Озуміння частин веде до розуміння цілого, а розуміння цілого сприяє розумінню частин.
Коли ми починаємо читати, то не можемо охопити все ціле твору відразу. Ми рухаємося в процесі розуміння: сприймаємо частину і передбачаємо , що вона є частиною цілого, яке ми ще не бачимо. Ми додаємо цю першу частину до уявного цілого, і так далі. Коли ми доходимо до кінця твору, то наше уявне ціле заповнюється реально усвідомленими частинами (наче складаємо мозаїку). Але якщо у свідомості з’явилося реальне розуміння цілого, то окрема частина твору тепер проектується не на уявне ціле, а на реально зрозуміле.
Герменевтика як наука народжується пізніше, ніж працює Ав. Блажений. В його часи герменевтика називається екзегетика (наука про розуміння біблійного тексту). А власне герменевтика як наука з’являється тоді, коли з’являються науки, не раніше Декарта. Основоположник наукової герменевтики був нім вчений Ернест Шлейєрмахер (1768-1834 рр). шлейєрмахер був філософом і створив загальну теорію герменевтики. Йому вдалося зробити багато чого. Шлейєрмахер виходив з того, для того, щоб створити загальну теорію розуміння, треба розібратися зі свідомістю. З його точки зору найважливіше для розуміння – це проникнення або вживання в свідомість автора. Це потрібно тому, що між свідомістю автора і свідомістю інтерпретатора існує «дистанція». Цю дистанцію треба подолати, занурившись в свідомість автора. Якщо дистанція буде подолана, то ми зрозуміємо твір краще, ніж розуміє сам автор. Для того, щоб подолати дистанцію, Шлейєермахер запропонував біографічний метод дослідження. Свідомість, яка породжує твір, має культурну вкоріненість. Тому для вживлення в цю свідомість треба якомога краще вивчити соціокультурні обставини, в яких існувала ця свідомість. Це долання культурної дистанції між інтерпретатором і автором.
Герменевтичне коло – це процес безкінечного уточнення смислів і значень.
Долання культурної дистанції дає можливість зрівняти позиції автора та інтерпретатора, щоб вони були на одній площині.
Вільгельм Дільтей (1833-1911 рр) – внесок в розвиток герменевтики полягає в тому, що Дільтей чітко спозиціонував герменевтику серед інших наук.
Він каже: всі науки поділяються на два типи: про природу і про дух. Про природу – природничі науки (фізика, хімія, біологія, географія), науки про дух – гуманітарні (психологія, історія, філологія, культурологія, психологія). З точки зору Дільтея, науки про природу суттєво відрізняються від наук про дух. Герменевтика – із циклу наук про дух, при чому вона знаходиться в центрі наук про дух (органон наук про дух).
Науковець, який займається дослідженнями об’єкта із сфери наук про природу, має зайняти відсторонену від об’єкта позицію. У зв’язку з цим закономірності, які спостерігатиме такий науковець, будуть об’єктивними і можуть піддаватися верифікації (перевірці). Цінність здобутого таким чином знання в його об’єктивності.
Науки про дух відрізняються тим, що дослідник, який займається гуманітарним дослідженням, не може зайняти таку позицію, яку займає науковець наук про природу. Гуманітарій не може бути відстороненим і повністю об’єктивним по відношенню до свого об’єкта дослідження. Тому що предмет гуманітарних наук народжується завдяки суб’єктивності, діяльності людини як особистості. Такі об’єкти підлягають суб’єктивному тлумаченню, а не об’єктивному пізнанню. Гуманітарій вступає у взаємодію з об’єктом, у якого присутня суб’єктивність, і гуманітарій з нею взаємодіє. Дільтей хоче показати, що герменевтика – це наука, яка дає можливість зрозуміти, як реалізує себе дух (внутрішній світ).
Дільтей дуже цінує філософію та поезію, бо філософія - це міркування заради міркування, а поезія – переживання заради переживання (найвищі форми втілення людського духу).
Дільтей називає герменевтику мистецтвом тлумачення, а не наукою.
Порозуміння або розуміння Іншого – дуже важливе для герменевтики в часи Дільтея. З суб’єктом, який втілився у творі, треба знайти порозуміння.
Ганс Георг Гадамер (1900-) займався філософською та літературною герменевтикою. Внески: міркування щодо долання дистанції між авторем та читачем.
Дистанція між автором і читачем нездоланна. З точки зору Гадамера, її і не потрібно долати. Він вводить поняття «подія традиції». Подію традиції треба відчути, здійснити. Подолати дистанцію неможливо, тому що людина, яка здійснює інтерпретацію, теж знаходиться в соціокультурних обставинах. В процесі долання дистанції (вживання в автора) ми не можемо позбутися досвіду тієї соціокультурної реальності, в якій знаходимося ми. Дистанцію не треба долати в тому сенсі, що для інтерпретатора важливо зрозуміти автора в контексті сучасності, або здійснити «подію традиції» (присутність історії в сучасності). Долати дистанцію не до автора, а автора «запросити» в свою сучасність, аби зрозуміти його в сучасний час.
Гадамер вважає, що дистанцію можливо і неможливо подолати, щоб наблизитися до автора, але сприймати його з погляду сучасності. Розуміти автора на одній площині, але не забуваючи про власні соціокультурні обставини. Дистанція повинна долатися і залишатися одночасно.
Дистанція – це фільтр, який дає можливість відкинути особисте, але зберегти розуміння. Проходить багато років і особистісне втрачається.
Дистанція – це позитивна можливість розуміння. Дає можливість попрацювати і прийти до розуміння. Важливо більше розуміти, чим автор є для нас. Хоча автор звертався же до своїх сучасників, а не до нас. В його словах є щось суб’єктивне, а не індивідуальне.
Рікер «Що таке текст, пояснення і розуміння» (з’ясувати, що таке текст, пояснення і розуміння за книгою)
Основна думка: текст – це перерваний дискурс. Перерваний дискурс: твір являє собою результат діалогу між автором і читачем, при цьому цей дискурс (розмова) є перерваним; хоч у творі беруть участь двоє, вони працюють за правилом «коли говорить один, то інший не реагує, а коли інший – то перший припиняє говорити». Спочатку все каже автор, а потім починає працювати читач. Коли автор говорить, то має на увазі читача. Але читач включається пізніше. Коли автор говорить, то усвідомлює реакцію читачів.
Читач, коли читає, то наче підключається до розмови, яку завершив автор. Читач підключається до діалогу і реагує на сказане автором, то відновлює перерваний дискурс. «В той момент, коли я читаю, то розумію, що хоч це було сказано давно, але говориться саме зараз саме мені».
Пояснення і розуміння – мають місце у свідомості, є двома формами інтерпретації.
Твори передбачають розуміння (науки про дух).
Пояснення – це операція, яку здійснюють в науках про природу, воно передбачає відстороненість та об’єктивність.
Твори передбачають розуміння чи і пояснення? Рікер: а чи повністю вони виключають пояснення? В процесі розуміння ми привласнюємо твір (що це означає?). найвищою точкою розуміння є самоінтерпретація (саморозуміння) – що це і чому так вважає Рікер?
4.04.2014
Основне завдання герменевтики – витлумачення смислу і змісту твору. Розвиток герменевтики додає нові уявлення про інтерпретатора або твір, які ведуться до покращення витлумачення. Задача інтерпретатора – знайти, відкрити реальну повноту і єдність значення всіх елементів, репрезентованих автором у творі.
Герменевтичне коло: неуспіх використання правила герменевтичного кола має місце тоді, коли, завдяки розумінню цілого, частини не стають зрозумілішими.
Дослідженні твору, що виходить з уявлень про те, що твір виникає і реалізується в процесі контакту з читачем. Основний предмет дослідження рецептивної естетики – це рецепція. З точки зору естетики, сприймання і розуміння завжди мають конкретно історичний характер, задаються читачем.
Рецептивна естетика виникає в середині 20 ст. (60-70 рр. – активний розвиток). Назва: Константська школа, Школа реакції читача або рецептивна естетика.
Рецептивна естеткиа – це критична реакція на іманентний аналіз твору.
З точки зору структуралізму твір – це замкнена система. В ній існують внутрішні правила, вони дуже чіткі, і науковець повинен ці правила витлумачити, розкрити. Лотман казав: будова твору подібна до кристалічної решітки. Іманентний аналіз (аналіз структури твору) – з його точки зору твір самодостатній і автономний.
Твір – це продукт історичної ситуації, який напряму залежить від читача.
Зазвичай наука для аналізу вибирає найбільш яскраві об’єкти дослідження, а рецептвина естетика має інші критерії – твори, які привертають найбільшу увагу, гідні аналізу. Розважальна література, комікси, література 2-го порядку – саме вона підлягає аналізу з точки зору рецептивної естетики. Завдяки аналізу таких об’єктів, рецептивна естетика зосереджує увагу на поведінці читача, його роботі (що відбувається в свідомості аудиторії).
Реакції читача і є способом існування твору, твір живий в реакціях читача (з точки зору рецептивної естетики). Якщо читач постійно змінюється і читає одні й ті ж твори, то реакції будуть різними.
Інгарден «Про пізнання літературного твору», закладає основи рецептивної естетики. Був представником філософської школи феноменології.
В феноменології основоположне уявлення про інтенційні об’єкти, до них належить мистецтво.
Представники школи рецептивної естетики: Ганс Роберт Яусс, Вольфганг Ізер.
Рецептивна естетика вводить ряд нових термінів. Зокрема, це актуалізація, конкретизація, горизонт очікування, реконструкція, естетичний досвід.
Твір має конкретній історичні умови реалізації в читацьких реакціях, в аналізі твору треба враховувати цей чинник.
Завдяки читачеві долається протиріччя соціально-історичного і формально-естетичного аналізу.
Структуралізм: є сенс дослідувати масову літературу один раз, а романну форму – безкінечно. Рецептивна естетика: те, що читач вибирає для себе певний твір, то це знімає протиріччя між соціально-історичним і формально-естетичним. Досліджується те, що вибирає читач.
Дослідження твору допускає асистематичність. Тобто оскільки читач – категорія соціально-історична, його поведінка обумовлена вкоріненістю в соціумі, то заздалегідь продумати інструментарій, за допомогою якого досліджуватиметься його поведінка. Зміна обставин веде до зміни методу дослідження.
Рецептивна естетика не має абсолютних законів, які регламентують життя літератури. А стосунки твір-читач завжди будуть іншими, різними. В зв’язку з цим література попередніх епох потребує перегляду та ревізії з точки зору нового естетичного досвіду.
Актуалізація – оживлення, опредмечення; стикаючись у творі з якоюсь деталлю (пейзаж, портрет, подія), читач цю деталь оживлює, а точніше починає чути, бачити, відчувати на смак, запах і дотик. Процес оживлення відбувається індивідуально. Один краще актуалізує зорові образи, інший – слухові, і т.д. Найчастіше актуалізуються зорові образи, найважче – смакові. Є такі іноді вимоги до актуалізації, що перевищують можливості читача. Такий твір буде закритим для актуалізації для цього конкретного читача. Парадокс актуалізації полягає в тому, що найбільш яскраві актуалізації викликаються незвершеним описом. Найчастіше наші актуалізації тяжіють до стереотипності. Якщо ми вчимося читати повільно, актуалізуючи крок за кроком те, що пропонує автор, ми розкриває багаті і яскраві світи.
Конкретизація – процес заповнення пустих місць в структурі твору. У творі про будь-яке явище, процес чи предмет щось сказано, але яким би розгорнутим чи вузьким не був опис, про нього щось сказано, а щось – ні. Те, що не сказано, це пусте місце. Здійснює конкретизацію читач, виходячи із особистих уявлень. Рецептивна естетика розрізняє 4 типи конкретизації: наївне сприймання (коли пусті місця заповнюються особистим життєвим досвідом), політична або релігійна (конкретизація з позиції пропаганди), наукова (заповнює пусті місця, виходячи з уявлень про розвиток літератури), естетична (найоптимальніша; коли читач працює самостійно, але відчуває імпульси, які надає йому твір).
Горизонт очікування – є горизонт очікування твору (постійний) і читача (змінний). Горизонт очікування читача – весь комплекс габітусу: всі уявлення, картина світу, життєвий досвід, освіта тощо; протягом життя він змінюється. Горизонт очікування твору – це комплекс уявлень, картини світу, досвіду тощо, які закладаються у твір з точки зору уявлень про майбутнього читача.
Кулінаризація літератури – з точки зору Яусса, класика - це ті твори, які відстоялися, але час дає можливість побачити їхній потужний потенціал. Ця дистанція, яка відділяє від моменту появи такого твору, демонструє, що естетичний досвід суттєво змінився. Для того, щоб класичний твір приносив задоволення, ніс нову інформацію, залишався цікавим, ми повинні робити над собою значні зусилля. А наш горизонт очікування не завжди налаштовує на такі дії. Ми зводимо зміст твору до декількох адекватних нашому горизонту очікування ідей, і замість класичного твору, отримуємо кулінарний.