· внести до заповіту зміни.

Заповіт, який було складено пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або у тій частині, в якій він йому суперечить.

Тлумачення заповіту може бути здійснене після відкриття спадщини самими спадкоємцями. У разі спору між спадкоємцями тлумачення заповіту здійснюється судом.

Спадкування за законом

Спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі:

- відсутності спадкоємців попередньої черги,

- усунення їх від права на спадкування,

- неприйняття ними спадщини,

- відмови від її прийняття.

Черги спадкоємців за законом:

І черга:

- діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті,

- той з подружжя, який його пережив;

- батьки.

ІІ черга:

- рідні брати та сестри спадкодавця,

- баба та дід як з боку батька, так і з боку матері.

ІІІ черга:

- рідні дядько та тітка спадкодавця.

ІV черга:

- особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як 5 років до часу відкриття спадщини.

V черга:

- ін. родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно;

- утриманці спадкодавця, які не були членами його сім'ї. Утриманцем вважається неповнолітня або непрацездатна особа, яка не була членом сім'ї спадкодавця, але не менш як 5 років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним або основним джерелом засобів до існування

Частки у спадщині кожного із спадкоємців за законом є рівними.

Спадкоємці
за усною угодою між собою	за письмовою угодою між собою
якщо це стосується
рухомого майна	нерухомого майна або транспортних засобів
можуть змінити розмір частки у спадщині когось із них