Вищий господарський суд україни 1 страница

ІНФОРМАЦІЙНИЙ ЛИСТ

07.04.2008 N 01-8/211

Господарські суди України

Про деякі питання практики застосування норм
Цивільного та Господарського кодексів України

Вищий господарський суд України здійснив узагальнення
порушених господарськими судами питань щодо застосування норм
Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (далі - ЦК України) та
Господарського кодексу України ( 436-15 ) (далі - ГК України) і
вважає за доцільне довести відповіді на зазначені питання до
відома господарських судів.

1. Чи співвідносяться ЦК України ( 435-15 ) та ГК України
( 436-15 ) як загальний та спеціальний закони? Норми якого кодексу
підлягають переважному застосуванню?

При вирішенні даного питання слід виходити з того, що при
правозастосуванні застосовується не в цілому закон як
нормативно-правовий акт, а відповідна правова норма чи її частина,
за змістом якої і визначається чи є ця норма (її частина)
спеціальною чи загальною.

Так, наприклад, за загальним правилом статті 293 ГК України
( 436-15 ) за договором міни (бартеру) кожна із сторін
зобов'язується передати другій стороні у власність, повне
господарське відання чи оперативне управління певний товар в обмін
на інший товар. Проте, в ЦК України ( 435-15 ) містяться
спеціальні норми про особливий вид міни (бартеру), які підлягають
переважному застосуванню перед статтею 293 ГК України. Зокрема,
стаття 715 ЦК України допускає обмін товару на роботи, послуги, а
стаття 716 ЦК України передбачає особливості правового регулювання
відносин, що виникають на підставі таких договорів.

Відповідно до частини першої статті 1 ЦК України ( 435-15 )
цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові
відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності,
вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.
Згідно з частиною другою статті 9 ЦК України законом можуть бути
передбачені особливості регулювання майнових відносин, які
позначаються тут як майнові відносини у сфері господарювання.

Відповідно до частини першої статті 4 ГК України ( 436-15 )
не є предметом регулювання цього Кодексу, зокрема, майнові та
особисті немайнові відносини, що регулюються Цивільним кодексом
України ( 435-15 ), при цьому відповідно до частини першої
статті 4 ГК України особливості регулювання майнових відносин
суб'єктів господарювання визначаються цим Кодексом.

Тому спеціальні норми ГК України ( 436-15 ), які встановлюють
особливості регулювання майнових відносин суб'єктів
господарювання, підлягають переважному застосуванню перед тими
нормами ЦК України, які містять відповідне загальне регулювання.
Наприклад, правила частини першої статті 232 ГК України,
відповідно до якої збитки відшкодовуються в частині, не покритій
штрафними санкціями (залікова неустойка), підлягають переважному
застосуванню перед правилами частини першої статті 624 ЦК України
( 435-15 ), відповідно до якої неустойка підлягає стягненню у
повному розмірі, незалежно від відшкодування збитків (штрафна
неустойка).

При цьому слід враховувати, що відповідно до частини другої
статті 4 ЦК України ( 435-15 ) основним актом цивільного
законодавства України є Цивільний кодекс України. Тому в разі,
якщо норми ГК України ( 436-15 ) не містять особливостей
регулювання майнових відносин суб'єктів господарювання, а
встановлюють загальні правила, які не узгоджуються із відповідними
правилами ЦК України, слід застосовувати правила, встановлені
ЦК України.

2. Як розуміти поняття "звичаї ділового обороту", яке
міститься у статті 7 ЦК України ( 435-15 )?

Виходячи зі змісту частини першої статті 7 ЦК України
( 435-15 ), звичаєм ділового обороту є правило поведінки, яке не
встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у
сфері ділового обороту.

Цивільний кодекс України ( 435-15 ) містить відсилання до
звичаїв ділового обороту, зокрема у таких статтях: 529, 531,
пункті 2 статті 538, 627, 654, 668, 682, 687, 689, 691, 846, 857,
938, 1014, 1021, 1059, 1068,1088, 1089, 1099 тощо.

Якщо звичай визнаний господарським судом загальновідомим на
підставі частини першої статті 35 ГПК України ( 1798-12 ), він не
потребує доказування. В іншому випадку наявність звичаю, його
застосування у певній сфері цивільних відносин, на певній
території тощо, згідно зі статтею 33 ГПК України, повинна довести
сторона, яка посилається на звичай як на підставу своїх вимог і
заперечень.

Відповідно до абзацу третього частини першої статті 7
ЦК України ( 435-15 ) звичай може бути зафіксований у відповідному
документі. Разом з тим фіксація певних правил поведінки у
документі сама по собі не є доказом того, що ці правила є звичаєм.
Зокрема, відповідно до статті 630 ЦК України типові умови
договорів певного виду, оприлюднених у встановленому порядку,
можуть застосовуватись як звичай ділового обороту лише у разі,
якщо вони відповідають вимогам статті 7 ЦК України.

Відповідно до статті 627 ЦК України ( 435-15 ) сторони є
вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні
умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів
цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог
розумності та справедливості. Разом з тим сторони вправі укласти
договір, який суперечить звичаю. Відповідно до частини другої
статті 7 ЦК України звичай, що суперечить договору або актам
цивільного законодавства, у цивільних відносинах не
застосовується.

Документами, що застосовуються в Україні, в яких зафіксовані
звичаї ділового обороту, є "Уніфіковані правила та звичаї для
документарних акредитивів" у редакції 1993 р. ( 988_003 ),
Принципи міжнародних комерційних договорів (Принципи УНІДРУА) у
редакції 1994 ( 995_920 ), "Інкотермс" Офіційні правила тлумачення
торговельних термінів "Міжнародної торгової палати" у редакції
2000 року ( 988_007 ).

3. Чи можна визнати договір поставки неукладеним або
недійсним, якщо сторонами не дотримано приписів частини четвертої
статті 265 ГК України ( 436-15 )?

Відповідно до частини четвертої статті 265 ГК України
( 436-15 ) умови договорів поставки повинні викладатися сторонами
відповідно до вимог Міжнародних правил щодо тлумачення термінів
"Інкотермс" ( 988_007 ).

Відповідно до пункту 1 "Інкотермс" ( 988_007 ) Офіційних
правил тлумачення торговельних термінів "Міжнародної торгової
палати" у редакції 2000 року метою Інкотермс є забезпечення
єдиного набору міжнародних правил для тлумачення найбільш уживаних
торговельних термінів у зовнішній торгівлі. Інкотермс від початку
завжди призначалися для застосування при продажі товарів, що
поставляються через національні кордони, тобто, вони є
міжнародними торговельними термінами. Однак на практиці Інкотермс
також включаються у договори купівлі-продажу товарів виключно в
межах внутрішніх ринків.

Таким чином, розробники Інкотермс ( 988_007 ) визначають, що
застосування цих правил має велике практичне значення саме при
зовнішній торгівлі, з метою уніфікувати торгові норми
законодавства різних країн. В той же час допускається їх
застосування у внутрішніх поставках.

Відповідно до статті 638 ЦК України ( 435-15 ) договір є
укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх
істотних умов договору.

Згідно зі статтею 180 ГК України ( 436-15 ) господарський
договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених
законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних
умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні
для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу
однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні
господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі
погодити предмет, ціну та строк дії договору.

У частині четвертій статті 265 ГК України ( 436-15 ) мова йде
про форму закріплення істотних умов поставки. Отже, якщо сторони
договору вказали в ньому всі істотні умови поставки, але виклали
їх не за правилами Інкотермс ( 988_007 ) (у випадку якщо ні одна
зі сторін не вимагала застосування правил Інкотермс), то в даному
випадку не можна вважати договір поставки неукладеним.

При вирішенні питання про визнання договору поставки
неукладеним в судовому порядку, слід виходити з того, що визнання
договору неукладеним є застосуванням одного зі способів захисту
прав, не передбачених законом, а тому не відповідає приписам
статті 16 ЦК України ( 435-15 ) та статті 20 ГК України
( 436-15 ).

Відповідно до статті 215 ЦК України ( 435-15 ) підставою
недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину
стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами
першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
У статті 203 ЦК України зазначається, що зміст правочину не може
суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а
також моральним засадам суспільства. Таким чином, в даній статті
мова йде про відповідність закону саме змісту правочину, а не
форми, тому визнати договір поставки недійсним, на тій підставі,
що він не містить вказівки на правила Інкотермс ( 988_007 ), не
можна.

4. У разі можливості використання аналогії закону для
регулювання цивільних відносин та аналогії права, який вид
аналогії (закону чи права) підлягає переважному застосуванню?

Аналогія закону чи аналогія права застосовується у тому
випадку, якщо є прогалина в правовому регулюванні відповідних
відносин.

При аналогії закону застосовується норма, що регулює подібні
правовідносини. Аналогія права передбачає застосування загальних
засад законодавства. При цьому необхідно довести, що саме на
підставі цього принципу повинні бути врегульовані відповідні
відносини.

Оскільки, відповідно до положень частини другої статті 8
ЦК України ( 435-15 ) аналогія права застосовується у разі
неможливості використання аналогії закону, тому у вказаному
випадку необхідно застосовувати аналогію закону.

5. У частині першій статті 2 ЦК України ( 435-15 )
встановлено, що учасниками цивільних відносин є фізичні та
юридичні особи. Разом з тим, в Україні здійснюють діяльність
колективні утворення, які не є фізичними особами, але і не мають
статусу юридичної особи, наприклад, легалізовані громадські
організації (незареєстровані як юридичні особи), певні державні
органи (Кабінет Міністрів України, Верховна Рада України).

Чи регулюють норми ЦК України ( 435-15 ) діяльність вказаних
колективних утворень?

Стаття 2 ЦК України ( 435-15 ) містить виключний перелік
суб'єктів, які є учасниками цивільних відносин.

Згідно зі статтею 14 Закону України "Про об'єднання громадян"
( 2460-12 ) легалізація (офіційне визнання) об'єднань громадян
здійснюється шляхом їх реєстрації або повідомлення про заснування,
при цьому об'єднання громадян, легалізовані шляхом повідомлення
про заснування, не є юридичними особами. Такі об'єднання громадян
не наділені цивільною правоздатністю, не є учасниками цивільних
відносин, а тому не можуть набувати цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до статей 1, 21, 26, 27 ГПК України ( 1798-12 )
об'єднання громадян, які не є юридичними особами, не можуть бути
сторонами або третіми особами в судовому процесі.

Згідно з частиною другою статті 2 ЦК України ( 435-15 )
учасниками цивільних відносин є, зокрема, держава Україна,
Автономна Республіка Крим, територіальні громади. Відповідно до
статей 170, 171, 172 ЦК України держава, Автономна Республіка
Крим, територіальні громади набувають і здійснюють цивільні права
та обов'язки відповідно через органи державної влади, органи влади
Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування у
межах їхньої компетенції, встановленої законом. Отже, ЦК України
регулює цивільні відносини за участю держави Україна, Автономної
Республіки Крим, територіальних громад, у яких зазначені суб'єкти
набувають і здійснюють цивільні права та обов'язки через свої
органи.

Такими органами, зокрема, є Верховна Рада України, Кабінет
Міністрів України. Участь цих органів у цивільних правовідносинах
реалізується апаратом Верховної Ради України (постанова Верховної
Ради України N 1678-III ( 1678-14 ) "Про структуру апарату
Верховної Ради України" від 20 квітня 2000 р.) та Секретаріатом
Кабінету Міністрів України (Закон України "Про Кабінет Міністрів
України" ( 514-16 ) від 21 грудня 2006 р. та постанова Кабінету
Міністрів України N 761 ( 761-2000-п ) від 6 травня 2000 р. "Про
затвердження Тимчасового положення про Секретаріат Кабінету
Міністрів України та Тимчасового положення про Службу
Прем'єр-міністра України), згідно з якими вони є юридичними
особами.

6. Як розуміти поняття "дестинатор", що застосовується у
частині другій статті 103 ЦК України ( 435-15 )?

У частині другій статті 103 ЦК України ( 435-15 ), де йдеться
про зміну мети установи, застосовується термін "дестинатори", який
не є загальновживаним і визначення якого відсутнє. Значення цього
терміну слід з'ясовувати, виходячи з контексту норми, в якій його
вжито. Відповідно до частини третьої статті 83 ЦК України
установою є організація, створена однією або кількома особами
(засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом
об'єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети,
визначеної засновниками, за рахунок цього майна. Таким чином,
дестинатори - це вигодонабувачі, які не беруть участь в заснуванні
і управлінні установою, і яким за наміром засновників, виходячи з
мети установи, передаються вигоди від використання майна установи.

7. Чи є тотожними поняття "припинення підприємницької
діяльності" та "припинення юридичної особи"?

ЦК ( 435-15 ) та ГК України ( 436-15 ) розрізняють поняття
"припинення юридичної особи" та "припинення підприємницької
діяльності юридичної особи".

У випадку припинення юридичної особи відбувається і
припинення її підприємницької діяльності. Зокрема, у частині
першій статті 51 ГК України ( 436-15 ) серед випадків, в яких
відбувається припинення підприємницької діяльності, вказується
припинення існування підприємця.

Проте, припинення підприємницької діяльності не означає
автоматичного припинення юридичної особи.

8. Як співвідноситься частина перша статті 113 ЦК України
( 435-15 ), де зазначається, що господарським товариством є
юридична особа, статутний (складений) капітал якої поділений на
частки між учасниками, з частиною другою статті 114 ЦК України,
згідно з якою господарське товариство, крім повного і командитного
товариств, може бути створене однією особою, яка стає його єдиним
учасником?

Внутрішнього протиріччя між цими нормами не існує.

З належністю учаснику (акціонеру) господарського товариства
частки у статутному капіталі закон пов'язує певний обсяг прав
учасника (акціонера), який залежить від питомої ваги цієї частки у
статутному капіталі (відношення кількості акцій акціонера до
загальної кількості акцій). Згідно з частиною другою статті 114
ЦК України ( 435-15 ) товариство з обмеженою відповідальністю,
товариство з додатковою відповідальністю, акціонерне товариство
може бути створене однією особою, якій належить весь обсяг прав
учасників (акціонерів).

9. Яким чином має здійснюватися ліквідація товариства
відповідно до вимог частини четвертої статті 144 та частини
третьої статті 155 ЦК України ( 435-15 ), за заявою власника
(власників) чи за рішенням суду, у разі, якщо вартість чистих
активів товариства стає меншою від визначеного законом
мінімального розміру статутного капіталу? Хто в таких випадках
може бути ініціатором ліквідації товариства?

Відповідно до частини четвертої статті 144 та частини третьої
статті 155 ЦК України ( 435-15 ) якщо вартість чистих активів
товариства з обмеженою відповідальністю, акціонерного товариства
стає меншою від визначеного законом мінімального розміру
статутного капіталу, товариство підлягає ліквідації.

Закон України "Про господарські товариства" ( 1576-12 ) не
містить норми, яка б регулювала порядок ліквідації товариства.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України
( 254к/96-ВР ) органи державної влади та органи місцевого
самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на
підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені
Конституцією та законами України. Оскільки закон не встановлює
органу, який вправі звертатись до суду у зазначених випадках,
передбачених частиною четвертою статті 144 та частиною третьою
статті 155 ЦК України ( 435-15 ), ліквідація товариства у цих
випадках згідно з частиною четвертою статті 145 та частиною другою
статті 159 ЦК України може здійснюватись за рішенням вищого органу
товариства.

Крім того, в цих випадках ліквідація господарського
товариства може здійснюватись також і за позовом прокурора.
Це пов'язано з тим, що Закон України "Про прокуратуру" ( 1789-12 )
від 22 квітня 1993 р. ( 3130-12 ) передбачає повноваження
прокурора здійснювати контроль за дотриманням чинного
законодавства. Так, відповідно до пункту 6 статті 20 Закону до
повноважень прокурора у межах нагляду за додержанням і
застосуванням законів належить повноваження звертатися до суду із
заявами про захист прав і законних інтересів громадян, держави.
А також підприємств та інших юридичних осіб.

Відповідно до положень Рішення Конституційного Суду України
від 08.04.99 р. ( v003p710-99 ) у справі N 1-1/99 за
конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та
Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення
положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України
( 1798-12 ) (справа про представництво прокуратурою України
інтересів держави в арбітражному суді) із врахуванням того, що
"інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його
заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з
посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в
чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або
інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність
їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати
відповідні функції у спірних відносинах.

10. Відповідно до частини першої статті 105 ЦК України
( 435-15 ) учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв
рішення про припинення юридичної особи, зобов'язані негайно
письмово повідомити про це орган, що здійснює державну реєстрацію,
який вносить до єдиного державного реєстру відомості про те, що
юридична особа перебуває у процесі припинення.

Яким чином має бути реалізований припис щодо негайного
повідомлення реєструючого органу про припинення юридичної особи?

Порядок повідомлення судом органу, який здійснює державну
реєстрацію, про прийняття рішень щодо припинення юридичної особи,
встановлений статтями 38 та 39 Закону України "Про державну
реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців"
( 755-15 ).

11. Відповідно до частин першої та другої статті 105
ЦК України ( 435-15 ) на орган, який здійснює державну реєстрацію,
в зв'язку з прийняттям рішення про припинення юридичної особи
покладаються певні обов'язки.

Чи можливе у справі про припинення юридичної особи залучення
реєструючого органу як третьої особи, за пропозицією якої суд
прийме рішення про склад ліквідаційної комісії?

Відповідно до частини першої статті 105 ЦК України ( 435-15 )
учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про
припинення юридичної особи, зобов'язані негайно письмово
повідомити про це орган, що здійснює державну реєстрацію, який
вносить до єдиного державного реєстру відомості про те, що
юридична особа перебуває у процесі припинення. Відповідно до
частини другої статті 105 ЦК України учасники юридичної особи, суд
або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи,
призначають за погодженням з органом, який здійснює державну
реєстрацію, комісію з припинення юридичної особи (ліквідаційну
комісію, ліквідатора тощо) та встановлюють порядок і строки
припинення юридичної особи відповідно до цього Кодексу.

Якщо суд вважатиме необхідною участь у справі органу, що
здійснює державну реєстрацію, то він (суд) має право залучити
реєструючий орган до участі у справі в якості третьої особи.

12. Відповідно до частини другої статті 105 ЦК України
( 435-15 ) учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв
рішення про припинення юридичної особи, призначають за погодженням
з органом, який здійснює державну реєстрацію, комісію з припинення
юридичної особи (ліквідаційну комісію, ліквідатора тощо) та
встановлюють порядок і строки припинення юридичної особи
відповідно до цього Кодексу. Який механізм визначення судом членів
комісії по припиненню юридичної особи?

Вирішення даного питання, а саме механізм визначення членів
комісії по припиненню юридичної особи, віднесено на розсуд суду.
Зокрема, погодження з органом, який здійснює державну реєстрацію,
комісії з припинення юридичної особи може полягати у одержанні від
нього інформації про учасників юридичної особи та осіб, які мають
право вчиняти юридичні дії від імені юридичної особи без
довіреності, для вирішення питання про включення цих осіб до
складу комісії з припинення юридичної особи.

13. У частині другій статті 112 ЦК України ( 435-15 )
визначено, що у разі відмови ліквідаційної комісії у задоволенні
вимог або ухилення від їх розгляду кредитор має право до
затвердження ліквідаційного балансу юридичної особи звернутись до
суду із позовом саме до ліквідаційної комісії.

Оскільки ліквідаційна комісія не відноситься до суб'єктів,
перелічених у статті 1 ГПК України ( 1798-12 ), виникає питання чи
підвідомчі спори за позовами кредиторів до ліквідаційних комісій
господарським судам?

За змістом статей 111, 112 ЦК України ( 435-15 ) ліквідаційна
комісія діє не від власного імені, а від імені юридичної особи як
її орган. Отже, в частині другій статті 112 ЦК України йдеться про
звернення до суду з позовом до юридичної особи в особі її
ліквідаційної комісії. Такі спори підвідомчі господарським судам.

14. Чи є тотожними поняття "статутний капітал" у розумінні
норм ЦК України ( 435-15 ) та поняття "статутний фонд", про яке
йдеться в ГК України ( 436-15 )?

Згідно з частиною першою статті 144 ЦК України ( 435-15 )
статутний капітал товариства з обмеженою відповідальністю
складається з вартості вкладів його учасників.

До набрання чинності ЦК України ( 435-15 ) законодавче
визначення поняття "статутний фонд" було відсутнє. При цьому у
частині другій статті 13 Закону України "Про господарські
товариства" ( 1576-12 ) визначалось, що вклад, оцінений у
карбованцях, становить частку учасника та засновника у статутному
фонді. У частині другій статті 86 ГК України ( 436-15 ) це
визначення відтворене майже дослівно: вклад, оцінений у гривнях,
становить частку учасника та засновника у статутному фонді
товариства. Оскільки з частини першої статті 13 Закону України
"Про господарські товариства", частини першої статті 86 ГК України
вбачається, що вкладами учасників є майно, то наведені визначення
слід розуміти таким чином, що частки учасників та засновників у
статутному фонді товариства становлять вартість вкладів учасників,
а не самі вклади.

Отже, поняття "статутний капітал" та "статутний фонд" є
тотожними.

15. Як співвідносяться поняття "підприємницькі товариства" та
"непідприємницькі товариства", наведені у ЦК України ( 435-15 ), з
поняттями "комерційні підприємства" та "некомерційні
підприємства". Чи є вони тотожними?

ЦК України ( 435-15 ) згідно зі статтею 83 поділяє поняття
"юридична особа" на два поняття за ознакою наявності чи
відсутності учасників юридичної особи: якщо юридична особа має
учасників (тобто якщо є особа або особи, яким належать
правомочності на участь в управлінні даною юридичною особою), то
це - товариство, якщо юридична особа не має учасників - то це
установа.

Поняття "товариство", в свою чергу, ЦК України ( 435-15 )
(статті 84, 85) поділяє на два поняття за ознакою наявності чи
відсутності у учасників товариства корпоративного права на
отримання певної частки прибутку (дивідендів): товариство, яке
здійснює підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та
наступного його розподілу між учасниками, є підприємницьким
товариством, товариство, яке не має на меті одержання прибутку для
його наступного розподілу між учасниками, є непідприємницьким
товариством.

Оскільки установа не має учасників, то вона не може
розподіляти прибуток між учасниками, але за загальним правилом
статті 86 ЦК України ( 435-15 ) може, як і непідприємницьке
товариство, здійснювати підприємницьку діяльність.

ГК України ( 436-15 ) (частина перша статті 167) містить
невичерпний перелік корпоративних прав: правомочність на участь в
управлінні господарською організацією, отримання певної частки
прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі
ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші
правомочності, передбачені законом та статутними документами.
Разом з тим ГК України, на відміну від ЦК України ( 435-15 ), не
використовує корпоративних прав як ознак для поділу поняття
"підприємство" на комерційні та некомерційні.

Натомість ГК України ( 436-15 ) містить визначення поняття
господарської комерційної діяльності (підприємництва) у главі 4 та
поняття некомерційної господарської діяльності (некомерційного
господарювання) у главі 5. Згідно зі статтею 42 ГК України
підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на
власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами
господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і
соціальних результатів та одержання прибутку. Згідно з частиною
першою статті 52 ГК України некомерційне господарювання - це
самостійна систематична господарська діяльність, що здійснюється
суб'єктами господарювання, спрямована на досягнення економічних,
соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку.

Таким чином, ГК України ( 436-15 ) використовує в якості
ознаки для поділу вказаних вище понять наявність чи відсутність
мети одержання прибутку (який, звичайно, може бути одержаний і без
наявності такої мети, як побічний результат), а не наявності чи
відсутності можливості розподіляти прибуток між учасниками
(чи сплати суми прибутку або його частини єдиному учаснику).

Тому поняття "комерційні підприємства" та "некомерційні
підприємства" не є тотожними поняттям "підприємницькі товариства"
та "непідприємницькі товариства".

16. Відповідно до частини першої статті 203 ЦК України
( 435-15 ) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим
актам цивільного законодавства, а також моральним засадам
суспільства. Вказана суперечність відповідно до статті 215
ЦК України є підставою для визнання правочину недійсним.