Сцієнтистські напрями у зарубіжній філософії xxст.

В С Т У П

Посткласична філософія, в якій прийнято розрізняти некласичну – філософію ХІХ століття, та постнекласичну, що бере свій початок приблизно з середини ХХ століття, характеризується подоланням стрижневих тенденцій класичної філософії, насамперед, раціоцентризму. Втім, обидва напрямки – і «некласична філософія», і «постнекласична філософія» – є штучними абстрактними конструкціями, що поєднують всередині себе абсолютно різнорідні школи та напрямки. Сучасне філософування репрезентує широкий спектр концепцій на будь-який смак, подібна концептуальна мозаїчність постає відбиттям фрагментарності (пост)сучасного суспільства. Саме тому орієнтування в посткласичній філософії постає досить складним завданням для не дуже обізнаного у філософії студента. Зазначена обставина обґрунтовує мету даної лекції – не стільки деталізоване описання різних шкіл і концепцій, скільки окреслення загальної структури посткласичної філософії, позначення певних дороговказів осягнення даної доби в історії філософії.

Отже, дана тема присвячена філософії ХІХ-ХХІ століть, яку у філософському дискурсі прийнято поділяти на некласичну та сучасну (постнекласичну). Відповідно, опанування представленої теми передбачає осягнення загальних тенденцій у посткласичній філософії, розрізнення некласичного та сучасного типу філософування, особливостей їх предмету та категоріального апарату.

Сьогодні ми виносимо на обговорення некласичну філософію та сучасну західну філософію. Дану тематику в навчальних цілях доцільно згрупувати у три навчальні питання:

1. Загальні особливості духовних процесів та основні напрями у зарубіжній філософії ХІХ століття.

2. Особливості філософії ХХ століття.

3. Основні школи та течії філософії ХХ-ХХІ ст.

Питання 1. Загальні особливості духовних процесів та основні напрями у зарубіжній філософії ХІХ століття

У 20 — 30-х роках XIX століття філософія Г. Геґеля набула в Європі тріумфального поширення, а в Німеччині її було проголошено офіційною філософією, особливо корисною для зміцнення соціального порядку та виховання молоді. Але якраз на вершині визнання Геґель раптово помер (14 листопада 1831 р.), і в європейському філософському житті, на деякий час, запанували розгубленість і невизначеність: було незрозуміло – куди і як повинна далі розвиватися філософія. Адже геґелівська філософія набула системного і завершеного характеру, увібравши в себе як найцінніші здобутки попередньої класичної філософії, так і результати філософського осмислення основних напрямів людської життєдіяльності.

Здавалось, що завдання філософії тепер зводилось до деяких незначних доповнень і деталізацій. Не один європейський філософ ставив у цей час перед собою запитання: чи можлива філософія після Геґеля?Тому, коли Фрідрих Шеллінґ, колишній друг Геґеля,оголосив про намір прочитати курс лекцій з філософії принципово іншого характеру, ніж геґелівська, його аудиторія зібрала велику кількість слухачів, серед яких була група видатних осіб, таких як С. К'єркегор, М. Бакунін, Ф.Лассаль, Ф. Енгельс та ін. Лекції Ф. Шеллінгане задовольнили його слухачів. Але згодом з’ясувалось, що початки справді нової філософії з’явилися у Європі ще за життя Геґеля.

Поступово процес формування засад нового філософствування став набувати сили і визначеності: виникла некласична філософія,особливості якої остаточно визначилися у XX ст. А явище некласичності поширилось і на інші сфери життя, такі як мистецтво, наука, культура. Некласична філософія, зокрема, наважилася не протиставити людині чисті принципи, а прийняти людину такою, якою вона є у реальності, через це вона навіть у мовному відношенні постала більш простою, більш зрозумілою та стилістично більш різноманітною.

Зазначений процес переходу до некласичної філософії не був тотально одноманітним: далеко не всі філософські напрями однозначно та незаперечно у нього вписувались; проте це була пануюча тенденція. Так само не існує і єдиної оцінки цього процесу; скоріше певні переваги нової філософії супроводжувались і неминучими втратами. Напевне тому в подальшому розвитку філософії її некласичність уживалась із певними елементами класики.

Засновник некласичної філософії Артур Шопенгауер(1788 -1860) народився у Данцигу (тепер Гданськ) у сім'ї комерсанта. 1813 року він захистив докторську дисертацію, присвячену логіці, а в 1819році вийшло авторське видання його основної філософської праці "Світ як воля та уявлення" (перший том). Книга не мала попиту, але завдяки її виходуА. Шопенгауер отримав посаду доцента в Берлінському університеті. Його наміри позмагатися з Гегелем у справі залучення і слухачів на лекції закінчилися сумно: не маючи охочих прослухати курс його лекцій, Шопенгауер був змушений облишити викладацьку діяльність. Лише в 50-ті роки XIX ст. його ідеї почали знаходити зацікавленість і поширення. Що ж це були за ідеї?

Іншим фундатором ідей некласичної філософії був датський філософ Сьорен К’єркегор(1813 - 1855), який народився і все життя прожив у місті Копенгагені. Закінчивши тут теологічний факультет університету і захистивши магістерську дисертацію, спрямовану на дослідження іронії у Сократа, К’єркегор присвятив себе літературній діяльності. За життя філософа його твори були майже невідомі. І лише у XX столітті К’єркегор став одним із найпопулярніших авторів - творців некласичної філософії.

Це сталося значною мірою завдяки особливостям стилю його творів: експресивним, парадоксальним, суб’єктивно заглибленим (нагадаю, що К’єркегор є також і класиком датської літератури).

К'єркегор наголошував на тому, що першим і єдиним предметом, гідним уваги філософії, може бути тільки людина. Але пізнати людину засобами науки неможливо, оскільки кожна людина унікальна й неповторна, а наука пізнає через узагальнення або підведення явища під загальні закони. Людина може осягнути себе лише через внутрішнє переживання і самозаглиблення. На цьому шляху вона може пройти три стадії самопізнання і самоутвердження.

На першій стадії, яку К'єркегор називає естетичною, людина сповнена зовнішніми враженнями; вона хоче все побачити, відчути, випробувати; яскравим уособленням цієї стадії постає відомий літературний персонаж Дон Жуан, який закохувався в усіх жінок. На цій стадії, на думку С. К'єркегора, людина не може себе реалізувати саме тому, що вона занурена у зовнішнє. Життя на цій стадії нагадує нескінченну мандрівку по різних враженнях, жодне із яких, як і всі вони разом, не може принести людині життєвої повноти та задоволення: завжди чогось буде бракувати.

1. естетичну, коли людина прагне здобувати все нові й нові життєві враження;

2. етичну, коли людина стабілізує своє життя дотримуванням моральних норм;

3. релігійну, коли відчуваючи виправданість своєї індивідуальності прямим відношенням до Бога, людина діє на цій засаді, не знаючи ніяких соціальних чи моральних обмежень.

К’єркегор уперше використав термін «екзистенція» для позначення таких особливостей людського буття, як упередженість та вихід за всі й всілякі межі. Слово «екзистенція» перекладається з латини як "існування ", але у вихідному значенні воно вказує на вихід за межі усталеного, встановленого. К’єркегор використав це слово в застосуванні винятково до людини, для позначення найперших особливостей людського способу буття, і тому став ідейним попередником екзистенціалізму - впливової філософської течії XX ст.

Неважко переконатися, що і в К’єркегора на перший план виходять позараціональні мотиви й чинники людської поведінки. У зв’язку з таким трактуванням ролі розуму в людському житті позиції А. Шопенгауера та С. К’єркегора позначають як ірраціоналізм, а їх самих визначають як засновників сучасного ірраціоналізму.

Іншим напрямом некласичної філософії, дещо відмінним від людиноцентричного ірраціоналізму, було розроблення "наукової філософії".

Першим із подібними твердженнями виступив позитивізм, що його розробив Оґюст Конт(1798 - 1857) колишній секретар французького мислителя-утопіста А.Сен-Сімона. У першій половині XIX ст. О. Конт видав шість томів своєї основної праці "Курс позитивної філософі", де як вихідне фігурує поняття "позитивного". ЗаО.Контом, воно має такий зміст:

• позитивне - це спостережуване, на відміну від неспостережуваного;
• воно реальне, на відміну від химерного, ілюзорного;
• воно корисне, на відміну від шкідливого;
• воно достовірне, на відміну від сумнівного;
• воно точне, ясне, на відміну від непевного;
• воно конструктивне, на відміну від руйнівного.

Виходячи з такого розуміння позитивного, О.Конт обґрунтовує "законтрьох стадій" у розвитку теоретичних досліджень людства, що історично йдуть за таким порядком: релігійна, метафізична та позитивна.

Позитивна наука, за О. Коптом, уже не намагається давати відповіді на запитання про докорінні причини буття, а лише прагне фіксувати факти. На місце запитання "Чому?" вона ставить запитання "Як?". У зв’язку з усім спрямуванням своїх думок О.Конт висуває гасло: "Наука сама собі філософія".

Функції філософії за О. Контом:

• систематизація знань;
• прояснення мови науки;
• дослідження логіки науки.

При цьому з філософії, вважає О. Конт, слід вилучити все те, що виходить за межі можливостей наукового спостереження.

Як бачимо, О. Контне вбачає у світоглядному знанні нічого якісно специфічного і ніяк не відгукується на ту нескінченну глибину, яка притаманна людській духовності.

Ідеї О. Конта сприяли підвищенню авторитету науки, очищенню її від справді химеричних побудов. Важливе значення мала ідея О.Конта запровадити нову науку «соціологію», яка ґрунтувалася б на наукових засадах.

Високо цінував думку А. Шопенгауерапро волю як вихідну основу сущого і ще більше загострював її Ф. Ніцше. Постать Фрідріха Ніцше (1844 - 1900) та його ідеї належать до найбільш впливових і дискусійних у XX столітті. Ф. Ніцше був вихідцем з Німеччини, але пізніше прийняв швейцарське громадянство. Будучи досить обдарованим, вже у 25 років отримав звання професора. Його праці досить суперечливі й не підлягають однозначному прочитуванню. В усякому разі слід відрізняти ідеї самого Ніцше від ідей та поглядів "ніцшеанців" - його палких прихильників, котрі, як звичайно, робили наголос на певних змістових акцентах думок Ф. Ніцше.

Життя для Ф.Ніцшепостає першою і єдиною реальністю. Все інше, про що ми ведемо розмову — Всесвіт, природа, почуття та ін., - усе це є лише елементами життя. Оскільки життям рухає волевиявлення, у ньому панує боротьба за виживання. Звичайно, у ній перемагає сильніший. Завдяки такій перемозі життя може зміцнюватись. Слабким людям не слід ні співчувати, ні допомагати, бо підтримка слабких веде до виснаження і виродження життя: "До цього часу,— наголошував Ніцше,- вчили доброчинності, самозречення, співчуття, учили навіть відкиданню життя. Усе це є цінності виснажених. "

Ф.Ніцше протиставляє силу життя культурним нормам й цінностям, вважаючи, що саме людська слабкість і незахищеність спричинила виникнення культури як системи штучних засобів виживання. Мораль - це засіб боротьби слабких проти сильних. Життя не підлягає моральним оцінкам, бо воно є лише таким, яким воно може бути: "Людина, якою вона повинна бути, - це звучить для нас настільки ж безглуздо, як і "дерево, яким воно повинно бути".

Свою позицію Ф. Ніцше позначає не як «аморалізм» (неморальність), а як "імморалізм" (позаморальність). Мораль, на думку Ф. Ніцше, тримається на авторитеті та залякуванні, але "Бог помер"тому, що він не втручається у життя для його зміцнення. Ті ж, що посилаються на Бога, підтримують слабкість і виродження, а не силу життя. Якщо ж людина відчуває у собі "голос крові", вона повинна не звертати увагу на мораль, стати "по той бік добра і зла " й піднести себе саму на надлюдський рівень. Здатна на таке людина стає "надлюдиною", і тільки вона може бути справжнім виявленням сили життя.

Очевидно, що Ф. Ніцше також постає проти розуму як засобу організації людського життя, вважаючи останнє сліпою силою і самовладною сутністю. Але, заперечуючи Ф.Ніцше, слід сказати, що людське буття не зводиться до життя людського організму; у духовному світі діють інші закони, ніж у матеріально-фізичному. Якщо в матеріальному світі панують закони маси й сили, то в духовному - прагненні самовдосконалення і прийняття будь-чого, з участю розуму, тобто через розуміння. Неважко також усвідомити й те, чому деякі ідеї Ф.Ніцше були схвально оцінені фашизмом.

Водночас у цінуванні людської індивідуальності можна побачити і гуманістичні акценти філософії Ф. Ніцше. Тому серед послідовників Ф. Ніцше (ніцшеанців) виділяються два напрями:

- радикальні нщшеанці виводять на перший план у спадщині Ніцше ідеї першого права сили життя, права насильства, надлюдини, виходу за межі моралі; радикальні нщшеанці були схильні зближати свого ідейного наставника

з фашизмом і навіть расизмом;

- представники гуманістичного ніцшеанства вважають, що Ф. Ніцше виступав насамперед проти будь-яких обмежень людини, звільняв людину від нежиттєвих догм та забобонів, закликав її покладатися на власну волю, бути непохитною у виконанні життєвої мети. Цікаво відзначити, що серед представників гуманістичного ніцшеанства були відомі видатні письменники Т. Манн, К. Гамсун, а у певний час навіть Максим Горкий.

Питання 2. Особливості філософії ХХ століття

Місія нашого часу полягає якраз у тому, щоб спрямувати культуру, розум, мистецтво, етику на служіння життю.

Хосе Ортега-і-Гасєт

ХХ століття - час суворих випробувань і крутих змін у всіх сферах суспільного життя, що не могло не знайти свого відображення в духовній атмосфері, у всіх зрізах духовної культури суспільства, а значить, і у філософії.

У нашому столітті перехід від класичної науки XVIII-XIX століття до сучасної, некласичної збігся за часом з аналогічним зрушенням від філософської класики XIX століття до некласичної філософії ХХ століття.

Іншими словами, своєрідна "переоцінка цінностей", що почалася на межі століть, охопила практично всі поверхи будівлі духовної культури, в тому числі і філософію.

Дійсно, у центр філософського процесу висунулися разом з такими течіями, як неопозитивізм , екзистенціалізм та ін, нові проблеми. Але поруч з ними зберегли свої позиції і деякі традиційні школи, що продовжили окремі напрямки філософії минулого (неокантіанство, неогегельянство, неотомізм та ін), хоча і тут багато що піддавалося модернізації, оновлення під впливом вимог часу, які визначаються як новими соціальними умовами, так і рішучими змінами в науковому свідомості.

Таким чином, на всьому протязі завершального століття стикаються ідейні течії, крайніми полюсами яких є "радикальний нігілізм" з його запереченням класичної спадщини і консервативний традиціоналізм, хоча в дійсності, на ділі немає ні повного відкидання класики в першому випадку, ні некритичного слідування традиціям - в другому.

Звернемося за необхідності до короткою характеристикою деяких основних напрямків і шкіл зарубіжної філософії ХХ століття.

Важливим моментом специфічним у ряді філософських концепцій в нових умовах став поворот від раціональних установок , від властивого практично всієї філософії нового часу культу розуму до ірраціоналізму, до нераціональних елементів людської психіки - до волі і інстинктів, інтуїції, емоцій, підсвідомості і т. д.

Цей поворот намітився ще в XIX столітті в філософських поглядах А. Шопенгауера (1788-1860) та Ф. Ніцше (1844-1900), які виступили з позицій крайнього волюнтаризму та у поглядах С. К’єркегора, які поклали перші камені у фундамент екзистенціальної філософії.

У "філософії життя", основи якої заклав ще Ф. Ніцше і яка отримала подальший розвиток у поглядах В. Ділтея (1833-1911), А. Бергсона (1859-1941) та О. Шпенглера (188О-1936), центральним є поняття "життя" як особливої цілісної реальності, не тотожної ні матерії, ні духу, ні свідомості. Тому осягнути "життя" раціональними засобами неможливо, воно доступне лише інтуїції. Під "життям", "живим" розумілося при цьому не тільки одинично-неповторне розгортання конкретного життя, але і якась космічна сила, яка визначається А. Бергсона як "життєвий порив", сутність якого полягає у безперервному самовідтворення себе і творчість нових форм, завдяки чому еволюція світу, природи набуває характеру "творчої еволюції".

Ірраціоналізм знайшов свій прояв і в філософських поглядах Зигмунда Фрейда (1856-1939), що отримали назву психоаналізу. Важливим досягненням було відкриття психоаналізу та спеціальне вивчення несвідомого, роль і місце якого у психіці людини дуже значні. Культ свідомості - ось що на думку З. Фрейда заважало побачити і вірно оцінити роль несвідомого. Фрейд зламав цю традицію. Однак багато в чому вірно розкривши роль і значення несвідомого, він одночасно перебільшив цю його роль, в силу чого несвідоме нерідко перетворювалося у З. Фрейда та його учнів в визначальний початок психіки на шкоду свідомості і раціонального.

Ірраціоналізм у сучасному світі нерідко набуває і вигляд, як крайніх ірраціоналістичних, так і відверто містичних ідей та концепцій. Хвиля містики досягла сьогодні і нашої країни, проникає на книжковий ринок і, що особливо тривожно, завойовує все нові позиції на радіо та телебаченні у формі пропаганди астрології, магії тощо. Небезпечно те, що поки практично не видно зусиль, спрямованих на те , щоб протистояти цій хвилі.

Особливе місце в зарубіжній філософії в нашому столітті займають вчення і школи, які здійснили своєрідний антропологічний поворот, що зробили центральним пунктом і основним предметом свого філософствування проблему людини. Причому відмінна риса цих шкіл, принаймні, деяких з них, складається у відході від вкрай абстрактного розгляду людини взагалі і зверненні до дослідження конкретних індивідів з їх думками, переживаннями, з їх пристрастями і настроями.

Необхідність повороту до людини має свої реальні підстави в тому ланцюзі жорстоких випробувань, які випали на долю людства у ХХ столітті. Світові війни, що забрали багато мільйонів життів, численні жертви тоталітарних режимів і багато інших потрясінь поглибили відчуження людини. Вона все більше перетворюється на іграшку обставин, в безправний гвинтик тоталітарних режимів і економічних монстрів у вигляді військово-промислових комплексів та транснаціональних корпорацій.

Заслугою філософської антропології, власне екзистенціалізму, персоналізму, а також сучасної франкфуртської школи є висунення на перший план проблеми людини, акцентування уваги на цій проблемі, прагнення відшукати шляхи виходу з нелюдських умов її буття. Особливе місце серед названих вище шкіл займає екзистенціалізм.

Екзистенціалізм (від лат. еxistentia - існування) - це філософія існування. Під існуванням розуміється внутрішнє буття людини, її почуття і переживання, її пристрасті, настрої тощо. Ідеї екзистенціалізму сягають до поглядів данського філософа С. К’єркегора і "філософії життя". Саме ж їх зародження відбулося в Росії після поразки революції 19О5-19О7 років у роботах Миколи Бердяєва (1874-1948), який приєднався надалі до релігійного екзистенціалізму, а також в працях філософа і публіциста Лева Шестова (1866-1938).

Після першої світової війни екзистенціалізм отримав розвиток у Німеччині. Тут його головними представниками були Карл Ясперс (1883-19698) і Мартін Хайдеггер (1889-1976).

У період після другої світової війни, у Франції, ідеї екзистенціалізму знайшли відображення в художніх творах і філософських працях А. Камю (1913 -1980) і Ж. П. Сартра (1905-1980).

Всередині екзистенціалізму існує два основних напрямки: атеїстичний (М. Хайдеггер, Ж. П. Сартр, А. Камю) і релігійний (К. Ясперс, Г. Марсель, М. Бердяєв, Л. Шестов).

Характерно, що представники атеїстичного напрямку дають більш ніж помірну критику релігії. Так, А. Камю в своєму творі "Міф про Сізіфа. Есе Абсурду" пише, що світ взагалі і релігія, зокрема, так само абсурдні. Центральною проблемою екзистенціалізм вважає питання про сутність людини. Існування передує сутності, і людина знаходить свою сутність тобто сам проектує і реалізує себе. І в цьому сенсі він вільний. Більше того, як стверджував Ж. П. Сартр, людина "приречена бути вільною", оскільки ніхто за неї не може здійснювати вибір лінії поведінки, вибір свого "Я". Звідси випливає відповідальність людини і за свої вчинки, і навіть за те, що її перетворення в справжню людину не відбулося.

Таким чином, екзистенціалізм проголошує активність людини, її свободу. І це позитивно, хоча тут же випливають і слабкості, що проявляються в цьому, зокрема, що людині властиво у світі буття, а сам цей світ - світ абсурду, недоступний раціональному аналізу, в силу чого і вибір нею свого "Я" не може бути свідомим, що базується на обґрунтованих підставах. Це додає відтінок трагічності в ситуації вибору, і самої волі. До того ж існуванню, "Я" завжди протистоїть безособова сила, маса, яка прагне ускладнити цей вибір, стерти індивідуально особливе в людині, зробити її такою самою, як усе в знеособленої масі. Істинне існування через це - це індивідуальне існування. Але, прагнучи захистити людину від нівелюючого впливу маси, екзистенціалісти не бачать, що тим самим вони одночасно позбавляють особистість підґрунтя для розвитку, як самотнього "Я" без спілкування із собі подібними, і в масі реалізувати не може.

Особливе місце в екзистенціалізмі посідає проблема пошуку сенсу життя, досягнення його сутності, яка розкривається лише через зіткнення з вимірами в певних ситуаціях, які К. Ясперс назвав пограничними. При цьому саме існування характеризується в екзистенціалізмі як трагічне перш за все тому, що воно звичайне. Увага до людини в умовах пограничних ситуацій зовсім не заслуговує тільки негативної оцінки вже тому, що подібні ситуації в житті зовсім не рідкість, а головне - сенс уваги до них не тільки в тому, що, як висловився один з основоположників екзистенціалізму, філософствувати - значить вчитися вмирати, але й в іншому: в тому, щоб привернути увагу людини до вищої цінності, яка йому дана – до самого життя. До того ж, в умовах загострення глобальних проблем, саме людство наближається до певного виду пограничної ситуації, осмислення якої на весь зріст постало нині, в порядку денному.

Таким чином, зміщення акценту в філософії з буття взагалі, буття позаособового, на буття людини, здійснений екзистенціалізмом, явився передумовою і головною умовою прояснення ряду нових моментів у характеристиці цієї проблеми. Головне полягає в тому, що він привернув увагу до людини, як центру філософських роздумів, хоча цілий ряд аспектів цих роздумів у межах екзистенціалізму далеко не беззаперечний.

Серед головних напрямів сучасної релігійної філософії важливе місце займає неотомізм, чиї витоки сягають до поглядів середньовічного монаха Томи Аквінського, філософія якого в 1879 році була проголошена офіційною філософською доктриною Ватикану і католицизму. Десять років потому в Лувені (Бельгія) був створений Вищий інститут філософії, який і донині є міжнародним центром неотомізму, широкого поширеного в країнах з переважанням, або великою чисельністю католиків (Франція, ФРН, США, країни Латинської Америки).

Представники неотомізму - Жан Марітен, Етьєн Жільсон, Ван Стеенберген та інші, - вбачають головну мету у філософському обґрунтуванні християнського віровчення. Інакше кажучи, у голову кута чесно і відкрито зводиться принцип: "Філософія - служниця богослов’я".

В якості вищої реальності в неотомізму розглядається "чисте буття" як духовне, божественне уподобання. Пошуки неотомістів призводять до визнання Бога першопричиною буття і першоосновою всіх без винятку філософських категорій. Далі, згідно томізму і неотомізму, світ постає як ієрархічна система. Найнижчу, саму недосконалу позицію займає природа, матерія, а найвищу - надлюдський дух, абсолютна свідомість, надсвідомість Бог, яким створюється все існуюче.

Тяжіючи до об’єктивного ідеалізму, неотомізм характеризує матерію як щось суто пасивне, позбавлене будь-якої визначеності без "богонатхнення" нематеріальних форм. При цьому вищою формою (формою всіх форм) визнається зовнішній, у відношенні до матерії, - Бог. Наука, на думку неотомістів, повинне займатися лише вивченням нижчому щаблі світу, щоб логічно підійти до природно-наукового підтвердження існування, буття Бога. При цьому верхня межа, дозволена в пізнанні науки, визначається досить чітко: науці "дозволено" лише часткове пізнання, розтин лише вторинних причин і зовнішніх зв’язків подій, та й то здійснюване при безперервній роботі "внутрішнього цензора" - інтелекту людського з інтелектом Божественним. Така сучасна версія томістського принципу гармонії віри і розуму, релігії та науки.

Неотомізм різко виступає проти атеїзму, який, на думку томістів, веде лише до заміни Бога ідолами. Людина, при цьому, мовляв, втрачає свою цілісність, виходить з-під свого ангела-охоронця і підпадає під вплив "нечистого", якій підсовуються "сатанинські" спокуси. Неотомізм, у зв’язку з цим, виконує функцію відволікання людини від світських цілей і цінностей та пропонує йому в якості альтернативи цілі духовні, здатні протистояти мирським спокусам на зразок "породження сімдесятих" - хард-року, хеві-мета-року тощо.

Поряд з цим необхідно відзначити, що і в сучасній релігійній філософії проблема людини займає все більш помітне місце. Це проявляється і в релігійних варіантах екзистенціалізму, і в антропологічної концепції Тейяра де Шардена (1881-1955).

Не можна не бачити посилення уваги релігійної філософії до людської проблематики і в її активному зверненні до питань моралі, до етичних засад суспільного життя і загальнолюдських моральних цінностей. Це і є однією з причин досить широкого впливу релігійного світогляду.

Не можна обійти увагою ще один вузол проблем, які є предметом жвавих дискусій у зарубіжній філософії. Він пов’язаний з розходженнями в оцінці такого найважливішого явища сучасності, як наука. Одна з позицій, в даному спорі зводиться до культу науки і техніки, до відродження колишнього культу розуму. Концепції подібного роду отримали назву сцієнтистського (від лат. Scientia - наука) або технічних, суть яких зводиться до того, що прогрес науки і техніки нібито автоматично приведе до вирішення всіх важких проблем і гострих суперечностей суспільного життя. На цю бравурно-оптимістичну ноту сцієнтизму були налаштовані свого часу концепції індустріального і постіндустріального суспільства. Однак 7О-8О-ті роки виявили, що наслідки прискореного розвитку науки і техніки далеко не так безхмарні, як це уявлялося раніше. Загострення глобальних проблем, особливо екологічної, з особливою силою висвітило поглиблюється суперечності суспільства і природи, техносфери й біосфери.

Проте оптимізм прихильників сцієнтизму, хоча й ґрунтовно потемнів, але далеко не вичерпався. У наші дні він знаходить свій прояв у теоретичних і практичних інтересах і моделях інформаційного суспільства, здатних нібито вирішити ті самі хвороби і проблеми, з якими ні науці, ні техніці так і не вдалося впоратися за останніх півтора-два десятки років.

А між тим вплив прогресу науки і техніки на суспільне життя дійсно суперечливе. І не дивно, що в цих умовах, виявлення неспроможності ілюзій сцієнтизму і техніцизму неминуче викликає посилення антісціентистських і антитехніцистських настроїв. Це знайшло свій прояв у художній, переважно науково-фантастичної літератури, а разом з цим, і в народженні утопічних проектів, починаючи з пропозицій про накладення на тривалий термін мораторію на наукові відкриття та технічні нововведення і закінчуючи ретроградними закликами, повернутися до ремесла, мануфактури і принципів організації землеробства епохи кінного плуга і сохи.

Сьогодні ясно, що ні безмежний оптимізм, ні безвихідний песимізм в оцінці впливу науково-технічного прогресу на хід історії не можуть бути прийнятними. Встановлення оптимальних місця і ролі НТП у житті суспільства сьогодні, і в доступній для огляду перспективі, залишається в наші дні одним із центральних завдань філософії, оскільки від характеру вирішення цього завдання багато в чому залежить: бути чи не бути земній цивілізації.

Ми підійшли до одного з основних напрямків філософії нашого століття - до позитивізму, хоча витоки його йдуть в далеке минуле. Сам "термін" позитивізм походить від лат. Positivus - позитивний. Сучасний позитивізм або неопозитивізм являє собою третій різновид, а точніше - третю хвилю позитивізму.

Поява першої пов’язана з іменами французького філософа О. Конта (1798-1857) і англійців Д. С. Мілля (18О6-1873) і Г. Спенсера (182О-19О3). Другий історичний різновид позитивізму пов’язаний з роботами австрійського фізика і філософа Ернста Маха (1838-1916) і швейцарського філософа і психолога Ріхарда Авенаріус (1843-1896) та представлена махізмом або емпіріокритицизмом. Нарешті, третя хвиля позитивізму - неопозитивізм і постпозитивізм, витоки якого відносяться до початку ХХ століття, а еволюція триває аж до теперішнього часу. Основи неопозитивізму були закладені в працях Бертрана Рассела (1872-197О) і у Віденському гуртку на початку 20-х років. У нього входили М. Шлік (1882-1936), Р. Карнапа (1891-197О), О. Нейрат (1882-1945) та інші.

При всій відмінності в розумінні цілей і завдань позитивістської філософії на різних етапах її розвитку, вона з перших кроків і аж до сучасного періоду, відрізнялася певними загальними рисами.

По-перше, позитивізм завжди претендував на роль філософії науки. Іншою спільною рисою позитивізму було і залишається заперечення самостійного значення традиційної філософії з усією її проблематикою, оголошення всього її змісту. Більше того, неопозитивізм почав свій шлях із заклику: "Філософію за борт!" Що ж стосується розуміння філософії позитивізмом, то воно почалося з нехитрого визнання: кожна наука сама собі філософія і тому слід обмежитися приватними науковими знаннями.

Наука трактувалася на всіх етапах позитивізмом таким чином, що вона має справу тільки з явищами, досвідом, відчуттями і не може претендувати на вихід за їх межі, в непізнанну сутність речей. У той же час, на відміну від махізму, який звів філософію до теорії пізнання, неопозитивізм устами одного із своїх засновників Л. Вітгенштейна (1889-1951) звинуватив махістів у перебільшенні значення метафізики і наголосив, що головним завданням філософії є не вироблення теорії і, навіть, не вирішення світоглядних і методологічних проблем, а діяльність, що полягає в логічному аналізі мови науки та їх очищенні від різних нашарувань.

Неопозитивізм у своєму розвитку пройшов ряд етапів. Спочатку він виступив у вигляді логічного позитивізму.

Розглянемо вихідні положення логічного позитивізму. Перше положення: наукове знання, як стверджували логічні позитивісти, включає два види висловлювань. Перший - аналітичні або логіко-математичні, які не несуть нового пізнавального змісту. Це пропозиції типу: "сума кутів трикутника дорівнює 2d", "усі метали електропровідні".

Другий тип висловлень - емпіричні, синтетичні, які несуть нові знання і фіксують дані досвіду. Наприклад, "цей ключ залізний"; "стрілка приладу зрушилася на 3 поділи".

Всі інші висловлювання логічними позитивістами трактуються як або безглузді (типу: "червоний, рожевий, синій, високий, життя"), або позбавлені сенсу. До числа останніх неопозитивізм відносить висловлювання про щось таке, що знаходиться за межами досвіду (про матерію поза досвідом, про свідомість тощо.). Ці пропозиції метафізичні, оскільки вони не спираються досвіду і не можуть бути зведені до даних досвіду. На цій підставі і відкидається неопозитивізмом традиційна філософія.

Другий принцип логічного позитивізму - принцип редукціонізму, тобто можливості звести відомі теоретичні положення науки до елементарних емпіричним висловлювань.

Третє вихідне положення: наші знання відносяться не до об’єктивного світу , а до "спостереженнями", "досвіду" або до висловлювань про них. По суті справи, неопозитівісти продовжують лінію Д. Юма. Це ще одна причина, по якій неопозитивізм відкидає традиційну філософію, оскільки вона виходить за межі досвіду, тобто визнає, якщо говорити про матеріалізм, реальне існування об’єктивного світу. Неопозитивізм ж урізує світ до схеми - суб’єкт і його досвід.

Отже, наука зводиться до емпіричним висловлювань та логічних висновків цих висловлювань, за законами логіки. Але перед логічними позитивістами постало питання про способи перевірки істинності емпіричних висловлювань. Так виникла проблема верифікації (перевірки) емпіричних даних. Принцип верифікації емпіричних даних зводиться до порівняння цих висловлювань з дослідними даними. Наприклад: висловлювання "цей ключ залізний" ми перевіряємо за допомогою магніту.

Але виявилося, що сам принцип верифікації неможливо звести, редукувати до безпосереднього досвіду. Він, за класифікацією неопозітівістів, потрапив до числа висловлювань, позбавлених змісту, тобто висловлювань "метафізичних". Далі, з’ясувалося, що найважливіші теоретичні положення науки, її закони не можуть бути зредуковані, зведені до елементарних емпіричних посилань, а значить, і не можуть бути перевірені, не кажучи вже про висловлювання, що стосуються минулого і майбутнього.

Не врятувала логічний позитивізм і заміна принципу верифікації принципом верифіцифікування, тобто можливості перевірити їх досвідом, так само як і заміна останнього принципом фальсифікації знання, іншими словами, спростування затвердження дослідними даними, не згодними з ним. Так, нам довелося б відмовитися від тези "всі ворони чорні", якби знайшовся у досвіді хоча б один білий ворон. Однак і цей принцип виявився "метафізичним", тобто що не зводиться до досвіду, так як спростовуваності і веріфіціруемость логічно еквівалентні.

Таким чином, у пошуках підстав перевірки та відбору істинних наукових емпіричних висловлювань неопозитивізм зазнав невдачі. Але головне, звичайно, навіть не в цьому, а в тому, що, по-перше, висловлювання слід порівнювати не з відчуттями суб’єкта, а з об’єктивною реальністю; а по-друге, виявилися марними спроби весь зміст теорії звести до чуттєвих даними. Не знайшов підтвердження і принцип редукціонізму. У результаті логічний позитивізм виявив низку своїх слабкостей і відступив, а неопозитивізм в 3О-ті роки прийняв вигляд семантичної філософії.

При цьому академічна семантика зосередила свою увагу на формально-логічному аналізі мови науки, що стала розглядатися як логічна конструкція, побудована відповідно до визначення логічними правилами тієї мови, яка використовується для побудови даної теорії. Це був пошук принципів побудови ідеального мови з однозначними словами, що забезпечував би логічну структуру науки. При цьому, вибір правил виведення висновку, як стверджував Р. Карнап’, може бути довільною. Головне, щоб логічна система була внутрішньо несуперечливою.

Таким чином, логічні основи побудови теорії стали розглядатися як результат конвенції, угоди вчених. Небезпека такого підходу в тому, що наука втрачає об'єктивну основу і перетворюється на довільну конструкцію, про об'єктивну дійсності якої не може бути й мови.

Спроби створити ідеальний мова науки і обґрунтувати конвенціоналізм в якості бази логічного побудови науки закінчилися невдачею. Пошук ідеального мови виявився безрезультатним, а конвенціоналізм натрапив на серйозний опір представників науки. У результаті неопозитивізм вступив в наступний етап свого розвитку. Цей етап представлений лінгвістичної філософією.

Якщо на попередньому етапі йшов безуспішний пошук штучного ідеального мови науки, то лінгвістична філософія зосередила свою увагу на природній мові в його використанні наукою. Завдання філософії звузилася до мовної терапії, очищення мови від "метафізичних пропозицій", тобто від висловлювань про явища, що лежать за межами досвіду, а також алогічним, а філософські проблеми все частіше стали підмінятися філологічними.

Лінгвістична філософія, з одного боку, відриває мову від дійсності, а з іншого - непомірно перебільшує його роль, перетворюючи мову мало не в єдину реальність (принаймні, оскільки з нею має справу філософія), об'єктивний світ найчастіше виявляється підміненого тим, що і як про нього говорять, а мислення ототожнюється з мовою.

Разом з тим філософія мови, в яку вилився неопозитивізм, являє собою своєрідний синтез логічного, лінгвістичного і математичного підходів. На цій основі досліджується співвідношення значення і сенсу мовних форм, пропозицій, на основі зіставлення форм мови і форм логіки реалізується як комплексний логіко-лінгвістичний аналіз, що в цілому може давати і дає позитивні результати.

Останній етап у розвитку позитивізму, початок якому було покладено порівняно недавно, в 6о-х роках, представлений постпозитивізм. Його поява на світ була пов'язана з кризовими явищами в лінгвістичної філософії. Представники постпозитивізм на відміну від своїх попередників зосередили свою увагу не на мові ії логікою науки, а на більш загальні проблеми її розвитку на аналізі структури наукових теорій та їх функції, на процедурах перевірки підтвердження та спростування теорій, законів і гіпотез, на питаннях історії науки і закономірності її розвитку. Найбільш видатні представники постпозитивізм - Т. С. Кун (1922), І. Лакатош (1922-1974), П. Фейєрабенд (1924) - у своїх роботах висловили цілий ряд оригінальних положень щодо закономірностей розвитку науки, хоча далеко не всі з них безперечні.

Було б помилкою не бачити серйозних заслуг представників неопозитивізму. Ці заслуги складаються в поглибленій розробці широкого кола проблем логіки, особливо логіки математичної. Не менше значення має закладка фундаменту механізмів формалізації мислення, розробка науки про знакові системах - семіотики. Все це має особливо велике значення для розвитку процесів комп’ютеризації та інформатики. Важливі й опрацювання проблем, пов’язаних з мовою науки, із співвідношенням мислення і мови. Нарешті, певне значення для розвитку філософії, якщо відкинути крайнощі, мала критика позитивізмом традиційної філософії за її відрив від дійсності, за туманну, неясну мову тощо.

Проблеми мови залучили в сучасній філософії увагу не тільки неопозитивізму, а й таких течій філософської думки, як структуралізм і герменевтика. При цьому увагу цих течій звернено перш за все на мовні проблеми в гуманітарній сфері, в галузі духовної культури, тобто в тих областях, якими неопозитивізм практично не займався. Поряд з цим, на відміну від позитивізму, обидві названі течії зорієнтовані не на аналіз вихідних одиниць мови, доступних опису і перерахуванням, а на цілісність освіти мови або її великі фрагменти, тексти та документи.

Структуралізм - найбільш відомі його представники К. Леві -Стросс (19О8), Ф. де Соссюр (1857-1913) та ін - висували як завдання наукового аналізу, виявлення і вивчення структур об’єктів. Ця діяльність включає низку процедур:

• опис об'єкта таким, який він є;
• виявлення інваріантних, стійких зв'язків об'єкта;
• побудова абстрактної моделі об'єкта;
• побудова динамічної моделі, включаючи генезис і прогноз майбутнього об'єкту.

Структуралізм переважно досліджував процеси діяльності, опосередковані спілкуванням їх учасників за допомогою знайомих систем. Це природні мови, первісні соціальні і культурні структури тощо.

Застосування структуралістських методів у дослідженні названих вище явищ дало свої результати. Так, в лінгвістиці було вирішено ряд завдань, пов’язаних з описом неписьменних мов, з дешифруванням невідомих писемностей, методом внутрішньої реконструкції мовних систем, з вивченням явищ духовної культури.

Формалізм і математизація лінгвістики методами структуралізму створили передумови для застосування теоретико-інформаційних підходів до мови , віршування, а разом з тим і для створення "думаючих" машин. Цим пояснюється інтерес кібернетиків і сучасних програмістів до структуралістських розробок.

До явищ мови звернена і герменевтика (від древнегреч. Germeneo - роз’яснюю) - мистецтво і теорія тлумачення текстів, зміст яких з тих чи інших причин – неясний. Найбільш видатні представники течії Г. Г. Гадамер (19ОО), П. Рікерт (19О3).

У центрі уваги герменевтики - проблема відповіді на запитання: що означає розуміння тексту? Вирішення цього питання має особливо важливе значення для сучасних кібернетичних, інформаційних систем. Г. Г. Гадамер, наприклад, використовуючи методи герменевтики, виконав велику роботу щодо дослідження античної філософії і культури. П. Рікерт застосував герменевтику для дослідження літературних творів. Таким чином у роботах структуралістів і представників герменевтики чітко проглядається поворот у логіко-лінгвістичних розробках до гуманітарної проблематики.

Завершуючи проблему, необхідно підкреслити, що на підході до межі другого і третього тисячоліть, філософія знаходиться в русі, розвитку, оскільки на порядку денному стоять масштабні завдання, що чекають свого вирішення: це і глобальні проблеми, це і проблеми визволення світової філософської думки від її догм і застарілих концепцій, це і розширення духовного обміну та активізація процесу взаємозбагачення основних шкіл і напрямів сучасної філософії.

Як ми бачимо, філософія пройшла в своєму розвитку довгий і важкий шлях. Її розвиток на всіх етапах самим тісним чином був пов’язаний з розвитком всієї духовної культури людства. У викладі цієї теми ми постаралися показати, наскільки тісно був пов’язаний розвиток філософії в різні періоди історії з прогресом науки, техніки та культури; який вплив чинили ці обставини на світогляд філософів, вчених та на суспільну свідомість. Звичайно, поява та розвиток діалектико-матеріалістичної філософії, при всій її прогресивності, не означала, що історія філософії на цьому зупинилася у своєму розвитку. Крім діалектико-матеріалістичної філософії, у ХIX і ХХІ століттях існувало й існує в даний час багато інших філософських шкіл і напрямків, котрі серйозно розрізняються за своїми поглядами і грають значну роль у збагаченні філософії. Значний внесок у розвиток світової філософської думки, внесли і російські філософи та філософи народів колишнього СРСР.

За загальним визнанням філософів, істориків, культурологів, політичних діячів та інших інтелектуалів, XX-ХХІ століття являють собою особливий етап у розвитку сучасного суспільства. Вони вирізняється надзвичайною динамікою усіх сфер суспільного життя, інтенсифікацією соціальних процесів, прискоренням темпів соціальних змін. Досвід цих століть може вмістити у себе досвід цілих епох попередньої історії - настільки він є насиченим різноманітним змістом.

Досить лише згадати те, що у XX столітті людство пережило дві світові війни, жахливі за чисельністю своїх жертв, кільканадцять революцій (також часто із руйнівними наслідками), вперше вийшло за межі земного простору, проникло у світ мікропроцесів, винайшло небувалі засоби оперування інформацією, навчилося трансплантувати органи людського тіла, дешифрувало генетичний код людини тощо. За одне це століття в культурі та мистецтві відбулася зміна кількох стилів та напрямів, виникло явище масової культури, надзвичайного розповсюдження набули засоби масової інформації.

У XX столітті кожна людина стала так чи інакше залученою до всесвітньої історії, живе не лише своїм особистим життям, а певною мірою і життям усього людства. Філософські ідеї у ХХ столітті мають також свої особливості.

Особливості філософії ХХ століття:

• вийшла далеко за межі академічних аудиторій;
• досить сильно інтегрована у систему загальної (а не лише спеціальної) освіти;
• отримала широке розповсюдження через різного роду видання, публічні лекції, симпозіуми, діяльність філософських товариств та семінари;
• постала у своїх основних проявах некласичною;
• відчутно змінилася мова філософії вона стала зверненою до широкого загалу, почала говорити зрозумілою кожній людині, інколи, навіть, буденною мовою;
• змінилися змістовні та предметні орієнтації філософії можна, стверджувати, що для філософії XX століття не існує заборонених тем або зон;
• цій філософії властива колосальна різноманітність, строкатість, насиченість різновидами та варіантами;
• вона не замикається лише на тому змісті, який виник у XXст., а., навпаки, ніби актуалізує усю попередню філософію;
• відбулася досить радикальна переоцінка ідей, уявлень та цінностей і відмовлення від попередніх абсолютів;
• почали поступово розмиватися грані між філософськими працями та жанрами з інших сфер інтелектуальної діяльності.

Питання 3. Основні школи та течії філософії ХХ-ХХІ ст.

Постнекласична філософія ХХ-ХХІ століть характеризується широким спектром різноманітних течій і напрямів, серед яких можна виокремити наступні:

• сцієнтичний (М.Шлік, Л.Вітгенштейн, Б.Рассел, Е.Кассірер, Г.Коген, Е.Глазерсфельд,та ін.)
• антропологічний (М.Шелер. М.Хайдеггер, Ж.-П.Сартр, А.Камю, Х.Ортега-і-Гасет, Е.Муньє, М.Бердяєв, 3. Фрейд, К. -Г.Юнг, А.Адлер, Е.Фром та ін.)
• культурологічний (О.Шпенглер. К.Леві-Строс, .Броде.чь, Ф.Арієстаін.)
• постмодернізм (Б.-А.Леві, А.Глюксман, П.Слотердайк, Ж.Деррида, .Дельоз)
• історіософський (О. Шпенглер, А.Тойнбі)
• релігійна філософія (Ж.Маритен, Е.Жільсон, Ю.Бохенський, К.Барт, П.Тілліх та ін.)

Отже, філософія XX ст. постає перед нами як явище складне, різноманітне, активно-дійове та досить органічно вписане у сучасні культурно-історичні процеси.

Сцієнтистські напрями у зарубіжній філософії XXст.

У своїй більшості ці напрями всіляко підкреслюють позитивні сторони наукового прогресу, ратують за розвиток науки, і тому вони отримали назву "сцієнтизму" (з англ. - "sсіеns" - наука) або, точніше, сцієнтистських напрямів. Цей напрямок перш за все намагався чітко відділити науку від всіх інших, недостовірних видів знань. Це завдання у філософії XX століття намагалися виконати представники так званого "логічного позитивізму" або неопозитивізму.

Програмні положення неопозитивізму були сформульовані у працях М. Шліка, Л. Вітгенштейна, Б. Рассела та деяких представників Львівсько-Варшавської школи (Я. Лукасевича, С. Лесьнєвського, А. Тарського). М. Шлік сформулював засади процедури під назвою "верифікація" - перевірка на істинність.

Верифікація передбачала таку послідовність дій: виділення провідних положень певної теорії; зведення їх до простих, далі неподільних "атомарних суджень"; виділення у реальності таких само "атомарних фактів"; співставлення "атомарних суджень" із "атомарними фактами"; обґрунтування отриманих результатів.

На початку 20-х років був виданий твір Л. Вітгенштейна "Логіко-філософський трактат",який був сприйнятий Б. Расселомв якості концептуально-теоретичної засади для всієї сцієнтистської філософії. В "Трактаті" стверджувалось, що дійсність являє собою не більше, ніж сукупність фактів та подій, які можна фіксувати та передавати за допомогою мовної діяльності.

Якщо ми прагнемо точності знання, то повинні прагнути і точності використання мови. Точна мова - це мова наукової термінології, що відповідає вимогам математичної логіки.

Проте практична спроба здійснити верифікацію хоча б найпростіших наукових теорій закінчилася невдало. Поступово почала вимальовуватися думка про те, що науку та наукові теорії не можна звести до фактів та логіки, що вони являють собою значно складніше утворення. Неопозитивізм же намагався відстоювати свої позиції введенням нових ідей, або ідею послабленої верифікації, або ідею фальсифікації, або конвенціоналізму. Традиції неопозитивізму розвивалися далі в межах так званої аналітичної філософії, яка існує і по сьогодні.

На початку 70-х років XX ст. виникла течія, умовно названа постпозитивізмом("після позитивізму", або "пізній позитивізм"). Представники постпозитивізму, розглядаючи науку складним явищем, почали доводити, що вона історично розвивається, що на неї чинять впливи соціальна історія, культура, особистості вчених.