Філософські ідеї пізнього Відродження

Дайте Аліг'єрі

Данте Аліг'єрі (1265–1321 pp.) назива­ють останнім поетом Середньовіччя і першим поетом Нової доби, поетом, який формував і філософськи формулю­вав дух нової епохи. На думку Гегеля,

дух епохи зробив заворот, він покидає інтелектуальний світ і оглядає тепер свій наявний, поцейбічний світ; скінчене небо повертає людину до скінче­ної наявності. Тепер у поцейбічності людина свідомо шукає і знаходять божественну присутність. І більше того, вона, замислюючись над способом свого існування в цьому світі, приходить до висновку, що саме її Бог робить провідником власних ідей, тобто людина–творець виводить божественне з себе.

Отже, люди прийшли до того, що стали розуміти себе вільними, доби­ватись визнання своєї свободи і усвідомлювали себе здатними працювати для здійснення власних інтересів і цілей. Людина знову концентрувалась і стала покладатись, як на власні руки, так і на свій розум. Таким чином, нау­ки, мистецтва звернулись до наявного матеріалу. Це була доба, коли дух відкрив довір'я до самого себе і свого існування і почав цікавитись своїм сучасним. Тепер дух дійсно примирений з світом, примирений не в собі, не по той бік, не на підставі знищеного світу. Тепер людина відчула в собі спонукання самостійно шукати і відповідати, що є моральність, право, лю­бов тощо. Людина зрозуміла, що дійсне місце, на якому вона має зупини­тись у цьому пошуку, є вона сама, її внутрішнє життя і зовнішня природа Тому, повертаючись до Дайте, можна зрозуміти, що його світогляд, полі­тичні ідеали, наукові переконання були поєднані в етичній, естетичній і емоційній творчості. Наявною «поцейбічністю» для його духу були реальні стосунки, реальне рідне місто Флоренція – осередок найбільш значних культурних цінностей і політичних подій того часу. З нею він пов'язує тво­рче натхнення і від нерозуміння з боку якої він більш за все потерпає.

Отже, визначаючи Дайте як філософа і поета, ми знаходимо у його творчості всю палітру світоглядних змін, характерних для раннього Відро­дження. В його творчому доробку ми знаходимо і поезії, і поеми («Божест­венна комедія», «Нове життя»), і філософські трактати («Монархія», «Пірше­ство»), і діалоги'. У них Дайте розмірковує і про світоустрій як поцейбічний, так і потойбічний, про моральні цінності, про Бога і душу, про Творця і його творіння, про матерію і божественні ідеї, про високе призначення людини. Для Данте «ідея» – то є мисль Бога, за якою створюється світ:

Все, что умрет, и все, что не умрет,

–Лишь отблеск Мысли, коей Всемогущий Своей Любовью бытие дает...'

Отже, світ отримує своє буття актом творення, але як поцейбічність він не може в повній мірі відобразити божественну досконалість, тобто вті­лити чисту ідею краси, проте, в природі вона іноді проглядає і митець має відчути і спромогтись відобразити її у своєму творі. Для Данте, безумовно, існує примат божественної ідеї. Така ідея, що безпосередньо пов'язана з Богом, має абсолютну довершеність чистої форми. Під час втілення в мате­рію природи або мистецтва вона втрачає свою первісну довершеність. Фі­лософське підґрунтя такого дантівського світовідчуття постає досить ясно. Його обізнаність в античній літературі – очевидна, і свідчить він про неї сам: глибока повага до Піфагора, знайомство з трудами стоїків, теоретичні збіги з Арістотелем, проте, його поетичному світовідчуттю найближчими є вчення Платона і неоплатоників, як язичницьких, так і християнських (Діо–нісій Ареопагіт з ідеями ієрархійної будови світів, проблемою духовного світла тощо). Він черпає ідеї і факти з біблейської, східної літератури, з про­ванської поезії, з маніхейських джерел, з творів отців християнської церкви, а також творів неортодоксального християнства (Аверроес, Сігер Брабантсь–кий, яким відводить досить почесне місце в «Божественній комедії»).

В «Божественній комедії» у піснях, що присвячені перебуванню на небі Сонця, Данте розгортає ціле полотно середньовічної філософії. Саме тут поета оточують душі мудрих. Вони згруповані у два кола. Внутрішнє коло (домініканське) більш схоластичне, раціоналістичне, більш щільно пов'язане з арістотелівською традицією. Це сяюче коло очолює і рекомен­дує 11 визначних постатей Фома Аквінський. Зовнішнє сяюче коло – фран­цисканське, більш пов'язане з містикою, з традицією Августина. Очолює його Бонавентура, який у свою чергу, репрезентує одинадцять вогнів у своєму вінці. Данте піддає блискучому осмисленню розумові пристрасті доби Середньовіччя, намагаючись привести до теоретичного ладу розмаїття тенденцій. Данте вважає, що царство небесне замирює тих, хто по–своєму щиросердо шукав і віддзеркалював істину. Він, мабуть, як ніхто з сучасни­ків, розумів, що істина надто велика, для того, щоб її зміг пізнати один мудрець. Тому необхідна єдність мислителів, що, доповнюючи одне одного і поєднуючи навіть протилежні позиції, здатна скласти рухомий образ вічної істини. Тому він пропонує замість історичної справедливості – справедли­вість духовну, як справедливість вищого гатунку, подібно до того, як духо­вному прочитанню Біблії у Середні віки надавалась більша перевага над її буквальним прочитанням. У цьому Дайте постає як оригінальний історик філософської думки, яку він самостійно переосмислює, аналізує і подає у глибокому авторському баченні.

Все це було необхідним матеріалом здібності вільного конструюван­ня нової картини світу, яка в ньому визрівала, і в якій ерудиція і комента­торська майстерність відходять на задній план. І хоча схема світобудови в значній мірі відповідає неоплатонізму, проте, поетичний потенціал «Бо­жественної комедії» і чуттєво–емоційна виписаність образу Беатріче роз­кривають Дайте як ренесансного мислителя, в християнській душі якого йде боротьба і поєднання ідей, щоб суттєво передати гуманістичний задум. Беатріче у нього водночас і особистість, і ідеальна сила; вона конкретна людина, неповторний світ душі як персоналізація небесної мудрості. Вона –подія його особистого життя і прорив у світ універсального смислу. Вона –особистість, а тому є уособленням етичного і естетичного ідеалу. За допо­могою образа Беатріче Дайте прозирає загадку богоподібності людини, яка має втілюватись у поцейбічному житті у свободі, любові і творчості.

За формою Данте в розумінні духовного сходження в процесі Бо­жественного пізнання наслідує Діонісія Ареопагіта. Але тут з'являється дещо принципово нове характерне для «Божественної комедії» поєднання людського, емоційного пориву – любові до земної Біче Портинарі – і пі­знання космічної гармонії в її традиційному поєднанні. Згадаємо, що схо­дження Дайте до зірок починається з прямого погляду Беатріче на сонце. Таке споглядання створює рух наверх з швидкістю світла. Дайте дивиться у вічі коханій, а завдячуючи цьому, також бере участь у сходженні. Від його щирості залежать варіанти його майбутнього: 1) вигнання з Флорен­ції, але разом з тим безсмертна слава, або 2) пошана на Батьківщині і за­буття нащадків. Дайте обирає перше. Підґрунтям такого вибору – специ­фічне для Відродження уявлення про істину, як про глибоко особисте, як таке, на чому будується незалежність і саме існування особистості. Отже: «...следуй своим путем и пусть говорят об этом, что хотят» – формула дієвого і безкомпромісного гуманізму Данте.

Проте, як має діяти гуманістичне зорієнтоване мистецтво? Для ми­стецтва постає завдання наближення до потойбічного ідеалу, який, одна­че, навіть теоретично не може бути здійсненим. Але мистецтво на цьому шляху може стати символом, що позначає вищі цінності.

Франческо Петрарка

Подальшу розробку гуманістичного стрижня духу Відродження знаходимо у видатного філософа і поета Франческо Петрарки (130Ф–1374 pp.). Він походить з небагатої, але старовинної родини. Ба­тько був нотаріусом. За бажанням батька Франческо також у молодому віці вивчає право, але його дійсним захопленням стає стародавня латинська лі­тература. Він був великим шанувальником Цицерона, завдячуючи творам якого знайомиться з античною філософією і щиро захоплюється Платоном. У 1326 р. Петрарка приймає духовний сан, проте, він не завадив йому лю­бити життя, яке і стало для нього внутрішнім світом, що пильно вивчається. Отже бажання самопізнання привернули його увагу до зовнішнього світу, світу радощів і спокус. Будучи відкритим світу Петрарка не може не знахо­дити в собі так званої двоїстості і не може не зробити останню предметом ретельного вивчення. Ці роздуми знайшли втілення у різноманітній літера­турній спадщині мислителя. Тут і поезії («Сонети на життя мадонни Лаури» і «Сонети на смерть мадонни Лаури»), і діалоги («Моя тайна, або книга бе­сід про зневагу до світу»), і трактати («Про самотнє життя»), і памфлети («Про власне і чуже неуцтво»), і листи («Листи до нащадків»). О. Ф. Лосєв констатує, що вони свідчать про його боротьбу з самим собою, у якій не можна визначити переможця. «Сонеты Петрарки говорят о его любви, его трактаты – о власти разума и традиции. Но те же сонеты несут у себе про­тиворечия трактатов, и любовь к Лауре становится объектом самого суро­вого осуждения в беседах «О презрении к миру», написанных им еще тогда, когда ему не было и сорока лет. В этом же произведении он ярко говорит о значении любйи для него; он называет любовь лучшей радостью и говорит, что без любви светлейшая часть души его будет ввержена во мрак. «Лю­бовь к ней несомненно побуждала меня любить Бога».. .»

Петрарка – християнський неоплатонік, який усвідомлює, по–пер­ше, що першопочатком світу речей і людських істот є Божественна ідея. По–друге, існують різні ступені втілення краси, і людська краса по­стає лише нижчим щаблем у порівнянні з красою Божественною.

Такими думками він у діалозі «Моя тайна, або книга бесід про зне­вагу до світу» ділиться зі своїм співбесідником і духовним наставником, роль якого тут виконує бл. Авґустин. Він навіть осуджує себе, що так і не зміг «здолати» цей «нижчий щабель», і тому звичайна любов багато зна­чить у його житті. Проте, не так усе просто. Петрарка надає останній фі­лософського змісту. Любов у розумінні Петрарки, є не небажаною для людини, а, навпаки, конче необхідною, бо за глибиною своїх духовних якостей і моральною досконалістю Лаура викликає (формує) у Петрарки любов до Творця. Перетворившись на предмет творчого натхнення, Лаура ніби полишає межі звичайного буття і людської любові і стає дзеркалом, відображенням космічної душі, провідником любові вищої.

Досліджуючи постать Франческо Петрарки, вчені виокремлюють у ній наступні риси: індивідуалізм; звертання до авторитетів античності тіль­ки у тому випадку, коли вони підтверджують його погляд, або його підхід; намагання примирити нові потреби з середньовічним християнством. Зро­зуміло, що його світобачення, манера поведінки і спосіб мислення були новаторськими, таким, що знаходили своє об'єднання в новому історично­му світогляді. Цим він не міг не дратувати, так званих університетських ортодоксів, котрі намагались применшити значення цієї непростої історич­ної постаті і звести феномен Петрарки до неуцтва і формальної неосвічено­сті. На це Франческо відповідав, що смисл життя відкривається не тому, хто нагромаджує силогізми, а тому, хто оволодів мистецтвом бути вільним.

Отже діалектика, або логіка у розумінні схоластів, що застосована з розу­мом, є не метою, а тільки інструментом духовного становлення.

Очевидно, що Франческо Петрарка не тільки був провісником нової доби, але позначив і окреслив суттєві риси, що визначають людину Від­родження. Для унаочнення можна порівняти бачення «своєї людини» пат­ристикою, схоластикою і християнським Відродженням. С.С.Нєретіна вважає, що всі вони беруть за основу арістотелівське визначення людини як розумної смертної тварини, проте, кожна історична доба додає дещо суто своє. Так, Авґустин (раннє Середньовіччя, або патристика) визначає людину як розумну смертну тварину, за допомогою віри причетну до Бо­га. То є людина віруюча. Абеляр (розвинуте Середньовіччя.

Отже, гуманізм, на думку Петрарки, полягає в тому, щоб людина ус­відомила свою унікальність і навчилась жити напруженим життям, відкри­ваючи у собі, своєю діяльністю багатство закладених у ньому Богом смис­лів. І нагородою за таке життя буде безсмертя, але не в небесному сенсі, а в земному – як слава і пам'ять нащадків. Не має підстав для сумніву, що Пет­рарка стоїть у витоків європейського індивідуалізму, але, наслідуючи суттєві традиції християнського Середньовіччя, він не може не усвідомлювати у ньому пастки для свідомості, при абсолютизації його як принципу світо­розуміння. Зважаючи на це, мислитель закликає людину у зверненні до внутрішнього світу не замикатись на самості, а шукати у глибинах духу Божество і пізнавати Його. Таким чином, індивідуалізм і самозаглиблення, на думку Петрарки, мають давати творчий поштовх людському життю, в чому і полягає гуманізм світогляду видатного італійського поета. Треба зазначити, що мало кому з його ідейних послідовників вдалось дотримува­тись у цьому питанні міри і не впасти в однобічність нігілізму.

Лоренцо Валла

Лоренцо Валла народився 1407 року в містечку Пяченца, за материнською і батьківською лінією походив із вищої чиновницької верхівки курії папи Римського. Батько Лоренцо, Лука займав посаду адвоката консисторії. А вже після смерті батька у 1420 році ним стали опікуватися матір Катаріна та дядько Мельхіор.Все його дитинство та молоді роки пройшли при папській курії Мартина V. Саме тут почав групуватися гуманістичний гурток, на якому Лоренцо блискуче оволодів класичною латинською мовою, вивчав також і грецьку. Великий вплив на свідомість Лоренцо було зроблено через трактат Квінтіліана «Про виховання оратора». Він знав цього автора мало не на пам’ять, і у своєму творі «Про порівняння Цицерона з Квінтіліаном » автор ставить Квінтіліана високо, ніж самого Цицерона. В курії він не отримав жодного місця, всьому перешкодою став Поджо Бранчоліні. У 1429 р.- Лоренцо переїздить в місто Павія для викладання риторики при приватній школі.

У 1431 р. – викладає в університеті риторику. Він не поладнав з колегами по університеті за їхню так би мовити середньовічну «кухонну» латинську мову. Різко виступав проти них з критикою. Написав памфлет для юристів, назвавши його «Про девізи та геральдичні знаки».

Лоренцо змушений був залишити Павію, тому що на його життя професорами – юристами готувався замах. У 1443 р. – він призначається секретарем при королі Неаполя Альфонсі Арагонському. Король Альфонс, як відомо із історичних свідчень, не мав тісних зв’язків з папською курією. Це давало привід для написання Лоренцо антиклерикальних речей, тобто такого собі трактату «Про підкладений Констянтинів дар».

У 1444 р. – потрапив під суд священної інквізиції Католицької церкви, проте був швидко врятований неапольським королем Альфонсом. У 1448 р. – після свого повернення до риму був призначений папою Миколою V на посаду апостольським секретарем та каноніком в Латеранській базиліці. Займався викладацькою діяльністю при Римському університеті.

Лоренцо ще не був одружений, але від однієї подруги в Римі несподівано народилося троє дітей. Він відмовився одружитися з цією жінкою, маючи на меті посвятити себе служінню Богу.

У центрі його творів прослідковувався рух за гуманізм. Ним було написано працю, що складалася із шести книг «Про красу латинської мови». Праця нагадувала тлумачний словник із правильним використанням граматичних категорій, з багатьма прикладами мовного стилю, з прекрасною колосальною античною ерудицією Лоренцо Валли.

Його твори носять доволі чітке філософсько – естетичне забарвлення. Крім того одна із його праць «Про персону» (6 книга, 34 розділ) була внесена Тридентським собором Католицької церкви в так званий «Індекс заборонених книг». Однією із більш яскравих поширеніших трудів Валли для читачів стала естетична праця «Про красу», яка власне підкреслює добу Відродження. Ще при його житті перевидавалися праці, більше тридцяти творів почали друкуватися у XV столітті.

У своїх творах Л. Валла намагався коментувати латиномовних письменників, зокрема таких як Квінтіліан, Лівій та Салюстій; зробив переклад праць античних мислителів Геродота та Фукідіда, переклав частину із гомерівської «Іліади», деякі з байок Езопа. Писав крім цього ще філософські трактати та твори на історичну тематику. У філософа епохи Відродженння також можна побачити нариси, властиві науково – літературній діяльності. В першу чергу це характеризується із таким доволі різким критицизмом стосовно церковних та гуманістичних авторитетів, в тому числі жорстокою боротьбою з аскетизмом.

Лоренцо відкидав вчення щодо походження апостольського символу і у трактаті «він різко виступає проти середньовічного схоласта Боеція. У своїй позиції стосовно первородного гріха, аргументує це тим, що людина внаслідок нього не втратила самостійного вибору, що полягає у відрізненні добра та зла. У трактаті «Про діалектику» ним було внесено поправки до Аристотеля , які були спрямовані проти самої схоластичної традиції. У так званих « Міркувннях проти Лівія, що Тарквіній, Луцій та Арунс» були онуками, а не синами Тарквінія Давнього, Валла критично виступає проти думки Лівія ґрунтуючись на хронологічному розумінні.

Критика Валли викликала і занепокоєння у середовищі католицької церкви. Йому чудом вдалося спастися від інквізиції від думки щодо апостольського символу, повинен був вступити у полеміку з гуманістами: Брачоліні, Фаціо та іншими. Про те, що Лоренцо справді виступає проти аскетизму свідчать два трактати. Перший має назву «Про істинне та хибне благо», у ньому йдеться перш за все про діалог між трьома особами: християнином, стоїком та епікурейцем. Він робить різкі напади на стоїцизм, хоче примирити епікуреїзм з самим християнством. У другій праці «Про чернечі обітниці», Валла різко виступає щодо чернечого інституту.

Валла не був ворожим по відношенню до християнства, його цікавили здебільшого церковно – богословські питання. Йому вдалося скласти філологічні виправлення у перекладі тексту Нового Завіту; написати «Бесіду про таїнство перевтілення», а також твір про сходження Святого Духа. Філософії Боеція він протиставляє авторитет віри.

На замовлення неаполітанського короля Альфонса, Лоренцо пише історичну працю під назвою «Про діяння Фердинанда, короля Арагону»Л.Валлу також вважають батьком історичної критики. Будучи під покровительством Альфонса Арагонського, непольського короля, Лоренцо пише роздуми стосовно достовірності «Констянтинового дару». При цьому він використовує усі можливі наукові аргументи філологічного, нумізматичного та історичного характерів, викриває і середньовічну підробку. У кінцевому результаті це заклало основу історичної та філологічної критики Лоренцо Валли у сучасній науково – методичній гуманітарній науці.

Валла також стверджує, що труд під назвою «Риторика до Геренія» насправді Цицерону не належить. Такий висновок приймається і в сучасній філології. Відкинув приналежність «Ареопагітика » Діонисія Ареопагітика, про якого згадується у книзі Діянь апостолів.

Лоренцо Валла прожив всього лише п’ятдесят років. Помер 1457 року і був похований у Латеранській базиліці. Деякі із творів філософа користуються великим авторитетом, відображаючи дух відродження, особливо це проявляється таким напрямком як гуманізм.

5. Вчення Еразма Роттердамського є прикладом так званого заальпійських гуманізму. Багато хто вважає, що термін «Відродження» можна відносити до Північній Європі лише з великою часткою умовності. У будь-якому випадку цей напрямок не дуже було схоже на італійський Ренесанс. Гуманісти Північної Європи намагалися не так відродити традиції античності, скільки зрозуміти, в чому суть християнства. Більшість вільного часу вони студіювали НЕ Платона і Аристотеля, але Біблію. Тому для «заальпійських Відродження» характерні риси іншого явища - Реформації. Але більшість представників цього Північного Ренесансу (як, наприклад, гуманіст Еразм Роттердамський), при всій критиці Римсько-Католицької Церкви, не втекли в табір протестантів. Більше того, вони хотіли реформувати конфесію, до якої належали, але повний розрив з нею їх лякав. Еразма Роттердамського знають як творця нової теологічної системи, де він спробував дати відповідь на питання про те, якими мають бути зобов'язання людини перед Богом, і яке місце у всьому цьому займають моральність і мораль.

Коротко про цю видатну людину можна сказати наступне. Він був позашлюбним сином священика і дочки лікаря, і народився в передмісті Роттердама під назвою Гауда. Звідси його прізвисько, як було прийнято в ті часи. Так називали духовних осіб, переважно ченців - по імені та місцем народження. Оскільки батьки його померли рано, опікуни вмовили юнака прийняти постриг. Але оскільки це був не його вибір, то чернецтво важко далося майбутньому філософу. Ще до прийняття обітниць він був знайомий з античною класикою, яка вразила його уяву. Освіта допомогло йому змінити свою біографію. Одному з єпископів був потрібний секретар-латиніст. Еразм зміг зайняти це місце і за допомогою свого начальника залишити аскетичне життя. Тим не менш, він завжди відрізнявся глибокою релігійністю. Еразм багато подорожував. У нього з'явилася можливість вчитися в Сорбонні. Там він робив вигляд, що вивчає теологію, а насправді студіював латинську літературу. Еразм Роттердамський мріяв про дослідження Біблії. Але для цього потрібно було вивчити грецьку мову. Цим майбутній філософ зайнявся серйозно. Він також побував в Англії, де познайомився з Томасом Мором, і з гумором і позитивом відгукувався про тамтешні звичаї.

Погляди Еразма Роттердамського почали формуватися в Оксфорді. Там він зустрівся з шанувальниками античних старожитностей, які захопили його в свій гурток. Коли в тисячу п'ятисотий році майбутній учений повернувся в Париж, то першим ділом опублікував книгу, присвячену грецькою і латинською афоризмам. Згодом вона пережила кілька перевидань. Життя вченого отримала новий поштовх. Тепер для Еразма існувало дві мети - популяризувати античних авторів у себе на батьківщині і опублікувати достовірний текст Нового Завіту, перекладений з грецького. Богослов'я не було його головним коником. Вчення Еразма Роттердамського було, скоріше, морально-філософським. Він працював так багато, що сучасники дивувалися, як одна людина може стільки писати. Він створює наукові праці, популярну публіцистику і сотні перекладів на латинь грецьких манускриптів. Одних тільки його листів до друзів збереглося близько двох тисяч.

Після закінчення навчання в Сорбонні Еразм доводиться жити в скрутних обставинах. Він часто їздить з Парижа в Нідерланди і назад, живе в Левене, Орлеані, удосконалюється у вивченні грецької. Саме в ці роки Еразм Роттердамський написав «Зброя християнського воїна». Ця книга стала основою його вчення, хоча популярність філософу принесло інший твір. У ній він немов вторить основного мотиву ыталыйського Відродження. Головною ідеєю цього твору є те, що світоч християнства потрібно з'єднати з досягненнями античної давнини. У 1506 році він відправляється в Італію, де проводить близько трьох років. Тут йому вдається отримати ступінь доктора, відвідати Венецію і Рим. У 1509 році Еразм знову їде в Англію, куди його запросив Томас Мор, який на той час був канцлером короля Генріха Восьмого. Останній, будучи ще принцом, теж дружив з філософом і вельми його шанував. Деякий час герой нашої розповіді викладав у Кембриджі. В Англії Еразм написав найвідоміший свою працю - жартівливу «Похвалу глупоті», де виведені такі персонажі, як учений осел і шут-мудрець. Цю книгу надрукували в Парижі в 1511 році, і з тих пір її автор став справжньою зіркою тодішньої Європи. Історики розрізняють два покоління германо-англо-голландського Відродження.

Еразм Роттердамський належав до молодшого з них. Його справжньою батьківщиною була Голландія, не Франція і не Німеччина, а його кохана античність. Її героїв він знав настільки ж близько, як власних друзів. Гуманізм Еразма Роттердамського проявився ще й у тому, що він використовував науку, літературу і книгодрукування для того, щоб надавати небувале вплив на уми людей. За дружбу з ним змагалися сильні світу цього, а багато міст пропонували йому постійне платню тільки за те, щоб він там оселився. До нього за порадами - як у галузі філософії, так і політики - звертаються королі, принци і просто освічені люди. Латинь і античну літературу він знав, напевно, краще за всіх в тогочасній Європі, а його думка про те, як вимовляти деякі звуки в грецьких текстах, стало провідним в університетах. Ті твори Еразма Роттердамського, які принесли йому небувалу популярність і всесвітню славу, були написані ним, за його власними словами, «від нічого робити». Наприклад, «Похвала глупоті» тільки за життя автора була видана близько сорока разів. Ця благодушна сатира з деякою часткою сарказму була життєрадісна і позитивна - вона не картала і не підривала основ. Тому і користувалася успіхом у влади. Але сам автор більше значення надавав своїм книгам про педагогіку, зокрема про виховання християнських государів і навчанні дітей мовам. Вершиною ж своїх шукань він вважав релігійно-просвітницьку діяльність. Він називав її «філософія Христа». Основи її були закладені ще в Оксфорді. Там разом з іншими членами гуртка любителів античності вперше сформулював основи християнського гуманізму саме Еразм Роттердамський. Основні ідеї цього вчення він виклав в одній зі своїх перших книг.

Одним з головних понять у цій новій теології є очищення. Так, людина здатна стати центром Всесвіту, до чого закликали італійські гуманісти. Але для того, щоб втілити цей ідеал, він повинен спростити свою віру, зробити її щирою і почати наслідувати Христа. Тоді він стане тим, чим повинен був стати за задумом Творця. Але сучасний Еразм людина, як вважав автор, а також всі створені ним інституції, в тому числі церква і держава, поки що дуже від цього ідеалу далекі.

Християнство насправді є продовженням шукань кращих античних філософів. Хіба вони не виступали з ідеєю універсальної релігії, яка призведе до одностайною згодою? Християнство просто є природним завершенням їх прагнень. Тому Царство Небесне в уявленні Еразма - це щось на зразок Платоновой Республіки, куди все прекрасне, що сотворили язичники, Господь теж взяв. Автор навіть висловлює дивовижну для тих часів ідею про те, що дух християнства набагато ширше, ніж про це прийнято говорити. І серед святих Божих дуже багато тих, кого церква до цього лику не зараховує.Слід сказати, що з ідеями Еразма висловили незгоду не лише католицькі автори, але насамперед протестантські мислителі. Їх дискусія про свободу і гідність людини дуже повчальна і говорить про те, що кожен з них по-своєму бачив різні грані нашої природи.

6. Нікколо Макіавеллі (1469-1527) народився і більшу частину життя прожив у Флоренції. Він був державним діячем (14 років займав пост секретаря Колегії іноземних і військових справ Флорентійської республіки), істориком, поетом і письменником (зокрема, військовим письменником); був одним Леонардо да Вінчі і Мікеланджело. У 1512 р герцогу Медічі вдалося повернути владу над Флоренцією, і в числі багатьох інших діячів Флорентійської республіки Макіавеллі був заарештований і кинутий до в'язниці, пізніше відправлений на заслання в село, де і написав свої найважливіші роботи.

В епоху Відродження сталися принципові зміни і в області соціально-політичних поглядів, особливо на сутність держави та державної влади. У Середньовіччі панували теократичні погляди, обгрунтовані в навчанні Августина, Томи Аквінського та інших теологів. Згідно з ними вважалося, що влада папи римського, що є за посередництвом апостола Петра наступником самого Ісуса Христа, вища за владу будь-якого світського государя. Будь-государ є "обранець Божий", але влада він отримує тільки з рук церкви: щоб стати справжнім королем, імператором і т.п., необхідна процедура "помазання", що здійснюється священиком.

У XIV-XV ст. церква зазнала ряд серйозних поразок у своїй боротьбі за верховну світську владу . Уже в XIV в. Вільям Оккам і Марсилій Падуанський проголосили ідею верховенства світської влади над церковною, а останній - навіть необхідність відділення церкви від держави. Але радикальний переворот в соціально-політичних поглядах стався тільки в XVI-XVII ст., Багато в чому він був пов'язаний з розвитком протестантизму і релігійними війнами в Європі.

Вкрай оригінальне і багато в чому випереджає свого часу вчення про державу і державну владу розвинув італієць (флорентієць) Нікколо Макіавеллі .

Одним з перших теоретиків зароджується абсолютизму став французький юрист Жан Боден (1530-1596). В епоху релігійних воєн він відстоював ідею віротерпимості і виступав з вимогами сильної королівської влади. Краща форма правління - спадкова монархія: король є джерелом закону і права, а й сам він повинен поважати закони. Цікава і ідея Бодена про те, що для різних народів підходять різні способи правління: північними народами необхідно управляти силою, південними - за допомогою релігії, народами помірних країн - за допомогою розуму.

Ідея "природного права" висувається і розвивається в роботі голландського юриста Гуго Гроція (1583-1645). Ця концепція мала великий вплив на соціальну філософію розпочато Нового часу і епохи Просвітництва.

Епоха Відродження породила ще одне своєрідне течія в області соціальної філософії - утопізм , найбільші представники якого - Томас Мор і Томмазо Кампанелла.

Однією з найважливіших новацій вчення Макіавеллі стало розгляд політики як абсолютно самостійної сфери дослідження. Тут вперше проблеми управління розглядаються незалежно від релігійних, теологічних, філософських і етичних навчань. У Макіавеллі практично немає посилань на "волю Божу", а кажучи про долю, він акцентує свою увагу на способах боротьби з нею; він нічого не говорить про "належному" поведінці, спирається на християнські моральні цінності або чесноти (типу "любові до ближнього", "всепрощення", "покірності" і т.д.). Поведінка як правителя, так і підданих не зв'язується зі "порятунком душі", а тільки з земними інтересами. Сфера політики виявляється повністю автономної, це "політика для політики" . Будучи людиною ренесансної культури, зразки правильної поведінки правителів Макіавеллі вбачає насамперед у діяльності древніх римлян (переважно республіканського періоду).

Утопізм - напрямок у соціальній філософії, що представляє собою зібрання різних моделей і проектів ідеального суспільства. Назва напряму походить від назви книги Томаса Мора "Утопія". Саме ж слово "утопія" перекладається з давньогрецької мови як "місце, якого немає". Найдавніші варіанти утопій мали місце в античній міфології, де існування ідеального суспільства співвідносилося з "золотим століттям", що залишився в далекому минулому. Першою філософської утопією можна вважати модель ідеальної держави Платона. Одним з варіантів утопій є і християнські уявлення про "царство Боже" на землі.

Для Середньовіччя характерно пояснення всіх соціальних бід в першу чергу гріховністю людей і відступництвом від істинної віри (при цьому представники кожної релігії або секти істинної вірою вважали тільки свою). В рамках різних релігійних громад неодноразово робилися спроби створити на практиці "шматочки" ідеального суспільства. Тривали такі спроби і пізніше, наприклад, в період Реформації - створення Томасом Мюнцером (1490-1525) анабаптистських комуни під час Селянської війни в Німеччині.

В епоху Відродження з'являються моделі земного ідеальної держави, де соціальний гніт, злидні і людські пороки усуваються за рахунок розумного державного устрою і правильного виховання громадян (Т. Мор), до яких ще додавалося розвиток науки (Т. Кампанелла).

У час - в XVIII і особливо в XIX ст. - З'явилося безліч робіт в рамках утопічного соціалізму (Сен-Сімон, Фур'є, Оуен), де акцент робився на необхідність суспільної власності на засоби виробництва і справедливий розподіл виробленої продукції.

У роботах К. Маркса і Ф. Енгельса була висунута ідея про те, що розвиток людства з неминучістю веде до появи комунізму , де має місце суспільна власність на засоби виробництва, панують відносини колективізму, панує матеріальний достаток і де кожен член суспільства отримує "за потребою ". Але шлях до комунізму проходить через соціальні революції. Грандіозна спроба здійснити цю ідею на практиці мала місце в Росії (1917-1991), а слідом за нею і ряді інших країн. Як і всі попередні, вона закінчилася невдачею

Томас Mop (More) (1478-1535) - англійський гуманіст, філософ і державний діяч (1529-1532 - канцлер Англії). Коли король Генріх VIII оголосив англіканську церкву незалежної від Папи Римського, а самого себе - главою англіканської церкви, Мор відмовився це визнати, був звинувачений у державній зраді, кинутий у в'язницю і страчений. У 1886 р католицька церква зарахувала його до лику блаженних, в 1935 р - канонізувала.

У 1516 р Мор опублікував трактат " Утопія" де зображено ідеальне суспільство. Там всі люди рівні, немає приватної і навіть особистої власності, усуспільнено не тільки виробництво, але і побут. Праця - обов'язок усіх громадян, розподіл па роботи проводиться в залежності від потреб суспільства і здібностей громадян. Трудовий день триває шість годин, щоб залишалося достатньо часу і сил на здорові насолоди і розваги. Найважчу і неприємну роботу виконують злочинці, які мають статус рабів. Предмети споживання розподіляються між громадянами "за потребою", в "Утопії" немає грошей. У цьому суспільстві панує матеріальний достаток, але залишається неясним, за рахунок чого воно досягається. Основою політичного ладу є принцип виборності і старшинства. Утопійці допускають різні віросповідання і засуджують лише атеїзм.

Філософські ідеї пізнього Відродження

У XVI ст. у філософській думці Відродження починають відчутно проявлятися ознаки ідейної кризи. У цей період гуманізм більше пов'язаний із власними рененесансними культурними основами, ніж з античністю. Посилюється тенденція розглядати людину як органічну частину Всесвіту, а не Всесвіт вимірювати людиною, як це було раніше. У міркуваннях про природу людини дедалі відчутніше звучить мотив трагічної долі людини і неможливості для неї переламати хід власного життя.

Зазначені моменти яскраво виявились у творі "Зодіак життя" надрукованому у Венеції 1534 р. Автором його був П'єр-Анджело Мандзоллі з м. Стеллата біля Феррарі. Твір цей був особливо популярний у Європі часів Просвітництва. В ньому, зокрема, зазначалось: "Адже немає, окрім природи, могутнішої у світі причини. Бог лише владний над нею; крім нього, у світі нічого ні вище, ні краще природи ".

Всюди у світі присутня душа, що животворить його як загалом, так і в окремих виявленнях. Акцент на всемогутності Бога дає можливість Мандзоллі зробити висновок не лише про нескінченність світу, а й про можливість існування інших планет, заселених живими істотами, - Бог творить світ не для нас, а для себе.

Позаяк людину в судженнях Мандзоллі позбавлено особливого панівного становища у світі, то й суспільне життя для філософа постає позбавленим внутрішньої гармонії, навпаки,—тут панують насильство, лицемірство, грабунки. Це справді "перевернуте життя". Що ж протиставляє цьому автор "Зодіаку життя"? Насамперед, людську свободу й можливість вибору життєвого шляху. Освічена людина завжди протистоїть черні", цінує гідність і свободу, яку слід спрямувати на загальне благо і вміння досягти особистого щастя у земному житті. А тут найпершим благом є мистецтво уникати страждань. Вихідним у цьому мистецтві є принцип: чого не бажаєш собі, не роби іншому. Досягається ж земне благо через гармонізацію душі й тіла.

Драматичні мотиви в оцінці становища та сутності людини ще більше посилені у творах французького гуманіста Мішеля Монтеня (1533 -1592). У центрі уваги його "Досвідів" перебуває звичайна людина.

Оскільки остаточних і надійних знань немає і не може бути, прояви людей нескінченно різноманітні: від величі до мізерності, від самозречення до високопарної пихатості. Але слід розуміти, що людина, як і все на світі, підпорядкована природним законам. Тому життя є ніщо інше, як мистецтво гідно підготуватися до смерті. Тобто треба жити різноманітно і дати проявитися усім своїм силам і здібностям, щоб повною мірою виконати своє життєве призначення. "Краще наше творіння—життя у згоді з розумом". Іноді Монтень вважає селян взірцями людського життя - життя у злагоді з природою, але частіше прославляє індивідуалізм і самозаглиблення. Загальні тенденції розвитку духовного життя епохи позначилися на тому, що в пізньому Відродженні запанувала натурфілософія. Серед представників цього напряму треба відзначити насамперед Бернардіно Телезіо (1509 - 1598).Основний твір філософа має характерну назву: "Про природу згідно з її власними початками" (1565 р.). Вихідна ідея Телезіо полягає у тому, що пізнання людини має бути спрямоване на тілесні сутності, бо у світі немає сил або сутностей, не пов'язаних із тілесністю. Тому в пізнанні слід йти за відчуттям і природою. Відповідно, людина повинна спиратися на розум і відчуття тоді, коли вони досягають очевидності в пізнанні. Звідси випливає такий висновок: пізнання Бога лежить за межами природного розуму людини.

Безперечно, "зіркою першої величини" натурфілософії пізнього Відродження є Джордано Бруно (1548 — 1600). Вихідна категорія міркувань Бруно — Єдине, котре тотожне Буттю як збігу сутності та існування.

Єдине є незмінним і всеохоплюючим, єдністю максимуму та мінімуму, збігом усіх протилежностей.

Матерією Всесвіту є світло, яке є єдністю можливості та дійсності, суцільною актуальністю.

У згорнутому вигляді матерія постає як пітьма.

Розгорнута матерія втілюється у мінімумі — атомі, що має потенції максимуму.

Активність матерії спричиняється світовою душею – загальною формою, яка містить у собі розум і загальну причину. Світова душа все пронизує й одухотворює, стаючи початком життя; останнє знаходить свій прояв у формах рослин, тварин, розумних істот. Умовою існування Всесвіту с нескінченна порожнеча (тотожна хаосу), тому Всесвіт не має центру й однорідний за складом і будовою. А оскільки душа, рух, відчуття притаманні всьому Всесвітові, то зірки в Космосі можуть бути сонцями з планетами, на яких можуть жити розумні істоти.

Перегляд провідних філософських ідей доби Відродження дає можливість виразно побачити перехідний характер епохи, яка була суперечливою, неоднозначною: новації тут переплітались із середньовічною містикою, оптимізм і піднесення людини - з трагізмом і визнанням несумісності певних людських якостей.

Загалом філософська думка Відродження еволюціонувала від етичного гуманістичного антропологізму — через платопістські синтези й одухотворення космосу - до натурфілософії, яка дедалі більше ставала аскетичною, суворою, максимально наближеною до класичної науки та досить віддаленою від живої різновимірної людини.

Характерними парадигмами філософського мислення Відродження були антропоцентризм, пантеїзм, панпсихізм, гілозоїзм, залучення геометрично-математичного апарату до розв'язання натурфілософських проблем.

Водночас слід підкреслити, що доба Відродження має своє привабливе і світле обличчя; її образ не можна звести лише до містка між певними епохами; вона має свою привабливість, свою неповторність.