Вищий господарський суд україни 2 страница

Проте в судовій практиці часто виникають спори про визнання
договорів недійсними з підстав їх суперечності актам
законодавства, яке не є цивільним (антимонопольного, податкового
тощо).

В зв'язку з цим виникає питання щодо правомірності визнання
судом недійсними правочинів у зазначених випадках на підставі норм
ЦК України ( 435-15 ).

Поняття правочину є цивільно-правовим поняттям. Тому і норми
про недійсність тих чи інших правочинів є цивільно-правовими.
Разом з тим закони часто містять норми, які відносяться до різних
галузей права. Зокрема закон публічно-правової направленості може
містити окремі цивільно-правові норми. Тому, якщо такий закон
містить норми, які встановлюють умови недійсності правочину, то
такі норми підлягають застосуванню.

17. Чи є обов'язковим застосування наслідків недійсності
правочину при вирішенні спору про визнання недійсним правочину чи
іншого спору без пред'явлення позивачем вимоги про застосування
таких наслідків, з огляду на редакцію статті 216 ЦК України
( 435-15 )?

Згідно з частиною п'ятою статті 216 ЦК України ( 435-15 ) суд
може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з
власної ініціативи. Отже, застосування наслідків недійсності
нікчемного правочину судом за відсутності відповідної позовної
вимоги заінтересованої сторони сформульовано в даній нормі як
право, а не обов'язок суду.

Згідно з пунктом 2 статті 83 ГПК України ( 1798-12 )
господарський суд також може вийти за межі позовних вимог і
застосувати наслідки недійсності оспорюваного правочину, якщо про
це є клопотання заінтересованої сторони.

При цьому слід враховувати, що згідно з абзацом другим
частини першої статті 216 ЦК України ( 435-15 ) у разі недійсності
правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у
натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в
разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане
полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій
послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які
існують на момент відшкодування. Отже, наслідки недійсності
правочину залежать від того, які саме дії були здійснені сторонами
на виконання такого правочину. Тому суд, приймаючи рішення про
застосування наслідків недійсності правочину, повинен повно і
всебічно з'ясувати обставини, що мають значення для застосування
таких наслідків, та неухильно дотримуватись положень статті 4-3
ГПК України ( 1798-12 ) щодо створення сторонам та іншим особам,
які беруть участь у справі, необхідних умов для встановлення таких
фактичних обставин справи на засадах змагальності сторін.

18. Яка заінтересована особа, крім сторін по угоді, може
виступати позивачем у спорах про визнання угод недійсними? Яким
чином оцінюється інтерес позивача до угоди, по якій він не
виступає контрагентом і на який момент здійснюється оцінка: на
момент укладення спірної угоди, чи на момент, який може наступити
в майбутньому?

За загальним правилом частини третьої статті 215 ЦК України
( 435-15 ), якщо недійсність правочину прямо не встановлена
законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа
заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий
правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний
правочин); згідно з частиною п'ятою статті 216 ЦК України вимога
про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може
бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою.

ЦК України ( 435-15 ) не дає визначення поняття
"заінтересована особа". Тому коло заінтересованих осіб має
з'ясовуватись в кожному конкретному випадку в залежності від
обставин справи та правових норм, які підлягають застосуванню до
спірних правовідносин, якщо інше не встановлено законом. Так, в
деяких випадках ЦК України встановлює, за чиїм саме позовом
правочин може бути визнаний недійсним (частина друга статті 223,
частини перша та друга статті 225).

19. Чи повинен господарський суд, прийнявши судове рішення
про визнання недійсним правочину, яким права та обов'язки
передбачені лише на майбутнє, вказувати в рішенні про припинення
можливості настання таких прав та обов'язків у майбутньому?

Згідно з частиною першою статті 236 ЦК України ( 435-15 )
нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є
недійсним з моменту його вчинення (частина перша статті 236
ЦК України). Зазначена норма означає, що нікчемний правочин є
недійсним з моменту його вчинення в силу закону, а рішення суду
про визнання оспорюваного правочину недійсним має зворотну силу в
часі.

Частина друга статті 236 ЦК України ( 435-15 ), згідно з якою
якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише
на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється, не
встановлює винятків із правил частини першої статті 236
ЦК України. Натомість частина друга статті 236 ЦК України
конкретизує норму абзацу першого частини першої статті 216
ЦК України, згідно з якою недійсний правочин не створює юридичних
наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Саме,
частина друга статті 236 ЦК України встановлює, що за нікчемним
правочином та за правочином, визнаним судом недійсним, не
виникають не тільки ті права та обов'язки, настання яких сторони
передбачали з моменту укладення правочину, а й ті, виникнення яких
передбачалося лише в майбутньому.

Момент, з якого нікчемний правочин або правочин, визнаний
судом недійсним, є таким, а також припинення можливості настання у
майбутньому прав та обов'язків за такими правочинами, імперативно
встановлені частинами першою та другою статті 236 ЦК України
( 435-15 ), і не можуть бути змінені судом. Тому в разі
задоволення судом позову про визнання правочину недійсним в
рішенні не слід вказувати ні момент, з якого правочин є недійсним,
ні про припинення можливості настання прав та обов'язків за
правочином у майбутньому.

20. Відповідно до частини другої статті 205 ЦК України
( 435-15 ) правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова
письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін
засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.
Згідно зі статтею 208 ЦК України у письмовій формі належить
вчиняти правочини, зокрема, між юридичними особами.

У судовій практиці часто виникають спори про стягнення з
боржника коштів за товар поставлений кредитором за накладною без
підписання сторонами письмового правочину у будь-якій формі
(окремий документ, обмін листами, факсами тощо), при цьому
відповідач у судові засідання не з'являється.

З наведених норм виникає питання чи можна вважати в
наведеному прикладі такі дії сторін правочином та чи підлягає
позов про стягнення коштів в цьому випадку задоволенню?

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі,
якщо він відповідає вимогам статті 207 ЦК України ( 435-15 ).
Зокрема, відповідно до частини першої статті 207 ЦК України
правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо
його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах,
телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким,
що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за
допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу
зв'язку.

Якщо правочин не відповідає вимогам статті 207 ЦК України
( 435-15 ), то його не можна вважати вчиненим у письмовій формі.
Разом з тим за загальним правилом частини першої статті 218
ЦК України недодержання сторонами письмової форми правочину, яка
встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім
випадків, встановлених законом, але рішення суду не може
ґрунтуватися на свідченнях свідків. В разі недодержання сторонами
письмової форми правочину, для з'ясування факту його вчинення та
змісту слід застосовувати за аналогією частину другу статті 205
ЦК України. Поведінка сторін, що засвідчує їхню волю до настання
відповідних правових наслідків, може доводитись письмовими та
іншими доказами, крім свідчень свідків.

21. Як слід застосовувати положення ГК України ( 436-15 ) про
недійсність господарських зобов'язань з огляду на положення
ЦК України ( 435-15 ) про недійсність правочинів?

ЦК України ( 435-15 ) містить загальні правила про недійсні
правочини - правочини, які не створюють тих наслідків, на які вони
направлені (частина перша статті 216 ЦК України), при цьому
поділяє їх на два види: нікчемні (частина друга статті 215
ЦК України) та оспорювані (частина третя статті 215 ЦК України),
принципова відмінність між якими полягає в тому, що нікчемний
правочин є недійсним в силу закону, а оспорюваний стає недійсним
внаслідок прийняття судового рішення, яке має зворотну силу у часі
(стаття 236 ЦК України).

ГК України ( 436-15 ) зазначеного поділу не передбачає, а
натомість у суперечності із ЦК України ( 435-15 ) фактично
розглядає як оспорювані (частина перша статті 207 ГК України) всі
ті зобов'язання, які виникають з правочинів, які за ЦК України є
нікчемними. У частині другій статті 207 ГК України вживається
термін "нікчемна умова", але визначення відповідного поняття
відсутнє. У частині третій статті 207 ГК України встановлюється,
що виконання господарського зобов'язання, визнаного судом
недійсним, припиняється з дня набрання рішенням суду законної
сили, та передбачає можливість визнання зобов'язання недійсним на
майбутнє, що також суперечить статті 236 ЦК України.

Таким чином, стаття 207 ГК України ( 436-15 ) не містить
особливостей регулювання господарських відносин, а містить
загальні правила про недійсність господарських зобов'язань, які
суперечать ЦК України ( 435-15 ) як за термінологією, так і за
змістом. Тому стаття 207 ГК України відповідно до абзацу першого
частини другої статті 4 ЦК України, абзацу другого частини першої
статті 4 ГК України застосовуватись не може.

22. Чи є чинною довіреність, яка не ґрунтується на договорі
чи акті органу юридичної особи з огляду на положення частин 1, 2
статті 244, частини 3 статті 243 ЦК України ( 435-15 ), частини 4
статті 297 ГК України ( 436-15 )?

Відповідно до частини першої статті 237 ЦК України ( 435-15 )
представництвом є правовідношення, в якому одна сторона
(представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені
другої сторони, яку вона представляє. Отже, учасниками цього
правовідношення є представник та особа, яку він представляє
(довіритель). Треті особи, у відносинах з якими представник діє
від імені довірителя, не є учасниками зазначеного правовідношення.
Відповідно до частини третьої статті 237 ЦК України представництво
виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи
та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Відповідно до статті 239 ЦК України ( 435-15 ) правочин,
вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права
та обов'язки особи, яку він представляє. Отже, за загальним
правилом представник не є учасником правовідношення, яке виникає
внаслідок вчинення ним правочину від імені довірителя.

Тому правовідношення представництва та правовідношення, яке
виникає внаслідок вчинення представником правочину від імені
особи, яку він представляє, є різними правовідносинами. Відповідно
до частини третьої статті 244 ЦК України ( 435-15 ) довіреністю є
письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для
представництва перед третіми особами; довіреність на вчинення
правочину представником може бути надана особою, яку представляють
(довірителем), безпосередньо третій особі. За змістом цієї норми
довіреністю є письмовий документ, що підтверджує повноваження
представника діяти від імені довірителя у відносинах з третіми
особами. Тому довіреність є чинною незалежно від того, чи
ґрунтується вона на договорі, акті органу юридичної особи, чи не
ґрунтується, а випадки, наведені у частині першій та другій
статті 244 ЦК України, не складають виключного переліку випадків,
у яких може видаватися довіреність.

Правила частини третьої статті 243 ЦК України ( 435-15 ),
частини четвертої статті 297 ГК України ( 436-15 ) щодо
підтвердження повноважень комерційного представника (комерційного
агента) слід застосовувати з урахуванням того, що повноваження
представника можуть бути підтверджені в договорі, укладеному
представником і довірителем у письмовій формі, якщо договір в цій
частині відповідає вимогам частин другої, третьої статті 247,
частин першої, другої статті 245, статті 246 ЦК України.

23. Відповідно до частини першої статті 264 ЦК України
( 435-15 ) перебіг позовної давності переривається вчиненням
особою дії, що свідчать про визнання нею свого боргу або іншого
обов'язку. Що можна вважати такими діями?

Вказана норма, на відміну від частини другої статті 79
ЦК УРСР ( 1540-06 ), розповсюджується як на громадян, так і на
юридичних осіб, оскільки не містить спеціальних вимог до
суб'єктного складу спірних правовідносин.

Такими діями можуть бути будь-які дії боржника, які свідчать,
що боржник визнав себе зобов'язаною особою по відношенню до
кредитора. Зокрема, до дій які свідчать про визнання боргу можуть
відноситися: повне або часткове визнання претензії, часткове
погашення самим боржником чи за його згодою іншою особою основного
боргу і (або) неустойки, сплата процентів по основному боргу;
прохання про відстрочку виконання. При цьому в тих випадках, коли
передбачалось виконання зобов'язання частинами або у вигляді
періодичних платежів і боржник здійснив дії, які свідчать про
визнання лише частини (періодичного платежу), такі дії не можуть
бути підставою для перерви перебігу строку позовної давності по
іншим частинам (платежам).

Господарський суд в кожному конкретному випадку повинен
дослідити обставини, які свідчать про визнання боргу. Якщо факт
визнання боргу встановлений, давність переривається в день такого
визнання.

24. Відповідно до частини другої статті 264 ЦК України
( 435-15 ) позовна давність переривається у разі пред'явлення
особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо
предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.
Чи переривається строк позовної давності у випадку, якщо
господарським судом було відмовлено у прийнятті позовної заяви до
розгляду або позивачу повернено позовну заяву?

Відмова господарського суду в прийнятті позовної заяви до
розгляду в порядку статті 62 ГПК України ( 1798-12 ) або
повернення позовної заяви у відповідності до статті 63 ГПК України
свідчить, що не був дотриманий встановлений порядок подання позову
і позовна давність у таких випадках не переривається. Якщо після
повернення позовної заяви позивач, усунувши допущене порушення,
повторно звернувся до господарського суду і позовна заява
прийнята, то позовна давність переривається в день повторного
подання позову.

25. Чи тягнуть норми, викладені у частинах третій та
четвертій статті 267 ЦК України ( 435-15 ), неможливість
застосування судом позовної давності за власною ініціативою та
неможливість відмовити у позові у зв'язку зі спливом позовної
давності без заяви сторони про її застосування?

На відміну від імперативного правила статті 75 ЦК УРСР
( 1540-06 ), яке передбачало обов'язковість застосування позовної
давності, частина третя статті 267 ЦК України ( 435-15 )
передбачає можливість застосування цього правового інституту лише
за заявою сторони. Господарський суд за власною ініціативою не має
права застосовувати позовну давність.

Заява про застосування позовної давності одного з
відповідачів, не поширюється на позовні вимоги до інших
відповідачів, в тому числі і при солідарній відповідальності.
Проте, суд повинен відмовити у задоволенні позову до відповідача,
який не заявляв про застосування позовної давності, за наявності
заяви про пропуск позовної давності іншого відповідача, якщо
виходячи з характеру спірних правовідносин, вимоги позивача не
можуть бути задоволені (повністю або в частині) лише за рахунок
відповідача, який не заявляв про застосування позовної давності,
наприклад у випадку подання позову про витребування неподільної
речі, яка знаходиться в спільній власності декількох осіб.

26. Який зміст поняття "пільговий строк", яке застосовується
в абзаці другому частини п'ятої статті 261 ЦК України ( 435-15 )?

Згідно з абзацом другим частини п'ятої статті 261 ЦК України
( 435-15 ) за зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений
або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності
починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити
вимогу про виконання зобов'язання; якщо боржникові надається
пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної
давності починається зі спливом цього строку. Згідно з частиною
другою статті 530 ЦК України якщо строк (термін) виконання
боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом
пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у
будь-який час; боржник повинен виконати такий обов'язок у
семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок
негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного
законодавства. Отже, під пільговим строком у розумінні абзацу
другого частини п'ятої статті 261 ЦК України слід розуміти строк,
протягом якого боржник після пред'явлення йому вимоги повинен
виконати свій обов'язок.

27. Чи вважається заява позивача про поновлення позовної
давності заявою про застосування позовної давності в розумінні
статті 267 ЦК України ( 435-15 )?

Відповідно до статті 256 ЦК України ( 435-15 ) позовна
давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з
вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Відповідно
до частин четвертої та п'ятої статті 267 ЦК України сплив позовної
давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є
підставою для відмови у позові, але якщо суд визнає поважними
причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає
захисту. Отже, якщо позивач звертається до суду з доводами про
наявність поважних причин пропущення позовної давності та просить
задовольнити позов, то таке звернення не можна вважати заявою про
застосування строків позовної давності.

28. При розгляді категорії справ, пов'язаних з перевезенням
вантажів, актуальною є проблема протиріччя правових норм, що
містяться в ЦК ( 435-15 ) і ГК України ( 436-15 ).

Так, пункт 3 статті 925 ЦК України ( 435-15 ) передбачає, що
до вимог, які випливають із договору перевезення вантажу, пошти
застосовується позовна давність в один рік. Одночасно, пунктом 5
статті 315 ГК України ( 436-15 ) встановлено, що для пред'явлення
перевізником до вантажовідправника та вантажоодержувачів позовів,
що випливають з перевезення, встановлюється шестимісячний строк.

При такій колізії норм нагальним є питання - якою правовою
нормою має керуватись господарський суд при з'ясуванні обставин
дотримання перевізником строків позовної давності?

Відповідно до частини другої статті 9 ЦК України ( 435-15 )
встановлено, що законом можуть бути передбачені особливості
регулювання майнових відносин у сфері господарювання.
Це стосується і положень про позовну давність.

Частиною першою статті 223 ГК України ( 436-15 ) передбачено,
що при реалізації в судовому порядку відповідальності за
правопорушення у сфері господарювання застосовуються загальний та
скорочені строки позовної давності, передбачені ЦК України
( 435-15 ), якщо інші строки не встановлено цим Кодексом. Згідно з
частиною п'ятою статті 315 ГК України для пред'явлення
перевізником до вантажовідправників та вантажоодержувачів позовів,
що випливають з перевезення, встановлюється шестимісячний строк.
Такої ж тривалості установлено строк для подання позовів залізниць
до вантажовідправників, вантажоодержувачів і пасажирів, що
випливають з Статуту залізниць ( 457-98-п ).

Між нормами частини третьої статті 925 ЦК України ( 435-15 )
та частини п'ятої статті 315 ГК України ( 436-15 ) не має
суперечності, бо вони співвідносяться як загальна та спеціальна:
за загальним правилом до вимог, що випливають із договору
перевезення вантажу, пошти, застосовується позовна давність в один
рік з моменту, що визначається відповідно до транспортних кодексів
(статутів), але для пред'явлення перевізником до
вантажовідправників та вантажоодержувачів позовів, що випливають з
перевезення, встановлюється шестимісячний строк.

29. Згідно зі статтею 514 ЦК України ( 435-15 ) до нового
кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в
обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо
інше не встановлено договором або законом. З аналізу змісту
вказаної норми виникають питання.

Якщо кредитор передав новому кредитору право вимоги за
договором в обсязі, що існував на момент передачі, чи має право
новий кредитор вимагати з боржника штрафні санкції передбачені
договором, але нараховані після передачі права вимоги? Чи може
кредитор передати новому кредитору частину права вимоги (основного
боргу, штрафних санкцій тощо)?

У випадку заміни кредитора у зобов'язанні до нового кредитора
переходять усі права первісного кредитора у зобов'язанні, якщо
інше не встановлено договором або законом. До нового кредитора в
тому числі переходить в повному обсязі і право на неустойку як
субсидіарне право.

Якщо предмет зобов'язання є подільним (наприклад,
зобов'язання по сплаті грошових коштів як основного боргу), то
новому кредитору може бути передана лише частина прав первісного
кредитора разом із субсидіарними правами у відповідній частині.
Субсидіарні права не можуть передаватися самостійно без передачі
основних прав за зобов'язанням.

30. Роз'яснити притримання, як вид забезпечення виконання
зобов'язання, зокрема, порядок реалізації притриманої речі
(статті 597, 591 ЦК України) ( 435-15 ).

Суть притримання як способу забезпечення виконання
зобов'язань полягає, по-перше, в тому, що кредитор, який
правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або
особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк
зобов'язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові
пов'язаних з нею витрат та інших збитків має право притримати її
до виконання боржником зобов'язання, по-друге, в тому, що кредитор
має право на задоволення своїх вимог з вартості притриманої речі.
Згідно зі статтею 597 ЦК України ( 435-15 ) вимоги кредитора, який
притримує річ, задовольняються з її вартості відповідно до
статті 591 ЦК України, тобто в порядку, встановленому для
реалізації предмета застави.

31. Згідно з частиною третьою статті 203 ГК України
( 436-15 ) господарське зобов'язання припиняється зарахуванням
зустрічної однорідної вимоги, строк якої настав або строк якої не
зазначений чи визначений моментом витребування. Для зарахування
достатньо заяви однієї сторони.

Яким повинен бути предмет позову у разі незгоди іншої
сторони, якій подана заява іншої сторони про зарахування, із
наявністю зустрічної однорідної вимоги?

Згідно з частиною третьою статті 203 ГК України ( 436-15 )
господарське зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічної
однорідної вимоги, строк якої настав або строк якої не зазначений
чи визначений моментом витребування. Для зарахування достатньо
заяви однієї сторони. Аналогічні правила містить і стаття 601
ЦК України ( 435-15 ).

Отже, заява однієї сторони про зарахування зустрічної
однорідної вимоги є одностороннім правочином, який має наслідком
припинення зобов'язань. Якщо друга сторона вважає, що заява першої
сторони є нікчемним правочином, а відтак не припиняє зобов'язання
(наприклад, за відсутністю зобов'язання другої сторони або в разі
недопустимості зарахування зустрічних вимог згідно з частинами
четвертою, п'ятою статті 203 ГК України ( 436-15 ), статтею 602
ЦК України) ( 435-15 ), то друга сторона вправі звернутися до суду
з позовом про примусове виконання зобов'язання першою стороною в
натурі або про застосування інших способів захисту, встановлених
законом.

32. Чи є поняття "строк договору", визначене статтею 631
ЦК України ( 435-15 ), та поняття "строк дії договору", визначене
частиною сьомою статті 180 ГК України ( 436-15 ), тотожними? Чи
може відсутність строку дії господарського договору, як істотної
умови в розумінні статті 180 ГК України, бути підставою визнання
його неукладеним?

Згідно з частиною першою статті 631 ЦК України ( 435-15 )
строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити
свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору.
Згідно з частиною сьомою статті 180 ГК України ( 436-15 ) строком
дії господарського договору є час, впродовж якого існують
господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього
договору. Оскільки змістом зобов'язання є права і обов'язки
сторін, то поняття "строк договору" та "строк дії договору" є
тотожними.

Згідно з частиною третьою статті 180 ГК України ( 436-15 )
при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у
будь-якому разі погодити, зокрема, строк дії договору. Отже, строк
дії господарського договору є його істотною умовою. Разом з тим
слід мати на увазі, що строк дії договору, який сторони
зобов'язані погодити, не обмежений будь-яким максимальним строком.
Тому сторони можуть визначити, що договір діє до припинення прав
та обов'язків, які з нього виникли.

При цьому слід враховувати, що за змістом статті 637, частин
третьої та четвертої статті 213 ЦК України ( 435-15 ) метою
тлумачення договору є виявлення справжньої волі сторін, що згідно
з частиною першою статті 218 ЦК України недодержання сторонами
письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має
наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом,
та що згідно з частиною першою статті 7 ЦК України цивільні
відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового
обороту. Згідно зі звичаєм, що склався в діловому обороті, не
зазначення в договорі строку дії договору свідчить про волю сторін
на встановлення правила про те, що договір діє до припинення
зобов'язання, що виникло з договору, виконанням або з інших
підстав відповідно до закону. Отже, за відсутності в
господарському договорі строку дії договору у суду немає підстав
вважати його неукладеним, якщо докази, наявні у справі, не
свідчать про те, що справжня воля сторін полягала у намірі
досягнути згоди про строк дії договору в майбутньому.

33. Чи може відсутність ціни у господарському договорі, як
істотної умови в розумінні статті 180 ГК України ( 436-15 ), бути
підставою визнання його неукладеним?

Згідно з частиною третьою статті 180 ГК України ( 436-15 )
при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у
будь-якому разі погодити, зокрема, ціну. Отже, ціна є істотною
умовою господарського договору, а за її відсутності договір є
неукладеним.

Разом з тим слід мати на увазі, що зазначену норму слід
застосовувати лише до тих господарських договорів, за якими одна
сторона зобов'язана сплатити іншій певну суму грошових коштів.
Якщо за умовами господарського договору сплата грошових коштів не
передбачається, то до такого договору частина третя статті 180
ГК України ( 436-15 ) в частині ціни як істотної умови
застосовуватись не може, оскільки зазначення ціни в такому
договорі не створює прав та обов'язків сторін.