Проблема співвідношення віри і розуму в християнстві

Історичний ракурс взаємовідносин науки як втілення раціо та релігії як зовнішнього оформлення віри в найзагальнішому форматі передбачав три етапи:

«вірую, бо абсурдно»;

початок співробітництва віри та розуму, із претензіями на вищість кожного;

пошук консенсусу.

Спробуймо коротко проілюструвати ці етапи найяскравішими думками, постатями чи подіями.

«Сredo quia absurdum»

Цей етап був хронологічно найменш тривалим, та, як і будь-яка «скандальність», найбільш резонансним в умах та історії. Найкраще його світоглядна настанова представлена у філософії Тертуліана. Основним положенням у розумінні взаємовідносин філософії та християнської релігії для нього стали слова Апостола Павла: «бо мудрість цього світу – глупота в Бога» та «Бог вибрав немудре світу, щоб засоромити мудрих» (1 Кор., 3:19; 1:27). На його гадку, всі античні філософи, котрі намагалися пізнати світ поза межами Божественного одкровення, спираючись лише на здібності людського розуму, варті лише найбільш жорсткого засудження. Усі вони не знають істини, «бо все ще шукають». В трактаті «Про плоть Христову», розвиваючи ідеї про переваги віри над розумом, він стверджує: «Син Божий помер: належить цьому вірити, тому що розум мій протестує проти цього. Він встав із гробу, в який був покладений: справа вірна, бо видається неможливою» (Тертуллиан. Про плоть Христову). Згодом саме ці слова були перефразовані у легендарний афоризм: «Вірую, бо абсурдно» та стали розмінною монетою багатьох спекуляції обох сторін протистояння.

Початок співпраці віри та розуму, не відмовляючись від претензій на вищість

Для Августина Аврелія віра не замінює і не підмінює розумного сприйняття, ніколи його не елімінує. Навпаки, віра стимулює і просуває розуміння. Віра – це спосіб згідного розуміння – cogitare cum assensione – «мислити із схваленням», саме тому без думки немає і не може бути віри. Віра тут виступає своєрідним цементуванням через максимальне прояснення.

На зміну формулі «credo quia absurdum» формується позиція, виражена формулами: «credo ut intelligam» (вірую, щоб розуміти) та «intelligo ut credam» (розумію, щоб вірити). Витоки їх ми знаходимо у книзі Ісайї 7, 9 («А як не вірите, не встоїтеся»), що у Августина звучить як: «розуміння – винагородження віри».

Однак першим, хто систематично займався цією темою, був Ансельм Кентерберійський, який сформулював знамените «онтологічне доведення буття Бога». У розгляді відносин поміж вірою та розумом, він керувався насамперед схоластичним принципом: «міркувати не для того, щоб вірити, а вірити для того, щоб розуміти».

Далі Тома Аквінський розмежував сфери філософії і теології: предметом першої є «істини розуму», а другої – «істини одкровення». Філософія перебуває у слугуванні теології і настільки ж нижча від неї за значимістю, наскільки обмежений людський розум нижчий від божественної премудрості. Поодинокі істини Одкровення доступні для розуміння людині: наприклад, що Бог існує, що Бог один. Інші збагнути неможливо: Трійцю, тілесне воскресіння тощо. Тома Аквінський висновує необхідність розрізнення надприродної (ґрунтованої на істинах одкровення) та раціональної (пізнаваної силою людського інтелекту) теології. Тим самим, Аквінат висунув базовий принцип: істини науки та істини віри не можуть суперечити одні одним – між ними відносини гармонії. Мудрість є бажанням осягнути Бога, а наука – сприяючим для цього засобом. Відтак, мудрість є кінцевою ціллю.

Нікола Кузанський вніс практичний вклад в розвиток цієї співпраці. На відміну від своїх сучасників, італійських гуманістів, він звертався до філософії не в частині етичної теорії, а вдавався до математичних обґрунтувань та діалектичного вчення про співпадіння протилежностей, обґрунтовуючи Бога як «форму всіх форм». Наприклад, характеризуючи Бога як «абсолютний максимум», трактує природу як його «розгортання» та вдається до математичних формул і прикладів із фізики для доведення своєї позиції.

Пошук консенсусу

У ХХ-ХХІ ст. теорія Ч. Дарвіна зробила карколомну кар’єру. Будучи чільною у європейських підручниках з природничих наук, вона поступово була «реабілітована» і у християнському контексті (після тривалого періоду засудження і критики). У 1950-му папа Пій ХІІ видав енцикліку Humani Generis, де вперше містилось припущення, що теорія еволюції може пояснювати походження тіла людини (але не її душі) і що її можна вважати гіпотезою.

Іван Павло ІІ пішов ще далі і у 1996 р. оголосив, що це «більш, ніж гіпотеза».

Аріхєпископ Джанфранко Равазі у лютому 2009 р. офіційно проголосив, що теорія еволюції цілком сумісна із християнською вірою та цей постулат імпліцитно відслідковується ще від ідей Августина Аврелія[1]. Не обійшлося без «шляхів відступу»: із програми конференції, присвяченої до 150-ліття публікації знаменної книги Дарвіна «Про походження видів», було виключено плановану тему про підтримку теорії розумного творіння чи креаціонізму. Головний астроном Святого престолу Джордж Койн також закликав віруючих відмовитись від уявлень про Бога як диктатора чи конструктора: слід розуміти Бога як того, хто дав першопоштовх до розвитку світу, а далі лише наглядав, аби все рухалось належним чином.

Тестові завдання(взірець):

1. Три історичні типи світогляду:

а) міфологія, релігія, філософія

б) міфологія, релігія, наука

в) світосприйняття, світовідчуття, світорозуміння

2. Що спільного між наукою і релігією?

а) теоретичність, отримання нового знання

б) масовість, раціональність

в) пояснення сутності світу і людини

3. Який з філософів вважається представником християнського еволюціонізму:

а) Августин

б) Тома Аквінський