Б. Закон заперечення заперечення.

А. Твори Гегеля.

Наука Логіки, Феноменологія духу, Ф-ія релігї, ф.права, Естетика. Обєкт.ідеаліст. Вчення Гегеля: світ створила і над світом панує „абсолютна ідея”, яка вкорінює себе в різних формах буття. Гегель був об’єктивним ідеалістом, обто визнавав свідомість первинною до буття, а саме вищу(божественну) свідомість, тобто абсолютну ідею(світовий розум). Гегель – видатний діалектик, сформулював основні закони існування абсолютної ідеї, які є загальними законами розвитку: 1. Закон переходу кількісних змін в якісні і навпаки. 2. Закон єдності і боротьби протилежностей. 3. Закон заперечення заперечення. Гегель – автор ідеалістичної діалектики. Роботи Гегеля: „Наука лоргіки”, „Феноменологія духу”, „Філософія релігії”, „Філософія права”, „Естетика”. Гегель був оптимістом, тобто визнавав можливість пізнання світу

14а. Матерія.

Матерія(М) –це філософська категорія для означення об’єктивної реальності. Властивість М – це можливість існувати об’єктивно, тобто незалежно від свідомості. Це поняття бере початок ще у Стародавній Греції. Невичерпна, безкінечна. Є першооснова.

15а. Сутнісні риси людини. Діяльна, розумна, творча, біосоціальна, має свободу вибору, одушевлена, вільна.

16а. Мова, мовлення. Мова – с-ма знаків. Мова є носієм пізнаного й водночас знаряддям пізнання нового (Г. С. Костюк). Однак у мові як у знаковій системі відображені вже досить формалізовані, фіксовані значення, які можуть забезпечити міжлюдське спілкування. Що ж до особистісних смислів предметів та явищ, які завжди забарвлені індивідуальним життєвим досвідом, потребами й емо­ціями конкретної людини й тому можуть не збігатися зі значеннями, то вони виражаються в мовленні.

17а.Мова і мислення. найтісніший зв'язок мови і мислення, Потебня показував, що думка виявляє себе через мову, а кожний мовленнєвий акт творчий і несе відбиток неповторності. Звертаючись до слова-мовлення, П. виділяє в ньому зовнішню форму (артикульований звук), зміст (значення, думку) і внутрішню форму (зображення).

18а. На які світи розподіляє буття Сковорода?

Макрокосм – природа, світ біблійних істин, мікрокосм – світ людини.

19а. Емпіризм, ідоли Бекона.

Відкрив Е. – підхід до пізнання предметів та явищ, який заснований на чуттєвому досвіді, експерименті.на шляху пізнання є Ідоли-примари, які заважають людині адекватно мислити і пізнавати за Беконом: 1.роду – обмеженість людини в чуттєв.пізнанні світу – в темноті не бачить, 2- печери –людина виховується в певному середовищі, яке накладає відбиток на те, як людина отримує знання, 3-ринку – людина набуває знання від інших, які можуть виявитися хибними, 4 – театру – думки авторитетних людей видаються за істину.

20а. раціоналізм, ірраціоналізм.

Р. – підхід до пізнання, коли осн.джерелом пізнання є розум. Ір. - напрям у філософії, що заперечує об'єктивні закономірності буття і можливість його наукового пізнання, философское учение, настаивающее на ограниченности познавательных возможностей разума, мышления и признающее основным родом познания интуицию, чувство, инстинкт и т.п.

21б. Світогляд, типи, х-тер. Світогляд – с-ма знань, переконань, ціннісних орієнтацій, моральних настанов, які має кожна людина.

Міфологічний: Міфологічній формі світогляду притаманне ототожнення природних сил з людськими, одухотворення їх. Для міфологічного світогляду характерним є усвідомлення роду як колективної особи, переконаної у наявності спільного предка — то­тема. Оскільки міфологічний світогляд антропоморфний, то неминуче одухотворення усього сущого, олюднення природи. Люди мають образну картину світу, є віра в магію, надприродну силу речей. Релігійний: Релігія є більш пізньою та зрілою формою світогляду людства. В релігійній свідомості вже чітко розділяються суб'єкт і об'єкт,світ роздвоюється на духовний та тілесний, земний і небесний, природний і надприродний. Є єдиний Бог, а людина – раб Божий. Основні релігії – буддизм, християнство, іслам. Науковий: Все більша доля розуму у вирішенні проблем. Науковий світогляд – це інтелектуальна спроба вирішити сутність природи, людини. Філософський: Філософія як світогляд є системою найбільш загальних поглядів на світ, природу, суспільство, людину, пізнання. Філософія як світогляд теоретично обґрунтовує свої положення і висновки, основні принципи соціально-політичної, наукової, моральної, естетичної діяльності людини, тобто освоює світ як духовно (теоретично), так і практично, спроба проникнути в сутність речей.

22б. Чому Ф.- теоретична серцевина світогляду? Синтезує розпорошені узагальнені знання про людину, відношення людини до світу, про явища і предмети.

23б. Проблема буття в античності.

Питання про те, як все існує, яке його буття, розглядаються в онтології. Онтологія — це вчення про світ,суще, шукає те загальне, що є у всіх явищ. Парменід перший визначив буття (це все те, що існує), написав «Про природу речей». Парменід виходить з того, що існує тотожність буття і думки, і приходить до висновку,що небуття не існує. Небуття існує – небуття стає буттям. В пізньоант. Філ. Почин.дослідження небуття. Демокріт: світ скл.з атомів і порожнечі. П. – небуття, бо там ще нічого не встановлено. Небуття визнає Арістотель. Небуття у А. – це буття у можливості, потенційне, невизначене. Є взаємозвязок між б. І н. Вводить поняття ніщо і дещо. Ніщо переходить у дещо, дещо – не вічне, переходить у ніщо...життя –рухливе.

24б. Буття в нім.клас.філ.

Буття – мінливе, рухливе, не тільки річ, явище, але й процес, станвлення й перехід. Гегель – є потенційне б. І актуальне. Буття – це процес становлення, переходу потенційного в актуальне. За Гегелем, світ створює і над світом панує абсолютна ідея, яка вкорінює себе в різних формах свого буття. Основний принцип гегельської філософії тотожність буття і мислення. Абсолютна ідея має закони свого існування: 1) закон переходу кількісних змін у якісні та навпаки, 2) закон єдності і боротьби протилежностей, 3) закон заперечення заперечення. Емануїл Кант визначає об’єктивне існування природи. Життя залежить від почуття, розсуди, розуму. Основна робота «Критика практичного розуму» - критика здатності суджень, чистого розуму.

Б. Рух як атрибут буття.

Рух — це найважливіший атрибут буття, спосіб її існування. Рух включає в себе всі процеси у природі і суспільстві. У загальному випадку рух — це будь,-яка зміна, будь-яка взаємодія матеріальних об'єктів, зміна їх станів. У світі немає матерії без руху, як нема і руху без матерії. Тому рух вважається абсолютним, на той час як спокій —. відносним: спокій —.це лише один із моментів руху, відсутність певного виду руху. Тіло, що перебуває у стані спокою відносно Землі, рухається відносно Сонця. Рух виявляється у багатьох формах. Форми руху ( за Енгельсом) (мехінічна, фізична, хімічна, біологічна, соціальна). Критерії цієї класифікації- носії руху. Основні правила існування форм руху: 1) діляться на нижчі і вищі(біологічні і соціальні). 2) вищі форми включають в себе всі нижчі. 3) вищі форми руху не зводяться до суми нижчих. В процесі розвитку матерії з'являються якісно нові і більш складні форми руху. Саме особливості форм руху зумовлюють властивості предметів і явищ матеріального світу, його структурну організацію. Кількість форм руху безкінечна, рух невичерпний за своєю багатоманітністю.

26б. Рух і розвиток.

Рух — це найважливіший атрибут буття, спосіб її існування. Рух включає в себе всі процеси у природі і суспільстві. У загальному випадку рух — це будь,-яка зміна, будь-яка взаємодія матеріальних об'єктів, зміна їх станів. У світі немає матерії без руху, як нема і руху без матерії. Тому рух вважається абсолютним, на той час як спокій —. відносним: спокій —.це лише один із моментів руху, відсутність певного виду руху. Тіло, що перебуває у стані спокою відносно Землі, рухається відносно Сонця. Рух виявляється у багатьох формах. Форми руху ( за Енгельсом) (мехінічна, фізична, хімічна, біологічна, соціальна). Критерії цієї класифікації- носії руху. Основні правила існування форм руху: 1) діляться на нижчі і вищі(біологічні і соціальні). 2) вищі форми включають в себе всі нижчі. 3) вищі форми руху не зводяться до суми нижчих. В процесі розвитку матерії з'являються якісно нові і більш складні форми руху. Саме особливості форм руху зумовлюють властивості предметів і явищ матеріального світу, його структурну організацію. Кількість форм руху безкінечна, рух невичерпний за своєю багатоманітністю. Розвиток — рух, який має певний напрямок, закономірний і необоротний, це зміна матеріального та духовного світу, його перехід від старого до нового. Це рух скерований, закономірний і незворотній. Розвиток - це перехід до більш високого рівня організації. Саморозвиток світу виростає з саморуху матерії. Саморух відображає зміну світу під дією внутрішніх суперечностей. Прогрес- висхідний розвиток- від старого до нового, регрес- зворотній напрямок від старого до нового, але при цьому руйнуються попередні стадії розвитку.

27б. Внесок античної філософії.

Грецька філософія вважається материнською по відношенню до всіх наступних. Основними представниками античної філософії вважаються: Фалес, Геракліт, Демокрит ( закладає ідею атомної системи світу), Платон (перший з античних філософів, чиї праці збереглися. Учень Сократа, Платон у 397 p. до н.е. заснував у Афінах філософську школу, відому під назвою Академія (тому що вона розташовувалася в парку, присвяченому міфічному героєві Академу). Свої праці він писав у вигляді діалогів — "Учта", Гіппій Більший", Торгій", "Держава" та ін. Платон першим увів у філософію поняття матерії, яке в нього позначає небуття, ніщо. Матерія — це те, чого не існує. Завдяки введенню даного поняття йому вдається узгодити в своїй теорії існуючу реальність з тією, яка була до неї. Вживаючи поняття "матерія", Платон утримує в свідомості принцип, відкритий Гераклітом: "З нічого може виникнути лише ніщо"), Аристотель (У 17-річному віці прибув до Афін, став учнем Платона. Згодом він стає учителем сина македонського царя Філіпа II Александра. Його роботи — "Метафізика", "Топіка", "Етика Нікомаха", трактат "Про душу" та інші. Арістотель визнається першим, хто здійснив систематичне дослідження праць попередніх мислителів. Тому його називають пер-шотворцем історії філософії. Найбільшу частину своїх праць він присвячує проблемам метафізики — науки про суще. . Тоді ж складається основне питання філософії: відношення свідомості до буття, що мало на меті визначити що ж було первинним: буття чи свідомість. Матеріалізм визначав первинність буття по відношенню до свідомості; ідеалізм – первинність свідомості до буття а дуалізм первинність не визначає.

28б. Гуманісти Відродження.

Відродження – перехідна епоха, і цим значною мірою пояснюється чимало її специфічних рис і насамперед та, завдяки якій майже синонімічною назвою для епохи стає слово «гуманізм». Поняття "гуманізм" (лат. humanism — людяний, людсь­кий) у філософській літературі вживається у двох значен­нях. В широкому — це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність, у більш вузькому — це прогресивна течія західноєвропейської культури епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності і розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей. Носіями нового світогляду були люди різного соціаль­ного стану, насамперед городяни, які вивчали філософію, а також поети, художники. Об'єктом їхнього вивчення стала людина, усе людське. Звідси і назва цих діячів — гуманісти. Якщо середньовіччя можна назвати епохою релігійною, то Відродження — епохою художньо-естетичною. Адже саме за допомогою мистецтва змальовується розмаїтий світ людського почуття та його величезна цінність. Саме людина з й тілесністю почуття вперше в епоху Відродження усвідомлюється і змальовується такою, якою вона є насправді: не носієм гріховності, а як вища цінність і онтологічна реальність. Формується нова самосвідомість людини, її активна життєва позиція, з'являється відчуття особистої сили та таланту. Ідеалом людини епохи Відродження є її різнобічна діяльність. Виникає тип культурного, гуманістичного індивідуалізму, який орієнтується не на практичну економічну діяльність (буржуазний індивідуалізм), а на культуру.

29б. Підходи до пізнання Нового часу.

Емпіризм- підхід до пізнання предметів і явищ, який заснований на чуттєвому досвіді, експерименті. Започаткований Ф. Беконом. Провідним методом пізнання світу проголошено індукцію( хід думки при пізнанні предмета, явища, коли роздуми йдуть від одиничного до загального) Бекон попереджав про ідоли, що заважають на шляху до пізнання: ідол роду( ми народж. з обмеженими можливостями пізнання), ідол печери( середовище, в якому виховувалася людина, накладає відбиток на те, що вона може знати), ідол ярмарку( людина може набути хибні знання від інших людей), ідол театру( чийсь авторитет перешкоджає здобувати знання)До того ж розум має недолік- нехтування досвідом. Вихід- в очищенні розуму, корегуванні його діяльності на основі дослідів, перевірки ідей практикою. Раціоналізм- метод пізнання, коли головним вважається розум, а не почуття. Представники – Рене Декарт, Б. Спіноза. Декарт вважав мислення атрибутом людини як розумної істоти. Основним методом вваж. дедукцію( хід думки при пізнанні предмета, явища, клои роздуми йдуть від загального до одиничного)Декарт сформулював завдання філософії-вироблення наукового методу мислення. Необхідно досліджувати першопричини, пізнати себе. Висунув 4 вимоги для тих, хто щось пізнає: прозорість( те, що ви відкрили, не повинно викликати жодних сумнівів), важке питання розкласти на декілька простих і вирішувати їх по черзі, мислити і пізнавати від в порядку простого до складного, повноцінність викладу( не пропускати нічого, щоб не пропустити важливого) Б. Спіноза- удосконалення розуму, прагнення розумного життя. У Спінози Бог знаходиться у самій природі, як субстанція, що є нескінченною і має розум своїм атрибутом. Розумне ( людина) може пізнати розумне( природу) Закони природи є проявом причинного зв» язку. Природа є причиною самої себе. Сенс філософії- в розумному сприйнятті світу і місця людини в ньому.

30б. Закон переходу кількісних в якісні.

Закон переходу кількісних змін в якісні і зворотньо, який розкриває механізми розвитку, тобто яким чином відбувається розвиток. Два види переходу – вибух (стара якість миттєво замінюється новою – революція) і еволюція (елементи старої якості поступово витісняються новими). Щоб з'ясувати суть закону взаємного переходу кількісних змін у якісні, його прояви й діяння, необхідно розкрити зміст таких категорій, як якість, кількість, властивість, міра, стрибок. Якість — це тотожна буттю визначеність. Якщо річ втрачає визначеність, то вона втрачає і свою якість. Однак таке визначення ще не дає повного уявлення про якість речі. Розрізняють якість як безпосередню визначеність, що сприймається органами відчуттів, і якість як сукупність суттєвих властивостей речі, що сприймається опосередковано через мислення, абстрагування. Кількість — філософська категорія, що відображає такі параметри речі, явища чи процесу, як число, величина, обсяг, вага, розміри, темп руху, температура тощо.

31б. Єдності і б-би протилежностей.

Закон єдності і боротьби протилежностей посідає в матеріалістичній діалектиці особливе центральне місце як закон, що розкриває джерело розвитку, рушійні сили, тобто за рахунок чого відбуваються ці зміни. Зважаючи на світоглядне, методологічне і практичне значення закону єдності і боротьби протилежностей, філософи вважають його «ядром» діалектики. Протилежності — це взаємозв'язані сторони єдиного,. які одночасно покладають і виключають одна одну, знаходяться у відношенні єдності і «боротьби»; єдність протилежностей—це їх взаємна приналежність до однієї і тієї ж суті, їх взаємопокладання, взаємопроникнення, нероздільність; боротьба протилежностей—це процес їх взаємови-ключення у рамках єдності, конкретний механізм якого визначається природою явища, що розвивається; суперечність—це відношення протилежностей як сторін єдиного цілого. Суть його в тому, що сторони, які взаємовиключають одна одну, не можуть існувати одна без одної. Взаємини між протилежностями називаються протиріччями.

б. Закон заперечення заперечення.

Закон заперечення заперечення розкриває направленість (напрямок) розвитку: від старого до нового, від нового до новітнього, а потім робить начебто поворот до старого, при цьому зберігається можливість подальшого розвитку за рахунок збереження позитивних можливостей старого. . У природі прикладом такого діалектичного заперечення може бути основний біогенетичний закон всього живого. Цей закон формулюється так: онтогенез (індивідуальний розвиток виду) повторює філогенез (розвиток роду). Живий організм, набуваючи нових властивостей рис під впливом зовнішнього середовища, передає їх у спадок своїм нащадкам, які не є копією предків, але й не є чимось зовсім відмінним від них, вони повторюють їх на вищому ступені розвитку, вищій основі, набуваючи нових рис, передаючи їх у генотип свого роду. Теза – така форма думки (судження) в якій щось стверджується. Антитеза – заперечення тези перетворення її на свою протилежність. Синтез – в свою чергу заперечує антитезу, стає вихідним моментом наступного руху і об’єднує в собі риси двох попередніх ступенів, повторюючи їх на вищому рівні.

33б. Осн.категорії діалектики.

Діалектика – це теорія філософії, яка виходить із принципів взаємозв’язку і взаємоумовленості явищ. Із принципу всезагального розвитку, джерелом якого є боротьба протилежностей. Категорія – це поняття, що відображує найбільш загальні риси і взаємовідносини предметів і явищ. Арістотель закладає першу систему категорій: Причина і наслідок (явище чи група, які взаємодіють між собою, породжує інші. Тобто, явище, яке викликає до життя інші явища, виступає стосовно другого як причина. У свою чергу результатом дії причини є наслідок). Можливість і дійсність(Можливість” і „дійсність”, як і інші категорії діалектики, виводяться з принципу руху й розвитку матеріального світу, оскільки в ньому завжди щось виникає, розривається, а щось відживає свій вік і відмирає. Звідси логічно припустити, що нове спочатку виступає в зародковій, недосконалій формі як можливість. Тому розвиток і є, власне, процесом перетворення можливості в дійсність. Отже, категорії „можливість” і „дійсність” є відображенням у нашій свідомості цих сторін об’єктивного процесу. Необхідність і випадковість(Необхідність визначає те, що закономірно випливає з внутрішнього, суттєвого зв’язку предметів, процесів та явищ, що обумовлено усім попереднім розвитком і внаслідок цього настає чи повинно настати. Випадковість виражає те, що випливає із зовнішніх зв’язків між явищами. Сутність і явище(процес пізнання дійсності починається саме з вивчення явищ і далі йде до розкриття їх сутності. Під явищем ми розуміємо зовнішню сторону об’єктивної реальності, яка безпосередньо дається нашим органам чуття. Об’єктивна дійсність має і внутрішню сторону, недоступну для її прямого сприймання органами чуттів. Ця сторона дійсності називається сутністю. Вона є як внутрішній, повторюваний і відносно тривалий зв’язок речей і явищ. Це внутрішня основа явищ, загальне і повторюване в них. Явище ж є виявленням (проявом) сутності. Отже, сутність — це внутрішня природа, внутрішній спосіб існування предметів і явищ дійсності, основне відношення, що існує в предметі й між предметами, внутрішня суперечність — тобто те, що являє собою джерело руху й розвитку предмета чи предметів. Явище — це зовнішня, більш рухома сторона об’єктивної дійсності, яка є формою вираження сутності. Форма і зміст(Зміст — це сукупність елементів, процесів, зв’язків, притаманних певному предмету чи явищу. Форма є вираженням змісту, його обумовленням. Це внутрішня та зовнішня організація змісту, спосіб його існування, який має певну визначеність, стабільність і самостійність. Згідно з діалектикою, „зміст” і „форма”перебувають в органічній єдності, є співвідносними поняттями, які відображають дві взаємозалежні, суперечливі сторони буття предмета, явища, процесу.

34б. Функції філософії.

Світоглядна функція полягає у тому, що, опановуючи філософію, людина відтворює певний погляд на світ. Характер її уявлень про світ сприяє визначенню певної мети. Їх узагальнення створює загальний життєвий план, формує ідеали людини. Світогляд не може бути лише сумою знань. У світогляді відбувається певне ставлення до світу. Світогляд має спрямовувати поведінку, діяльність людини у сфері практики і в пізнанні. Методологічна функція –розробляє заг.обгрунт.окремі і заг.наукові методи пізнання, загальнокультурна (вміння дістатись до глибинної сутності), критична (аналіз знань, характеристика дійсної сутності), прогностична (прогноз явищ наперед), інтегративна (узагальнює висновки окремих спец. Наук, обєднує їх), аксіологічна (інтерепретація теор.положень, оцінка формування с-ми цінностей), гуманістична.

35б. Основні принципи х-стики людини.

Діяльна, розумна, творча, біосоціальна, має свободу вибору, одушевлена, вільна. Людина обирає себе і створює, л-процес витвору, л вибирає долю. Людська діяльність творча, працюючи людина створює себе. Людська діяльністьспрямована на створення нових умов існування людини та суспільства, перетворення навколишнього природного та соціального середовища (включаючи її саму) відповідно з своїми потребамиЛюдська діяльність відтворює матеріальні умови суспільного життя, перетворює зовнішню природу у другу природу - неорганічне тіло суспільної людини. Основними видами діяльності, що забезпечують існування суспільства як системи, виступають матеріально-практична і духовно-практична діяльність. Виникає художня діяльність, найповніше втілювана в мистецтві, збагачує людську життєдіяльність емоційно-естетичним ставленням до світу; моральна діяльність формує в людині норми поведінки.Йохан Гейзінга (1872-1945) відомий своєю роботою "Homo ludens" ("Человек играющий"), в якій захищає тезис про ігровий характер культури.. Гра старша за культуру, гра передує культурі, гра творить культуру - такий лейтмотив концепції Гейзінга. Гра - це культурно-історична універсалія. Як суспільний імпульс, гра здавна заповнювала життя і примушувала рости форми архаїчної культури. Дух, формуючий мову, щоразу перестрибував, граючи з рівня матеріального на рівень думки. Культ переріс в священну гру. Поезія народилася у грі і стала жити завдяки ігровим формам. Музика и танець були грою. Мудрість і знання знаходили своє вираження в освячених змаганнях. Право виділилося із звичаїв соціальної гри. На ігровых формах базувалися залагоджування суперечок за допомогою зброї і умовності аристократичного життя. Гейзінг переконаний, що культура в її найдавніших формах "граеться".

36б. Біосоціальне в людині.

Сутнісні риси людини не є сталою данністю при народженні. Вони набуваються людиною у процесі її життєдіяльності, через взаємозв'язок із зовнішнім предметним світом. Філософська традиція, започаткована С. Керкегором і К. Марксом і згодом підтримана В. Джемсом, А. Бергсоном і Т. Тейяром де Шарденом, розглядає людину як таку, що сама формує себе, творить сама себе, тобто набуває сутності. Тобто людина не є розумною істотою, а стає нею, як і свідомо творчою, соціальною, такою, що володіє мовленням, формує власну духовність. Ці властивості не виникають на порожньому місці, хоча й під соціальним впливом. Біологічне в людині — людський організм з його структурами і функціями, специфічною для людини нейрофізіологічною організацією і властивою їй вищою нервовою діяльністю. Це сукупність загальних суттєвих ознак і властивостей людей як виду. Особливостями людського організму є: пряма хода на двох ногах, розмаїття функцій рук, бінокулярний (стереоскопічний) зір, великий мозок (наявність глибоких звивин на мозку істотно визначає розумові здібності людини). Біологічні особливості людини передаються від покоління до покоління, записані в генетичній програмі, яку репрезентують молекули ДНК. людина, ставши істотою соціальною, не позбулася біологічної індивідуальності. Хоч які були б соціальні умови, і вони не можуть усунути генетичної різноякісності людей згідно з хромосомною теорією спадковості. Отже, якість людини, її здібності у загальному вимірі є результатом поєднання трьох факторів: біологічного (задатків), соціального (соціальне середовище і виховання) і психічного (внутрішнє «Я» людини, її воля тощо). Тобто людина підпорядкована як законам живої природи, так і суспільним законам, законам власної цілісності. Людина не існує поза суспільством, але її немає і без особливого роду природних якостей.соціальність буває різною, може набувати й нелюдських форм, здатна навіть вбити людину, яка її створює і відтворює, або перетворити людину на «гвинтик», «мурашку» суспільної організації. Та за будь-яких обставин новонароджена людина стає людиною тільки за умови своєчасного проходження певного періоду соціалізації. Якою вона буде — доброю чи злою, байдужою чи співчутливою, щедрою чи жадібною — залежить від якості соціального середовища.