Угруповання фотоавтотрофів
Загальний вигляд угруповання фотоавтотрофів аридних областей характеризується передусім розрідженістю, незімкнутістю надземних частин фітомаси. Разом з тим на одиницю площі транспіюючої поверхні як у гумідних, так і в аридних областях припадає майже однакова кількість опадів. Таким чином, витрата води на одиницю площі листкової поверхні залишається приблизно однаковою. В усіх посушливих областях при збільшенні аридності відносно збільшується частка підземної фітомаси. Винятком є тільки угруповання з переважанням сукулентів. Водночас із збільшенням аридності рослинний покрив дедалі більше зосереджується в руслах тимчасових водотоків (ваді), в ерозійних видолинках та улоговинах. Пухкі субстрати, як правило, краще забезпечують вологою зелені рослини. Тому за інших однакових умов рослинний покрив на піщаних ділянках завжди значно багатший і різноманітніший, ніж на важких глинистих субстратах.
У пустинних екосистемах першого типу часто на величезних просторах взагалі неможливо виявити навіть поодиноких екземплярів вищих рослин. І навіть у тих місцях, де по руслах ваді ростуть окремі особини, вони не формують рослинного покриву. Видовий склад дуже бідний. Так, наприклад, у Центральній Сахарі в околицях оазису Феззан трапляються лише парнолисти Zygophyllum simplex, Z. album, Fagonia bruguieri, Cornulaca monacantha, Traganum nudatum, Aristida pungens і верблюжа колючка Alhagi camelorum.
Пустині другого типу не набагато багатші, проте на окремих ділянках там все ж формується рослинний покрив, хоч і дуже розріджений. У прибережній частині пустині Наміб переважають піщані й особливо щебенисті ґрунти. Зволожувані туманом ділянки вкриті строкатими кущуватими, листовими і накипними лишайниками. В роки з дощами розвиваються однорічні ефемерні сукуленти Hydrodea bossiana. Подекуди трапляються також щільні подушки вже згаданого парнолисту (Z. simplex). Крім того, на цих ділянках ростуть поодинокі особини сукулентів з родини Aizoaceae. У сухих засолених долинах можна бачити невеликі кущики безлистого багаторічника Arthraerua з родини амарантових. На відстані більш як 50 км від берега характер рослинності змінюється, з’являються угруповання з домінуванням злаків з роду аристида (Aristida), тут спостерігається перехід до пустині третього типу.
У межах смуги туманів найбільш різноманітні угруповання сукулентів на скелях і щебенистих наносах. Це стеблові (Trichocaulon, Hoodia, Senecio longiflorus, Euphorbia brachiata) і листкові (Lithops і Hereroa) сукуленти з родини Aizoaceae та Aloe asperifolia з родини лілійних. Найчисленніші на скелях лишайники.
Згадані літопси є типовим прикладом «віконних» рослин. Більша частина цієї мініатюрної, всього тільки 3-4 см завдовжки, рослини заглиблена в субстрат. На поверхню виходить лише плоска, немов зрізана верхівка потовщеного листка рослини, вкрита прозорою кутикулою. Крізь це своєрідне «вікно» світло потрапляє до фотосинтезуючих тканин літопсу. Таким чином досягається найбільша економія вологи зниженням транспірації.
Найбільш відома рослина в пустині Наміб — вельвічія дивовижна (Welwitschia mirabilis) з особливої родини (Welwitschiaсеае) голонасінних, що росте окремими екземплярами у верхів’ях русел сухих водотоків. У її кореневій системі вдало поєднуються довгі корені, які проникають на глибину до 1,5 м і використовують вологу рідких дощів, і бокові корені, що розгалужуються біля самої поверхні і вловлюють вологу туманів.
Аналогом пустині Наміб на Тихоокеанському узбережжі Південної Америки є пустиня Атакама. У прибережній смузі рослинність утворена окремими куртинами бромелієвих з роду тиландсія (Tillandsia). Ці рослини поглинають росу не корінням, а листям за допомогою лускоподібних волосків. Місцями поверхня на значних площах позбавлена вищих рослин, і тільки синьо-зелені водорості і подекуди кущуваті лишайники з роду Cladonia (ягелі) вкривають безплідний ґрунт. Вище по схилах гір зволожуючий вплив туманів збільшується, тут з’являються різні лободові, гвоздикові, пасльонові, злаки і особливо сукулентні представники кактусових і молочайних. Окрасою пустинних рівнин Атаками на півночі Чилі є куртини кактусів Соріароа cinerea з чорними, наче смола, шипами і білою, немов укритою крейдою, верхівкою.
Тропічні пустині та напівпустині третього типу являють собою акацієві рідколісся в поєднанні з дуже розрідженими злаківниками та пустинними чагарниками. У Центральній Австралії такі угруповання називають малга-скраб. Малга — це акація Асасіа aneura, в якої функції листя виконують філодії — розширені черешки. Крім цього домінуючого виду, до складу пустинних рідколісь входить ще кілька видів філодійних акацій, а також казуарина (Casuarina lepidophloia та інші види). Уздовж сухих русел трапляються товсті невисокі евкаліпти (Eucalyptus camaldulensis), а в сприятливіших умовах (забезпечені ґрунтовою водою русла) ‑ високі з красивими білими стовбурами евкаліпти-привиди (Е. papuana). У цих галерейних заростях беруть участь також Е. dichromophloia, Асасіа estrophiolata, Melaleuca ssp. На плакорних піщаних ділянках щільні подушки утворюють злаки Triodia pungens і Т. basedowi, рідше — види роду Plectrachne.
У масивах пасмових пісків куртини злаків займають міжпасмові низини. Там само, у низинах, звичайні окремі види різнотрав’я і чагарники: протейні (Hakea leucoptera, Grevillea stenobotrya і G. juncifolia), представники родини Myoporaceae (Eremophila longifolia та Е. latrobei), лободові (Rhagodia spinescens і Euchylaena lomentosa), молочайні (Euphorbia wheeleri, Adriana hookeri).
Вище по схилах піщаних пасм ростуть кроталярії (Crotalaria cunninghami, C. dissitiflora), гребеневу частину займають поодинокі Zygochloa paradoxa і багаторічники Ptilotus latifolius з амарантових та Sida corrugata із мальвових. Після рідких дощів поверхня піску вкривається ніжною зеленню ефемерів (Salsola kali, Ptagiosetum refractum, Trichodesma zeylanicum).
У місцях із засоленням, особливо по краях висохлих озер, типові Nitraria schoberi (цей самий вид трапляється в пустинях Євразії), види лободових з родів Atriplex і Chenopodium. На твердих глинистих ґрунтах з засоленням утворюється покрив з Atriplex vesicaria і Kochia sedifolia. Такі самі рослинні угруповання характерні й для розташованої південніше напівпустині Налларбор.
У пустинних районах південної периферії Сахари, де перший тип аридних екосистем змінюється третім, мало опадів випадає влітку. Рідко розкидані куртини злаків Aristida та Andropogon чергуються з великими ділянками відслоненого ґрунту. При кількості опадів в межах 50...100 мм на рік по дну сухих русел (ваді) з’являються акацієві рідколісся з Асасіа flava, А. orfota, А. tortilis. У районі Хартума на піщаних ґрунтах (150 мм опадів на Сахелі), росте також А. mellifera, з’являються перші екземпляри А. senegal та А. seyal, характерні в основному для типових саванових рідколісь.
На аридних ділянках третього типу в межах Південної Африки (напівпустиня Калахарі) одним із найпоширеніших злаків є аристида однопериста (Aristida uniplumis). Аридні рідколісся представлені кількома видами акацій, зокрема Асасіа detinens.
На посушливих ділянках деревна рослинність практично зникає, злаковий покрив стає дедалі розрідженішим, з’являються окремі сукуленти (молочаї, алое, різні товстянкові), чагарники, серед яких звичайні паролисти (Zygophyllum) і дереза (Lycium), Так, при дальшому русі на південь можна спостерігати поступовий перехід до аридних екосистем шостого типу, представлених напівпустинями Верхнє і Велике Карру.
Аридні екосистеми четвертого типу представлені у найпівнічніших варіантах пустинь і напівпустинь Євразії і Північної Америки. Рослинний покрив складається переважно з багаторічних на півчагарників: полинів (Artemisia), лободових (Salsola, Anabasis Kochia, Reaoumuria, Sympegma). Дуже характерні також невисокі чагарники (Caragana, Nitraria, Calligonum). У деяких місцях у рослинному покриві домінують кущі ефедри (Ephedra), білолізнику (Eurotia), саксаулу (Haloxylon). Злаки звичайно представлені дрібнодернистими формами, наприклад галечниковим ковильцем (Stipa gloriosa). У напівпустинях Євразії, як і в сухих степах, звичайний також типчак (Festuca sulcata). Слід мати на увазі, що в Північній Америці найсухіші варіанти короткотравної прерії по суті являють собою напівпустиню з пануванням полинів, дрібнодернистих злаків і невеликих сланких опунцій (Opuntia). У пустинях Великого Басейну характерні угруповання з кураїв і великих кущів полину тризубого (Artemisia tridentata). Місцями звичайний також північноамериканський вид терескену (Eurotia lanata).
В англомовній літературі варіанти аридних екосистем, такі як полинні і курайні напівпустині, називаються степами (dry steppe, bush-steppe). Це слід мати на увазі, працюючи з іноземними джерелами. У нас, хоч і не в науковій літературі, також нерідко використовують слово «степ» у назвах окремих напівпустинних і пустинних регіонів (Муганський степ, Мильський степ, Голодний степ, Чуйський степ).
Аридні екосистеми п’ятого типу, представлені напівпустинями Патагонії, також часто неправильно називають степами. У рослинному покриві Патагонії домінують чагарнички, які часто утворюють подушкоподібні форми. Особливо характерні великі колючі подушки зонтичного Melinum spinosum. У більш зволожених західних районах Патагонії звичайні низькотусокові (дрібнокупинясті) злаки Festuca pallescens і Stipa speciosa. До речі, обидва ці види ростуть також у Новій Зеландії. В центральній частині регіону великі площі займають угруповання з пануванням складноцвітих (Nassauvia glomerulosa, види Chuquiraga, Grindelia, Senecio). Характерна також присутність видів ефедри, Adesmia campestris з бобових. У вологіших і прохолодніших південних районах з’являються субантарктичні азорели й ацени (Azorelia, Acaena). На кам’янистих сонячних ділянках трапляється багато куртин дрібних кактусів (Maihuenia patagonica, види Austrocactus, Tephrocactus, Opuntia). У найтепліших північно-західних районах Патагонії з’являються великі, до 2 м заввишки, кущі Prosopis denudans і Larrea nitida. Біля західної межі, на переході до лісів з південного буку, характерні протейні Embothrium coccineum з яскравими червоними квітками, інші види цієї родини, різні види барбарису, смородини.
Рослинний покрив аридних екосистем шостого типу зі сприятливим режимом температур (немає морозного періоду) і нерегулярними опадами звичайно представлений заростями колючих чагарників і сукулентів. Нерідко добре виражені також аридні рідколісся. Злаковий покрив розвинутий слабко. У Новому Світі угруповання цього типу представлені на північному заході Аргентини, в Мексиці і на півдні США. Як у Південній, так і в Північній Америці дуже типові угруповання з домінуванням видів роду Larrea із парнолистих. В Аргентині і Парагваї росте L. nitida, а в Північній Америці — L. tridentata (креозотовий кущ). В обох названих регіонах представлені й інші вікаріюючі види з одних і тих самих родів (Prosopis, Opuntia, Ephedra, Асасіа, Atriplex). В обох районах зосереджено також багато (понад 2 тис. видів) кактусових. У північному осередку ростуть гігантські, до 15 м заввишки, «сагуаро» (Carnegia gigantea), мексіканські «в’єхос» (Cephalocereus senilis), які досягають майже такого самого розміру, як і сагуаро, бочкоподібні з величезними шипами види родів Ferocactus, Echinocactus, дрібні види родів Astrophytum, Mamillaria, Echinocereus, Lophophora, Coryphanta. Для південного осередку характерні стовпоподібні, заввишки до 10 м, види роду Cereus, могутні двометрові Helianthocereus, багато дрібних видів Parodia, Gymnocalycium, Rebutia, Lobivia. Особливо велика різноманітність кактусів у передгірних і гірських аридних екосистемах.
Між напівпустинею Калахарі (третій тип) з літнім періодом дощів і Малим Карру з зимовим періодом дощів (сьомий тип) розташовані аридні області: Верхнє Карру з нерегулярними опадами і Велике Карру з осінніми опадами. Обидві ці області, особливо Верхнє Карру, належать, як і пустиня Сонора, до шостого типу. Для них особливо характерна велика участь у рослинному покриві сукулентів. У Верхньому Карру найтиповіші угруповання з домінуванням чагарничків з родини складноцвітних (Pentzia, Pteronia, Eriocephalus, Chrysocoma, Euryops, Diplopappus). Участю складно-цвітних чагарничків угруповання Верхнього Карру до деякої міри схожі на напівпустині Патагонії. Цій схожості сприяють також часті зимові похолодання внаслідок значної висоти над рівнем моря (1100... 1300 м). Проте дуже характерна участь листкових сукулентів із родини аізових (Aizoaceae, Mesembryanthemum, Lithops). Характерні також цибулинні та бульбові геофіти з лілійних, амарилісових та ірисових.
Особливо багата на сукуленти область Великого Карру. Крім листкових сукулентів з аізових (Fenestraria, Lithops, Pleiospilos, Faucaria), представлені також види товстянкових (Crassula та ін.), складноцвітних (Senecio), лілійних (Aloё, Haworthia, Gasteria). Серед стеблових сукулентів переважають молочайні (численні види Euphorbia) і ластовневі (Asclepiadaceae ‑ Stapelia, Huernia, Hoodia, Trichocaulon, Caralluma). На засолених ділянках зосереджені зарості тамариксу, кураїв (Salsola), лободи (Atriplex halimus).
Тривала літня посуха і зимові опади характерні для аридних екосистем останнього, сьомого типу. До цього типу, зокрема, належить аридне нагір’я Мале Карру, що лежить далі на південь від Великого Карру. Тут представлені майже всі групи сукулентів, перелічені для Великого Карру. Ще більшого розвитку досягають геофіти-ефемероїди з лілійних, амарилісових, ірисових і кислицевих. Дуже помітна також домішка типово капської склерофільної флори, включаючи види протейних, олійних. У рослинному покриві панують невисокі чагарники і сукуленти (Carissa ferox, Dodonaea thunbergii, Euclea undulata, Cotyledon, Elytropappus, Asparagus, види Aizoaceae). Північна субтропічна частина Сахари з зимовими опадами також належить до сьомого типу аридних екосистем. Найбагатша рослинність піщаних пустинь (ергів). Як і в Центральній Сахарі, тут звичайна верблюжа колючка, часто утворює розріджений злаковий покрив Aristida pungens. Дуже розріджений деревно-чагарниковий ярус складається з сахарського дроку (Genista saharае), ефедри крилатої (Ephedra alata), тамариксу (Tamarix articulata), Calligonum comosum, Puturanthos tortuosus, Retamaretam. У міжбарханних низовинах ростуть смикавець пустинний (Cyperus conglomeratus), злак дантонія ламка (Dantonia fragilis).
Уздовж русел ваді, крім згаданих рослин, можна виявити Zilla spinosa, Zygophyllum, Zizyphus, Balanites, Pistacia, Acacia. Деревні форми поселяються тут, використовуючи тимчасовий стік. Біля виходу ґрунтових вод розвиваються оазиси з пальми дум (Hyphaene thebaica), акацій, каперсів. В окультурених оазисах ця природна рослинність витіснена культурою фінікової пальми (Phoenix dactylifera).
Щебенисті пустині звичайно мають дуже розріджений покрив з подушкоподібних і колючих рослин, наприклад Fredolia aretioides з лободових, Limoniastrum feei із свинчаткових. Дуже цікава ієрихонська троянда (Anastatica hierohuntica) із хрестоцвітих. Під час посухи пагони з дозрілими плодами загинаються вгору і всередину, утворюючи щільну кулю. Нерідко вона відривається від кореня і переноситься вітром. Гілки, що набухають з першим дощем, розпрямлюються немов пружина і розкидають навколо насіння.
На східній периферії Сахари на південний схід від Каїра виділяється кілька типів угруповань. На плакорах серед піщано-кам’янистих ділянок домінують кущі саксаулу (Haloxylon salicornicum). У пролювіальних улоговинах, крім того, багато куртин Panicum turgidum і Lasiurus hirsutus. У найглибше врізаних долинах трапляються великі кущі ретами (Retama retam), а зрідка і дерева (Асасіа raddiana, А. tortilis). Обидва згадані види акацій, а також фісташка (Pistacia therebinthus) дуже поширені у найзволоженіших долинах по всій Північній Сахарі. Місцями ростуть угруповання з пануванням чагарничка зілли (Zilla spinosa). Крім згаданих багаторічних видів рослин, всюди є ефемери (Trigonella stellata, Mesembryanthemum forskalei, Schismus calycinus, Plantago ovata, Zygophyllum simplex, Matthiola livida, Malva parviflora). В описуваному районі річна кількість опадів не перевищує 30 мм, тому й загальне проективне покриття рослинності на плакорах становить не більш як 5%.
Помірноширотні пустині Середньої Азії (Каракуми, Кизилкум), Ірану та Афганістану належать до того ж сьомого типу, проте характеризуються дещо більшою зволоженістю за рахунок прохолодних і дощових зими та весни. Південь Середньої Азії і Східна Сахара мають всього тільки близько 10% спільних видів вищих рослин, однак на родовому рівні спостерігається дуже велика схожість. Великі площі регіону зайняті піщаними пустинями. Взимку і ранньою весною дуже розвиваються ефемери та ефемероїди (Papaver pavonicum, Senecio, Malcolmia, Carex physodes, Rheum turkestanicum, Ferula oopoda тa багато інших). На горбистих пісках домінують кущі білого саксаулу (Haloxylon persicum), а в долиноподібних низовинах з ґрунтовим засоленням утворюється досить густий «ліс» із великих, до 5 м заввишки, кущів чорного саксаулу (Haloxylon aphyllum). По схилах барханнопасмових рухливих пісків ростуть окремі кущі кандимів (Calligonum ssp.), ефедри і піщаної «акації» (Ammodendron ssp.). Багаторічні трави представлені передусім видами Aristida і Dantonia. Найпоширеніший вид аристиди — селін (А. karelini). У дуже засолених низовинах замість чорного саксаулу росте багато інших лободових (Salicornia, Halocnemum, Halostachys).
У кам’янистих гіпсових пустинях також трапляються сукулентні галофіти (Salsola), але там більше колючих і прутоподібних форм (Cousinia, Atraphaxis, Gaillonia, Noaea spinosissima, Statice, Reaoumuria). Гіпсові пустині багатші і різноманітніші в передгірних ділянках зі складним рельєфом (виходи неогенових строкатоцвітів і палеогенових червоноколірних порід). На плакорних вирівняних ділянках ці пустині звичайно мають збіднений склад і зріджений рослинний покрив.
Низькі адири (плоскі передгір’я) гір півдня Середньої Азії, Ірану та Афганістану займають аридні угруповання особливого типу, їх часто називають низькотравними напівсаванами, ефемеровими пустинями, передгірними напівпустинями. Безперечно, ефемерові угруповання на лесових відкладах являють собою перехідний варіант між ірано-туранськими пустинями і крайніми посушливими та континентальними варіантами угруповань середземноморського типу (шибляк, включаючи аридні рідколісся з фісташки і мигдалю). У зимово-весняну пору ефемерові угруповання справляють враження угруповань суто мезофільного лукоподібного типу. Густий трав’яний покрив формується в основному з бульбистого тонконогу (Роа bulbosa), осоки (Саrех pachystylis), численних ефемерів (хрестоцвіті, макові, складноцвітні, злаки, гвоздикові). Дуже характерні такі геофіти, як тюльпани, гусячі цибулі, ферули, жовтці, скорцонери, герані. Проте з середини травня трав’яний покрив швидко висихає, жовкне, і місцевість набирає пустинного вигляду, який зберігається аж до зимових дощів.
Запаси фітомаси і величини продукції в різних аридних екосистемах дуже варіюють — від майже нульових значень до порівняно великих величин. Так, у саксаульниках ірано-туранських пустинь, рідколіссях з акацій, прозописів, деяких тропічних колючих заростях запаси сухої фітомаси досягають 50 т/га. У бездеревних угрупованнях з добре розвинутим трав’яним покривом (ефемерові угруповання, деякі північні напівпустині) ці параметри коливаються в межах 5... 15 т/га. На великих просторах Північної і Південної Сахари, в пустинях Центральної Азії, Північної Америки фонові значення запасів сухої фітомаси звичайно становлять 2 ... 5 т/га. У найбільш безжиттєвих пустинях першого і другого типів запаси фітомаси звичайно не перевищують кількох десятків кілограмів на 1 га.
У більшості типів аридних екосистем з добре розвинутим деревним або чагарниковим ярусом первинна продукція становить 6...8 т/га на рік. У цих же межах коливається продуктивність ефемерових угруповань лесових передгір'їв Середньої Азії, Ірану та Афганістану, а в північних напівпустинях ці величини становлять 1...3 т/га на рік. У більшості пустинних екосистем первинна продукція не перевищує 1 т/га на рік, а в екосистемах першого і другого типів взагалі наближається до нуля.
Гетеротрофи
Гетеротрофи першого порядку. Мозаїчний і розріджений розподіл фотоавтотрофів веде до такого ж нерівномірного розподілу гетеротрофів першого порядку — споживачів відмерлої і живої фітомаси. Організми-сапрофаги приурочені до підкронових ділянок деревно-чагарникових рослин з запасами підстилки і до ґрунтової ризосфери (ґрунту, пронизаного корінням). Саме в ризосфері зосереджені майже всі мікроорганізми, причому бактерії переважають над мікроміцетами. Безхребетні тварини — сапрофіти представлені дуже збідненими угрупованнями, які, проте, містять багато специфічних пустинних форм.
Із представників ґрунтової мезофауни в більшості аридних екосистем тропічних і субтропічних широт провідне становище займають терміти. Ці тварини ведуть часто дуже прихований спосіб життя і не споруджують таких помітних жител-термітників, як у саванах, зате їхніми ходами бувають пронизані глибокі шари ґрунту. У пустинях з періодичним зволоженням основна діяльність термітів проявляється відразу ж після закінчення періоду дощів, коли ці комахи посилено споживають свіжовідмерлі стебла та опад пустинних рослин. У пустинях Африки та Євразії основна частина термітів належить до роду Acanthotermes. У пустинних акацієвих рідколіссях малга-скраб звичайними є роди Tumulitermes, Nasutitermes, Coptotermes.
У ґрунтовій товщі і в підстилці розвиваються личинки численних видів жуків з родини чорнишів (Tenebrionidae); імаго також споживають переважно рослинну їжу в вигляді сухого опаду, насіння, молодих зелених проростків (у сезон дощів). Серед споживачів коріння ‑ личинки жуків багатьох родин (хрущі, златки, вусачі), а також інших груп комах, зокрема метеликів-совок.
Багато пустинних гетеротрофів першого порядку споруджують вертикальні і горизонтальні підземні ходи, перемішуючи ґрунт, збагачуючи його гумусовими речовинами своїх копролітів. Це мокриці-гемілепістуси, різні таргани (види Polyphaga та ін.), жуки-гнойовики (наприклад, Gymnopleurus).
Дуже характерною групою фітофагів у пустинях на всіх материках є мурашки, які споживають насіння (Messor і т. ін.). Із безхребетних тварин, які поїдають живу рослинну масу, у поверхневих ярусах головне місце належить найрізноманітнішим сарановим.
Хребетні тварини-фітофаги представлені передусім гризунами. У різних регіонах ці тварини часто займають різне систематичне становище (піщанки, пацюки, хом’яки, гоферові, гетероміїни, тушканчики, білячі, свинкові), проте всі вони об’єднуються в порівняно невелику кількість функціональних груп. Це наймасовіші види— зеленоїди, всеїдні форми, риючі гризуни, які споживають підземні частини геофітів, насіннєїди. Багато які з них впадають у сплячку на час тривалої посухи або морозного періоду (у позатропічних пустинях) ‑ це ховрахи, тушканчики. Деякі види з різних систематичних груп мають жирові депо, які часто локалізовані в хвості (жирнохвості тушканчики, жирнохвості піщанки Південної Африки та ін.).
Більші травоїдні представлені копитними, яких в Австралії заміняють великі сумчасті (кенгуру і валабі). Особливо багато копитних на аридних територіях Старого Світу. Це різні газелі та інші антилопи, дикі віслюки Африки, кулани Азії, дикий кінь Пржевальського в Центральній Азії. В пустині Гобі ще й досі збереглись дикі верблюди-бактріани.
Гетеротрофи вищих порядків. Багато фітофагів, описаних у попередньому розділі, нерідко урізноманітнюють своє харчування і добавками тваринних кормів. Однак переважно зоофаги належать до інших систематичних груп. Із безхребетних облігатними зоофагами є всі павуки, скорпіони, сольпуги, сколопендри. Дуже велика роль деяких мурашок як хижаків. З інших комах у зв’язку з цим можна назвати також небагато видів родини жужелиць (наприклад, антей і скарит), деяких ос. Особливе місце займають перетинчастокрилі-паразитоїди: наїзники-браконіди, іхневмоніди, шляхові й піщані оси. Ворочки саранових поїдають личинки жуків-наривників (рід Milabris), личинки мух-дзижчалок (Bombyliidae).
Переважна більшість рептилій — типові зоофаги. Виняток становлять наземні черепахи, а також деякі агамові (шипохвіст) і сцинки (австралійський тупохвостий сцинк та ін.). Дрібні ящірки споживають комах та інших безхребетних, великі ящірки (варани, деякі ігуанові та агамові) нерідко полюють на гризунів і дрібних рептилій. Усі змії живляться виключно тваринною їжею. Багато які з них можуть дуже тривалий час голодувати. Дрібні види і молоді особини великих видів спеціалізовані на харчуванні сарановими, павукоподібними і ящірками. Великі змії, як правило, полюють на гризунів і навіть на птахів.
Пташине населення аридних територій кількісно і якісно небагате. Звичайно в межах одного району спільно живуть усього тільки 10... 20 видів, а загальна кількість їх становить тільки 50 ... 200 особин на 1 км2. Більша частина пустинних птахів має мішаний характер живлення, але з переважанням тваринних кормів. Винятком можна вважати, мабуть, тільки австралійських папуг, деяких ткачикових і голубів. Усі вони, як правило, можуть робити великі кочівлі в пошуках їжі і води. М’ясоїдний тип живлення мають денні хижаки (орли, канюки) та сови (сичики, совки, пугачі).
Комахоїдні звірі аридних територій Старого Світу представлені особливими видами родини землерийкових (путорак), їжаками, стрибунцями (Африка), різними дрібними сумчастими (Австралія).
М’ясоїдні звірі аридних регіонів належать виключно до різних родин ряду хижаків. В Африці та Азії дуже типові представники котячих — від великого гепарда і каракала до дрібного барханного і буланого котів. Наші домашні коти походять від останнього виду і досі, як справді пустинні тварини, зберегли неприязнь до води і любов до тепла. Характерні також дрібні види псових: фенек в Африці, караганка в Середній Азії, корсак у Казахстані. З куницевих у пустинях звичайні тхір-перев’язка, а в тропічних широтах — дрібні віверові.
У пустинях Нового Світу дуже поширені пума, койот, носуха. В Австралії єдиною м’ясоїдною твариною пустині в повному розумінні слова можна назвати тільки вторинно здичавілого собаку дінго ‑ порівняно недавнього вселення з півночі.