Сутність “філософії життя” Ф. Ніцше

Білет№4

1)Основні положення до сократівського періоду античної філософії(Геракліт, Піфагор, Демокріт)Давньогрецька філософія виникла в VI ст. до н. е. Особливий вплив на її формування справила полісна демократія. Вона підготувала появу вільної особи, інтелектуальної свободи і, зрештою, сформувала особу як суб'єкта філософського мислення. Особливості суспільних відносин у полісах здійснили вплив на формуванння основної проблеми, яка хвилювала давньогрецьких мислителів, — проблеми відношення загального і одиничного. Взаємозумовленість загального й одиничного, полісу і громадянина у сфері соціального життя окреслила схему філософського осмислення світу в давньогрецькій філософії. Першою історичною формою філософії є натурфілософія. Мислителі цього періоду вдаються до природи, космосу, ще не протиставляючи людину світові. Те, що грецькі мислителі розпочали свої філософські шукання зі спроб осягнення світу, на відміну від мислителів Індії та Китаю, які починали з аналізу переважно соціально-етичної проблематики, спричинене тим, що вони належали переважно до торгово-ремісничої верстви, для якої передусім важливе було знання про світ. Піфагореїзм — напрям у давньогрецькій філософії, який абсолютизував та обожнював поняття числа і проголошував його першоосновою світу та сутністю речей.Піфагор та його послідовники порушили проблему квантифікації (кількісного вираження) сущого, зведення всього сущого до величин, які можна вимірювати. Поглядам піфагорійців властива і містика. Стосовно всього, навіть любові, дружби, справедливості, вони шукали числові відношення.Дальший розвиток натурфілософії пов'язаний з Гераклітом. Він стверджував: все тече, все змінюється; не можна двічі ввійти в одну й ту ж річку, оскільки і води будуть не ті, та й людина стане іншою. Космос, за словами Геракліта, не створений ніким із богів і ніким із людей, він завжди був, є і буде вічно живим вогнем, який закономірно загоряється і так само згасає. Геракліту належить геніальний здогад про боротьбу протилежностей як джерело руху, становлення.

Демокріт розв'язав практично всі логічні суперечності щодо структури сущого, які поставила натурфілософія. Він переконував, що на основі атомів і пустоти можна поєднати буття і небуття. Атоми — буття, їх відсутність (пустота) — небуття. На цій підставі знімалися проблеми зникнення речей Зникнення і виникнення речей — це роз'єднання і з'єднання невидимих атомів. Якщо взяти до уваги, що Демокріт запропонував ідею жорсткої причинності (ніщо не відбувається без причини), то його вчення було найбільш завершеною теоретичною моделлю сущого, яку запропонувала давньогрецька натурфілософія.

2)Охарактеризуйте види досліджень у науці та методи наукового пізнанняПізнавальне ставлення людини до світу здійснюється в різних формах - у формі буденного пізнання, пізнання художнього, релігійного, нарешті, у формі наукового пізнання. Перші три області пізнання розглядаються на відміну від науки як ненаукова форми. Наукове пізнання виросло з пізнання повсякденного, але в даний час ці дві форми пізнання досить далеко відстоять один від одного. У науці чітко проглядається її членування на дві великі групи наук - наук природничих і технічних, орієнтованих на дослідження і перетворення процесів природи, і громадських, які досліджують зміна і розвиток соціальних об'єктів. Соціальне пізнання відрізняється рядом особливостей, пов'язаних і зі специфікою об'єктів пізнання, і зі своєрідністю позиції самого дослідника. Що ж стосується архітектури будівлі науки, структури наукового пізнання, то в ньому виділяються два рівні - емпіричний і теоретичний. Ці рівні не слід змішувати зі сторонами пізнання взагалі - чуттєвим відображенням і раціональним пізнанням. Справа в тому, що в першому випадку маються на увазі різні типи пізнавальної діяльності вчених, а у другому-йдеться про типи психічної діяльності індивіда в процесі пізнання взагалі, причому обидва ці типи знаходять застосування і на емпіричному, і на теоретичному рівнях наукового пізнання.Самі рівні наукового пізнання розрізняються по ряду параметрів:по предмету дослідження. Емпіричне дослідження орієнтовано на явища, теоретичне - на сутність;по засобах і інструментів пізнання;з методів дослідження. На емпіричному рівні це спостереження, експеримент, на теоретичному - системний підхід, ідеалізація і т. д.;за характером здобутих знань. В одному випадку це емпіричні факти, класифікації, емпіричні закони, в другому-закони, розкриття істотних зв'язків, теорії.У XVII-XVIII і частково в XIX ст. наука ще перебувала на емпіричній стадії, обмежуючи свої завдання узагальненням і класифікацією емпіричних фактів, формулюванням емпіричних законів.Надалі над емпіричним рівнем надбудовується теоретичний, пов'язаний з усебічним дослідженням дійсності в її істотних зв'язках і закономірностях. При цьому обидва види дослідження органічно взаємопов'язані і припускають один одного в цілісній структурі наукового пізнання.

Білет№5

Сутність “філософії життя” Ф. Ніцше

Філософія життя — напрям у некласичній філософії кінця XIX — початку XX ст., представники якого проголосили життя (в біологічній, психологічній формах) основним предметом філософії. Постала вона як своєрідний протест проти класичного гегелівського ідеалізму, який не переймався проблемою існування конкретної людини з її стражданнями і пориваннями. Виступила вона й проти неокантіанської та позитивістської версії філософії, яка зводила філософію тільки до аналізу методологічної проблематики науки. Філософія життя знаменувала собою поворот до людини, її проблем і переживань, до антропологічної й аксіологічної проблематики. Якщо для класичної філософії гаслом було «істина понад усе» (символом її може бути Д. Бруно), то для філософії життя — «людина понад усе». Це означало не просто переосмислення глибинних життєвих орієнтирів, але й переоцінку цінностей. Критиком традиційних цінностей і пророком нових виступив німецький мислитель Фрідріх Ніцше. Центральним поняттям його філософії є «життя», виявами якого є «становлення» і «воля». Поняття «воля» у Ніцше багатозначне і метафоричне. Це — рушійна сила будь-яких процесів у неорганічному світі, боротьба за виживання, за розширення власного Я, самоствердження. Це — воля до влади. Людину Ніцше розглядає як біологічну, недовершену, хвору істоту, оскільки в ній тваринні інстинкти значною мірою підмінені розумом. Тіло людини, на його думку, є значно більшим розумом, ніж сам розум. Взагалі розум він розглядає лише як засіб, інструмент життя, позбавляє його самоцінності, статусу абсолютної цінності. Життя і воля, яка складає його основу, є вищими цінностями, а все інше — лише засоби, підпорядковані цінності.

Абсолютизуючи волю як основну цінність, Ніцше піддав різкій критиці всю попередню філософію. Він вважав своєю заслугою те, що першим порушив питання про цінність істини — центрального поняття («ідола») філософії. У такий самий спосіб Ніцше здійснив переоцінку основних християнських цінностей — любові до ближнього і співчуття. Його непокоїло біологічне виродження за панування в Європі християнських цінностей, зокрема співчуття до страждань іншого.жызнь не имеет иних цінностей кроме степени власти эсли мы предложим что сама жизнь есть воля в власти