Буття» як філософська категорія. Форми буття та їх діалектична цінність

Усе, що оточує людину, і сама вона існують у нерозривній єдності, яка характеризується категорією «світ».

Філософська категорія «буття» є однією із найзагальніших: вона не виражається через жодну з інших категорій, а лише зіставляється з категоріями «суще», «сутність», «існування», «субстанція», «ма­терія», «природа», які є похідними від «буття» і являють собою її різні сторони й аспекти. Отже, можна сказати, що через категорію «буття» у філософії вибудовується цілісна картина світу, яка ви­значається єдністю людини та інших форм існування матеріальних предметів та духовних явищ. З одного боку, категорія «буття» зорі­єнтована на найбільш загальні характеристики існуючого, а з дру­гого — її зміст осягається через дослідження окремих структур, ви­явів і форм усього сущого. Учення про буття становить один з розділів філософії, який має назву онтологія Уперше в історії філософії цю категорію запровадив Парменід ще в VI ст. до н.е. Розглядаючи першооснову світу, він відійшов від розгляду конкретної першоречовини (вода, повітря, апейрон, вогонь) як основи всього існуючого (світу) і показав єдність космосу через абстракцію буття. Для нього буття є і не може не бути; небуття немає і не може ніде й ніяк бути. Парменід обґрунтовує цю тезу так: усе, про що говориться й мислиться, є. Після Парменіда в античній філософії категорію «буття» розгля­дали у своїх творах Платон і Аристотель. У Платона справжнє, іс­тинне й незмінне буття було притаманне лише світу ідей, а світ ре­чей, як бліде відображення світу ідей, не мав Істинного буття. Тобто буття в нього було тотожним світу ідей (ейдосів). Аристотель роз­глядав буття як певну ланку, що зв'язує між собою сутності та речі чуттєвого світу. Так, він писав, що сутністю є прості тіла: земля, вогонь, вода і все, що з них складається, — живі істоти, небесні сві­тила та їх частини. УсІ вони мають матерію й форму, які є невідді­льними одна від одної. Буттям володіють і матерія, і форма. Але буття матерії є можливість, а буття форми — дійсність (Аристо­тель. «Метафізика»),Іншого змісту категорія «буття» набула у філософії XVII— XVIII століть. У цей час більшість філософів досліджували природні яви­ща і їхні властивості, тому під буттям вони розуміли частіше за все природу. У філософії Гегеля буття постало як чисте визначення мислення. Тож у нього воно перетворюється лише на абстракцію, на «загальне пі­сля речей». Він писав: «Чисте буття є чистою абстракцією і, отже, аб­солютно-негативним, яке, взяте так само безпосередньо, є ніщо» (Ре­гель. «Наука логіки»). Тобто Гегель проголошує принцип тотожності мислення та буття. При цьому буття він розглядає в його абстракт­ній всезагальності. Це є об'єктивно-ідеалістичне розуміння буття.Марксистська філософія розглядає проблему буття з погляду ба­гаторівневої його організації. Так, Енгельс виділяв існування таких рівнів організації буття матеріального світу, як органічна і неорга­нічна природа; жива природа; суспільне буття; буття особистос­ті., Маркс відкрив об'єктивний закон суспільного розвитку — визначальної ролі суспільного буття стосовно до суспільної свідомості. А саме суспільне буття постає як реальний процес життєдіяльності людей, як «виробництво самого матеріального життя» (Маркс. «Німецька ідеологія»).У XX столітті з'явилися «нові онтології» (тобто нові підходи до розуміння буття). Наприклад, Хайдеггер розглядав категорію «буття» лише стосовно до людини. У праці «Буття І час» він називає буттєву структуру людини екзистенцією. На його думку, структура екзи­стенції зводиться до таких модусів людського існування, як страх, совість, турбота, рішучість і т.п. Тобто визначальним у бутті люди­ни є її переживання власного «буття-у-світі» (буття як присутності). Буття у Хайдеггера є замкненим у собі. А розкритися воно може лише через мову: воно ви-мовляє, ви-словлює себе. Тим самим мова набуває онтологічного статусу, вона стає самим буттям, адже «мова вкорінена у буттєвій конституції присутності» (Хайдеггер. «Буття і час»).Як найбільш загальна категорія філософії, «буття» вказує на всезагальні зв'язки, порядок та ієрархію різних предметів, явищ, проце­сів тощо, що дозволяє виявити різні форми всього сущого. Основ­ними формами буття є:

1) буття речей природи, що існують незалежно від людини за об'єктивними законами;

2) буття речей «другої природи» (тобто предметів, створених лю­диною для задоволення своїх потреб із речей природи). На відміну від природних речей, вони мають своє призначення. їх функціону­вання ґрунтується на опредметненні (утіленні людських знань і праці у виготовлення речей) та розпредметненні (засвоєння знань, втілених у виробництво певної речі);

3) буття людини як речі серед речей (або тіла серед інших тіл). Людина є особливим тілом серед природних речей та речей, вигото­влених нею самою. Вона задовольняє свої потреби через виготов­лення знарядь праці та їх застосування для виготовлення одягу, їжі тощо. При цьому її діяльність є свідомою, доцільною;

4) буття індивідуалізованого духовного (сюди входять емоції, по­чуття, переживання, знання, мрії, надії, вірування тощо людини, тобто її духовний світ). Людина є тілесною істотою, якій притаманні такі здатності, як характер, пристрасті, воля, свідомість. Вони віді­грають суттєву роль у процесі освоєння людиною суспільних цінно­стей, формуванні власної індивідуальності, вибудовуванні внутріш­нього, духовного, світу;

5) буття об'єктивованого духовного (сюди входять суспільні ду­ховні явища: звичаї, традиції, обряди, наука, політична, правова, моральна, естетична, релігійна свідомість суспільства тощо, які ма­ють знаково-символічні форми). Особливе місце в бутті об'єкти­вованого духовного посідає мова, в якій найбільш яскраво виявля­ється єдність індивідуалізованого й об'єктивованого духовного, Ін­дивідуальної та суспільної свідомості. Саме через мову відбувається засвоєння людиною суспільних норм, принципів, знань, ідеалів тощо;

6) буття соціального (сюди входять матеріальне й духовне життя людини та суспільства, зміст яких детальніше розглядатиметься в другій частині курсу філософії — «Соціальна філософія»).

Перелічені форми (або вияви) буття виділяє сама людина, і через них людське буття постає як процес становлення й самостверджен­ня людини, процес самореалізації людиною її сутиісних сил (здатно­сті до почуттів, емоцій, мислення, мовлення, волі, творчості, діяль­ності тощо). Буття людини означає не просто фіксацію її існування, а розкриття способу існування людини в культурі, створеній шля­хом духовно-практичного освоєння людиною навколишньої дійсно­сті. Отже, буття виступає як реальний процес життєдіяльності, в якому людина через різні соціальні практики перетворює зовнішній світ на умови і засоби свого саморозвитку, тим самим стверджуючи себе як суб'єкта соціальної діяльності.