Реальне та раціональне пізнання

З одного боку, реальне не можна пізнати, оскільки воно знаходиться за межами уявного та символічного. Це щось на зразок «речі-в-собі» Канта, непізнаваного х. З іншого боку Лакан цитує твердження Гегеля, що реальне є раціональним, а раціональне — реальним, тим самим даючи зрозуміти, що його можна пізнати за допомогою розрахунків та логіки.

У роботах Лакана 1970-их років можна виявити спробу розв'язати таку невизначеність, за допомогою розрізнення між реальним та реальністю (наприклад тоді, коли Лакан визначає реальність як «гримасу реального» у 1973 році). У цій опозиції реальне виразно поміщається за межами пізнаваного та піддатливого до асиміляції, тоді як реальність позначає суб'єктивні репрезентації, що є продуктом символічних та уявних артикуляцій. Однак навіть після запровадження такого розрізнення, Лакан все ще часто використовує поняття реального та реальності як взаємозамінні терміни.

4. Неофройдизм і фрондо-марксизм (А.Адлер, О.Ранк, В.Райх, Е.Фромм)

Адлер переглянув уявлення Фрейда про співвідношенні свідомості і несвідомого, первинних потягах людини, причини внутрішньоособистісних конфліктах, метою психотерапії.

Альфред Адлер (1870 - 1937) - австрійський лікар, який відійшов від Фрейда в 1911 р. і створив вчення, що отримало назву індивідуальної психології. Його основні роботи: "Дослідження органічної неповноцінності" (1907), "Невротична конституція" (1912), "Практика і теорія індивідуальної психології" (1920), "Розуміння людської природи" (1927), "Про витоки прагнення до переваги і соціальному інтересі" (1933), "Прогрес людства" (1937) і ін

На відміну від Фрейда Адлер вважав, що свідомість і несвідоме не є антагоністичними частинами індивіда, особистість характеризується не внутрішньою суперечливістю, а єдністю, яке відображається в життєвому стилі, формується в процесі подолання пережитих у дитинстві труднощів і грунтується на прагненні до мети. В розумінні Адлера, бути людиною - значить володіти почуттям неповноцінності, яке компенсується прагненням індивіда до влади, переваги, досконалості. Властиве дитині почуття неповноцінності через фізичної незрілості, невпевненості в собі, несамостійності, підлеглого положення серед інших (батьки, брати, сестри і оточуючі його люди) може перерости в комплекс неповноцінності, який характеризується гіперчутливістю до образ, поразкам і спрагою особистої переваги. Психічною схильністю дитини до неврозу є почуття неповноцінності, компенсований "чоловічим протестом" (предкова форма психічного марнославства, предопределяющего мислення і дію людини). "Чоловічий протест" виявляється надто обтяженим честолюбством і жаданням влади.

Для того щоб зрозуміти людину, недостатньо виходити з причинних зв'язків. Необхідно визначити мету його життя, перш виступаючу всього в якості досягнення переваги, превносящего в життєдіяльність людей ворожість, войовничість, відрив від реальності. Це визначає, по Адлєру, направленість дослідження і лікування: спочатку розглядається мета переваги, потім роз'яснюється стан боротьби людини і тільки згодом виявляються джерела захворювання.

З точки зору Адлера, невроз - це помилкова, з позиції культури спроба людини позбутися від почуття неповноцінності, та здобути почуття переваги. Невроз не веде до соціальної активності, не сприяє вирішенню життєвих проблем. Відірваний від реальності, невротик живе у світі фантазій і використовує різні прийоми для уникнення відповідальності. Лікування неврозів вимагає виховного впливу на людини, корекції його помилок і повернення його в людську співтовариство. Зцілення невротика ґрунтується на свідомому розвитку у людини почуття спільності (соціальний інтерес), посилення почуття реальності, відповідальності і заміні прихованої ворожості взаємної доброзичливістю.

Отто Ранк — австрийский психоаналитик, один из ближайших учеников и последователей Фрейда. Занимался теорией сновидений, соотнося материал сновидений с мифологией и художественным творчеством. Наиболее известна его монография «Травма рождения и её значение для психоанализа», в которой он указывает, что изгнание плода из материнского чрева является «основной травмой», определяющей развитие неврозов, и что каждому человеку присуще подсознательное стремление возвратиться в материнское лоно. Фрейд не разделял этой концепции.

Миф о рождении героя

О. Ранк был одним из первых психоаналитиков, который уделил особое внимание использованию психоаналитического метода исследования при изучении искусства, религии, поэзии, литературы. В работе «Миф о рождении героя» О. Ранк выдвинул положение, в соответствии с которым открытие источника содержательной идентичности мифов всех времён и народов возможно лишь на основе их психологического анализа.

О. Ранк рассматривал способность к воображению в качестве универсального явления, характерного не только для человека, но и для человечества в целом. Обратившись к мифологическому материалу различных легенд, включая мифы о рождении Саргона, Моисея, Эдипа, Париса, Телефа, Персея, Гильгамеша, Кира, Тристана, Ромула, Геркулеса, Иисуса, Зигфрида и Лоэнгрина, О. Ранк выявил ряд единообразных черт, которые могут служить основой для построения стандартного сказания. Во всех мифах присутствует такое отношение героя к своим родителям, которое имеет нездоровый характер. О. Ранк считал, что подобное отклонение обусловлено чем-то таким, что находит отражение в характере самого героя.

Идеи Фрейда, высказанные им в «Семейном романе невротиков» получили у Ранка дальнейшее развитие. О. Ранк отметил, что мотивы брошенных и воспитанных другими родителями детей содержатся во многих мифах и сказаниях. По мнению Ранка, мифы о героях и семейные романы включают в себя одну и ту же тенденцию, связанную со стремлением героя избавиться от родителей и аналогичным желанием, присутствующим в фантазии ребёнка.

В процессе психологического объяснения смысла мифа о рождении героя, О. Ранк попытался выявить связи мифа с некоторыми психическими заболеваниями. В частности, он считал, что в своих основных чертах мифы о героях во многом соответствуют маниакальным представлениям психотиков, страдающих манией преследования или величия. Исходя из подобного понимания, им была выявлена тесная связь между мифом о герое и структурной манией у параноиков, а также дана характеристика мифа как параноидальной структуры.

Травма рождения и её значение для психоанализа

Отто Ранк полагал, что травма рождения становится первым источником возникновения страха и тревоги. О. Ранк исходил из того, что момент появления на свет ребёнка и отделения его от матери является травмирующим событием в жизни человека. Стремление к возвращению в чрево матери, к восстановлению предшествующего положения непосредственно связано с травмой рождения.

О. Ранк считал, что невроз возникает на почве внутрипсихического конфликта между стремлением человека вернуться в первоначальное состояние дородовой гармонии и воспоминанием об ужасе рождения. Таким образом, Ранк переосмыслил основополагающие положения классического психоанализа:

— страх кастрации стал рассматриваться в плане символического выражения первичной травмы (рождение ребёнка) и вторичной травмы (отлучение ребёнка от материнской груди);

— комплекс Эдипа — с точки зрения осуществляемых человеком попыток возвращения в утробу матери (перенос внутриутробного удовольствия на заряженные тревожностью гениталии);

— страх инцеста и соответствующие запреты — как то, что противостоит фантазиям о возвращении в матку.

Говоря о психоаналитической терапии, О. Ранк считал, что в своей завершающей фазе процесс исцеления является для пациента своего рода новым рождением. В бессознательном процесс исцеления соотносится с символикой рождения, и пациент может воспринимать себя в качестве новорождённого, то есть духовного ребёнка аналитика. Фантазия пациента о перерождении оказывается повторением в анализе его собственного рождения. Таким образом, анализ можно рассматривать в качестве успешного завершения ранее неудачной для пациента попытки преодолеть травму рождения.

Райх зосередився на викритті не духовної деградації людини, а його біологічних функцій, вважаючи неприпустимим відділення душевного від тілесного. Вивчаючи тілесну сторону процесу витіснення, він пішов далі Фрейда. На його думку, щиросердечне протиріччя між сексуальністю і мораллю проявляється в надрах організму на біологічному рівні як суперечність між збудженням задоволення і м'язової судомою і, отже, невроз є порушенням генитальности, а не сексуальності як такої.

Вільгельм Райх (1897 - 1957) - австро-американський психоаналітик. Райх розробив вчення про сексуальну економіці, заснованої на соціологічних ідеях Маркса К. і психології 3. Фрейда, що представляло природну теорію сексуальності і покоящееся на дослідженні биопсихологической енергії. Його основні роботи: "Імпульсивний характер" (1925), "Функція оргазму" (1927), "Аналіз характеру" (1931), "Масова психологія фашизму" (1933), "Сексуальність в культурній боротьбі" (1936), "Слухай, маленький людина" (1948) та ін.

У розумінні Райха, душевне захворювання - це наслідок порушення генітальної функції і прояви оргазмічної імпотенції, яка у сексуальному економіці грає приблизно таку ж роль, як Едипів комплекс класичному психоаналізі. Оргазм, відповідно, Райху, є центральною точкою проблем, що виникають в області фізіології, біології, психології та соціології.

Райх виходить з того, що душевне здоров'я залежить від оргазмічної потенції, тобто від спроможності людини до самозречення і переживання на піку сексуального збудження під час природного полового акта. Жоден невротик не володіє такою здатністю, і багато людей страждають неврозами характеру.

Передумовою лікування є усвідомлення витісненої сексуальності, необхідність чого підкреслювалося в класичному психоаналізі. Це усвідомлення не має, як вважав Фрейд, а може вилікувати. Таке лікування досягається у разі усунення застійної сексуальності, яка є джерелом виникнення невротичного характеру. Терапевтична завдання полягає в перетворення невротичного характеру у генітальний і заміні морального регулювання сексуально-економічним саморегулюванням.

Райх переглянув ідеї Фрейда про природної агресивності людини, вважаючи, що деструктивність не є початково біологічної і в основі буття людини лежить природна схильність до любові, праці та пізнання. Історія розвитку людства, що супроводжувалася переходом від матріархату до патріархату, призвела до того, що сучасний культурний чоловік перетворився в сексуально пригнічений істота з тришаровою структурою. Перший (поверхневий) шар характеризується наявністю маски (прояв ввічливості, товариськості, самовладання). Другий (проміжний) є штучним продуктом культури з характерним придушенням сексуальності і переважанням садизму, жадібності, заздрості, збочення. Третій (глибинний) являє собою біологічне ядро, з властивою йому природною сексуальністю і товариськістю, стихійною радістю праці і здатністю любити.

Мета сексуальної економіки, а у більш широкому плані сексуальної революції полягає в поданні Райха, у створенні справді людської структури характеру, здатної до саморегулювання, в пробудженні сил глибинного біологічного ядра, де любов, працю, пізнання, як природні джерела буття, повинні керувати мисленням і поведінкою людини. Боротьба, страждання, сексуальне задоволення - необхідні складові життя, і справа в здатності психічної структури людини переживати задоволення і страждання, а також справлятися з ними.

Фромм (1900 – 1980) народився в Німеччині. Захопився вченням З. Фрейда, обрав кар’єру психоаналітика. З часом критично переглянув фрейдівський підхід до природи несвідомих потягів та ролі соціальних впливів на становлення особистості. Під час приходу до влади фашистів у 1933 р. Е. Фромм емігрував до США.

Агресія в неофрейдизмі Е. Фромма не первинна, як у З. Фрейда, а вторинна. Це реакція психологічного захисту на зовнішній світ, котрий сповнений дискомфорту. Оскільки світ завжди несе загрозу, то завжди має бути й агресія. Замість біологічного фундаменту лібідо за основу приймаються соціальні відносини, але вони також є природженими, тобто наданими від народження, і всі реакції є неминучими і фатальними.

Руйнація зв’язків людини з природою порушує її гармонію та породжує екзистенційне протиріччя, яке складає основу людського існування. З одного боку, людина – частина природи і підкоряється фізичним та біологічним законам, а з іншого – завдяки розуму вона піднімається над природою і протистоїть їй як самосвідомий суб’єкт. І єдиним виходом із екзистенційної самотності Е.Фромм вважав любов.Тільки любов дає людині можливість подолати почуття ізоляції, самотності.Любов – єдина активна сила, споконвіку закладена в людині, яка чекає свого визнання та звільнення із “в’язниці” несвідомого.

Вчений виділив шість видів любові: 1) материнська; 2) батьківська; 3) любов до батьків; 4) братська; 5) еротична любов; 6) любов до Бога. Всі вони одночасно існують у несвідомому. На відміну від поширеного уявлення про те, що головне в любові – зустріти достойний об’єкт, Е. Фромм вважає, що справа полягає в здатності любити, яку можна розвивати.