Моральна настанова філософії життя. українська філософська думка 4 страница

Георгій Касьянов

Процес десталінізації, пов'язаний з критикою культу особи Сталіна, започаткований М. Хрущовим, дав українській інтелігенції надію на можливість національно-культурного відродження. Термін «десталінізація» умовний, адже В. Ленін заклав основи терористичної диктатури, яка у часи Сталіна набула крайніх форм. Попри те, статті Леніна щодо національного питання містили критику російського шовінізму, що уможливлювало посилання на його праці у протестах проти русифікації. Однак десталінізація в 50—60-ті роки не була послідовною. Події 1956 р. в Угорщині продемонстрували, що демократизація може спричинити розпад соціалістичного табору. Наступ на прояви вільнодумства розпочав М. Хрущов своїми «зустрічами» з інтелігенцією у Москві 17 грудня 1962 року і 8 березня 1963 року. Українська державно-партійна номенклатура негайно підхопила таку практику. Це був, за словами українського історика Г. Касьянова, «початок кінця „відлиги“». Ідеологічні звинувачення були спрямовані проти діячів мистецтва, передусім проти письменників, літературних критиків.

Усунення з посади М. Хрущова і заміна його у 1964 р. Л. Брежнєвим були результатом намагань партійної бюрократії зупинити процес демократизації обмеженими репресіями. Крім того, партійну бюрократію спонукала до рішучих дій «Празька весна» 1968 р. Хвиля арештів, що прокотилася у 1965 р. Україною, у січні 1972 року охопила Прибалтику, Росію, Вірменію, Грузію. Про роль політичних та ідеологічних чинників у діяльності Інституту філософії 60—70-х років дає уявлення стаття В. Шинкарука «Хрущовська відлига» і нові тенденції в дослідженнях Інституту філософії АН України в 1960-х роках".

Провідними українськими філософами цього періоду XX ст. були Дмитро Чижевський (1894–1977) і Микола Шлемкевич (1894–1966). До кола інтересів Чижевського належали історія філософії та історія літератури, зокрема література слов'янських народів (українська, російська, чеська, словацька). Завдяки глибоким філософським знанням він зробив філософським своє літературознавство. Вирішально вплинуло на формування його філософських уподобань інтелектуальне життя Німеччини, інституційно-академічні традиції якої він особливо шанував. Він слухав лекції Г. Ріккерта, Е. Гуссерля, М. Гайдеггера, товаришував з Г.-Г. Гадамером. Переважна частина його філософської славістики належить до «германо-славіки». Важливу роль у формуванні ідей, які стосувалися філософії мовознавства і літературознавства, відіграла його участь у діяльності Празького лінгвістичного гуртка.

Основний внесок у філософію Чижевський здійснив не як теоретик, який прагне систематично викласти свої погляди, а передусім як історик філософії. «Теоретичних» філософських статей у його доробку небагато. Про філософські уподобання історика філософії можна зробити висновки на підставі того, яким напрямам і філософам він приділяв більше уваги, на чому наголошував, як коментував і оцінював філософські ідеї, вчення, концепції. Зосередженість на славістичних дослідженнях, очевидно, могла стимулювати інтерес Чижевського до тих напрямів і шкіл у європейській філософії, ідеї яких були найпоширенішими серед слов'янських народів. Цим спричинена і вибірковість його уваги до певних філософських течій, авторів і текстів.

Провідною ідеєю філософії Миколи Шлемкевича було шукання правди. Переконаний ідеаліст, він прагнув до здійснення ідеалів Шевченка і Франка про добро, правду і красу, за нову українську людину, озброєну ідеєю національної свідомості й соборності, шукав нових доріг для українського суспільства, для його морального зміцнення і державного оформлення.

Як прихильник демократичних принципів високо цінив публіцистику і пресу, як основу народоправства. Як філософ, досліджував проблеми типології, зокрема, психоетнічного портрету сучасного українця. Книга «Загублена українська людина» (1954) стала підсумком інтелектуальних пошуків вченого, котрий вірив, що в умовах незалежності й свободи його народ здатен стати у ряд цивілізованих і гідних оптимістичного майбутнього.

Після розпаду СРСР, який не був наслідком масового національно-демократичного руху, перетворення масової свідомості і психіки, відбулись не відразу. Адже дисидентський рух 60—80-х років був нечисельним; масові ж акції, організовані політиками національно-демократичного спрямування наприкінці 80-х — у 90-ті роки, могли спричинити розпад СРСР тільки в поєднанні з політичними процесами у верхівці радянської номенклатури (Біловезькі домовленості, ДКНС тощо).

Від початку 90-х років основні зусилля філософів були спрямовані передусім на долання успадкованої ізоляції української філософії від західної, світової філософій. Це долання ізоляції представлене двома взаємопов'язаними напрямами діяльності — перекладами філософських творів українською мовою і дослідженнями історії західної та світової філософій. Здійснення та публікація перекладів є частиною джерелознавчих історико-філософських досліджень. Адже важливим складником публікації перекладів є науково-дослідна частина, яка включає написання передмов (післямов), коментарів, предметних та іменних покажчиків тощо. Це передбачає працю з текстами мовою оригіналу, така праця є основою, на яку має спиратися будь-який історик філософії.

Подібні завдання постали і перед дослідниками з історії української філософії. У 90-ті роки стала очевидною фрагментарна представленість текстів з української духовної спадщини. Багато творів з ідеологічних мотивів були недоступні для українців. Не лише публікування, а й зберігання у приватних бібліотеках текстів, оцінених як «ідеологічно ворожі», кваліфікували як злочинні дії. Недоступними були майже всі гуманітарні і філософські тексти, створені українцями в еміграції. Навіть у багатотомних публікаціях 60—80-х років XX ст. (І. Франка, Лесі Українки тощо) не були представлені окремі тексти або ж із опублікованих текстів були вилучені окремі частини. Тож публікація вилучених із вжитку текстів українських гуманітарної та філософської думок було важливим напрямом діяльності українських гуманітаріїв та філософів від початку 90-х років XX ст.

Актуальні філософські дослідження 90-х років XX ст. — початку XXI ст. можна зрозуміти, тільки беручи до уваги долання ізоляції від світової філософії. Однак історик сучасної філософії не може покладатися на відбір матеріалу, який здійснює «сито часу». Воно не діє стихійно, автоматично, лише внаслідок плину календарного часу. Дію «сита часу» забезпечує певне інституційне середовище — наявність науково-освітніх установ, які керуються критеріями професійності, різних форм і засобів інтелектуального спілкування (конференцій, конгресів, періодичних видань тощо).

Уже в середині 1990-х рр. інтелектуальна ініціатива почала переходити до нового покоління — тих, хто став першопрохідником нових «віртуальних світів». Це — покоління Інтернету. Адже відбулася найважливіша подія — глобальна деконструкція світу тоталітаризму. Покоління Інтернету надало можливість «мерцям ховатися від своїх мерців», звернувшись до тих нових, фантастичних, постреальних, точніше, постмодерних об'єктів, котрі воно само могло конструювати.

Основний смисл нової ери — зрощення мозку і всесвіту, техніки й органіки, створення розумних машин, працюючих атомів і квантів, смислопровідних фізичних полів, доведення всіх буттєвих процесів до швидкості думки. Час уявлення про розвиток, який можна осмислити на рівні механіки Ньютона і суперечностей на рівні «буржуазія-пролетаріат», давно минув. Справді, це «кінець реальності», про який так багато говорили постмодерністи всіх відтінків. Але реальності старої, віджилої, котра своєю архаїчністю перетворилася на гальмо розвитку.

Наприкінці XX та початку XXI ст. людство опинилося на порозі великих змін. Небачені можливості інформаційних технологій, нових способів комунікацій, прискорену інтеграцію світу, його різноманітність і багатополярність. Перед кожною країною постала проблема вибору: як увійти в майбутню цивілізацію і зайняти в ній гідне місце, забезпечити вищу якість життя і розвиток особистості? Вибір шляху розвитку завжди передбачає визначення певних світоглядних орієнтирів, у формуванні яких важливу роль відіграє філософське мислення. Кардинальним соціальним змінам, як правило, передує напружений філософський пошук, спрямований на виявлення глибинного сенсу людського буття і його цінностей.

На сучасному етапі її покликанням є розробка теоретико-світоглядних і науково-методологічних проблем особистості і суспільства, науки і культури, інтеграції України у світове співтовариство держав і народів, утвердження в країні ринкової економічної системи, справжньої демократії, свобод і прав людини, смислу і якості життя людей, у світоглядній і методологічній підготовці кадрів творчих і відповідальних працівників