Роль філософії в рішенні екологічних проблем

Сучасна епоха знаходиться в особливому відношенні до філософії, і це обумовлено самою її сутністю як переломної, що прокладає радикально нові шляхи історичного прогресу. Сучасному світу для рішення його найскладніших проблем потрібні наука і техніка, але не в меншій мері він має потребу у філософії для рішення “вічних питань”. До таких вічних питань відноситься і питання про єдність людини і природи, що у наш час знайшов небувалу актуальність і напруженість. Причому це питання уже встає як питання про розрив єдності в ситуації погрози глобальної екологічної кризи.

Протягом всієї історії людства люди в залежності від своєрідності і рівня свого соціального розвитку мали потребу в природі, але бачили її по-різному, створюючи різні (міфологічні, релігійні, філософські і т.д.) образи природи, у яких вони так чи інакше співвідносили себе з природою, пізнаючи себе через природу і природу через себе. Людині життєво важливо спілкуватися з природою всією цілісністю своєї істоти. “Екологічне питання” для людини — це питання його способу буття в природі, його місця у світі. Цю частину людської екологічної ситуації, людської екологічної потреби, людського екологічного питання досліджує філософія, роблячи предметом свого розгляду своєрідності людського відношення до природи, його основу, його творчі можливості.

В даний час гігантський потенціал накопиченої технічної моці має бути у виді дволикого Януса, танучи в собі і погрозу безглуздого самознищення і перспективу найбільшого соціального процвітання.

Проблема єдності людини і природи проходить через всю історію культурного самопізнання людства. Філософія розробляє її своїми методами — через теоретичне збагнення світу в його загальних визначеннях, що виражають міру історичної єдності людини і природи.

Філософський погляд на сучасну екологічну ситуацію може виявитися дуже плідним для правильної постановки самої екологічної проблеми, більш глибокого і всебічного її осмислення і вироблення оптимальної глобально-екологічної стратегії. Більш того, потреба у філософському підході завжди зростає у важкі і переломні періоди розвитку суспільства, і філософський аналіз особливо важливий при ускладненні якої-небудь проблеми, коли обговоренню починають піддавати основні принципи, що відносяться до неї. При цьому положення вимагає ефективних рішень, що важко знайти саме тому, що необхідно вироблення нових принципів, на яких ґрунтувалося б людська діяльність. Така ситуація склалася зараз у взаєминах людини з природою. [3]

Філософія може допомогти рішенню екологічних проблем у різних напрямках, тому що вона “стимулює формування нової суспільної свідомості, орієнтованого потребою подолання екологічних протиріч... сприяє подоланню обмеженості приватних наукових позицій, однобічності духовно-практичних орієнтацій людини в його відносинах із природою”.

Можна виділити три кола проблем які філософія зв'язує із сучасною критичною екологічною ситуацією.

Перше коло проблем зв'язане з усвідомленням фундаментальності діалектичного протиріччя між людиною і природою і розглядом філософських принципів на основі яких це протиріччя могло б переборюватися.

Друге коло проблем торкається питань пізнання взаємодії людини і природи в плані суб'єкт-об'єктного відношення.

Третє коло проблем — етико-естетичний. Він стосується визначеної моральний естетичної переоцінки відносини до природного середовища в плані формування екологічної етики, екологічної свідомості, естетики природи, розгляду діалектики волі і відповідальності людини стосовно природного середовища. Кінцеве виділення цих трьох груп умовно. [3]

“У сучасному пізнанні... філософія покликана з'єднати всю безліч різнопланових підходів до екологічної проблеми, усю сукупність її аспектів і основ. Філософія здійснює цей теоретичний синтез, вирішуючи в той же час традиційну задачу методологічного пошуку”.

Філософське осмислення екологічної ситуації могло б допомогти формуванню загальметодологічних принципів аналізу і рішення проблем.

Сьогодні усе більше людей приходять до усвідомлення неблагополуччя свого і сучасного життя і шукають виходу зі сформованого положення. Руху “зелених”, екологічні рухи, пошуки нової моральності, педагогічні експерименти і рухи, рух за нову тілесність (натуропатичне харчування, музичний рух, йога, караті, різні форми медитації і т.д.) — усе це паростки і вогнища нової альтернативної світової культури.

Спостереження підказують, що ми живемо в перехідний час, коли завершує існування і розвиток один тип людини і складаються умови для утворення іншого типу. У цих умовах потрібно готувати умови для формування людини прийдешньої культури і цивілізації. Така робота припускає, з одного боку, практичну реалізацію нових форм життя, нових досвідів спілкування і гуртожитку, з іншого боку — інтелектуальне забезпечення, формування світогляду. У цій роботі не остання роль належить філософії і соціальній екології.

Суспільство і природа. Екологічні проблеми

Історія виникнення суспільства не відділима від історії становлення самої людини. Будучи частиною прир людина поступово, в поцессе праці і спілкування формир як соціальна істота. Цей проц має своїм початком виділення чел з тваринного світу, формир у нього соціальних спонукає мотивів в поведінці. Набуває чинності разом з єств і соціальний відбір. (стосовно співтовариств) Виживали ті співтовариства кіт підкорялися опред соціально значущим вимогам: згуртованості взаємодопомоги.. Це закріплювалося єств відбором і передачею досвіду.Праця - процес, що здійснюється між чел і природою.Праця - це головна сила, кіт вела до возникнов і формування власне людського життя - суспільства. Прир Середовище - природна умова життя суспільства. Історія. Суспільство явл частиною природи. Чел живе на землі в межах тонкої її оболонки - географ Середовища. Вона є зона мешкання чел і сфера прилож його сил. Географ сива - це та частина природи, котрая составл еобходимое умова життя суспільства, будучи залученою в процес общ виробництва. Поза нею наше життя неможливе. З самого возникнов челов суспільство змінювало окруж природу і само мінялося під її дією. Дія общ на прир обумовлюється розвитком мат виробництва, науки і техніки, общ потреб. При цьому відбувається розширення рамок геогр Середовища, накопичення нових властивостей, що усе більш віддаляють її від невинного стану. У свою чергу і геогр середовище впливає на розвиток суспільства. Єств середовищем життя суспільства явл сфера усього живого - біосфера. Окрім усього живого біосфера включає і людину. Причому його вплив сильно міняє біосферу. З розвитком людства здійснюється перехід до нового якісного стану - ноосфери, сферу, що є, живого і розумного. Екологія. - наука, що вивчає закономірності взаємодії живого із зовнішніми умовами його мешкання з метою поддежания динам рівноваги системи "суспільство-природа". Розвиток людства, його производ сил зіштовхнули челов з пробл обмеженості прир ресурсів, можливого наруш динам рівноваги системи общ-прир. Нині глобальність еколог проблем. Найперша і головна умова збереження рівноваги і гармонії з природою - це розумне співіснування людей один з одним. Головною причиною загострення екологічних проблем є техногенна діяльність людей, яка викликає несприятливі прояви природних стихій. Чинником, що загострює екологічні проблеми, є також різке збільшення чисельності населення у світі в ХХ столітті, що привело до посилення тиску на природне довкілля. Негативно позначається на екологічній ситуації у світі, в регіонах і в окремих країнах традиційне споживче відношення людини і суспільства до природи і ресурсів. Збагачення певних підприємницьких кругів як і раніше здійснюється за рахунок природи без належного урахування наслідків для природного середовища проживання людей.

Філософія досягла багато чого в осмисленні і проясненні екологічних проблем, які існують у сучасному світі, :філософи дають узагальнене світоглядне трактування екологічних проблем;у філософії відбувався активний процес вироблення понятійно-категоріального апарату по проблемах взаємодії людини, суспільства і природи, екології і, відповідно, формування екологічної форми суспільної свідомості;у філософії разом з наукою і іншими видами духовної діяльності активно здійснюється процес пошуку найбільш ефективних шляхів рішення екологічних проблем сучасності.

32ОСНОВНЫЕ ПОНЯТИЯ.

СУБСТАНЦИЯ (лат. siibstantia — сущность) — материя в аспекте

внутреннего единства всех форм ее саморазвития, всего многообразия явлений

природы и истории, включая человека и его сознание, и потому фундаментальная

категория научного познания, теоретического отражения конкретного (Абстрактное

и конкретное). В истории философии первоначально субстанция понимается как

вещество, из которого состоят все вещи. В дальнейшее, в поисках основания всего

сущего, субстанцию начинают рассматривать как особое обозначение бога

(схоластика), что ведет к дуализму души и тела. Последний - своеобразное

выражение несовместимости теологического и научного мышления. В новое время

наиболее остро проблема субстанции была поставлена Декартом. Преодоление

дуализма на путях материалистической философии осуществил Спиноза, который.

считая протяженность и мышление атрибутами единой телесной субстанцией,

рассматривал ее как причину самой себя. Однако Спиноза не су­мел обосновать

внутренней активности, «самодеятельности» субстанции. Эта задача была решена

(хотя и непоследовательно) в нем. классической философии. Уже Кант понимает

субстанцию как «то постоянное, лишь в отношении с которым можно определить

все временные явления». Однако субстанция трактуется им субъективно, как

априорная форма мышления, синтезирующего опытные данные. Гегель определяет

субстанцию как целостность несущественных, изменяющихся. преходящих сторон

вещей, в которых она «открывается как их абсолютная отрицательность, т. е. как

абсолютная мощь и вместе с тем как богатство всякого содержания»,

«существенную ступень в процессе развития идеи» (человеческого познания),

«основу всякого дальнейшего подлинного развития». С этим связано понимание

субстанции одновременно и как субъекта, т. е. как активного самопорождающего и

саморазвивающегося начала. Вместе с тем субстанция рассматривается Гегелем

идеалистически, лишь в качестве момента развития абсолютной идеи.

Марксистская философия критически перерабатывает эти идеи с точки зрения

материализма. субстанция понимается здесь как материя и одновременно как

«субъект» всех своих изменений, т. е. активная причина всех собственных

формообразований, а потому она не нуждается в извне привходящей деятельности

особого, отличного от нее «субъекта» (бога, духа. идеи, «я», сознания,

экзистенции и т. д.). В понятии субстанции материя отражена не в аспекте ее

противоположности сознанию, а со стороны внутреннего единства всех форм ее

движения, всех различий и противоположностей, включая и противоположность бытия

и сознания. Анти-субстанциалистская позиция в философии отстаивается

неопозитивизмом, который объявляет субстанцию мнимой и потому вредной для науки

категорией. Отказ от категории субстанции утрата «субстанци­альной» точки

зрения ведет теорию па путь разложения, бессвязного эклектизма, формального

объединения несоединимых взглядов и положений, представ­ляет, по выражению К.

Маркса, «могилу науки».

МОНИЗМ — философское учение, которое принимает за основу всего

существующего одно начало. Существует как материалистический, так и

идеалистический монизм. Материалисты началом, основой мира считают материю.

Идеалисты единым началом. всех явлений считают дух, идею и т. д. Наиболее

последовательным направлением идеалистического монизма - является философия

Гегеля. Научный и последовательный материалистический монизм. характерен для

диалектического материализма, исходящего из того, что мир по своей природе

материален, что все явления в мире представляют собой различные виды

движущейся материи. В философии марксизма материализм распространен и на

общественные явления. Противоположность монизма.— дуализм.

ДУАЛИЗМ (лат. duo—два) — философское учение, считающее в

противоположность монизму материальную и духовную субстанции равноправными

началами. Исходным мотивом дуализма часто является попытка примирения

материализма и идеализма. В конечном счете дуалистический отрыв сознания от

материи приводит к идеализму. Дуализма в наибольшей степени характерен для

философии Декарта и Канта. Дуализм служит философской основой теории

психофизического параллелизма.

ПЛЮРАЛИЗМ (лат. pturalis — множественный) — концепция, противоположная

монизму, по который все существующее состоит из множества равнозначных

изолированных сущностей, несводимых к единому началу. Точка зрения плюрализма.

лежала в основе монадологии Лейбница. Склонность к плюрализм выражает

стремление современных идеалистов (прагматистов, неопозитивистов,

экзистенциалистов и др.) возвыситься над материалистическим и

идеалистическим монизмом. Однако в конечном счете по своему объективному смыслу

плюрализм противостоит только диалектико-материалистическому монизму. В

социологии плюрализм, служит основанием для отрицания еди­ной определяющей

основы общества, для взгляда на историю как на поток слу­чайных событий,

следовательно, для отказа от анализа объективных законов развития общества

(точка зрения марксистско-ленинской идеологии) .

ИДЕАЛИЗМ — философское направление, противоположное материализму в

решении основного вопроса философии. Идеализм исходит из первичности

духовного, нематериального и вторичности материального, что сближает его с

догмами религии о конечности мира во времени и пространстве и сотворенности его

богом. Идеализм рассматривает сознание в отрыве от природы, в силу чего

неизбежно мистифицирует его и процесс познания и часто приходит к скептицизму

и агностицизму. Материалистическому детерминизму последо­вательный идеализм

противопоставляет телеологическую точки зрения (Телеология).

Марксизм-ленинизм все разновидности идеализма подразделяет на две группы:

объективный идеализм, принимающий за основу действительности личностный или

безличный всеобщий дух, некое сверхиндивидуальное сознание, и субъективный

идеализм, сводящий знания о мире к содержанию индивидуального сознания. Однако

различие между субъективным и объективным идеализмом не абсолютно, Многие

объективно-идеалистические системы содержат элементы субъективного идеализма;

с другой стороны, субъективные идеалисты, пытаясь уйти от солипсизма, нередко

переходят на позиции объективного идеализма. В истории фи­лософии

объективно-идеалистические учения первоначально возникают на Востоке (Веданта,

Конфуцианство). Классической формой объективного идеализма. была философия

Платона. Особенность объективного идеализма Платона, свойственная древн.

идеализму, вообще — тесная связь с религиозно-мифологическими представлениями.

Эта связь усиливается в начале н. э., в эпоху кризиса античного общества,

когда развивается неоплатонизм, сросшийся не только с мифологией, но и с

крайним мистицизмом. Эта особенность объективного идеализма еще сильнее

выражена в эпоху средневековья, когда философия полностью подчиняется теологии

(Августин, Фома Аквинский). Перестройка объективного идеализма, произведенная

прежде всего Фомой Аквннским, основывалась на фаль­сифицированном

аристотелизме. Основным понятием объективно-идеалистической схоластической

философии после Фомы Аквинского стало понятие нематери­альной формы, трактуемой

как целевое начало, выполняющее волю вне-природного бога, который мудро

распланировал конечный во времени и пространстве мир, Начиная с Декарта в

буржуазной философии нового времени по мере усиления индивидуалистических

мотивов все больше развивался субъективный идеализм. Классическим проявлением

субъективного идеализм стала гносеологическая часть системы Беркли и философии

Юма. В философии Канта с материалистическим утверждением о независимости «вещей

в себе» от сознания субъекта сочетается, с одной стороны,

субъективно-идеалистическое положение об априорных формах этого сознания,

обосновывающее агностицизм, а с др.— объективно-идеалисти­ческое признание

сверхиндивидуального характера этих форм. Субъективно-идеалистическая

тенденция в дальнейшем возобладала в философии Фихте, а

объективно-идеалистическая—в философии Шеллинга и, осо­бенно, Гегеля,

который создал всеобъемлющую систему диалектического идеализма.

МАТЕРИАЛИЗМ (лат. materialis — вещественный) —философское направление,

противоположное идеализму. Различают материализм как стихийную уверенность

всех людей в объективном существовании внешнего мира и как философское

мировоззрение, представляющее собой научное углубление и развитие точки

зрения стихийного материализма. Философский материализм утверждает первичность

материального и вторичность духовного, идеального, что означает извечность,

несотворенность мира, бесконечность его во времени и пространстве. Считая

сознание продуктом материи, материализм рассматривает его как отражение

внешнего мира, утверждая, таким образом, познаваемость природы. Обобщая

достижения наук, материализм способствовал росту научного знания,

совершенствованию научных методов, что в свою очередь оказывало благотворное

влияние на успехи человеческой практики. В процессе взаимодействия

материализма и специальных наук изменялись вид и формы самого материализма.

Первые учения материализма появляются вместе с возникновением философии, в

рабовладельческих обществах древней Индии, Китая и Греции — за несколько вв. до

н. э. в связи с прогрессом научных знаний в области астрономии, математики и

др. наук. Общая черта древнего, во многом еще наивного материализма. (Лао-цзы,

Ян Чжу. Ван Чун, школа локаята. Гераклит, Анак-сагор. Эмпедокя. Демокрит,

Эпикур и др.) состоит в признании материальности мира, его существования

независимо от сознания людей. Его представители стремились найти в

многообразии природы общее первоначало всего существующего и происходящего

(Элемент). Заслугой древнего материализма было создание гипотезы об

атомистическом строении материи (Левкипп, Демокрит) . Многие древние

материалисты были стихийными диалектиками. Однако большинство из них еще не

проводили четкого различения между физическим я психическим, наделяя свойствами

последнего всю природу (Гилозаизм). Развитие материалистических и

диалектических положений сочеталось еще в древнем материализме - с влиянием

мифологической идеологии. В средние вв. материалистические тенденции

проявлялись в форме номинализма, учений о «вечности природы и бога» и

раннепантеистических ересей. В эпоху Возрождения материализм (Телезио, Бруно,

ряд представителей натурфилософии этой эпохи) часто был облечен в форму

пантеизма и гилозоизма, рассматривал природу в ее целостности и во многом

напоминал материализм античности. Дальнейшее свое развитие материализм получил

в 17—18 вв. с странах Европы (Бэкон. Галилей, Гоббс. Гассенди, Спиноза. Локк).

Эта форма материализма - возникла на почве зарождающегося капитализма и

связанного с ним роста производства, техники, науки. Выступая в качестве

идеологов прогрессивной в то время буржуазии, материалисты вели борьбу со

средневековой схоластикой и церковными авторитетами, обращались к опыту как

учителю и к природе как объекту философии. Материализм 17—18 вв. связан с бурно

прогрессировавшими тогда механикой и математикой, что обусловило его

механистический характер. В отличие от натурфилософских материалистов эпохи

Возрождения материалисты 17 в. стали рассматривать последние элементы природы

как неодушевленные и бескачественные. Другой особенностью материализма этой

эпохи было стремление к анализу, к разделению природы на более или менее

обособленные, не связанные друг с другом области н объекты наследования и

рассмотрение их вне развития. Среди представителен материа­листической

философии этого периода особое место занимают французские материалисты 18 в.

(Ламетри. Дидро, Пельвеций и Гольбах}. Оставаясь в целом на позициях

механистического понимания движения, они вслед за Толандом рассматривали его

как универсальное и неотъемлемое свойство природы; пол­ностью отказались от

деистической непоследовательности, присущей большинству материалистов 17 в.

Органическая связь, существующая между всяким материализмом и атеизмом, у

французских материалистов 18 в. выступила особенно ярко. Вершиной в развитии

этой формы материализма на Западе был «антропологический» М. Фейербаха. Вместе

с тем у Фейербаха наиболее ярко проявилась присущая всему домарксовскому

материализму созерцательность. В России и др. странах Вост. Европы во второй

половине 19 в. дальнейшим шагом в развитии материализма. явилась философия

революционных демократов (Белинский, Герцен., Чернышевский, Добролюбов,

Маркович и Др.), опиравшаяся на традиции Ломоносова, Радищева и др. и в ряде

отношений поднявшаяся над узким горизонтом антропологизма и метафизического

метода. Марксом и Энгельсом к середине 19 в. был создан диалектический

материализм. В дальнейшей истории материализма уже резко обозначились две

принципиально различные линии: развитие диалектического и исторического

материализма, с одной стороны, и ряд упрощенных разновидностей материализма

(с марксистской точки зрения) — с другой.

Выше были приведены краткие описания основных философских течений имеющих

непересекающиеся взгляды на сущность субстанции. Для раскрытия глубины

проблемы приведу мировоззрения некоторых философов принадлежащих тому или

иному течению.

37Антропосоціогенез - його сутність та проблеми

Антропосоціогенез - це процес становлення і розвитку людини, як соціальної істоти суб'єкта свідомості і діяльності, частина біологічної еволюції, яка призвела до появі виду Homo sapiens.Фундаментальним відзнакою стада тварин від людського суспільства є наявність в людському суспільстві формуються свідомістю людей соціальних законів.

У 19 столітті після створення Чарльзом Дарвіном еволюційної теорії, набула поширення трудова теорія походження людини. Прихильники цієї теорії, що саме праця створює людину. У ході трудової діяльності рука стає вельми більш гнучкою і вільною. Одночасно розвивається мозок, досягається повне згуртування людей, виникає потреба щось сказати один одному. Але чому наші предки почали працювати? У популярній літературі можна зустріти відповідь: щоб підтримати своє існування, люди повинні їсти, захищатися і т.д. Проте в природі тварини не виробляють, не відчувають такої потреби але здатні підтримувати своє існування. Навіть якщо тварини здійснюють гарматні діяльність - це не сприяє подоланню ними тварин кордонів світу.

Одним з аспектів взаємодії суспільства і природи є антропосоціогенезу - походження людини і суспільства. У XIX столітті вчення про антропогенезу міцно пов'язане з ім'ям Ч. Дарвіна.

Головний висновок Ч. Дарвіна - генетична спорідненість людини з твариною, отже, природне, природне походження людини в процесі еволюції, основними механізмами якої є спадковість і природний добір, здійснюваний у процесі боротьби за існування. Власне виникнення людини з мисленням і мовою, здатного до трудової діяльності спільно із собі подібними, було розглянуто Ф. Енгельсом, прихильником трудової гіпотези походження людини і суспільства.

У роботах "Діалектика природи", "Роль праці в процесі перетворення мавпи в людину" Енгельс припустив існування складної маятнікообразного руху від біологічних до якісно новим, соціальним закономірностям і назад у процесі антропогенезу. У силу зміни природних умов життя майбутній чоловік став частіше використовувати продукти природи у своїй діяльності - каміння, палиці, він змушений був розпрямитися для кращої орієнтації в умовах зміненого рельєфу; змушений шукати захисту від холоду при зміні клімату.

Ці передумови стимулюють розвиток найпростіших трудових навичок, які, у свою чергу, ведуть до зміни будови руки. Звільнена від участі в пересуванні, рука стала органом і одночасно продуктом праці. За допомогою вдосконалення руки стало можливим небачено розширити коло предметів, за допомогою яких можна впливати на природу. Виробництво цих предметів - знарядь - процес колективний. У процесі колективної діяльності у людей виникає "потреба щось сказати одне одному".Потреба створила свій орган. Гортань мавпи змінила свою структуру, що стало біологічної передумовою виникнення мови. Маятнікообразное рух від біологічного до соціального, від соціального до біологічного прискорюється. Причини практично неможливо відокремити від наслідків, все сплелося в тугий клубок. І раптом відбувається майже диво: Природно-біологічні закономірності відходять на другий план, людина здобуває закінчену соціальну форму, природа в ньому самому приборкано навіки: він закінчив свою біологічну еволюцію і відтепер живе за новими, громадським законами, він навіть їсть і п'є "по-людськи".

"Начала" і "кінці" представленої версії антропогенезу щодо ясні. На початку еволюції стоїть тварина, чиї біологічні механізми адаптації вже не справляються зі зміненими умовами навколишнього середовища. В кінці - людина, що володіє свідомістю і мовою, що зазнає нездоланну потребу жити в колективі, що виготовляє знаряддя праці. Тварина лише користується природою і виробляє в ній зміни тільки в силу своєї в ній присутності. Людина змушує її служити своїм цілям, панує над нею. У середині ж - майже невловимі нюанси переходів від гарматної діяльності тварин до людської праці. "Трудова" гіпотеза нині багатьма, в тому числі і вітчизняними дослідниками, визнається недостатньою. Аналіз трудової гіпотези, а також інший варіант теорії антропогенезу представлений у дослідженні В. М. Вільчек. У трудову гіпотезу непомітно вплітається Ламаркізм, пише В. Вільчек. Ф. Енгельс говорить про поступову тренуванні кінцівок, привчання до прямоходіння. Досягнута в процесі життя "просунутих" мавп передається нащадкам. Генетика заперечує спадкування придбаних ознак. Сам природний відбір, вважає В. Вільчек, "дуже вже підозрілий" по відношенню до людини. Чомусь відбраковувати корисні ознаки, а закріплювалися шкідливі - безволосими, відсутність кігтів і іклів, прямоходіння, довгий період дитинства. Крім того, прихильники трудової теорії антропогенезу грішать схильністю до модернізації. Вони кажуть: Прачеловек здогадався, зрозумів, винайшов. Але він просто ще не вмів здогадуватися і винаходити.

Головна слабкість трудової гіпотези полягає в неможливості пов'язати причинним зв'язком поява людини і виникнення трудової діяльності. Щоб "праця створила людину", як вважав Енгельс, він (праця) повинен був існувати до людини, тобто працювати повинні були мавпи. Але праця, з точки зору марксизму, це специфічно людська діяльність, що виключає умовно і безумовно-рефлекторну активність.

Головна причина виникнення людини, вважає В. Вільчек, початкове відчуження, розрив комунікації з природою, ослаблення або втрата інстинктів, появу безлічі "хворих тварин". Подібні ущербні істоти або гинуть, або починають наслідувати, копіювати поведінку "нормальних" тварин. Тварини для людини стають комунікаторами, посередниками, вчителями. Людина починає наслідувати або повноцінним мавпам, або копитним, або хижакам, з якими він вступає в своєрідну угоду. Людина починає жити за планом свого Тотема - тварини-покровителя. У цьому причина, наприклад, появи в архаїчних суспільствах безлічі заборон. Так, наприклад, статеві табу - результат синхронізації шлюбних відносин у первісній общині з шлюбними іграми тварин, що підкоряються біологічним ритмам. Люди, які живуть за чужим планом, перебувають у стані постійного стресу, що оголює все пласти індивідуальної мінливості - основу для природного відбору. Але природний відбір в умовах становлення людини "протівоестествен", він веде до збереження слабких особин, із зруйнованою здатністю комунікації з природою. Саме таким особинам нічого не залишається, як наслідувати природи по не інстинктивною, чужий програмі - тобто працювати.

Спроба реалізувати травмовану здатність єдності з природою, знайти оманливий образ цього втраченої єдності породжує іншу людську здатність - творчість. Праця і творчість, таким чином, різні за походженням, лише багато пізніше то творчість починають вважати особливим видом праці, то праця починають пов'язувати з творчістю як його атрибутом. Творчість за своєю природою - це культурно-творча діяльність, це створення цінностей-символів, з допомогою яких людина здійснює "догляд-повернення": реально йде від природи, а повертається до неї у формі ідеального плану дії.

Таким чином, з точки зору У. Вільчек, основною передумовою виникнення людини є її відчуження від природи. Відновлення цьому зв'язку вже внебіологіческімі засобами і веде до формування людини. Причому, якщо праця становить субстрат, "речовина" народження соціальності, то власне людський характер він набуває тільки в процесі виникнення символів, що заміщають втрачене єднання природою, тобто тільки в процесі культуросозіданія.

Для самого З. Фрейда загадка виникнення соціальності лежить в заміщенні реального батька-ватажка первісного стада міфічним звіром-прародителем - тотем. У прабатьків людини протягом багатьох поколінь відбувалася боротьба за володіння самками. Внутрістадние обмеження грунтувалися на примусі, силі ватажка-самця. Народження людини для Фрейда - це поява внутрішнього заборони - совісті. Настав той день, пише Фрейд, коли молоді самці об'єдналися, вбили і з'їли старого ватажка, реалізувавши свої суперечливі бажання: Бажання ототожнення з ватажком, прагнення стати такими ж сильними, як він, і - знищити його як перешкоду на шляху задоволення своїх бажань. Завершивши це діяння, вбивці опинилися у владі болісного двоїстого почуття торжества і горя. Не впоравшись з цим почуттям, вони впали в стан "пізнього послуху": Почали випробовувати почуття каяття і провини, оголосили неприпустимість скоєння ними вчинок і відмовилися від своїх жадань, закріпивши свою відмову в образі священної тварини-прабатька. Суспільство, на думку Фрейда, покоїться на створенні співучасті у спільно вчинений злочин, на почуттях провини і каяття.

Однак предгомініди (пралюді) були здатні до прямоходіння (що веде до підвищення смертності самок) і були хижаками. У силу цих обставин внутрістадние конфлікти стали більш частими і жорстокими, вони погрожували загибеллю виду в результаті взаємного винищування. Єдиний засіб вижити - сублімація, здатність обмежити себе в своїх бажаннях, видозмінити їх. Еротика і смерть злилися в поданні предка, тому знаряддя смерті часто стає предметом шанування (видозміненого жадання). Перших архаїчних божеств шанували в вигляді Дубін, сокир, ножів. Поява нового, "людського" якості в поведінці членів первісного стада зв'язується з наявністю двоїстої, вкрай напруженої ситуації в стаді і неможливістю її фізичного дозволу. Бажання вбити і неможливість це зробити стали багаторазово програватися в уяві всіх членів стада, породжуючи заборона (табу). Це вже внутрішню заборону, заснований на власній волі, це народження совісті. У поданні пралюдей еротика нерозривно зв'язалася зі смертю, тому заборона (табу) завершує цей взаємозв'язок. Свої еротичні спонукання відтепер можна зжити тільки у формі перевтілення, тобто представлення своїх пристрастей у вигляді чужих бажань. Міф і ритуал закріплюють цей перенос. Зв'язок між чужим і своїм поступово забувалася, і "безкорисливий" інтерес до "чужих" пристрастям, зображуваних на сцені, став синонімом естетичного ставлення до світу.

Таким чином, сутність соціальності гранично ясно виражена в моральних відносинах. В основі моральності лежить процес сублімації тієї суперечливо-безвихідною ситуації, в якій опинилися предгомініди. У свою чергу, перші форми моральності (почуття провини, муки совісті, виникнення свободи волі) стали тим фундаментом, на якому стоїть вся людська культура, з її здатністю до символізації, перевтілення, ототожнення себе з іншим. Втрата вихідної морально-родовий основи людської культури пов'язана з завоюваннями одного народу іншим, численними війнами, в результаті яких міфологічна суть людських взаємин вмирає, залишається "чиста форма", позбавлена міфологічної забарвлення.

При всій переконливості або яскравості, оригінальності розглянутих вище концепцій у них залишається без відповіді одне питання: Як народжується нове "людське" якість, як спалахує свідомість, яким чином, повільно або "раптом", трансформується психіка тварини в свідомість людини? А може, "природного" пояснення недостатньо, і поява людини неможливо зрозуміти без залучення інших причин, наприклад, такого собі енергетичного поштовху.

Католицький філософ і вчений-палеонтолог П'єр Тейяр де Шарден (1881-1955) для пояснення антропогенезу вводить поняття енергії. Стрибкоподібність розвитку характерна для всієї природи, вважає він. Виникнення людини і людства також являє собою ряд стрибків. Прихована внутрішня енергія надається їм самим спочатку. Ця творча енергія поступово розгортається у ході розвитку, а не згасає, як можна було б очікувати відповідно до принципів сучасного природознавства. Величезний енергетичний потенціал лежить в самій основі матерії. Еволюція Всесвіту містить в собі стадії "преджізні", "життя", "думки" та "сверхжізні".

Вже на стадії преджізні виявляється "радіальна" енергія, яка веде до наростання складності матеріальних феноменів. "Тангенціальна" енергія пов'язує однопорядковие елементи, структурує матерію. Енергія невіддільна від матерії, однак її можна розуміти і як духовну силу, направляючу всю еволюцію космосу.

Перехід з однієї стадії на іншу скачкообразен, носить вибуховий характер. Від одного етапу до іншого ривками йде ускладнення матерії. На стадії "думки" з'являється людина. Виникнення людини - це "індивідуальний миттєвий стрибок від інстинкту до думки", це поріг, який повинен бути перейдено одним кроком. Перша людина з'являється відразу як безліч людей. Перехід до людини відбувається не через зовнішні зміни морфо-фізіологічної структури тварини, але - "всередині", приховано. "Людина увійшов безшумно ... Він ішов настільки тихо, що, коли ми починаємо його помічати по невипраними слідах кам'яних знарядь, що видають його присутність, він вже покриває весь Старий Світ - від мису Доброї Надії до Пекіна. Безумовно, він вже говорить і живе групами. Він вже добуває вогонь.

Людина як би згущує психічну енергію, творить "ноосферу", в якій виникає думка, особистість, єдність індивідуальностей. Духовне об'єднання людства, його "планетізація" веде до стадії Сверхжізні. На цій стадії людство з'єднується з Божественною повнотою, "точкою Омега", з "щось" і "хтось", що діяли з самого початку еволюції, не зливаючись з нею.

Поняття енергії кладе в основу своєї концепції Л. М. Гумільов (1912-1992). У його інтерпретації енергія втрачає свою сакральну (священну) забарвлення. Гумільов говорить про біохімічної енергії, енергії космосу. Він висунув концепцію етногенезу як складової частини антропосоціогенезу (походження окремих народів, етносів). Для Л. Гумільова теорія Дарвіна придатна для пояснення лише внутрішньовидових змін, природа ж змін у суспільстві, зникнення одних народів і появи інших - інша.

Простір і час виявляються тими формами життя етносу, через які здійснюється зв'язок з природним середовищем. Початок етногенезу Л. Гумільов пов'язує з механізмом мутації - раптового зміни генофонду живих істот, що настає під дією зовнішніх умов у певному місці і в певний час. В результаті виникає "етнічний поштовх", що веде до утворення нових етносів. Процес етногенезу пов'язаний з появою особливого генетичного ознаки - пасіонарності. Пасіонарність - це ознака, що виникає внаслідок мутації (пасіонарного поштовху) та утворює всередині популяції певну кількість людей, що володіють підвищеною тягою до дії. Гумільов назвав їх "пасіонарії". Пасіонарії здатні на радикальні зміни і бажають їх.

Вони захисники Вітчизни, вони - відкривачі нового, великі реформатори, творці, воїни, будівельники. Для такої діяльності потрібна особлива надлишкова енергія, якій опиняються наділені пасіонарії. "Вкладаючи свою надлишкову енергію в організацію та управління одноплемінниками на всіх рівнях соціальної ієрархії, вони, хоч і важко, виробляють нові стереотипи поведінки, нав'язують їх усім іншим і створюють таким чином нову етнічну систему, новий етнос. Однак енергія ("пасіонарний заряд") не залишається незмінною в етносі, вона зменшується. Внаслідок бажань пасіонаріїв "бути самими собою", не підкорятися правилам, в суспільстві починається суперництво і кровопролиття.

Через міжусобиць і різанини пасіонарний заряд зменшується, відбувається "розсіювання енергії", кристалізується в пам'ятниках культури. Розквіт культури відповідає спаду пасіонарності, суспільство перебуває у фазі "надлому".

У результаті суспільство позбавляється від зайвої пасіонарності і приходить у стан рівноваги видимого, живучи за інерцією, на основі придбаних цінностей. Інерційне фазу характеризує утворення великих держав, накопичення матеріальних благ.

Проте внаслідок втрати етносом пасіонарності у суспільстві займають провідне місце субпассіонаріі - люди з пониженою пасіонарністю; вони прагнуть знищити всякий прояв пасіонарності, це люди мляві і егоїстичні, вони проїдають і пропивають все створене в героїчні часи. Це фаза обскурації, при якій процеси розпаду стають незворотними. Потім настає фаза меморіальна, коли етнос зберігає лише пам'ять про своє минуле. Потім зникає і пам'ять, приходить фаза рівноваги з природою, коли люди лише підтримують налагоджене предками господарство, живуть в гармонії з ландшафтом і вважають за краще "великим задумам обивательський спокій".

Тільки завдяки "вливанням" космічної енергії людство не зникає з лиця Землі. Більш того, і виникнення людини, антропогенезу, можливо, також пов'язаний з пассіонарним поштовхом. Немає наступності між неандертальцями і сучасними людьми, як немає її між римлянами і румунами, між Хунну та мадярами, вважає Л. Гумільов.

46 Одним з роздiлiв фiлософiї є аналiз iсторiї в цiлому, її спрямованостi, єдностi i багатоманiтностi. Цей роздiл називають фiлософiєю iсторiї або iсторiєсофiєю. Концепцiї фiлософiї iсторiї в цiлому подiляються на: а)циклiчнi, в яких рух людства в часi (iсторiя) розглядається як повторюванi цикли подiбно до змiн пiр року: (зима, весна, лiто, осiнь), що пiдкреслюють висхiдний, незворотний характер iсторiї. Для бiльш детального розгляду циклiчних i лiнiйних концепцiй культурно-iсторичного розвитку ми розглянемо основнi вчення в хронологiчному порядку; б) лінійні (стадійні).

б) На межi Середньовiччя i Нового часу (включаючи епоху Вiдродження), фiлософсько-iсторичнi концепцiї одержують "природнi" вимiри, позбавляючись вiд суторелiгiйного тлумачення iсторiї. Соцiокультурнi змiни пов'язанi iз природно-космiчними (Дж. Бруно, Т.Компанелла). Дж.Вiко (1668-1744) рiшуче розриває з натурфiлософсько-астрологiчними уявленнями своїх попередникiв. Першоджерелом iсторико-культурних зрушень Дж.Вiко вважає людський дух, iнтерпретуючи його як розум (як Декарт). Головним витвором розуму Дж. Вiко вважає мову i право. Вiн обгрунтовує циклiчну концепцiю розвитку окремих суспiльств: первинна простота, зростання комфортностi i - занепад через падiння моралi.

в) У першiй половинi 17 ст. починають формуватися лiнiйно-прогресистськi концепцiї iсторiї. Iдея прогресу, тобто висхiдного розвитку суспiльства пов'язується, перш за все з розвитком науки. Суспiльство йде до кращого життя завляки прогресовi науки i технiки. (Вольтер, Гердер i iн.).

Ш.-Л. Монтеск'є (1689-1755) у працi "Про дух законiв" пояснює вiдмiнностi в iсторiї i культурi рiзних суспiльств клiматом, етнокультурними традицiями та iндивiдуальними особливостями дiяльностi законодавцiв. Iсторiя повторюється, але кожного разу на новому щаблi, що i є iсторичним прогресом.

Вольтер (1694-1778) намагається розкрити значення конструктивної сили iндивiдуального розуму а також з впливу науково-технiчних досягнень на хiд iсторiї.

А.-Р. Тюрго (1727-1781) обгрунтував тезу про безперервнiсть прогресу людського розуму, про загальнолюдський поступ як науково- технiчний прогрес i економiчне зростання. Тюро пiдкреслює нерiвномiрнiсть темпiв прогресу в рiзнi епохи, зазначаючи, що прогрес iз часом прискорюється.

В епоху французького просвiтництва iдея прогресу людства, що з прогресом науки i технiки стверджується О.Контом, який започаткував позитивiзм (див. тему 16). О.Конт вважає, що людство проходить три стадiї свiдомостi: теологiчну (базується на релiгiї), метафiзичну (оперування абстрактними поняттями i схемами, по сутi - фiлософську), i наукову (або позитивну), що базується на емiпрiчнiй науцi. Концепцiя iсторiї О.Конта досить схематична, вона iгнорує культурнi вiдмiнностi рiзних народiв i рiзноманiтних фактiв iсторiї. Важливо пiдкреслити, що Конт впевнений у тому, що настав час панування позитивних наук i "iндустрiального суспiльства".

В нiмецькiй класичнiй фiлософiї прогрес також ототожнювався з розвитком розуму, але у сферi саморозвитку "розумного духу" як такого, абсолютного духу.

Й.Гердер (1774-1803) вiрив у те, що людство у своєму поступi прямує до найкращого гуманного на засадах розуму. Розвиток людства є саморозкриттям божественної першооснови буття через людство.

Гегелiвська фiлософiя iсторiї - це концепцiя iсторичного прогресу суспiльно- державних форм. Сутнiсть iсторiї розумiється Гегелем як прогрес духу в усвiдомленнi i розкриттi свободи. Дух розкривається через певнi народи, дух народу є окремим iндивiдумом всесвiтньої iсторiї. Дух народу реалiзується у конкретному буттi через державу, тому змiна державних форм є основою всесвiтньо-iсторичного прогресу. Гегель намагався впорядкувати iсторiю, побудувавши за законами логiки, що обертається її "пiдгонкою" пiд логiку, (а iнодi фальсифiкуванням її). Iдею iсторичого прогресу заперечували А.Шопенгауер i Нiцше.