Географічне середовище і його роль в розвитку суспільства
До складу географічної оболонки входить і людське суспільства з комплексом компонентів середовища. Результати діяльності людського суспільства знаходяться всередині географічної оболонки. І результат взаємодії суспільства з природою носить насамперед виробничий характер. Він все більше посилюється і тому все більше місця займають ТК, що виникли внаслідок виробництва.
Які ж природні умови впливають на існування людини? Повітря, вода, сонячна радіація, гірські породи та мінерали, грунти, рослинність, тваринний світ. Сукупність цих природних компонентів задовольняє і фізіологічні, і виробничі потреби людини. По відношенню до людства географічна оболонка виступає як географічне середовище.
Географічне середовище (В.С.Лямин, 1978) – це середовище створене матеріальним виробництвом і існує лише на його основі. В.С.Лямін географічне середовище поділяє на економіко-географічне і фізико-географічне.
Економіко-географічне середовище – це штучно створені умови існування на основі матеріального виробництва (сади, плантації, канали, дороги, виведені нові сорти рослин і породи тварин і т.д.). Основні компоненти економіко-географічного середовища виступають як засоби виробництва.
Фізико-географічне середовище – це сукупність різних компонентів географічної оболонки, яка на певному історичному етапі розвитку суспільства виступає як матеріальна умова його існування. Це клімат, води, рельєф, грунти, корисні копалини, рослинність, без яких суспільство не може існувати і розвиватись.
Внаслідок того, що суспільство дуже впливає на географічну оболонку, вона може розглядатись як географічне середовище людського суспільства. Але ТК варто розглядати за рівнем засвоєння людиною – Є ТК добре засвоєні, а є лише частково засвоєні. Про дно океану не можна сказати, що воно є географічним середовищем.
Отже, географічне середовище – це частина географічної оболонки з якою суспільство знаходиться в даний момент в безпосередній взаємодії. Між географічним середовищем і географічною оболонкою різниця умовна. Істотна різниця між ними в тому, що географічна оболонка – поняття безвідносне, вона існувала задовго до появи людини, а географічне середовище поняття відносне, тобто немислиме без існування людського суспільства.
Вплив географічного середовища на життя і розвиток суспільства називається географічним фактором. Середовище розвитку людського суспільства не можна назвати чисто природним. Бо люди активно формують середовище (шляхом виробництва і біологічно). Отже, суспільство необхідно розглядати як біосоціальну, а не тільки соціальну категорію.
До суспільства відноситься все те, що залучено до процесу виробництва, тобто люди з певними знаннями і трудовими навиками, знаряддя виробництва, умови праці і життя (інфраструктура), предмети праці, продукти праці. Люди помимо їх соціального значення виступають як біологічні споживачі величезних мас живої і неживої речовини земної кори, гідросфери і атмосфери і як постачальники СО2 та інших відходів їх організмів, що повертаються в природу.
Між природою і суспільством існує діалектична єдність. Людина в природі займає двояке положення: будучи частиною природи: в силу своєї соціальної організованості і трудової діяльності протистоїть решті природи. Розвиваючись всередині географічної оболонки, суспільство утворило особливу сферу свідомого перетворення природи, яку В.І.Вернадський назвав ноосферою. Внаслідок суспільного впливу на природу неминуче змінюється і саме суспільство. Це єдиний процес. Змінюючи людину, природа змінюється і сама.
Основою взаємодії між суспільством і природою (В.С.Лямін, 1978) є процес матеріального виробництва, його внутрішні закономірності. Процес взаємодії природи і суспільства включає в себе і природу, і суспільство, і людське мислення в їх взаємовпливу.
В.О.Анучін (1982) відмічає, що вплив суспільства на природу, як і вплив природи на суспільство різні сторони єдиного процесу, що здійснюється суспільством через виробництво.
Обмін речовиною і енергією між природою та суспільством розвивається внаслідок виникнення протиріч. Основними є протиріччя між безмежними можливостями виробництва і обмеженістю природних ресурсів географічної оболонки, її здатністю самоочищення і самозахисту.
В.С.Лямін (1978) виділяє два рівні взаємодії природи і суспільства: 1) взаємодія суспільства з природою включеної в його склад як засоби виробництва (співвідношення цілого і частини); 2) взаємодія суспільства із зовнішньою по відношенню до нього природою (співвідношення внутрішнього і зовнішнього). Між суспільством і природою існує генетичний і структурний зв'язок. Природа не тільки породжує суспільство, але й входить до його складу через матеріальне виробництво. Людина виступає тут двояко: як продукт природи і ще більше, як продукт праці.
За В.С.Ляміним можна виділити декілька форм впливу зовнішньої природи на суспільство.
1. Дія природних законів призвела до формування передумов виникнення людини і суспільства, створила всі необхідні умови для розвитку суспільства. Природа створює можливості розвитку суспільства, але лише з розвитком матеріального виробництва ця можливість стає дійсністю.
2. Закони природи, впливаючи на виробництво, можуть надавати специфічні риси розвитку багатьом соціальним явищам . Наприклад, ритмічність ГО зумовлює певні цикли і в споживанні електроенергії, сільському господарстві, транспорту та ін. Закон зональності зумовлює зональне розташування сільськогосподарських культур. І тому, навіть сільськогосподарські машини в значній мірі зональні, а отже трудові навики механізаторів будуть відбивати зональні особливості.
3. Дія природних законів може прискорювати або сповільнювати суспільний розвиток через природні ресурси. Особливо відчутною тепер недостача прісної води. А це в свою чергу змінює технологію виробництва.
4. Специфічні закони розвитку природи зумовлюють особливості розвитку сільського господарства, а своєрідність органічного світу також впливає на розвиток виробничих сил.
5. Закономірності функціонування і прояву (розвитку) природних явищ можуть знищувати плоди цивілізації, наносити величезні збитки економіці, призводити до людських жертв. Це вулканізм, землетруси, повені, цунамі, тайфуни, надмірне розмноження шкідників лісів та сільськогосподарських рослин і т.д.
Отже, закони природи по-різному впливають на різні сторони суспільного життя. Вони є зовнішньою силою і не можуть ні відмінити, ні замінити закони суспільного розвитку.
27. Схоластика.
Схоластика — це специфічна середньовічна християнська філософія, що панувала в шкільному навчанні. Основне завдання схоластики полягало в обґрунтуванні, захисті і систематизації непорушних богословських істин. її історія умовно розпадається на три періоди. VIII — XII ст. охоплюють підготовку і ранній період схоластики. Для XIII — XV ст. характерні спочатку розквіт, а потім занепад схоластичної філософії.
Через всю історію філософії Середньовіччя червоною ниткою проходить суперечка номіналістів з реалістами. Зовнішній привід до суперечки: популярний у середні віки коментатор (III ст.) Порфирій поставив у своєму «Isagoge» запитання: по-перше — існують роди і види (genera et species) самостійно чи існують тільки в думках, по-друге — якщо існують, то це тіла чи безтілесні речі, по-третє — вони мають окреме буття чи існують у чуттєвих предметах і поряд з ними? Загальне (рід і вид) позначалося тоді терміном universale. В основному питання полягало в тому, чи є універсали чимось реальним (realia), тобто, як тоді висловлювалися, речами, що існують поза Розумом людини, чи вони — лише слова. Останній термін у XII ст. звичайно замінювався словом «пошеп» («ім'я»). Звідси назва двох ворогуючих течій: реалісти («universalia sunt res») і номіналісти («universalia sunt nomina»). Реалізм і номіналізм можна теж поділити на ряд типів і відтінків. Крайній реалізм — «загальне реально до речей», або по пунктах Порфирія: — універсалії реальні, існуючі поза людським розумом; мають духовну природу; трансцендентні чуттєвому світу і передують окремим речам. Помірний реалізм — по-перше — універсали реальні; по-друге — універсали збігаються, по суті справи, з «формами» і, як такі, по-третє — іманентні речам чуттєвого світу. Номіналізм на противагу реалізму стверджував, що «універсали суть імена (назви) після речей». Реальні тільки окремі, одиничні індивідуальні речі. Універсали не існують «ні на небі, ні на землі», ні в божественній свідомості, ні в чуттєвому світі, позбавлені об'єктивної значущості за межами людської думки і мови. Коли так, то відпадають і два інших запитання Порфирія. Концептуалізм — найбільш помірний вид номіналізму, що допускав існування загального, але лише в людських поняттях, що фіксують подібні риси в речах. Проблема номіналізму — реалізму має три аспекти: онтологічний — охоплює питання про самостійне існування ідей, духовної суті, тілесних речей тощо; гносеологічний — займається проблемою природи, творення і значущості понять; логічний — вирішує питання про взаємодію загального і окремого.
У Середньовіччі творцем схоластики вважали Ансельма Кентерберійського, якого називали «другим Августіном», бо від Августіна взяв багато чого, насамперед принципи взаємодії Віри і Розуму, а також поняття Бога. Серед праць — «Монолог», «Додаток до міркування», трактати про основні питання теології, реальність і характер Бога. Ансельм Кентерберійський, так само як Еріугена, тісно поєднував філософську істину — Розум і Істину одкровення — Віру. Мислення має бути підлегле вірі, яка є передумовою, і без Віри немає справжнього пізнання. У словах «вірю, щоб розуміти» (credo, ut intelligam) Ансельм Кентерберійський чітко визначає позицію схоласта. Віра має бути висхідною і метою раціонального мислення, але Віра повинна бути виключена з операцій мислення, не може служити аргументом. Розум вільний і самостійний — але в межах догматів. Девіз Ансельма Кентерберійського: «Віра шукає Розум». Уперше сформулював завдання теології і філософії. Ансельм Кентерберійський у розумінні світу стояв ближче до Платона: реальні тільки поняття (одиничні і загальні). Істина є не тільки в мисленні, а самостійна, реально існує. Судження щирі, тому що входять в істину взагалі, тому, наприклад, і справедливі дії на основі поняття справедливості взагалі. Ставлення Ансельма Кентерберійського до універсалій — загальних понять, що мають власне, незалежне від одиничних речей існування, показує, що вони зв'язані з істиною. Докази буття Бога складаються з двох посилок: перша випливає з того, що Бог є сущим і має таку властивість, що не можна мислити деяке суще вище порядку, аніж Бог. Отже, Бог існує в мисленні людей. Друга посилка полягає в з'ясуванні, якщо те, що таке велике, що не можна мислити нічого ще більшого, не може існувати лише в мисленні людини і що якби це було так, то було б неможливо осмислити визначену річ ще більшою і такою, що існувала б незалежно від мислення людини, реально. Звідси Бог існує не тільки в мисленні людей.
Іоанн Росцеллін — основний представник номіналізму в епоху ранньої схоластики, вчив, що поза окремими речами не існує нічого, немає кольору поза конкретним кольором, немає мудрості поза мудрою душею. Загальне не має ніякої власної реальності, реально можуть існувати тільки окремі речі. Загальні поняття (ідеї або універсали) є лише звуками, голосом, мовою. Іоанн Росцеллін запропонував тритеїстичну доктрину: якщо існують три божественні особи, то існує не один, а три самостійних боги, — і тим самим похитнув і августіанську концепцію єдності церкви, тому що вказав, що єдність церкви як однорідного тіла Христа є порожнім звуком, що в дійсності існує різнорідність окремих індивідів. У 1092 році Церковний собор у Суассоні оголосив вчення Іоанна Росцелліна єретичним.
Учень Іоанна Росцелліна — П'єр Абеляр намагався примирити реалізм і номіналізм, формулюючи вчення, що називається концептуалізмом. Загальне, вважалося, не існує реально поза речами. Загальне існує в самих речах і виділяється Розумом людини, коли розглядаються, вивчаються речі. Розум («концепт») породжує загальне, і для Розуму людини загальне повністю реальне. Разом з тим, оскільки Розум людини повністю реальний, то і загальне в Розумі реальне. Що ж стосується вчення про Трійцю, то П'єр Абеляр пропонував вирішити суперечність: Три Особи Трійці — це три атрибути, невід'ємні якості Бога, а саме: могутність, мудрість і доброта. Разом утворюють досконалу Істоту. Виходило, що П'єр Абеляр фактично говорить про одну особу Бога і зводить Трійцю до існування якостей однієї особи. Виступивши проти крайнього номіналізму Росцеліна та крайнього реалізму Гільома в характерному для середньовічної філософії сперечанні про природу універсалій, П'єр Абеляр формулює особистий підхід до проблеми універсалій, універсали не мають самостійної дійсності, а справді існують лише окремі речі. Проте універсали можуть одержувати певну реальність у сфері розуму як поняття в результаті діяльності розуму. У питанні про взаємодію віри та розуму П'єр Абеляр дотримувався помірної позиції, намагався вирішити проблему, як зробити віру зрозумілою з допомогою доводів розуму, оскільки розуміти, що не можна вірити в те, що незрозуміле. Погляди П'єра Абеляра рішуче відкинуто, осуджено католицькою церквою як єретичні.
Важливий вплив на філософію Середньовіччя мали схоластики домініканського ордену, найвидатніші з яких — Альберт Великий та Хома Аквінський, що пристосували вчення Аристотеля до католицизму. Одним з перших Альберт Великий (Альберт фон Больштедт Magnus), зрозумів, що проникнення античного мислення в сферу культури Західної Європи не можна зупинити і що, навпаки, варто використовувати філософську мудрість античності для обґрунтування і зміцнення християнства. У своїй творчості Альберт Великий часто звертається до трактатів Аристотеля, коментує їх, зокрема високо оцінює логіку. В її дусі знову вводить у схоластику XIII ст. реалістичне вирішення проблеми універсалій, причому в її компромісній формі, відводить філософії самостійнішу роль, аніж старші схоласти. Широта філософських, природничо-наукових і богословських інтересів Альберта Великого стала підставою, щоб його називали doctor universalia, а починаючи з XIV ст. вважали гідним звання Великий. В основних питаннях обидва філософи — Альберт Великий і Хома Аквінський — дотримувались однакової думки.
Почесне місце серед релігійних філософів християнства займає ангельський доктор Хома Аквінський. У «Сумі теології» (тобто сукупності теологічних вчень) розглядається католицька догматика, що стає основним надбанням усієї схоластичної теорії. Вихідним принципом вчення є божественне одкровення: людині необхідно для свого порятунку знати щось таке, що вислизає від її Розуму, але дається через божественне одкровення. Хома Аквінський розмежовує сфери філософії і теології: предметом філософії є істини Розуму, а теології — істини одкровення. Через те що, кінцевим об'єктом їх обох, як і джерелом усякої істини, є Бог, не може бути принципових суперечностей між одкровенням і справедливо діючим Розумом, між теологією і філософією. Однак не всі істини одкровення доступні раціональному доказу. Філософія є служницею богослов'я і настільки ж нижча за нього, наскільки обмежений людський розум нижчий від божественної премудрості. Релігійна істина, на думку Аквіната, не може бути вразлива з боку філософії, у чисто життєвій, практично-моральній Любові до Бога важливіше пізнання Бога.
Індивідуальність людини — це особистісна єдність душі і тіла. Саме душа має животворну силу людського організму. Душа нематеріальна і самосуща, субстанція, що має свою повноту лише в єдності з тілом. Але тілесність має суттєву значущість. Саме через неї душа тільки й може утворювати те, що є Людина. Душа завжди має унікально-особистісний характер. На думку Хоми Аквінського, тілесний початок людини органічно є спільником у духовно-щиросердечній діяльності особи. Основний принцип пізнання — реальне існування загального. У суперечці про універсали Хома Аквінський відстоював позиції помірного реалізму, тобто загальне існує потрійно: до речей (у розумі Бога як ідеї майбутніх речей, як вічні ідеальні прообрази сущого), у речах, одержавши конкретне здійснення, і після речей — у мисленні людини в результаті операцій абстрагування й узагальнення. Річ існує одночасно у всьому своєму бутті й всередині людей як образ. Спочатку виникають чуттєві образи, а з них інтелект абстраговано осягає образи. Хомі Аквінському належить формулювання в епоху Середньовіччя проблеми свободи волі і самодіяльного людського початку в історії, межі між світом тварин і світом чистих духів, між твариною, з одного боку, і порівняно з ангелом людська особистість є чимось незрівнянно більш низьким і недосконалим. В ієрархії тілесних створінь людина перебуває на найвищому місці як досконала тварина.
Одним з найцікавіших, оригінальних мислителів Середньовіччя є надзвичайний доктор Роджер Бекон. Висхідні принципи філософії полягають у тому, щоб насамперед перебороти перешкоди у свідомості людей. Існують найбільші перешкоди до усвідомлення істини, що заважають усім і кожному й не дозволяють досягти справжньої мудрості: приклад жалюгідного і невартого авторитету, сталість звички, думка недосвідченої юрби та прикриття власного неуцтва показною мудрістю, зазнайством, самолюбуванням.
Для Іоанна Дунса Скота основне питання — ставлення богослов'я до філософії, віри до знання; вважав, що предмет богослов'я — Бог, а предмет філософії — буття. Як суто теоретичне знання філософія осягає зовнішній світ, спираючись на Розум і досвід, використовуючи наукове знання. Проте переважна більшість положень вчення про віру, що є у Святому Письмі, не піддається раціональному обґрунтуванню і не має такої потреби. Якщо філософія — теоретичне знання, то теологія — переважно практичне знання того, як найуспішніше спрямовувати людську волю для реалізації тих положень, що пропонуються вченням про душу.
Визначною постаттю пізнього Середньовіччя є англійський філософ Вільям Оккам — найрішучіший номіналіст. Універсали не можуть існувати поза свідомістю; у такому випадку були б одиничними речами, що суперечить їх природі як загальних суттєвостей. Велику роль відіграла розвинута ним критика схоластичного реалізму, що одержала назву «бритви Оккама», або «принципу економії мислення». Найчастіше критика виражається в словах: «Без необхідності не слід стверджувати багато чого» («Pluritas non est ponenda sine necessitate»), або «Даремно робити за допомогою багато чого те, що може бути зроблене за допомогою меншого» («Frusta fit per plura quod potest fieri per pauciora»). За традицією оккамізму здійснено ще коротше формулювання «бритви Оккама»: «Суть не має бути множена понад необхідність» («Entianon sunt multi plicandasine necessitate»). Вільям Оккам стверджував, що предмет усякого пізнання — тільки одиничне, індивідуальне. Висувається поняття інтенції, прагнення людської душі пізнати предмет. Створення універсалій неможливе поза інтенціями, тому що «універсалія — це інтенція душі, що за природою визначається в багатьох (речах)». Тут сформульовано, по суті, концептуальне вирішення проблеми загального, існуючого не поза людським розумом, а тільки в людському мисленні.