Основні риси геологічної будови і рельєфу дна
Фізико-географічне положення і розміри
Тихий океан розміщений між Північною і Південною Америкою на сході, Євразією і Австралією на заході, Антарктидою на півдні. Межа з Північним Льодовитим океаном на півночі проходить по лінії мис Дежньова – мис Принца Уельського через Берингову протоку. Межа з Індійським океаном на заході проходить від острова Малакка до північної околиці острова Суматра, далі вздовж західного узбережжя островів Суматра, Ява і Тімор до острова Нова Гвінея, потім через Торресову протоку до м. Йорк материка Австралія, вздовж східного узбережжя Австралії і через Бассову протоку до острова Тасманія і далі по меридіану до Антарктиди. Межа з Атлантичним океаном на сході проходить від мису Горн на материку Південна Америка через протоку Дрейка до Антарктичного півострова Антарктиди. Тихий океан розділяє і в той же час з’єднує п’ять материків.
Екватор поділяє Тихий океан приблизно на дві рівні частини, тому на північ і на південь від нього природа океану подібна. Тихий океан розташований в усіх географічних поясах, крім арктичного, але більша частина припадає на екваторіальний, субекваторіальні і тропічні пояси обох півкуль, тому він найтепліший серед всіх океанів.
Тихий океан – найбільший з океанів нашої планети. Його площа дорівнює 178,7 млн. км2, що складає ½ від площі Світового океану і 1/3 від площі поверхні Землі. Ширина океану в екваторіальних широтах становить 17 тис. км. Його середня глибина складає 3976 м, а найбільша – 11022 м в Маріанській западині, і це найбільша глибина Світового океану.
“Тихим” океан назвав португалець Фернан Магеллан під час першої навколосвітньої експедиції. Але ця назва не відповідає характерові океану, якому властиві часті шторми і навіть урагани. Просто погода під час плавання сприяла Ф.Магеллану, і він перетнув океан, жодного разу не потрапивши в шторм.
Історія вивчення
Історія вивчення океану європейцями починається з навколосвітньої подорожі Ф.Магеллана в 1519-1522 роках. Передісторією цього відкриття було відкриття, яке зробив іспанський конкістадор Васко Нуньєс де Бальбоа. В 1513 році він перетнув Панамський перешийок і з вершини гори побачив неозорі простори води, назвавши їх “Південним морем”. До цього європейці були впевнені, що існує лише один океан – Атлантичний.
Після Магеллана іспанці, португальці, голландці, англійці організували низку експедицій для пошуків невідомих земель і освоєння шляху через Тихий океан до берегів південної Азії. Було відкрито багато островів, нанесено на карту тисячі кілометрів берегів Австралії та Північної Америки, виявлено Великий Бар’єрний риф біля східних берегів Австралії.
Поряд з територіальними відкриттями, мореплавці записували в корабельних журналах відомості про вітри, течії, припливи та відпливи та інші важливі для навігації відомості. Цікаво, що Магеллан намагався виміряти глибину Тихого океану, але, витравивши 762 м конопляного линя, дна не досягнув. Розрізнено та безсистемно збиралися відомості про рослинність і тваринний світ островів, узбереж і прибережних вод. Перший науковий матеріал про фауну і флору північної частини Тихого океану зібрали російські експедиції В.І.Беринга і О.І.Чирикова на кораблях “Св. Петр” і “Св. Павел” в 1733-1741 роках.
Першими океанографічними спостереженнями вважають виміри температури води не тільки на поверхні, а й на глибинах до 400 м, які були зроблені під час навколишньої експедиції І.Ф.Крузерштерна та Ю.Ф.Лисянського на суднах “Надежда” та “Нева” в 1803-1806 роках. В 1824-1829 роках російський фізик Є.Ленц під час плавання на судні “Предприятие” вимірював не тільки температуру, а й солоність, густину води та вміст у ній кисню. Проте першою власно океанологічною експедицією, присвяченою саме вивченню океану, було плавання на кораблі “Челленджер” в 1873-1876 роках, під час якого було зібрано різноманітну інформацію про фізичні, хімічні, біологічні та геологічні особливості Тихого океану. Тоді вперше була складена карта глибин Тихого океану і вперше були виявлені глибоководні океанічні улоговини. Подальший розвиток досліджень океану йшов шляхом ведення широкомасштабних систематичних досліджень на спеціальних наукових суднах: “Витязь” (1886-1889 рр., Росія), “Альбатрос” (1888-1905 рр., США) тощо.
Основні риси геологічної будови і рельєфу дна
Дно Тихого океану має складну геологічну будову. В його формуванні приймають участь три великих (Тихоокеанська, Індо-Австралійська і Антарктична) і три менших за розмірами (Філіппінська, Наска і Кокос) літосферних плити, які розділені рифтовими зонами. Товщина океанічної земної кори коливається в межах 3-10 км. Мінімальна товщина – в осьових, рифтових частинах серединно-океанічних хребтів, максимальна – в межах підняттів і хребтів. З поверхні океанічна кора складена осадовими породами. Практично немає осадового чохла на осьовій частині серединно-океанічних хребтів. У межах великих улоговин потужність осадових порід складає 0,5-1 км, у межах окраїнних морів – 7-8 км.
Підводні окраїни материків займають менше 10 % площі дна Тихого океану. Шельф має обмежене поширення, причому в східній частині океану його практично немає або він дуже вузький, не більше декількох десятків кілометрів. Материковий схил крутий і сильно розчленований підводними каньйонами, особливо у західних берегів штату Каліфорнія (США), де сформувався типовий великобриловий “бордерленд”.
Перехідна зона оточує океан майже суцільним кільцем і займає 13,5 % загальної площі його дна. Але в її будові на заході і сході океану спостерігаються значні відмінності. Типову триелементну структуру (улоговини окраїнних морів, острівні дуги, глибоководні жолоби) вона має лише в західній частині океану, де сформувались Алеутська, Курило-Камчатська, Японська, Східнокитайська та інші перехідні області. Перехідна зона у східній частині Тихого океану складається лише із глибоководних жолобів. Тут розміщуються Центральноамериканська і Перуансько-Чилійська перехідні зони, які отримали свої назви від назв глибоководних жолобів.
Ложе займає понад 65 % площі дна Тихого океану. Воно являє собою поєднання великих улоговин, що мають глибини від 3 до 6-7 тис. м, та підняттів, які їх розділяють. Більшість океанічних улоговин характеризується поширенням горбистого рельєфу або рельєфу абісальних горбів. Плоскі абісальні рівнини зустрічаються рідко і займають не більше 8 % площі дна океанічних улоговин. Значне поширення в межах ложа Тихого океану мають окремі підводні гори вулканічного походження із зрізаними вершинами – так звані гайоти (понад 10 тис.).
Серединно-океанічні хребти займають біля 11,5 % площі дна Тихого океану. Вони мають земну кору рифтогенного типу, яка відрізняється загальною підвищеною щільністю порівняно з океанічною. Крім серединно-океанічних хребтів рельєф ложа океану ускладнюють десятки інших підводних хребтів і височин вулканічного походження. Прикладом є Північно-Західний хребет, гори Маркус-Неккер та інші. Багато які з них є підводним фундаментом островів. Так, на Гавайському хребті утворились Гавайські острови.
Більшість островів західної і центральної частин Тихого океану є кораловими. Вулканічні острови також майже завжди облямовані кораловими побудовами.