СПІВЦЯМ — КРИТИКАМ СТАЛІНА 3 страница

із перельотами (химерні

ті перельоти) недоліт —

то вмерзла зірка в ранню кригу,

що стогне. Стугною гуде.

Бодай би чорт узяв хурдигу,

подів би, розтрощив би день.

Палій-Господь розклав багаття

і на антоновім вогні

іспитуватиме завзяття —

на опір, на вагу, на гніт.

Страшні твої нурти печерні,

в пекельнім казані варись,

та ненадовго, не барись,

устигнеш проламати двері

і сто нещасть, на сто себе

помножених [нрзб.] у кут,

і стріль у небо голубе,

нехай доба доб'є тебе,

а ти складай велику дулю,

свій біль у ній занурюй.

О благісний, о клятий край,

порай, як бути бідоласі.

Як скласти голову на пласі —

тобі — помстись, тоді порай.

О благісний, о клятий край,

я раб твій дугами надбрів'я,

іще лютує переджнив'я,

ти ж на обжинки поспішай,

поки облітаний, оспалий,

облітувавши дар, як біль,

як зек, набудеш причандали,

вік виношені на горбі,

і скажеш — Господи, простися

мені мій гріх, мій дар, мій день.

Ми по мордовськім бродим лісі,

а доля по недолі йде.

І скажеш — Господи, допоки

вік вікуватиму — кажу,

не перейду оту межу,

де з головешок б'ють опоки.

* * *

Впаду в пирій — ридати буду,

зелом колючим обжалюсь

о витишених трав облуду,

ще мить — сльозами обіллюсь.

Так гірко й гамірно у світі,

так сухо б'ється вужа хвіст

епілептичний, бо в поліття

є свій нагорній чистий зміст,

як свист пташок, як колихання

добірних колосків, як хмар

удар об скло небес. Зарання

зайшло на дощ. І враз — удар,

і дощ — заряботів — об душу —

порожню амфору — об дзвін

відлуння (Боже, хто нас душить?)

і об відлуння — той же. Він.

Заглох. Застиг. Сховався в форму,

полива більмами кричить.

Лиш серце — передсмертно зоре,

як гальма авт, лише лящить.

Так високо — до піднебесся

тим криком зійдеш і проллєш

любов без меж. Але ж імпресій

своїх і криком не проймеш.

* * *

Світ учорашній обганяє

того, хто віруючи міг

подовжуватися за гаєм,

схиляючись на оборіг

далеких піль, де клекіт орлій

і свист надсадний бугая.

Здешевлених фантасмагорій

лишилось п'ять.

По-перше, погляду боліло,

що там, за ніччю, в передсвіт

прийдешнього, чого зшаліло

душа витворювала міф.

По-друге, вуха обпухали

од клекотів. Варивсь куліш,

і кажанове опахало

підвісив над ріллю леміш.

По-третє, гірко щастя пахло,

і небо солодко пливло,

аж сонцю простору забракло,

ропою крилося зело.

Мигтів великий сатисфактор,

твій час, втікаючи од літ,

неолітичний нісся трактор,

душа витворювала міф.

* * *

Доба апокрифів і схизм,

доба, коли кортить спочатку

придбати хоч маленьку хатку

і збудувати комунізм,

аби не гибіти в недолі,

аби роздольніше прожить

і знову вчуть несамовить

своєї карної сваволі.

* * *

Любов як самозречення легка,

і самовтрата — це принада світу.

Чого ж тебе, чужу і гордовиту,

відчув я щедрим серцем кріпака.

Припав очима до твоїх очей,

устами — уст шукав — та задаремно!

О, як твоє обридження пече,

о, як гнітить, аж у зіницях темно.

А чи любив? Мабуть, любив, бо знав,

що в цілім світі — тільки Ти і Вічність.

Крутоберега в'юниться Борзна,

і образ твій лежить в її потіччі.

Він гордовитий і чужий. Він мій

(а я себе за тим видінням бачу).

Надії трачу, сподівання трачу,

вже обрій ледь тріпнувся голубий —

лечу за ним. Лечу за ним — твої

видіння, сни невиспані, розлука.

Розлучена ріка стріляє з лука,

бо серпня відридали солов'ї.

ПОТОПЛЕНЕ МІСТО

Потомлене тіло потоплене місто гойдає.

Потомлені думи потоплені дні розтроюдили.

Потомлене тіло потопленим містом спішить.

* * *

Для тебе завеликий білий світ.

І не бери надсилу.

Ранній березень

іще лютує, хугою мете,

і деренчить ще непритомна бляха,

вітрами шарпана. Іще вікно,

неначе склеп, морозом замуроване

* * *

Народжуючи, нам відкривають жили.

Мами клопочуться коло дітей —

(прагнуть зарятувати),

батьки, вірять, що й безнадійно хворі

нащадки проклигають десятки літ,

а ми, ілюструючи безсмертя

отця і матері,

чуємо, як з-під наших ніг виповзає земля.

Вона обертається, як гулка велетенська

куля, обчовгуючи кожного з нас, як

ножі на точилі.

Кінь прагнув скинути вершника,

що зродився з його біги.

Вершник пробив йому черепну коробку,

висмоктав мозок, виїв очі,

потім ізгриз голову. Коня виставало

надовго: ноги так само поживні, як

круп і шия. Зголоднілий вершник

сидить на гулкому серці, але вгризти

його не може. Натерпіле серце

розбухає, як квітка Апокаліпсису.

Розпукла, вона обранює сутінь

душ і відкриває жили.

Безшкіра земля, безшкірі верш-

ники.

* * *

Коли Холодний свині пас

і пах від смороду і поту,

цей поетичний ловелас

вкраїнську оббрехав Голготу.

Сміявся з мук (прокрустів глузд?).

Хто глузував з святого німбу,

коли провадили на дибу,

на смертний німб позводив кпини.

Він в геніальності загруз,

топився в крові України,

а світ не той і ти не той,

блукає українська муза,

зубило взявши й долото,

політкатівнями Союзу.

її покажуть з-під поли,

а заховають аж за ґрати.

Вона вже звична до хули,

прокльони в узголів'я брати.

* * *

Найгеніальніший хробак

(обпатрані лопочуть крила?).

Ім'я поета — боротьба,

ім'я поета — Україна.

Поетів доля — то ганьба

до скону літ, до крику крові,

але імення "боротьба"

і досі личить козакові.

Дорогу криком докричу,

оббризкаю своєю кров'ю,

своєю дикою любов'ю

свій крик останній оплачу.

* * *

Дорога важчає і важчає,

і в серці віддається даль,

моє одне, лишень побачене,

десь розкололось між проваль.

Іще учора з запальничкою

зріднився ранок у вікні,

утіхою от невеличкою

було оскарження мені,

Твоє оскарження. Над тугою,

над голубим над чорним днем

встає непам'ять із наругою,

встає непам'ять і жене.

І вже не знаєш, хто і звідки ти,

і звідки твій шершавий зойк,

хтось місяць межи сосни викотив,

хтось впав, ридаючи, в пісок,

хтось перетне останні шерхоти,

слова останні розгубив,

орлиних крил вологі клекоти

ти перечув біля ганьби.

Стидайся, буряний і грізний.

Ти бур і гроз

* * *

Поменшала людина на очах

в страшну добу страшного цезаризму,

колючим дротом обплели Вітчизну,

і вже епоху обганяє жах.

Космічний жах, бо ріжуть на ножах,

сховали в морзі душу комунізму.

Вже кагебісти влаштували тризну

в оглохлих отетерілих степах

моєї України. Сходить він,

людською кров'ю вже й надія сходить.

Над цілий світ очмана верховодить,

він чоботом придушує язик

останнього сміливця. І в очах

читає жалюгідний трепет-жах.

* * *

Тут — ждання і ждання — аж до спаду.

В давні роки лицем упади,

та збагнеш, просвітлілий, не зразу:

у майбутньому — давні сліди.

Он де стежка в село понад гору,

трохи згодом — і вирветься в'яз.

(Це сьогодні було чи учора?

Це ще прийде до Тебе не раз?).

Он той кужіль, що пряла бабуся,

полотно, що біліло з ковбань.

Он той дуб, що, було, заберуся

і навсидячки піде плавба.

Як баддя б'є об воду, об душу

вдарить темне свічадо віків.

Утікають од світу у пущу:

од коханих, од друзів, од днів,

де немає ні дня, ані ночі,

тільки світла нудний перехлюп.

Місяць голову зорям морочить,

всюдисущий джигун-голопуп.

Час заведено, і на пружину

хтось хвилини життя намотав,

покидаєш на люди дружину,

ту, котрої якслід не кохав.

Покидаєш нудні обов'язки,

остобісілі здосі тобі.

В час твоєї страшної поразки

серця ніби подвоєний біль

упаде, не вмістившись у безмір,

безмір, серцем неситий, страшний,

а серця не протезні

(та й протезним годилося б жить).

Намотайся на хмару думками,

нетерплячий, штани підв'яжи,

бо витати тобі над віками,

що не хоч або що не кажи.

Не одкрутишся, і не відмолиш,

і не виблагаєш порожнеч,

та, що виникла в тебе, відколи

ти зазнав передчасних утеч.

І залишиться хата самотня,

і хрипітиме хвіртка нічна.

В роковину великого Жовтня

та й попутав же нас сатана.

* * *

Залоскотані сосни до смерті

злегка хмари лоскочуть вгорі.

А четвертий вже рік? А четвертий,

хоч кругом — пустирі й пустирі.

Я спустошений. Зламами долі

ніби впряжений віл у ярмо

позираю на поле схололо,

звідки ми майбуття беремо.

Сам-один, як міська телевежа,

тільки скрип, тільки схлип, тільки сон.

Я до друзів богів не належав,

а під карний потрапив закон.

Що боліло мені, тим і плачу,

не здивуюсь, коли через день

скаже чорт: викладай, небораче,

все, як є. Приховаєш — найде.

Забирай мою душу, забродо,

ту, що в силі від мене забрать,

і сльотава тюремна погода

десь прийма конвоїрів парад.

* * *

Цей білий світ, біліший божевіль

колись іще підпалиться червоним.

Задуже[?] піють українські гони

і потечуть колись по ринвах рілль.

* * *

Село

посеред тиш,

ти — мов на хвилях човен.

Ти мрієш,

множишся,

збігаєш по воді.

Тоді

було насниш,

а сниться загадкове,

а щастя віриться,

і вічно ждеш біди.

Біг вересень

уздовж

доріг, крильми лопоче,

лататтям, вітами

і тінню крижака.

Така швидка

ця осінь. Та не хоче

переминути. День

і вечір, і метка

над озером стоїть тінь молодої пряжі,

тут йшли колгоспниці, босоніж по росі.

Ти попросив піднести їхні клажі,

й вилась край берега тужлива волосінь,

не виспівана.

* * *

Колись мене ти, Київ, визубриш

на ребрах прибережних круч,

від рук, в конвульсії покручених,

і до очей, для смерті визрілих.

І все простиш мені, приблудному,

і мовиш, пружачись в горбах.

Я стільки кров'ю перепах,

що стільки ж дивно, скільки й чудно.

* * *

Я жив між сосон без прописки,

та ліс не сердився. Лише

сварилися сороки звисока,

іще немало вас, іще

нажалять сосни і натре

пошерхле сонце бородою,

і хвиля вив'ялить водою,

мовляв,— живи! Просить не треба.

А що мені просить? Хіба

аби мене не помічали,

не проводжали, не стрічали,

Я жив отут. Серед комах.

І спину вилежав на хмизі.

Прийшов без пропусків, без візій,

захочу — то й піду отак.

Усе, здавалося б, тобі —

і сам на сам — рости по горло,

блукай дзвінкими коридорами,

живи і їж, дивись і пий.

Здасться, все отут. Усе.

Куди не глянь. Усе. І слова

ти не знайдеш собі нового,

щоб довершити це поселення.

* * *

Пітьма тайгова — як Елізіум,

модринна глиця — ніби сліз

окалини. В мошкарнім лісі

в кошмарнім краї — всі зійшлись

твої трускі стезі. Віднині

спроваджуй тьмяних днів разок

і в надра, як в слова глибинні,

спускайся, кайся і пісок

пересипай, перелопачуй,

переливай, перемивай

своєю кров'ю. Не достачиш —

на ту покуту. Так і знай,

що не достачиш. Чорні тіні

стоять, мов склякле вороння,

вітри завіяли осінні,

а голова — немов горня,

допіру витягнуте з печі.

Дарма! Не заховаєш в плечі.

НІЧ СКУЛЬПТОРА

У мене тіло з мармуру.

І в горлі

спинився крик:

несила продихнуть.

У мене очі

згасли, ніби зорі,

а руки рвуть ланцюг,

котрий не розірвати.

І є гірка відрада в тім,

що мармур

научений мовчати од віків.

Хай мовкне горе

і німіє біль,

одягнені у камінь,

мов у панцир.

Тож уподоб мене,

бажаний сон,

допоки день не вихопиться з дзвоном,

узявши сонце віще, мов ліхтар.

А покищо — не руште:

тихни, ніч,

змовкай, печаль,

в важкому заборолі.

Стань гордою в мовчанні

і лічи

хвилини, дні, роки а чи століття,

допоки не прорвешся раптом криком

пожарищного степового дня!

* * *

Чорте, бронзовий Мефістофелю,

чом ховаєшся по кутках?

Подивися, якої долі

запізнали ми по кістках

революції матадорів,

тридцять третього вартових,

тих нескорених і покорених,

закріпачених смердів твоїх,

що в підмурок лягали трупом,

що майбутнє в'язали з жил?

(На замок замикались круки,

губи теж на замок — скажи!).

Доки ще для заклання ватрища

розкладати конквістадорам,

доки нам піднімати ратища,

воювати майбутнє змором?

Розкажи мені, чорний ідоле,

чорномаговий чорнодум,

чи надосі ми все вже звідали,

що написане на роду?

Вже ж палають програми в небі,

чорно-біла горить весна,

і новітні четьї-мінеї

перлюструє сам сатана.

Заметілями революцій

горобину сповито ніч.

Доки ж нам припадати з люттю

до твоїх до монарших ніг?

* * *

Ревіло радіо. Пташкам не набридало

співать відрання про одне і те ж.

Ти набігала, хвилями віддалена.

А я мовчав. Я думав. Я не щез.

Ні, я щезав. Не раз. Напевно, всоте

собі казав, що встану і піду,

аби ти більше душу не висотувала,

аби ти тільки не спиняла дух,

аби ти знову не сказала — знов я.

РАДІОДВОБІЙ

Радіогоробці. Радіосолов'ї

Цілий день. Цілий день

Цвірінькають в'їдливо.

Радіо — цілий світ. Радіо — всесвіт.

Радіоголосів сеймова сесія.

Мов порожній капелюх на ставку. Воронам.

Боже мій, скільки злюк. Головешок чорних.

Б'ються так навіжені — в стовбур головою.

Скарані на горло жевжики — сіпають бровою,

Головою світ лякають — бійся, світе!

Ненаситтю зустрічають. Проводжають ненаситно.

Світ у горлі увесь. Правда — в хрипі.

На залізних зашморгах і вночі порипують,

А вночі, мов сичі, влаштовують обструкцію.

Уночі — не кричи і не лай інструкцію,

Як ходити, як стояти, як сидіти — першому.

Горе бути, чорний брате, отакому впертому.

Помовчи — хоч-не-хоч — та закрию пельку,

Людям сну не мороч раєм-пеклом.

Стільки правд і порад — кольорову райдугу,

Якби можна дотягнутись, обірвали б радо.

Обірвали б, ніби струни, — на одній спробуй

Перегратись, перебратись, переколобродить.

Радіогоробці радо в очі цвікають,

Головою і руками, попереком, ліктями,

Мов перекупки на торзі — давнім кроком.

Не дивись, що старе, поки вкрасти

І на світ донести — ось воно й постаріє,

Не торгуйся, забирай з тричортами в парі.

ГОЛОС СКОВОРОДИ

Мене народ стражданням потомив,

і я поплив рікою сліз. Рікою...

І ноги збив за ярою підковою.

Мене народ у горі потопив.

Я горем став. Совицею посивілою.

Я звик до нього. Горесвітом став,

і кляв я радість, і веселість кляв,

і кляв життя — надсадно і надсило.

Я світу утікав. Втікав од себе.

Втікав у себе. В нетрі. У ліси.

А що я сіяв? Я лиш попіл сіяв

на ваші голови. Простіть мене. Простіть.

Я недоріка без'язика. Досі

я людську душу жалем затруїв.

Трисвіте мій. Тригоре. Триголосся!

Я в тебе увійшов і заблудивсь.

За мною всюди сльози. Наді мною

немало хмар спливло. Немало кар.

І карий край — блакитною маною

за роком рік — втікає і втіка.

* * *

Сині складено стоси.

Червоні шапки

порозкидано густо

по замкненій площі

вже поетові зашморг

на шию накинуто

п'яне юрмисько взяло

зв'язало волочить.

Дотягнули, ведуть,

юрмо звіром реве

потім стихло. Лиш чути —

подзвонюють пута.

Б'ють у бубон. Солдатські

багнети навхрест

і впиваються кров'ю

промови-шпіцрутени.

Екзекуція куца,

та треба пройти

і не впасти. І голову

не опустити.

Багровіючим оком

оглянуть святу

землю ту

що тобою несита.

Чи тобі вдивину

це позорище? Ніж?

Чи тобі вдивину,

еполети жандармів!

Чи тобі вдивину,

що торгують підніжки

вже й тобою, ганьбою

мовчазною карані.

Край насилу мовчить.

Край насилу не крикне

та тьмяніють вже очі

шалені і гнівні

вже заходить на бурю —

гримітиме грім

на твої роковини

в твоїй Україні.

* * *

Вивершував і вивіршував,

бо вирішив, що біда

буває в житті і гіршою,

а от на папері — вдавана.

Сльоза не в'ялить і не палить.

Дивіться чужу сльозу,

котру дарують на пам'ять

першої ж зустрічі.

Дивіться цей сміх покривлений,

та не зазирайте в рот.

Дивіться цей сміх — споріднений,

близький до ваших чеснот.

Не можна у горе грати,

не крем'яхи ж... То не грай.

Бо є у сибірських квадратах

радісний небокрай.

Де сосни колючим сміхом

лоскочуть чиюсь утіху.

І стишують горе віхоли

сухого, як промінь, снігу.

Де небо таке велике,

така маленька Земля.

Де серцю єдині ліки —

що кедри — і ті налякані.

Що всьому на світі край є,

що є і життю межа,

бо радість — і та карає.

І та — чужа.

* * *

Раз Бетховен зайшов у гості.

Буду вдома. Куди іще б?

Стіни стали круті і гострі,

ніби скелі. А це плачем

визирає гроза, мов гаддя,

і приручені блискавки

з ним обручені — на багаття

для холодних світань. Київ

ліхтарями світив спросоння,

світло шастало у вікні,

місто сліпнути стало. Сніг

промережувався в косопис,

оркестрові стихали півні,

увертюрна влягалась тиша,

і похмуро пливли вогні,

жовтороті од вітру й хвищі.

А Бетховен уже вперед

нахиляє голову туром,

і ламається поперек

непокірним лячним ноктюрном.

Морок сплеснув, неначе птах,

серце бубоном б'ється в грудях.

Хай бубнявіє. Не питай,

буде буря, а чи не буде.

Рами вікон, мов чорні ноти,

на підлоги лягають — грати!

І волосся його розпатлане

повилося музичним простором.

Він мовчить. Але я мовчу,

але я розірвусь од злості.

Цідять морок непевні гості

оркестранти. Чоло печуть.

Зачекай. Він, шалений бог,

Архілохом кривим і воєм

наступає на очі напористе

епілептика грім-бровою.

Київ — де ти? Горить земля,

чорна нота долівку спалить,

чорна нота одвіку бавиться

і змією все б'ється зляканою.

Маестро. Зажди. В ніч.

Не пали. Бо поллється з горла,

вирветься враз прогіркла

радість, плоскоступа і змокла.

* * *

Вхопився обома руками

За хвилю: винеси мене!

Вже, безпорадному, важка мені

Душа, бо й зігнута, не гнеться.

Вже далі спине, бо тепер

Мені одна лиш смерть — за друга,

Бо вже ні друга, ані крука,

Бо ані ворога тепер.

Тягни мене, бо упаду.

Замало, альпініст, замало

Назнав біду, і хист замало

Мене провадить по сліду.

Вхопився обома руками

За хвилю: хвиленько, неси,

Мене поволеньки неси

На гострий прибережний камінь.

* * *

Ліс заіскрів у сотні горл

зозуль, і горобців, і горлиць,

їх сонцем оповитий хор

про власний зиск і власну користь

пускає стріли в солов'їв.

(З дощу такі вологи стріли).

* * *

Наша наука — найпередовіша у світі.

Наш народ — найпередовіший у світі.

Наша правда — найпередовіша у світі.

І коли природа забирає у нас віки,

обкрадаючи дитинство і старість,

ми їх скорочуємо,

ми подовжуємо їх,

бо наша наука зробить усе,

гідне нашого народу і його правди.

Людина, прорізуючись з-під крил птиць,

риб'ячими жабрами захлинаючись

од свіжого повітря епохи,

із старанністю мавпи наслідуючи звички віків,

вростає в завтрашній день...

Немовлята, підносячи голівки над пелюшками,

наші діти — запорука подальших успіхів —

уже з пелюшок знатимуть

арифметичну таблицю множення,

уже з пелюшок вимовлятимуть:

мама, тато, народ і комунізм.

У дитячих пучках тримаючи вік,

кілька років, відвойованих у природи,

вони, висуваючи білі голівки з льоль,

гукатимуть: Хай живе славна Комуністична Партія —

натхненник і організатор наших перемог.

* * *

Більшовицькі кури

бігають під зорями,

а комуністичний

рак спішить вперед.

Древні перелоги

душі геть проорані.

РОМАНТИКА

У тітки клопоту цілий день.

До колгоспу не ходить. Стара вже.

А свиням кинути бур'яну —

Бо роздеруть обору.

Нагодувала собачку

І пішла з драбиною у садок.

Нарвала повну торбу вишень,

Шию змуляла поворозка.

Постелила ряднинку —

висипала.

Стільки назліталося мух,

що сердитий собака

зубами ляскає, ляскає,

мало не лопне.

Забрала полотно.

Намочила в ковбані

і, розстеливши по землі,

почала гнилички збирати.

Ціленькі — в одне відро,

побиті, миршаві — в друге.

Одні — свині похрумають,

інші — й на сушку можна.

Скоро прийде чоловік з кузні,

треба готувати вечеряти,

он же й сонечко ген-ген

скоро й зайде.

А ще треба відлучити овець,

подоїти, у хлів загнати,

Хвору ногу попарити —

а там — і спати.

* * *

Здалося, я живу в країні мертвих.

Христос з зорею жовтня на сорочці

спішить до комендантської години

позамітати всю міську панель.

* * *

Єврею! Любий, добрий мій!

Несамовито-синій вороне мій,

мій фіолетово-сухий,

мій вижарений у віках.

З вітчизни, з вір сам Бог судив

тобі на Африку, на шлях,

і Гібралтар тебе ковтав,

а ти підводив горло вгору.

Отак жирафи по воді,

отак жирафи із вогню

із плям гарячих шиї пнуть:

не дотягнутися до неба.

Тріпочуть ніздрі — пломінь п'ють,

вогненні хвилі в груди б'ють.

Забубняніла водна путь —

у бульбашках кривавих — гребінь.

Дна не викопитиш.

Дна не викотиш.

Увігнались іклами. Вечори.

Так вовки — на лошиці

тінню-цівкою крівця,

перетерта арапником

перерізана шия.

* * *

За що ти судиш цілий світ,

діставшись берега, коли

ти в світі місця не знайдеш,

як вікове багаття душить.

І знов в вогонь, у воду йди,

весь вік жахаючись біди.

Кому, Єгово, догодить,

щоби пролізти в голки вушко?

За що ти судиш цілий світ?

Чому ти місця не знайдеш?

Тебе покинув рідний край

блукати, як Марко у пеклі.

Тебе людський запеклий люд

в багно засмоктує до вух,

щоб ти осліп, щоб ти оглух,

неспинний досі і утеклий.

Кого тікаєш ти? Чого

тобі знайти не довелось?

Замало спало ще снігів

на ту нещасну головоньку.

Карає сонце, а не гріє,

земля погорбилась тобі

від заворожених волось

на голові — до рук, до ніг,

До горя, що в тобі жаріє,

щоб ти стражданням виростав,

щоб ти сльозою попелів,

щоб ти негодою чорнів,

щоб ти прозорішав од горя?

І знов шумлять тобі світи,

і знов шугає Гібралтар,

шукай Хоривів — нових кар

скрижалі полишай для моря.

* * *

Мій час — не час. Мій рік — не рік.

Людове! Люде! Людськосте! Волаю,

Кричу і головешкою горю,

Чи я Отчизни рідної не маю?

Чи я лише ману боготворю,

Чи я намарне горлом прориваюсь,

Рвучи, як обручі, за пругом пруг.

Чи я — у горі — звернений добру,

В галюцинаціях Вітчизну проглядаю.

Мій час — не час. Є тільки грубий карб.

Мій вік — не вік, але дістався досить.

Ярмом дістався — і не зрадь довіку.

* * *

Не заворожиш світ очима.

Не заворожиш світ нічим.

Негарний, як стилет, хлопчина

намарне доброти учивсь.

Не вивчився. — Важка наука!

Міцна, немов граніт Карарри.

Його наука йде до бука,

(все навпаки!) — іде до кари.

Довготелесий, вугруватий,

як сонях вибитий лице.

З таким не брати — віддавати.

Не вчитись мови, а акцент,

а тільки приголосні чути,

а тільки розголосий біль.

Мізерні зерна — то й отрутні.

А круглі зерна — не тобі

ронити в землю. Посівальник —

не ти. У півдуги — посів

пісень весільних і печальних,

пісень потворства і краси.

І станеш голосом без тіла,

і станеш горлом — без грудей.

Тобі рільничим бути хтілося

даремно. Не в'орався в день.

Тепер тобі — лиш дим — без спалаху,

залитий у печі вогонь.

На смертному одрі, як змалку, пізнати порожнечу скронь,

голодну круглістю, як хлібом. Голодну світом, як

вітчизною, від краю віри, серця зліва, лівіше сну — і

рано й пізно побутися. Лівіше мрій. Лівіше найлівіших

ребер відчути добру сатану, що уподобилась до тебе.

29.8.65.

ЧАС РОЗЛУКИ

Забере і обранить.

Романтичне твоє забороло

Упаде і розсипле

В сиві очі свій дзенькіт сухий.

Ти один, ніби палець.

Ти один (не в любові народжений,

у розлуці народжений).

І один, як байстря...

Білий світ — мов коробка,

Дзвінкий, металевий і скальний.

Денним сколотий сміхом.

Байдужістю вдячних очей.

Ти один, ніби палець

(не в любові. У горі народжений).

І тобі — самота тепер.

Світу білому — самота.

Заглибляйся у пустку.

Захлинайся. В минуле вертайся.

День як день.

* * *

Коли ти десь. Коли ти щось. Коли ти

загасла, як маяк у тумані,

нахвиливши на душу тихе літепло

отих студентських молодечих днів,

що і в сімнадцять пахнуть молоком,

парним, туманним, доєним допіру.

Коли ти десь спливла, як терикон

спливав у день, пускаючись на віру

твоїх очей. Твоїх монгольськи-зляканих,