Поняття, ознаки методів фінансового права

НЕ 1.2.

Тема Метод фінансового права

Поняття та ознаки методу фінансового права.

Право оперативної самостійності у фінансовому праві.

Позитивний обов’язок та дозволи у фінансовому праві.

Заборони та погодження у фінансовому праві.

Рекомендації та заохочення у фінансовому праві.

Договірно-правовий метод регулювання правовідносин

З приводу публічних фінансів.

Список використаних джерел та літератури.

1. Конституція України// Відомості Верховної Ради України. – 1996. - № 30. – ст. 141.

2. Бюджетний кодекс України// Голос України. – 2010. - №143. – С. 5-20. В ред.. 5.02.2012.

3. Податковий кодекс України// Офіційний вісник України. – 2010. - №92. – том 1. – ст. 3248. із змінамив ред.. 19.01.2012.

4. Карасева М.В Финансовое правоотношение/ РАН. Саратовский филиал института государства и права РАН. – М.: Издательство Норма, Издательская группа НОРМА-ИНФРА-М, 2001. – 283с.

5. Косаняк В. Оперативна самостійність як одна із ознак методу фінансово-правового регулювання // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріали ІХ регіональної науково-практичної конференції. 13 – 14 лютого 2003 р. – Львів: Юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, 2003. – С. 207 – 210.

6. Орлюк О.П. Фінансове право. – Академічний курс. – К.: Юрінком, 2010. – 808с.

7. Радіонова І.В. Діалектика первинних і галузевих методів правового регулювання (на прикладі фінансового права) // Науковий вісник Чернівецького університету. Збірник наукових праць. Вип.. 253. Правознавство. – Чернівці: Рута, 2004. – С. 84-88.

8. Рукавишникова И. В. К вопросу об особенностях метода финансового права / Рукавишникова И. В. // Государство и право. – 2004. - №4.

9. Рукавишникова И.В. Метод финансового права: Монография. – М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2004. – 288с.

10. Фінансове право України: Підручник / Г. В. Бех, О. О. Дмитрик, І. Є. Криницький; За ред. М. П. Кучерявенка. — К.: Юрінком Інтер, 2006. - 320 с.

Поняття, ознаки методів фінансового права

Термін «метод» введений в науковий обіг стародавніми греками. Під ним розумівся спосіб пізнання, дослідження явищ природи і громадського життя. Найвизначніші вчені надавали методам пізнання виняткове значення. Так, Ф. Бекон порівнював метод з ліхтарем, які висвітлюють шлях вченому, вважаючи, що навіть кульгавий, що йде з ліхтарем по дорозі, випередить того, хто біжить у темряві без дороги. Інакше кажучи, плідність наукового пошуку, ступінь і глибина пізнання реальної дійсності багато в чому залежать від методів, що використовуються дослідниками.

Метод, властивий правовому регулюванню тієї чи іншої галузі позитивного права, зазвичай визначається в сучасній літературі з теорії права як обумовлені предметом правового регулювання різні прийоми, способи, засоби впливу права на суспільні відносини. Це визначення багато в чому ґрунтується на радянській правовій доктрині, принципові погляди якої на метод правового регулювання в основному сформувалися в 30-ті - 50-і роки XX століття.

Суть цих поглядів полягає в наступному. Кожна самостійна галузь права повинна володіти своїм власним предметом і особливим методом регулювання (за принципом - один предмет, один метод - одна галузь права). При цьому предмет, оскільки він має об'єктивний зміст, зумовлений самим характером суспільних відносин і в принципі не залежить від волі законодавця, звичайно кваліфікується як головний матеріал критерій розмежування норм об'єктивного права за галузями. Метод же, по цій же правовій доктрині, служить додатковим, юридичним критерієм диференціації галузей.

Радянська правова наука намагалася в минулому, а російська і українська намагається сьогодні, подолати недоліки даного надто абстрактно-теоретичного підходу до визначення змісту юридичної категорії методу права, використовуючи для цього інші конструкції.

Але більшість теоретиків-фінансистів все ще залишаються під впливом радянської доктрини, не хочуть визнавати і бачити реальний стан речей в сьогоденному суспільстві. Наслідком такого пережитку радянської держави і являються поняття, в яких закріплюються помилковий зміст правових явищ. Не винятком є і поняття методу фінансово-правового регулювання, під яким розуміється сукупність способів впливу, за допомогою яких держава здійснює вплив на учасників суспільних відносин. Як бачимо яскраве вираження етатизму, в основі якого лежить положення «людина заради держави»

Питання про метод правового регулювання – одне з найскладніших у вітчизняному правознавстві. Це пояснюється абстрактністю даного поняття, а також тим, що риси методу правового регулювання, які розкривають його суть, як правило, прямо не відображаються в конкретних положеннях позитивного

права. С.С. Алексєєв відзначав, що метод правового регулювання в концентрованому вигляді збирає в єдиний фокус правові особливості даної галузі права, відображаючи те основне, що характеризує його правову сутність.

Якщо предмет фінансово-правового регулювання визначає, які суспільні відносини регулюються фінансовим правом, то метод фінансово-правового регулювання пояснює, яким чином здійснюється регулювання цих відносин, за допомогою яких правових прийомів і засобів досягається мета такого регулювання.

Методи фінансово-правового регулювання,- це сукупність прийомів і способів правового впливу на поведінку учасників відносин у сфері правового регулювання публічних фінансів, на характер взаємозв'язків між ними. Правда це визначення у ваших підручниках доповнене уточненням, що знову ж таки абсолютизує роль держави у фінансових відносинах: «які застосовують органи державної влади та місцевого самоврядування під час регулювання цих відносин». Або міститься наступне визначення: метод фінансово-правового регулювання - це специфічний спосіб, за допомогою якого держава, орган місцевого самоврядування забезпечують необхідну їм поведінку учасників фінансових правовідносин.

Метод правового регулювання впливає на вибір способів встановлення прав та обов’язків суб’єктів і межах правовідношення, їх правове відношення по відношенню один до одного, а також на можливість використання тих чи інших засобів захисту прав учасників правовідносин. Ефект такого впливу досягається з допомогою двох загальних прийомів правового регулювання: імперативного та диспозитивного. Виділення даних первинних методів тісно пов’язане з розподілом всього правового масиву на приватне та публічне право. Імперативне регулювання традиційно властиве публічно-правовим галузям права, а диспозитивне – приватноправовим. Але при трансформації з базових методів правового регулювання у галузеві, кожний з методів наділяється специфічними особливостями та власним набором способів та прийомів правового регулювання, які властиві тільки даній галузі права[1]. На вибір методу правового регулювання (імперативний чи диспозитивний) впливають різні фактори: природа відносин, які регулюються цією галуззю права; роль і місце держави у суспільстві; історичні традиції; правова система тощо. Головна роль у визначенні методу регулювання належить природі суспільних відносин (предмету) і ролі держави у суспільстві.

Галузь фінансового права володіє специфічним методом правового регулювання, що поєднує в собі елементи імперативного та диспозитивного начал. При цьому деякі юристи-фінансисти акцентують увагу на тому, що імперативний метод впливу повинен використовуватись з великою обережністю, що б не викривити економічну сутність фінансових відносин. Але більшість науковців, які є прихильниками етатистської доктрини фінансового права вважає, що для фінансово-правового регулювання суспільних відносин в цілому найбільш характерними є приписи і заборони, тобто таке регулювання є владно імперативним. Це пояснюють природою тих суспільних відносин, які регулюються нормами фінансового права та особливим статусом держави у цих відносинах. Зазначаючи, що зміст більшості фінансово-правових норм визначають владні відносини, або відносини влади, у яких одна сторона - орган державної чи місцевої влади наділена юридично владними повноваженнями. Цей суб'єкт діє так у силу того, що він виступає від імені держави, органів місцевого самоврядування і виражає публічний фінансовий інтерес[2].

Отже, основний метод фінансово-правового регулювання визначається більшістю науковців як імперативний – виявляють, нажаль, використовуючи практику тоталітарного режиму - владними приписами одних учасників фінансових правовідносин до інших. Перші виступають від імені держави, органів місцевого самоврядування і наділені у зв'язку з цим відповідними владними повноваженнями. І як висновок вони зазначають, що метод фінансово-правового регулювання виражений у категоричній формі, яка не дозволяє зміни припису держави, органів місцевого самоврядування іншою стороною фінансових відносин.

Представники етатистського підходу виділяють наступні особливості основного (імперативного) методу фінансово-правового регулювання:

а) ним регулюються суспільні відносини, що виникають у процесі фінансової діяльності держави та органів місцевого самоврядування;

б) одним із учасників фінансових правовідносин завжди виступає держава в особі уповноважених органів, яка дає односторонні владні приписи іншому учаснику, що зобов'язаний їх виконати;

в) більшість владних приписів у сфері утворення, розподілу та використання державних і місцевих фондів коштів реалізується фінансово-кредитними та податковими органами, спеціально створеними для здійснення фінансової діяльності, які їх адресують різним галузевим міністерствам, відомствам, підприємствам, організаціям, громадянам тощо. У більшості випадків ці органи не знаходяться з іншими учасниками фінансових правовідносин, яким адресовані владні приписи, в адміністративному підпорядкуванні («по вертикалі»). Учасники фінансових правовідносин взаємопов'язані і залежні від таких органів лише по лінії функцій фінансової діяльності[3].

Проте слід наголосити, що ми не підтримуємо даний підхід, оскільки чинне фінансове законодавство України та розвиток фінансово-правових досліджень у цій сфері визначають, що паралельно з основним методом фінансово-правового регулювання - методом владних приписів поєднуються інші методи (метод рекомендації, метод субординації, метод узгодження). Ці методи набули широкого застосу­вання у зв'язку з розвитком місцевого самоврядування, підвищенням рівня самостійності підприємств, організацій у сфері публічних фінансів.

Крім того, відмінною особливістю методу фінансового права є можливість перенесення частини владних повноважень на юридичних та фізичних осіб, які не є відповідно державними органами і посадовими особами. Зокрема, при реалізації контрольних функцій держава наділяє відповідними повноваженнями не тільки державні органи, але і окремі категорії господарюючих суб’єктів. Наприклад, в силу статті 13 ,Декрету Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” комерційні банки наділені повноваженнями агентів валютного контролю. У відповідності з Постановою НБУ “Про затвердження Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні” комерційні банки вправі здійснювати контроль за проведенням касових операцій господарюючих суб’єктів та операцій з готівкою.

Звичайно, що серцевину метода фінансового права складає спосіб імперативних приписів, що забезпечує умови для чіткого виконання учасниками правовідносин покладених на них обов’язків та реалізації прав. Проте, другим за значенням способом правового регулювання фінансових відносин є юридичні дозволи. Їх характер відрізняється від загально цивільних функціональною та інституційною підпорядкованістю учасників правовідносин. Також важливу роль в системі правового регулювання займають способи правової заборони та погодження. Слід зазначити, що ці способи доповнюють один одного та окреслюють межі допустимих дій, що здійснюються учасниками фінансових відносин. Менш поширеними в системі правового регулювання фінансових відносин є способи рекомендацій та заохочень. Найбільш дискусійним є використання договірно-правового способу правового регулювання фінансових відносин[4].

Ознаки методу фінансово-правового регулювання обумовлені специфікою предмету даної галузі права та відображені у загальному становищі суб'єктів фінансових правовідносин, у специфіці юридичних фактів, у характері фінансово-правових норм, в особливостях фінансово-правових санкцій.

Метод фінансового права містить наступні ознаки:

1. так званий, майновий аспект методу фінансового права проявляється в тому, що вектор його правового регулювання завжди направлений на підтримання стабільних відносин у сфері розподілу та перерозподілу ВВП та національного доходу.

2. Переважна імперативність методу фінансового права дозволяє здійснювати правове регулювання одного з основних публічно-правових інтересів – публічних фінансів, забезпечуючи при цьому реалізацію соціально-економічних інтересів суспільства в цілому та окремих осіб зокрема.

3. Принцип збалансованого та ефективного управління публічними фінансовими ресурсами, здійснює безпосередній вплив на метод правового регулювання, що допускає певну самостійність владних суб’єктів у виборі форм та варіантів здійснення покладених на них фінансово-правових обов’язків, а також можливість наділення окремими владними повноваженнями господарюючих суб’єктів, а в окремих випадках і фізичних осіб.

4. Поєднання імперативних та диспозитивних начал. Будь-яка галузь права, утому числі й фінансове право, на усіх етапах розвитку права використовувала такі юридичні можливості впливу на суспільні відносини з метою забезпечення необхідної поведінки учасників цих правовідносин: —припис (робіть лише так); - заборона (тільки так не робіть ); - дозвіл (робіть, як вважаєте за потрібне). Специфіка методу фінансового права відображає унікальне поєднання способів правового регулювання: позитивного обов’язку, дозволу, заборони, погодження, правових рекомендацій, заохочення, договірно-правового регулювання.

Досить приємно визнавати , що і класик радянського та пострадянського фінансового права академік Л. К. Воронова, вказує, що фінансово-правовому регулюван­ню властиві крім імперативного й інші методи: метод субординації, метод угоди, метод ре­комендації і т. ін. У даний час вони набувають все більшого значен­ня. Це зумовлено ускладненням суспільних взаємозв'язків, зростанням рівня самостійності суб'єктів фінансових відношень. Найбільш часто ці методи застосовуються не як самостійні, а в тому або іншому поєднанні з основним методом фінансово-правового регулювання — методом влад­них розпоряджень. Проте, у цей час комплексний аналіз фінансового законодавства України дозволяє говорити про деякі винятки в засобах правового впли­ву на учасників фінансових правовідносин, тобто зміни в ряді випадків імперативного засобу впливу на диспозитивний[5].

Під диспозитивними нормами права (від лат. dispositivus — що розпоряджається), як правило, розуміють норми права, що надають суб'єктам права можливість самим вирішувати питання про обсяги своїх прав і обов'язків. За відсутності такої угоди вступає в дію друге розпо­рядження, що міститься в них.

Наприклад, до набуття законної сили «малої податкової конституції» — Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами і державними цільовими фондами» №2181 від 21.12.2000 р. №2181-111 у податковому праві — одному з найбільших інститутів фінансового права, — існувала презумпція винності платника податків, або платник податків вважався винним в інкримінованому діянні, якщо не доводив протилежне. З 1 квітня 2001 року стягнення коштів з плат­ників податків на підставі п. п. 3.1.1. ст. З Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами і держав­ними цільовими фондами» №2181 від 21. 12 2000 р. №2181-Ш (далі Закон України №2181) повинне проводитися винятково на підставі рі­шення суду (господарського суду)[6]. Дане положення знайшло логічне продовження і в Податковому кодексі України (Ст. 87). Тобто, платник податків вважається невинним в інкримінованому діянні, якщо представники податкового органу в судовому порядку не доведуть протилежне. Таким чином, з'яв­ляються підстави формально рівності сторін у податкових правовідно­синах і законодавчі передумови виникнення диспозитивності в податко­вих правовідносинах.

Одним із яскравих прикладів була ситуація із застосуванням податково­го компромісу в рамках процедури апеляційного узгодження податково­го зобов'язання, передбачена п. п. 5.2.7 ст. 5 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами і державними цільовими фондами» №2181 від 21. 12 2000 р. №2181-111. Податковий компроміс полягав в задоволенні частини скарги платни­ка податків, під зобов'язання останнього погодитися із залишком подат­кових зобов'язань, нарахованих податковим органом. По суті, ця проце­дура передбачала свого роду торг щодо суми податкового зобов'язання. Причому ініціатива у прийнятті компромісного рішення належала пра­цівнику податкового органу: саме він мав право пропонувати платнику податків таке рішення суперечки.[7] Підставою для ухвалення рішення по податковому компромісу була на­явність у податковому органі фактів і доказів по суті скарги платника податків, які давали підстави вважати, що запропонований податковий компроміс приведе до більш швидкого та/або повного погашення по­даткового зобов'язання у порівнянні з результатами, що можуть бути отримані внаслідок передачі такої суперечки на розгляд суду (госпо­дарського суду). Іншими словами, якщо працівники податкових органів визнають свою неправоту, і мають підстави вважати, що в результаті звернення платника в господарський суд справа буде ними програна, то вони можуть запропонувати податковий компроміс «під зобов'язання платника погодитися з іншими податковими зобов'язаннями, нарахова­ними контролюючим органом».

Прикладами диспозитивності у фінансово-правових відношеннях та­кож є деякі групи суспільних відносин, що виникають у сфері зовніш­ньоекономічної діяльності. Прикладом диспозитивного начала у зовнішніх фінансових відношен­нях України може служити практика усунення подвійного оподаткуван­ня (подвійне оподаткування (double taxation) визначається у вітчизняній літературі як «обкладення одного податкового об'єкта в окремого плат­ника тим самим (або аналогічними податками) за той самий відрізок часу (частіше усього податковий період)»), та відносини у сфері зовнішнього державного кредиту.