Гірські ландшафти в еволюції людини

Російський географ Д. Анучин [1922 р.] вважав, що різке здіймання гір Азії в четвертинному періоді призвело до зменшення площі лісів. Людиноподібні мавпи спускаються з дерев і переходять до наземного способу життя. Оскільки рослинної їжі стає менше, вони змушені були перейти до добування м’ясної їжі примітивними знаряддями праці – полювання.

Гори були каталізатором еволюції. На доказ цієї тези можна навести такі твердження. В горах більше виражені радіаційні, магнітні та інші фізичні, а також геохімічні аномалії, інтенсивніша дія космічних факторів. Це посилює мутагенез та біохімічну еволюцію організмів. Акустика сприяє виникненню мови (відлуння). Розчленований рельєф покращує захист від хижаків, повеней, полегшує полювання, оскільки тварини є обмеженими в русі. Контрастність природних умов в горах зумовлює різноманітність рослинного та тваринного світу на відносно невеликих територіях, що урізноманітнює здобич при полюванні та збиранні. Вулкани при виверженнях могли підтримувати вогонь. В горах первісні люди могли знайти матеріали для виготовлення знарядь праці: кремінь, обсидіан, нефрит. Гори були джерелом самородних металів (у верхів’ях р. Тигр знайдені мідні вироби, датовані 9200 – 8750 р. до н.е.). Велич гірської природи розвиває уяву, сприяє духовному розвитку людини, надихає на творчість. В результаті у багатьох сучасних народів поширений культ гір: Олімп, Сінай, Арарат, Фудзіяма. Можливо, з культом гір пов’язане будування пірамід, курганів, храмів.

Заселення материків

Перші ареали виникнення первісних людей знаходились у межах екваторіального поясів Африки та Азії. Звідси почалося розселення первісних людей по Землі. З африканських саван архантропи близько 1 млн. р. тому просунулись на північ і південь, заселивши весь континент.

Їх нащадки палеоантропи розселилися вже на більшій території Європи. В Азії пітекантропи і синантропи поширилися в межах Зондських островів, на території Індії, Китаю.

Неандертальці жили 150 – 35 тис. р. тому, у першій половині останньої льодовикової епохи – Валдайського (Вюрмського) зледеніння, в період раннього палеоліту. У 1856 р. в долині р. Неандер в Німеччині знайдені скелети неандертальців. Залишки неандертальців знайдені також в Середній Азії, Криму. Неандертальці заселяли Африку та Євразію. Вони зникли в другий період останнього (Валдайського) зледеніння близько 35 тис. р. тому. Причина їх зникнення до кінця не зрозуміла. Можливо, вони не витримали конкуренції з більш розвинутими кроманьйонцями, які з’явились 40 тис. р. тому. Існує гіпотеза, що до цього часу зберігаються окремі особини неандертальців, які були витіснені у важкодоступні райони з екстремальним умовами проживання: високогір’я Гімалаїв, Сибір і Далекий Схід, Кордильєри. Це так звана «Снігова людина», сліди якої помічали у названих вище регіонах. Однак залишається нез’ясованим питання, як ці істоти (якщо вони справді існують?) зберігають популяцію, адже їх кількість має бути досить значною. Але тоді їх сліди зустрічалися б частіше.

Кроманьйонці з’явилися на Землі близько 40 тис. р. тому. Їх скелети знайдені вперше у гроті поблизу м. Кроманьйон на півдні Франції. Також є знахідки в Африці, Азії, Америці, Австралії. За зовнішніми ознаками і рівнем розвитку головного мозку кроманьйонці не відрізняються від сучасних людей. Вони не є продовженням еволюційної гілки неандертальців. Їх поява на Землі є питанням, не розв’язаним наукою до кінця. Перші кроманьйонці і останні неандертальці жили в один час – на початку другого періоду Валдайського зледеніння. Кроманьйонці виступили конкурентами неандертальців і перемогли у боротьбі за виживання.

Цікаве дослідження міграцій і розселення первісних людей провів російський офтальмолог Е.Р. Мулдашев [1999 р.]. За офтальмологічними геометричними показниками очей різних етносів він виявив, що середньостатистичні показники мають тибетці. Можливо, саме Тибет був прабатьківщиною людей. Е.Р. Мулдашев визначив імовірні шляхи міграції людей на основі подібності офтальмологічних показників сусідніх народів:

А: Тибет – Алтай – Сибір – Америка – Нова Зеландія.

В: Тибет – Південно-Східна Азія – Індонезія – Австралія.

С: Тибет – Афганістан – Близький Схід – Ефіопське нагір’я – Африка.

Д: Тибет – Тянь-Шань – Кавказ – Європа – Ісландія.

Стосовно заселення Америки в науці існувало дві точки зору: 1) її населення є автохтонним (корінним); 2) її населення є прийшлим з Азії. Нині доведено лругу точку зору, оскільки в Америці не знайдено решток людиноподібних мавп, архантропів та палеоантропів, а за антропологічним типом корінне населення Америки (ескімоси, алеути, індіанці) близьке до монголоїдів Азії.

Друга половина Валдайського зледеніння, яка почалась 40 тис. р. тому, сприяла розселенню людей по Землі. Рівень Світового океану знизився приблизно на 100 м, і Британські, Японські, Зондські острови були частиною континенту, Північно-Східна Азія та Північно-Західна Америка сполучались перешийком (сучасна Берингова протока). Ці умови та перерозподіл природних зон дали можливість людям перейти з Азії до Північної Америки (Аляски). Це відбулося 30 – 40 тис. р. тому (за іншими даними – 12 – 15 тис. р. тому). В Америці відбулося збагачення видів тваринного світу після переходу з Євразії вівцебика, сайги. В подальшому люди просувалися до Каліфорнії, а потім до Панамського перешийку. До кінця палеоліту (10 тис. р. до н.е.) люди дістались до Вогняної Землі. На цьому шляху вони подолали гірські хребти, річки, лісові масиви, пустелі.

Існують й інші гіпотези заселення Америки, які підтверджуються останніми археологічними даними. Меланезійці і полінезійці могли потрапити до Америки через Тихий океан, що доводив норвезький етнограф і мандрівник Т. Хейєрдал, подолавши Тихий океан на плоту «Кон-Тікі».

Після відкриття Австралії вважалося, що місцеві аборигени є автохтонними жителями. Однак у ХХ ст. було доведено, що в Австралії ніколи не було людиноподібних мавп, не знайдено решток архантропів і палеоантропів. Люди вперше потрапили сюди з Південно-Східної Азії 35 – 40 тис. р. тому. Острови Малайського і Зондського архіпелагів сполучали тоді Азію з Австралією, оскільки рівень Світового океану був нижчим в умовах зледеніння.

Заселення Океанії також відбувалося в цей період. Частина населення Південно-Східної Азії під тиском інших племен з півночі перемістилась спочатку в Меланезію, а потім у Полінезію і Мікронезію.

Щодо заселення території України, археологами встановлено, що між Прутом і Сіверським Дінцем, Чернігівським Поліссям і Кримом існувало близько 400 пізньопалеолітичних стоянок. Якщо в середньому на кожній стоянці проживало по 50 осіб, то загальна кількість населення в межах сучасної України становила близько 20 тис. осіб.

Післяльодовиковий період наступив 10 тис. р. до н.е. До кінця палеоліту (10 тис. р. до н.е.) майже весь суходіл Землі був заселений людиною. Людина розселилася від екватора до полярних широт та високогір’їв на всіх материках, крім Антарктиди. Жоден біологічний вид на Землі не мав і не має такого поширення по території Землі.

Що дало можливість людям заселити майже всі материки?

1) Зміна природних умов: внаслідок зледеніння знизився рівень Світового океану, і між материками утворились сухопутні переходи (Азія – Північна Америка, Азія – Австралія). Материкове зледеніння змушувало людей мігрувати у райони з більш сприятливими кліматичними умовами.

2) Унікальна здатність людини пристосовуватись до умов навколишнього середовища.

3) Конкурентна боротьба за виживання між окремими племенами призводить до того, що більш розвинуті з них заселяють території з найбільш сприятливими природними умовами, а менш розвинуті змушені переміщуватись у важкодоступні райони – ліси, гори, пустелі.

Контрольні запитання:

1. Охарактеризуйте еволюційну гілку людини.

2. Які існують теорії стосовно географічних ареалів походження людини?

3. Розкрийте роль природних умов у процесі антропогенезу.

4. Які були причини міграцій первісних людей?

5. Назвіть імовірні напрями міграцій первісних людей.

6. Як відбувалося заселення Америки та Австралії?

7. Що дозволило первісним людям заселити майже всі материки?

Література:

1. Голубчиков Ю.Н. География человека. – М., 2003.

2. Максаковский В.П. Историческая география мира. – М., 1997.

3. Нестурх М.Ф. Происхождение человека. – М.: Наука, 1970.