Антропологічний принцип філософії Л.Фейєрбаха
^ Людвіг Андреас Фейєрбах(1804—1872) після навчання у Гейдельберзі (теологічний факультет) та в Берліні (філософський факультет) став палким прихильником та одним із кращих учнів Геґеля. Деякий час він був викладачем філософських дисциплін, але після того, як виступів із критикою релігії (вихід у 1830 р. книжки “Думки про смерть та безсмертя”), був змушений покинути викладацьку діяльність. У 1837— 1860 рр. Фейєрбах веде відлюдне життя у селі Брукберґ. В останні роки життя він проявляв цікавість до робітничого руху.
У філософії Л.Фейєрбах постав як новатор, досить суттєво відійшовши від основного русла думок своїх попередників. Докладно вивчивши філософію Геґеля, він побачив у ній “логізовану теологію”. Замислившись над причинами панування релігії у суспільній думці, Фейєрбах дійшов висновку про те, що релігія втілює віковічні людські мрії та ідеали, змальовує досконалий світ і виконує функції компенсації людської немічності, недосконалості, страждання. Звідси випливає висновок філософа: “Релігія постає як тотожний із сутністю людини погляд на сутність світу та людини. Але не людина підноситься над своїм поглядом, а погляд над нею, одухотворює та визначає її, панує над нею. Сутність і свідомість релігії вичерпується тим, що охоплює сутність людини, її свідомість та самосвідомість. У релігії немає власного, особливого змісту”.
Якщо релігія є сутністю людини, якщо вона є свідченням людської необхідності, то, за Фейєрбахом, слід повернути людині всю повноту її життя, піднести, звеличити людину. А для того насамперед слід визнати за потрібні й необхідні всі прояви людини, або, як каже Фейєрбах, усі її сутнісні сили чи властивості: “Якими є визначальні риси істинно людського в людині? Розум, воля та серце. Досконала людина володіє силою мислення, силою волі та силою почуття”. Тому слід повернутися обличчям до природи, у тому числі й передусім до природи людини: “У чому полягає мій “метод”? У тому, щоб через посередництво людини звести все надприродне до природи та через посередництво природи все надлюдське звести до людини”. Все через людину, і тому справжньою філософією може бути лише антропологія. Фейєрбах вимагає від філософії повернення до реальної людини, до реалій людини, до її дійсних проявів. Мислить, за Фейєрбахом, не душа, не мозок, а людина: “У палацах мислять інакше, ніж у хатинках...”. Якщо ж ми повертаємось до реальної людини, тоді істинною діалектикою стає “не монолог окремого мислителя із самим собою; це діалог між Я та Ти”.
На місце любові до Бога Фейєрбах закликає поставити любов до людини, на місце віри в Бога — віру людини в себе саму. На думку Фейєрбаха, філософія любові здатна витіснити релігію як перекручену форму людського самоусвідомлення. Єдиним Богом для людини постає тільки і тільки людина. А людське спілкування з природою та собі подібними стає основним людським скарбом. Отже, можна констатувати, що Л.Фейєрбах був чи не першим філософом, який помітив вичерпування ідейного потенціалу класичної філософії. Він зрозумів, що після того, як уся європейська філософія, а з особливою плідністю — німецька класична філософія - високо піднесла духовну реальність і збудувала десь у височині кришталеві палаци чистої думки, після того, як це будівництво було у найважливіших рисах деталізоване і завершене, лишалося лише одне — повернути все це на землю, до людини. Фейєрбах помітив і те, що кришталеві палаци — не найкраще житло для реальної людини, і спробував запропонувати їй дещо інше. Слід сказати, що акцентування принципово діалогічної природи людини, ролі людського почуття, зокрема любові, знайшло зацікавлений відгук у багатьох мислителів XIX та XX ст.
Висновки
Німецька класична філософія постала як особливий, вищий етап у розвитку європейської філософії, як концентрація проблем, ідей та надбань класичного типу філософування.
Вона збагатила науку цілою низкою плідних ідей, що були розроблені з надзвичайною глибиною, розмахом та майстерністю.
Водночас німецька класична філософія вичерпала ідейний та методологічний потенціал класичної філософії і постала, з одного боку, неперевершеним взірцем культури мислення, а з іншого—як переддень появи принципово нової філософії.
Останній представник німецької класичної філософії Л.Фейєрбах зробив спробу перевести усі ідеї своїх попередників у русло людського самовизначення та самоутвердження, поклавши в основу своєї філософії антропологічний принцип. Його філософія справила великий вплив на європейську думку ХІХ ст. та постала своєрідним містком між класичною та некласичною філософією.
Велична постать в українській літературі, що відчутно вплинула на культуру та світогляд, — це Т. Шевченко (1814 — 1861), який звернувся у своїх думках та творчості до пам’яток національної історії. Торкаючись цього явища, поет писав у обгрунтуванні структури альбому «Мальовнича Україна»: «У межах моєї Батьківщини… зберіглися дотепер численні сліди столітніх потрясінь, що спіткали колись цей край у безперервній боротьбі за віру й незалежність із чужерідними хижими сусідами…, в пам’яті народній живі численні поетичні перекази, що свідчать про шляхетні подвиги предків».
Т. Шевченко, як ніхто інший, влучно та переконливо репрезентував ідею соборності України, єдності усіх її земель всупереч історичній недолі, що роз’єднала різні частини колись єдиного краю, розкидавши їх по різних державах.
Ідей Т.Шевченка варто виділити такі:
Ідея глибинної спорідненості людини із природою: у творах поета людина і природа живуть єдиним диханням та єдиними почуттями; людина вкорінена в природу, а природа, своєю чергою, є не мертвою, а одухотвореною.