Творча» інтуїція а. бергсона

• Ірраціоналістичну традицію «філософії життя» продовжує інтуїтивізм французького філософа Анрі Бергсона (1859-1941 рр.). Він розуміє життя в космологічному плані. В основі всього перебуває творчий порив, розгортання життєвого процесу, потік безперервних якісних змін, творіння, тривалість, тлінність. Осмислюваний у науці, цей творчий процес, вважає Бергсон, обрубується, розбивається на окремі стадії, начебто передбачені, а в результаті замість тривалості отримуємо щось безжиттєве. Вихід - в інтуїції. Його інтуїтивізм - складна суперечлива теорія, в якій інтуїція трактується не як один з можливих етапів у процесі пізнання дійсності, а як основний, нічим не обмежений, нічим не визначений шлях проникнення в таємниці світу. Своєрідним фундаментом, на якому будується інтуїтивізм, є вчення про інстинкт та інтелект Інтуїція не виступає першорядним компонентом теорії, а з' являється на одному з етапів розгортання логічної структури теорії Бергсона. Цим філософ прагне підкреслити динамічність пізнання, яке здатне ускладнюватись, видозмінюватися, здобувати нові форми. Разом з тим це прагнення залишається тільки декларацією, оскільки по суті інстинкт та інтелект - це допоміжні категорії, необхідні Бергсону як фундамент, на якому поступово виникає «велика і світла побудова - інтуїція».

• Вчення про інтелект та інстинкт приводить Бергсона до проголошення визначальної ролі інтуїції в людському житті. Однією з основних рис інтуїції є зв'язок з інстинктом і з несвідомим психічним Інтуїція у Бергсона — це і є інстинкт, але такий, що усвідомлює себе, здатний розмірковувати про предмет. Прийшовши до цього висновку, Бергсон замінює в теорії пізнання інстинктивну форму пізнання інтуїтивною, вважаючи останнє поняття ширшим, глибшим, здатним розкрити таємниці життя, ввести «всередину самого життя».

Характерною рисою інтуїції Бергсон називає здатність здійснювати абсолютне пізнання, не користуючись зовнішнім впливом, без допомоги понять і уявлень людини, які сформувались раніше. Роль і значення інтуїції в процесі пізнання, в процесі усвідомлення внутрішнього сенсу речей, за

Бергсоном, важко переоцінити. Не існує жодної галузі знання, жодної «системи», діяльність якої б «не оживлялась інтуїцією». Більше того, філософ стверджує, що в кожній системі інтуїція - «те, що є кращим за саму систему і що її переживе ».

Для доведення такої високої оцінки інтуїції Бергсон звертається до сфери естетичного сприйняття людиною дійсності, існу

«Роль філософії - виправляти насильство над природними здібностями інтелекту. І тому справжня формула дійсності вченості така: філософствувати -означає повернути в зворотний бік звичайний напрямок роботи думки».

А. Бергсон

вання якої можливе лише завдяки інтуїтивній формі пізнання. Наше пізнання назавжди залишилося б поверхневим, якби не «естетична інтуїція», яка дає людині можливість не тільки бачити світ, але й схоплювати «задум життя»,

«Естетична інтуїція» обумовлює існування творчості як акту осягнення внутрішнього змісту предметів. Підкреслюючи якісну винятковість естетичного пізнання, Бергсон приходить до ідеї про виняткову роль творчості, а потім до ідеї про виняткову роль художника, який здійснює творчий процес.

Художники, на думку Бергсона, - це «найдосконаліші істоти», які, не користуючись роздумами, узагальненнями, все пізнають інтуїтивно. їхня елітарність ґрунтується на особливих якостях фантазії, своєрідному баченні світу, здатності інтуїтивно осягати найпотаємніші думки та почуття людей.

У своїй філософії «антиінтелектуального інтуїтивізму» Бергсон послідовно проводить думку, що мистецтво - «чисте і незацікавлене» - це не тільки відмова від життя, не тільки повернення до «нештучної природи», а й «розрив з суспільством». Не може бути і мови про зв'язок художника з суспільством, про його залежність від суспільства.

• Інтуїтивістська концепція Бергсона мала великий вплив на теорію та практику західного мистецтва. Це стосується насамперед тих напрямів у різних видах мистецтва, які абсолютизують алогізм творчого процесу, акцентують увагу на його повній непередбачуваності.

ПСИХОАНАЛІЗ 3. ФРЕЙДА

• Ірраціоналістичні тенденції «філософії життя» продовжує та поглиблює психоаналітична філософія. її емпіричною базою став психоаналіз, який виник у рамках психіатрії як своєрідний підхід до лікування неврозів методом катарсису, або самоочищення. Основоположником психоаналізу є австрійський лікар-психопатолог і психіатр Зигмунд Фрейд (1856-1939 рр.). Народився він у Моравії (Чехія), в колишній Австро-Угорській імперії. Майже все життя прожив у Відні, де закінчив спочатку гімназію, а потім медичний факультет Віденського університету. Фрейд розпочав свою наукову діяльність як фахівець з фізіології та неврології, але тяжке матеріальне становище змусило залишити «чисту науку». Він став лікарем-психіатром і з'ясував, що знання анатомії та фізіології практично нічим не можуть допомогти при лікуванні неврозів Упродовж 1885-1886 рр. стажувався в Парижі, у клініці знаменитого Шарко. У 1899 р. виходить з друку фундаментальна праця «Тлумачення сновидінь», яка й досі є «біблією» психоаналізу. Згодом з'являється багато книг і статей Фрейда з найрізноманітніших проблем медичної психології. У 1938 р. після об'єднання Австрії з гітлерівською Німеччиною Фрейд і його сім'я як євреї переслідувалися, він змушений був емігрувати до Англії, де й помер у 1939 р. Найважливіші праці Фрейда: «Тотем і табу», «Я і Воно», «Психологія мас і аналіз людського Я», «Незадоволення культурою».

• До Фрейда класична психологія вивчала прояви свідомості у здорової людини. Як психопатолог, вивчаючи характер і причини неврозів, Фрейд наштовхнувся на ділянку людської психіки, яка раніше не вивчалась, але мала велике значення для життєдіяльності людини, - це «несвідоме». На думку Фрейда, більшість наших бажань і прагнень несвідомі. У сновидіннях, гіпнотичних станах, у фактах нашої поведінки: описках, обмовках, неправильних рухах тощо - знаходить вираження «несвідоме». Людська психіка, за Фрейдом, - структура з трьома головними рівнями: несвідоме, підсвідоме і свідоме. Створена Фрейдом модель особистості виступає як комбінація трьох головних інстанцій. «Воно» (id) - глибинний пласт несвідомих нахилів, сукупність інстинктивних потягів, основа діяльності індивідів; «Я» (Ego) - сфера свідомого, яке відділилося від «Воно» в процесі еволюції з метою адаптації до зовнішнього середовища, посередник між «Воно» і «зовнішнім світом». «Над-Я» (Super ego) 3являється в момент виникнення людського суспільства, воно, немовби вища істота в людині, включає засвоєні індивідом соціально значущі норми і заповіді, соціальні заборони влади, батьків і авторитетів. Ця психічна інстанція успадковується й актуалізується у відносинах зі своїми батьками в психіці кожної людини. «Над-Я» одержує енергію від інстинктивних прагнень, разом з тим «Над-Я» — саме та інстанція, яка пригнічує інстинктивні потяги, жорстко обмежує та спрямовує діяльність «Я». На думку Фрейда, глибинний пласт людської психіки функціонує на основі природних інстинктів, «первісних прагнень» з метою одержання найбільшого задоволення. Основою первісних потягів виступають сексуальні нахили, які Фрейд називає «лібідо» (прагнення, бажання, пристрасть). Пізніше висувається гіпотеза, що діяльність людини обумовлюється наявністю як біологічних, так і соціальних прагнень, в яких домінуючу роль відіграють так звані «інстинкт життя» — «ерос» та «інстинкт смерті» — «танатос».

На основі концепції несвідомого Фрейд визначає таке важливе положення психоаналізу, як вчення про дитячу сексуальність, або «комплекс Едіпа», в якому «збігаються початок релігії, моральності, суспільства та мистецтва». Джерелом «комплексу Едіпа» став давньогрецький міф про фіванського царя Едіпа - сина царя Фів Лая та Іокасти.

Посилаючись на міф, Фрейд стверджує, що у відносинах Едіпа та його матері розкривається споконвічна людська трагедія сексуального потягу сина до матері. Фрейд робить цікаве дослідження про Достоєвського. Відомо, що великий письменник страждав від епілепсії, напади якої почалися ще в юності, відразу після вбивства селянами його батька-нелюда, припинилися на каторзі і знову відновилися після неї. Висновок: напади - кара за несвідоме чи, може, свідоме бажання смерті батькові, який знущався з матері І це бажання матеріалізувалось у вбивстві батька селянами. У Сибіру Достоєвський у цьому покаранні не мав потреби, оскільки одержав кару від царя як заслужену за свій гріх щодо батька, а потім напади хвороби знову відновилися. Замість самопокарання Достоєвський дав себе покарати заступникові батька

Пізніше формується протилежний варіант «комплексу Едіпа » - сексуальний потяг дочки до батька («комплекс Електри»). За давньогрецьким міфом, Електра була донькою царя Агамемнона та Клітемнестри. Коли Агамемнон пішов на Троянську війну, Клітемнестру спокусив Егісф, ворог Агамемнона, і намагався вбити Ореста, брата Електри, якого вона врятувала Після повернення Агамемнона з Трої за допомогою обману Егісфові вдалося його вбити, але Електра допомагає Оресту вбити Егісфа та Клітемнестру, помстившись таким чином за батька

Одне з важливих понять у теорії Фрейда - «витіснення» (пригніченість, репресія). Це процес переміщення небажаних уявлень у сферу несвідомого. Оскільки уявлення, які витісняються, зберігають усю свою енергію, вони прагнуть повернутися до свідомості, яка чинить опір. Виходячи з цього, Фрейд вводить поняття «сублімації», що являє собою процес, який веде до розрядки енергії інстинктів у неінстинктивних формах поведінки. Цей процес включає переміщення енергії від об'єкта інстинктивних прагнень до об'єктів іншого роду; трансформацію емоцій, які супроводжують діяльність (десексуалізація, дезагресифікація); звільнення діяльності від диктату інстинктів; перетворення діянь на соціально допустиму форму. За допомогою поняття «сублімація» Фрейд намагається вивести вищі психічні функції з нижчих, пояснити такі явища, як наукова діяльність, художня творчість, філософське пізнання істини тощо. На його думку, внутрішні психічні конфлікти, дитячі комплекси, невротичні симптоми перетворюються на художню творчість. «Сублімація», з точки зору психоаналізу, - один з найкращих засобів вирішення психічних конфліктів, які в противному разі призвели б до неврозу.

Фрейд вважав, що психоаналіз може бути використаний для пояснення і врегулювання суспільних процесів. Зокрема, людина може оволодіти своїми інстинктами, пристрастями і свідомо керувати ними в реальному житті. Завдання психоаналізу, на його думку, якраз і полягає в тому, щоб несвідомий матеріал людської психіки перевести у сферу свідомого і підкорити своїм цілям.

Концепція Фрейда стала однією з вихідних і визначальних у переході від романтичного гуманізму, на який хворіло і, можливо, хворіє людство (марксизм - різновид такого гуманізму), до гуманізму реалістичного з елементами неминучого трагізму у можливих історичних прогнозах

• Ідеї Фрейда знайшли подальший розвиток у неофрейдизмі, зокрема в теорії Карла Густава Юнга (1875-1961 рр.), одного з його найближчих учнів. Сутність розходжень Юнга і Фрейда зводилася до розуміння природи і форм виявлення несвідомого. Юнг вважає, що Фрейд невиправдано звів всю людську діяльність до біологічно успадкованих інстинктів, - вони мають не біологічну, а суто символічну природу. В основі символічного як частини самої психіки лежать міфи і легенди, які з давніх часів існують як «колективне несвідоме» начало людства і можуть бути відкриті як у магічних віруваннях первісних людей, так і в усіх релігіях світу. Аналізуючи питання художньої творчості, Юнг величезне значення надає міфові як своєрідному джерелу мистецтва і «несвідомому», яке визначає процес створення образу. Акцентуючи увагу на значенні міфу і несвідомого психічного в мистецтві та творчості, Юнг вважає, що діяльність художника повинна розглядатися поза активними, цілеспрямованими, свідомими психічними діями.

Вважаючи міф вираженням «колективного несвідомого», властивого всім народам, націям, расам, яке впливає на становлення індивідуальної свідомості, Юнг робить спроби створити «архетипи» як формальні зразки поведінки або символічні образи, на основі яких оформлюються конкретні, наповнені змістом, відповідні в реальному житті стереотипи свідомої діяльності людини. «Архетипи» діють у людині інстинктивно. Відповідно до цього Юнг розрізняє існування двох типів особистості: екстравертна та інтровертна (екстраверт та інтроверт). У першому випадку об'єктивно психологічне явище стає над суб'єктом. Інтроверсія -процес, при якому суб'єкту належить визначальна цінність. У структурі кожного з цих двох типів ми знаходимо конкретний вияв інтелектуальних, емоційних, сенсорних, інтуїтивних здібностей. Особливого значення Юнг надає інтуїтивним здібностям з притаманним їм, як він вважає, несвідомим -ірраціоналізмом і суб'єктивністю. Юнг підкреслює роль інтровертної інтуїції, яка створює особливі типи особистостей: мрійника, фантаста, ясновидця і художника.

К. Юнг проводить чітку межу між індивідуальним і колективним несвідомим: перше відображає досвід окремої людини і складається з переживань, які колись були свідомими, але втратили свій свідомий характер внаслідок забуття чи пригнічення. Колективне несвідоме — це загальнолюдський досвід, характерний для всіх рас і народів, у якому заховано сліди пам'яті людського минулого, а також долюдський тваринний стан.

Поєднавши у своїй теорії ідеї міфу-символу як джерела мистецтва з інтуїтивною здатністю, що переважає в реалізації задуму, Юнг акцентує увагу на творчих здібностях, розглядаючи їх як відхилення від норми. Інтуїцію - ірраціональну, несвідому - Юнг перетворює на містичну силу, яка спонукає до творчості.

• Послідовники психоаналітичної філософії неофрейдисти Альфред Адлер (1870-1937 рр.), Еріх Фромм (1900-1980 рр.) на основі базових ідей цієї теорії прагнули пояснити соціальне влаштування життя людей. Наприклад, Е. Фромм намагається синтезувати ідеї молодого Маркса з екзистенціалізмом і психоаналізом. В особистості немає нічого вродженого, всі її психічні прояви - це наслідок перебування в різних соціальних середовищах. На відміну від марксизму, Фромм виводить характер формування не від впливу соціального середовища, а з «подвійності» людського існування: «екзистенціального» та «історичного». В екзистенціальному бутті людина перебуває між життям і смертю, на суперечності життя реагує різноманітними способами відповідно до свого характеру і культури. • Історичні суперечності, що є необхідною частиною людського існування, створюються і вирішуються людиною як у процесі її власного життя, так і в процесі історичного розвитку. Як пропагандист «здорового суспільства», усунення історичних суперечностей Фромм пов'язує зі створенням гуманістичного суспільства. Він покладає великі надії на введення «гуманістичного планування», активізації індивіда шляхом створення методів «гуманітарного управління», поширення нових форм «психодуховної орієнтації». Фромм висуває ідею створення невеликих спільностей, які відзначатимуться власною культурою, стилем життя, манерою поведінки, заснованих на загальних «психодуховних орієнтаціях». У результаті зникне експлуатація, такі відносини між людьми, як панування та підкорення.

4. Сучасна релігійна філософія
Майже всі філософські вчення ідеалізму пропагують філософськими засобами ідеї надприродного і залежність від нього долі людини. Майже всі вони стверджують релігійний світогляд, мають релігійну ідейну спрямованість. І тим не менше (це показав Л. Фейєрбах) є відмінність філософського ідеалізму від релігії: на місце релігійного надмірового бога він ставить людський розум і доводить його божественність. Тому до релігійної філософії слід віднести лише ті філософські системи, які безпосередньо включені в теологію, обгрунтовують ті або інші релігійні догмати і сприяють формуванню і закріпленню релігійних вірувань. До релігійної філософії ставилися патристика (особливо вчення Августина), томізм, тобто філософія Фоми Аквінського і ін
Сучасна релігійна філософія представлена ​​широким спектром філософських навчань. Мабуть, головними з них є неотомізм і персоналізм.
1.1 Неотомізм
Неотомізм виник у другій половині ХІХ ст., Коли в 1879 р. папа Лев Х111 звернувся з енциклікою (посланням) «Про відновлення в католицьких школах християнської філософії в дусі ангельського доктора святого Фоми Аквінського». У самому Ватикані, потім у Бельгії та інших країнах були створені центри і кафедри і навіть інститути по розвитку томізму. Межі впливу неотомізму охоплюють католицькі країни: Італію, Іспанію, Бразилію та ін
Представники неотомізму Ж. Марітен, Г. Веттер, І. Бохенський, В. Марконі та ін підкреслюють, що в неотомізмі зберігаються всі вихідні принципи томізму. Слідуючи заповітам свого вчителя, вони відстоюють постулат про гармонію віри і розуму. Призначення розуму вони вбачають у тому, щоб доводити основні положення християнського віровчення - існування бога, безсмертя душі та ін У той же час вони підкреслюють обмеженість розуму, а значить наукового пізнання. Світла розуму недоступні глибокі таємниці релігійного вчення: таємниця троїчності бога, ідея створення світу з нічого і т.п. Ці та інші таємні істини можна осягнути за допомогою віри. Завдання філософії вони вбачають у тому, щоб домогтися обгрунтування християнського віровчення, використовуючи всі засоби філософської методології та досягнення сучасної науки.
Філософське вчення неотомізму являє собою систему різних дисциплін, що охоплюють метафізику, гносеологію, натурфілософію, етику, естетику, філософію історії та інші розділи. Ядро неотомісткой філософії становить метафізика, що включає вчення про буття як таке, вчення про бога, про світ і людину. При цьому неотомісти не тільки відновлюють доказу буття бога, систематизовані ще Ф. Аквінським. Спираючись на теорії «теплової смерті Всесвіту», «розбігаються Всесвіту» та ін, вони намагаються привести нові аргументи на користь існування бога. У вченні про людину неотомісти наполегливо хто вважає, що буття особистості полягає в її ставленні до Бога. Головне в людині це його душа. Вона створюється богом у момент народження людини. Вона повинна бути предметом особливої ​​турботи під час життя людини, тому що після його смерті вона несе на собі весь тягар відповідальності за його земні діяння.
Важливе місце в неотомізмі займає теодіцея, тобто виправдання явного протиріччя між вірою у всемогутнього, всемудрий і благого бога й існуючими в світі зло і несправедливості. Головним аргументом теодицеї є апелювання до свободи волі людини. Сама по собі свобода волі визнається як найбільше благо, джерело моральності як вільного волевиявлення (духовності). Але це благо містить у собі можливість зловживання ним. І в цій можливості корінь усього зла в світі. Таким чином з бога знімається вся відповідальність за що панує в світі зло. Надії на світ, вільний від зла, оголошуються не тільки ілюзорними, але й богохульними. Вони не звеличують, а тільки благають бога і не сумісні з християнством, оскільки засновані на переконанні, що світ міг би бути влаштований краще, ніж влаштував його творець.
Отже, світ не може бути змінений, бо бог не може бути змінений. Звідси вимога католицької церкви - треба прийняти світ таким, яким він є, вихваляючи його творця. У цій формулі укладена квінтесенція всього томізму, в тому числі і неотомізму.

1.2 Персоналізм
Засновниками персоналізму були американський філософ Б.П. Боуен (1847-1910) і російські релігійні філософи І.А. Бердяєв (1874-1948) і Л. Шестов (1866-1938). Ідеї ​​персоналізму розвинули У.Е. Хокінг, Є.Ш. Брайтман, Е. Муньє, Ж. Лакруа та ін
Центральним поняттям персоналізму є поняття особистості. На місце суб'єкта, що раціоналізує ірраціональний світ, на думку Бердяєва і Шестова, повинен бути поставлено людину як останній принцип філософії, не абстрактний, зрозумілий як розумна істота людина, а конкретний, чуттєво-тілесний існуюча людина. Єдино достовірний і початковий факт буття - людське існування. Людина - творіння бога за його образом і подобою. Саме тому людина має можливість творити, створювати щось нове. Справжнім може бути тільки релігійне вчення про людину. Всі інші трактування людини недостатні, тому що припускають розгляд людини у співвідношенні з природою і суспільством, а не самого по собі. «Зрозуміти людини, - пише М. Бердяєв, - можна лише в його відношенні до бога. Не можна зрозуміти людину з того, що нижче його, зрозуміти його можна з того, що вище за нього. Тому проблема людини у всій глибині ставиться лише в релігійній свідомості »[1].
Персоналісти в повному порозумінні з природознавством не заперечує природи існування до появи людини. Але долюдського світ, вважають вони, - щось нескінченно далеке, невідоме, рівне нулю. Про дочеловеческом природі можна судити лише по здогаду. Науковому розумінню природи персоналізм протиставляє концепцію, згідно з якою природа - сукупність духовних «особистостей». Над безліччю «особистостей», що знаходяться на різних щаблях розвитку і утворюють світ, панує «верховна особистість» - бог.
«Особи і суспільства перебувають у смертельному конфлікті один з одним» [2], а двадцяте століття взагалі є «століттям конфлікту цінностей». Джерело конфлікту закладено в самій структурі особистості. Світ особистості незрівнянно «більше» світу природи. У духовному світі особистості раціонально дане як царство раціональних норм, логічних, естетичних і релігійних цінностей постійно бореться з нераціональними елементами, задоволеннями, стражданнями, неосяжним різноманітністю її якостей і почуттів. І ця боротьба неминуче породжує соціальні конфлікти і напруженості. Основна соціальна завдання тому полягає не в тому, щоб змінити світ, а в тому, щоб сприяти «духовного самовдосконалення» особистості.
Вся людська історія розглядається персоналістом як історія саморозвивається персонального духу, що прагне, по Флюелінгу, до досягнення царства божого. Сенс історичного розвитку - в прагненні звільнення особистості від обтяжує його первородного гріха, в неухильному наближенні особистості в процесі її творчої самореалізації до царства божого. Це царство зображується різними персоналістом по різному. Багато з них вважають, що в цьому царстві всяке державне регулювання буде замінено дією моральних законів святості й любові людей один до одного.
Інші персоналісти, наприклад, У. Хоккінг, навпаки, надають великого значення державі, організують поведінка людей у ​​суспільстві. Але держава, відокремлене від релігії, вважає він, втрачає можливість впливу на мотивацію людської поведінки. Тому церква повинна підніматися над юридичною державою, бути «пані держави». Таким чином, персоналізм є не чим іншим, як спробою конкретизувати християнський ідеал особистості в умовах сучасного суспільства, де над людиною тяжіють і поневолюють його ворожі ірраціональні сили. Однак він, як і неотомізм, здатний запропонувати лише ілюзорні форми рішення як філософських, так і соціально-етичних проблем.

Тейярдизм

Родоначальником християнського еволюціонізму (тейярдизму) є П’єр Тейяр де Шарден (1881-1955) – французький католицький мислитель (член ордена єзуїтів у 14 років) і разом з тим вчений – природознавець (палеонтолог, археолог – один з відкривачів синантропа, біолог), що стоїть на позиціях об’єктивного ідеалізму. В силу того, що ідеї і вчення П.Тейяра протистояли ортодоксальним томістським уявленням про світ та людину, Ватикан, спеціальною енциклікою заборонив йому займатися викладацькою діяльністю і видавати свої філософсько-теологічні твори. Лише після смерті мислителя, починаючи з 1960-х років, коли погляди П.Тейяра починають розповсюджуватись у Європі та на Заході в цілому, Ватикан знімає заборону на його публікації (з’являються найбільш значущі праці: “Феномен християнства” (1938-1940), “Феномен людини” (1938-1940), “Божественне середовище” (1926-1927) та ін.; почалась публікація зібрання творів). Сучасні теологи на Заході назвали П.Тейяра де Шардена “Фомою Аквінським ХХ століття”.
П.Тейяр прагнув до корінного перегляду християнського світорозуміння, шляхом внесення у нього ідей еволюціонізму, руху, розвитку. Своє кредо він формулює так: “щоб існувати та розвиватися, християнські погляди потребують атмосфери простору та комунікації. Чим більше буде світ, чим органічніше його внутрішні зв’язки, тим переможніше перспективи втілення. Це і починають (...) відкривати для себе віруючі. Християнин, у якийсь момент наляканий еволюцією, тепер бачить, що вона дає йому просто великий засіб більше відчувати Бога та віддаватися йому”.
Отже, П.Тейяр виходить з визнання факту еволюції всього існуючого. Але в нього, як у католицького мислителя еволюціонізм набуває форми преформізму, передбаченості, конвергенції духу, закладеного у всіх елементах природи, від “точки Альфа”, до Бога – “точки Омега”. Світ (“космогенез”), як результат “христогенезу” (тобто світ пов’язаний з Богом), починає розвиватися (від простого до складного, від нижчого до вищого – ось він еволюціонізм!) і у цьому процесі проходить кілька критичних точок (етапів): етап неорганічної природи (“переджиття”), етап органічної матерії (“життя”), етап духовного світу (“думка”, “ноосфера”) та етап наджиття (Бог, “точка Омега” - повернення до “христогенезу”). Отже, еволюційна концепція П.Тейяра має фіналістичний характер: христогенез, породжуючи світ та відпускаючи його у еволюційний стан, через всезагальну одухотворенність матерії (своєрідна форма пантеїзму) та через поступовий прояв, а потім, активність та превалювання психічного (духовного) початку у всьому над матеріальним початком (особливо з появою людини та людства – провісників ноосфери), розгортає його (світ – точніше, духовну оболонку світу) до христогенезу. Фінал – “наджиття” того, що залишилось від світу (матеріального та духовного). Ідея “наджиття” – це соціальний ідеал П.Тейяра. Еволюціонізм, за П.Тейяром, буде сприяти соціальній конвергенції (поки ще взаємовиключних течій, таких як: християнство, буржуазної демократії, східної містики, комунізму та фашизму), а від неї до соціальної уніфікації, зі зняттям незчисленних політичних, національних, інтелектуальних, мовних та інших бар’єрів. У кінцевому рахунку, з утворенням “дерева духу”, історія суспільства (згідно з її есхатологічним баченням П.Тейяром) через етап “ноосфери” та етап у “наджитті” завершується у “точці Омега”. Такий фіналізм (з кінцевою долею світу та людини) не протирічить релігійному оптимізму та повністю влаштовує християнських богословів.