Культурно-освітня ситуація в україні в xvi ст.

З середини XVI століття в українському суспільстві відбувається перехід на нову ренесансну систему цінностей. Утвердження ренесансної культури було наслідком не тільки неминучого впливу «Духа часу», але й наслідком тієї культурно-історичної ситуації, що склалася в Україні у другій половині XVI ст. У цей час в різних сферах життя складаються передумови для утвердження ренесансної культури. У економіці – це був перехід до фільваркової системи господарювання та застосування найманої праці що, безумовно розкріпачувало особистість. У соціальній сфері – це утворення нового класу шляхти (підприємницького дворянства). У політичній сфері – це утворення шляхетської республіки – Речі Посполитої шляхом об'єднання на Люблінському сеймі 1569 р. Литви та Польщі на принципах добровільності, рівності та автономії. Руський народ не був офіційно визнаний третім рівноправним народом цієї держави. На роль третього рівноправного народу Речі Посполитої він став претендувати лише в 1620-ті роки, що було проголошено в творах київських інтелектуалів, зокрема, у Мелетія Смотрицького в «Юстифікації невинності» (Ustyfikacii ntwinnosti). Але фактично руський народ не був приниженим. Василь-Костянтин Острозький 6 червня 1569 р. підписав акт унії і склав присягу на вірність Короні після того, як переконався, що не буде переслідуватися Православна церква і що українські землі збережуть певну автономію. Фактично, займаючи посаду київського воєводи (найвищу посаду в Україні), протягом 50 років (1559–1608) він сам став повноправним володарем України і міг проводити незалежну політику.

Необхідно зазначити, що Люблінська унія 1569 р. мала велике позитивне значення для поширення в Україні ренесансної культури: філософії, літератури, архітектури, мистецтва. У рамках однієї держави – Речі Посполитої опинились два різних типа культури: вітчизняний православний, що розвивався на засадах греко-візантійської середньовічної духовності та західноєвропейський, що розвивався на засадах ренесансної духовності. Традиційна українська культура не витримувала конкуренції з більш розвинутою культурою Західної Європи. Щоб вижити, вона повинна була засвоїти її цінності, але не розчинитися в культурі З. Європи, а зберегти свою самобутність.

Значними центрами культури були монастирі. Тільки на землях князя К.-В. Острозького нараховувалось 20 монастирів. У монастирях складались літописи, переписувались і перекладались книги. Одним з найцікавіших для нас літописів є так званий Короткий Київський літопис, написаний на початку XVI ст.. у одному з київських монастирів. Літопис має назву «Начало руських князей Русого княжения» і охоплює події від «начала земли русской» до 1516 р. У літописі описані татарські набіги на Київ 1482 та 1496 років, мор на Волині 1495 р., загибель Константинополя 1453 р. Найбільше літописець возвеличив князя Костянтина Івановича Острозького, детально зупинившись на його перемозі над московським військом у битві під Оршею 1514 року. Визначною пам’яткою української культури XVI ст. є Пересопницьке Євангеліє. У 1556 р. Євангеліє (від Луки та Іоанна) переклав з болгарської мови на українську розмовну мову М. Василевич у с. Двірці, а 1561 р. ігумен Пересопницького монастиря завершив переклад Нового завіту (Євангелія від Матвія та Марка) на церковнослов’янську мову. Взагалі в перекладі всіх євангелістів вживається українська фразеологія, (українська фонетика заглушена церковнослов’янським правописом). Пересопницьке євангеліє збереглося у копії, виконаній в 1703 р. для кафедрального собору в Переяславі на замовлення гетьмана Мазепи.

Що стосується освіти в Україні другої пол. XVI ст. характерною її рисою була відсутність централізації. Освітні заклади виникали не централізованим способом з ініціативи держави, а хаотично, з ініціативи церковних громад, братств, монастирів, приватних осіб.

Освітні заклади України XVI ст. можна розділити за конфесійно-релігійними ознаками. Православні мали лише початкові церковно-приходські школи. Значним осередком культури був центр у с. Миляновичі біля Ковеля, на Волині, заснований втікачем з Московії Андрієм Курбським (1528–1583). Курбський – ідеолог консервативного боярства, яке виступало проти централізованої влади Івана IV (Грозного). 30 квітня 1564 р. він втік з Дерпта (Тарту), де був воєводою, до Польщі і перейшов на службу Сигізмунду ІІ, отримавши за це великі землеволодіння, зокрема місто Ковель і село Миляновичі. У своїх 4-х посланнях до Івана Грозного та «Истории о великом князе Московском» Курбський критикував діяльність Грозного. Вперто не бажаючи визнавати за ним титул царя, і називаючи його «князем Московським», виступав за аристократичну монархію, вважав, що Грозний повинен правити, радячись з «избранной радой» бояр. Осередок у Миляновичах проіснував до смерті Курбського 1583 року. Центр мав свою програму діяльності. У ньому займались переписуванням та перекладами з грецької на церковнослов’янську творів православних богословів та філософів, зокрема Іоанна Златоуста, Максима Грека та ін., а також перекладами польських авторів. Тут функціонувала школа. У Миляновичах тісно співпрацювали втікачі з Московії (Андрій Курбський, його брат Михайло Оболенський, Макр Сірохозін) та місцеві діячі культури (Брум, Станіслав Ольшевський та Амброзій Брежевський, який переклав «Хроніку» відомого польського історика Мартина Стрийковського.

Крім православних осередків освіти на території Речі Посполитої діяло чимало протестантський та католицьких навчальних закладів. Найбільшим протестантським закладом була Дубецька кальвіністська школа на Перемишльщині, що проіснувала всього 5 років (1559-1563). Проте її закінчило близько 300 учнів різних конфесій. Очолювали школу польський просвітник Григорій Оршак та італійський гуманіст Франческо Станкар.

Важливу роль в царині освіти в Речі Посполитій і, зокрема, в Україні XVI – поч. XVII ст. відігравали єзуїтські колегіуми. Перший єзуїтський колегіум був відкритий в 1575 р. у Ярославі. Особливо єзуїти активізували свою діяльність після заснування острозької академії в кінці 1576 року. 13 січня 1577 р. р папа Григорій XIII для поширення католицької пропаганди в православних країнах: Сербії, Болгарії, Білорусії, Росії, Україні створює Афанасієвський колегіум в Римі,яка мала готувати з числа греків та південних слов’ян пропагандистів католицизму в православних країнах. 21 травні 1577 р. папському нунцію в речі Посполитій було наказано підшукати 10-12 хлопчиків з числа греків, українців, білорусів, росіян для навчання у цьому колегіумі[2].

Від часу відкриття першої єзуїтської школи в Ярославі в 1575 р. до середини XVII ст. найбільші єзуїтські монастирі і школи при них з’явились у Львові, Києві, Луцьку, Кам’янці-Подільському, Острозі, Вінниці, Барі, Переславі, Фастові, Новгороді Сіверському, Бересті, Кросно та інших містах. Один з найпотужніших єзуїтських колегіумів діяв у Вільно (Вільнюсі). Його очолював визначний інтелектуал і письменник Петро Скарга. 7 липня 1578 р.Стефан Баторій видав грамоту, згідно з якою колегіум реорганізовувалася у вищий навчальний заклад -академію. 4 лютого 1582 р. римський папа Григорій XIII видав буллу на заснування при вільнюській академії – семінарії для українців, білорусів. росіян. У 4-му параграфі статуту цього закладу сказано, що семінарія заснована з метою пропаганди католицької віри серед єретиків і схизматів[3]. Для навернення православних у католицизм при академії була створена і друкарня, у якій католицька література друкувалась кириличним шрифтом.

У контексті такої ситуації на Острозьку академію була покладена особлива місія: Не поступаючись за рівнем навчання католицьким закладам, виховати інтелектуальну еліту України, що могла б протистояти утвердженню чужої релігії і захистити самобутність вітчизняної культури. Але боротьба проти насильно насадження католицизму і унії для більшості острозьких інтелектуалів не означала боротьби з «латинською» ренесансною культурою Західної Європи. Початок діяльності академії знаменував новий етап у ставленні до «латинської» культури. Якщо до цього часу до неї ставилися вороже, протиставляючи вітчизняній культурі, то тепер перейшли від протиставлення до активного засвоєння її надбань, поєднання вітчизняних традицій із західноєвропейськими. Синтез вітчизняних традицій з ідеями західноєвропейського Відродження викликав могутній злет культури, що був би неможливий в тому разі, якби боротьба йшла тільки шляхом заперечення, а не шляхом з'єднання з духовною спадщиною Заходу.