Постіндустріальне (постмодерне, інформаційне) суспільство

Приблизно із середини минулого століття розпочався новий етап у розвитку сучасної культури, що отримав назву «постмодерн» (тобто «після модерну»).

Можна констатувати, що у другій половині XX століття європейська культура зазнала значних змін, пов'язаних із відмовою від європоцентризму, поширенням інформаційних технологій, розростанням масової культури, індивідуалізацією суспільства, фрагментацією досвіду тощо. Усі зазначені процеси зазвичай поєднують під назвою «постмодернізація культури»,акцентуючи увагу на нових тенденціях в культурі, що суттєво відрізняються від модернізаційних.

Головні ознаки постмодерного (інформаційного) суспільства:

1) у світоглядній сфері:

• радикальний плюралізм як принципова орієнтація на множинність,
що застерігає від влади авторитету та традиції;

• негативне ставлення до будь-яких ієрархій та центризму, а все отримує статус самоцілі та самоцінності;

• недовіра до будь-яких світоглядних концепцій, що претендують на універсальність (міфологічні, релігійні, політичні, історичні тощо);

• самопобудова власної картини світу, позбавлене будь-якого зовнішнього нав'язування, примусу;

• зменшення впливу розуму і реабілітація людської тілесності (у практичній сфері це вилилося у сексуальну революцію другої половини XX століття);

• віртуалізація суспільства (Інтернет);

2) в економічній сфері:

• зменшення впливу матеріального виробництва і збільшення сфери послуг;

• на передній план замість іманентних властивостей товару
(притаманних йому ознак) висувається його історія, легенда (фірма);

• консумеризм— орієнтація сучасної людини на ідеальний тип життя, людина потрапляє у владу речей, брендів, іміджів;

3) у сфері міжособистісних взаємин:

• індивідуалізація, замкнутість на себе, егоцентризм індивіда;

• пермісивне суспільство – суспільство вседозволеності, заперечення загальних для всіх людей норм моралі, коли головним регулятором людської поведінки стає правило «А я так хочу!»;

• поява сингл-сімей – людей, що свідомо обирають самотність, заперечують цінність родини та відмовляється від шлюбних відносин;

4) у сфері культури:

• розростання сфери масової культури, що поглинає народну;

• телебачення стає головним конкурентом за вільний час індивіда;

• Існування людей в штучному середовищі насамперед –інформаційних (віртуальні війни, віртуальні партії).

З. питання. Основні соціальні тенденції (пост)сучасності

До основних тенденцій сучасності відносяться:

1. Глобалізація – (від лат. — земна куля) – в найзагальнішому вигляді позначає злиття локальних культур в глобальну єдність — «світова культура».

Існує принаймні два відмінні значення даного терміну:

1) відкритість культурно-інформаційних каналів, широкий доступ до всіляких ресурсів, об'єднаність земної кулі інформаційною мережею Інтернет;

2) процес уніфікації світової культури через експансію одного типу певної культури (євроатлантичної).

Перше значення фіксує зближення різних країн і культур внаслідок розвитку сучасних технологій. Якщо в традиційній культурі для передачі інформації потрібно було тижнями скакати на коні, тепер одним натискуванням клавіші «мишки» інформація миттєво потрапляє в будь-яке місце на світовій мапі.

Авіаперельоти зробили фізичне переміщення у просторі хоча й не миттєвими, але істотно швидшими за інші види транспортних перевезень. Світові війни стали можливими лише в XX столітті, тепер жоден конфлікт не може бути локальним (місцевим). Планета ніби стала меншою, її масштаб виявився зворотно пропорційним технологічній могутності людини.

Друге визначення фіксує неоднорідність процесу глобалізації, наголошуючи на тому, що вона має свій центр і вектор дії. Прибічники цього підходу зазначають, що внаслідок тісніших зв'язків між культурами відбувається не просто культурна дифузія (змішування культур), а нав'язування конкретної культури. І в цьому контексті доречно витлумачити глобалізацію як ідеологічне продовження модернізації новими засобами.

Враховуючи такий політичний підтекст, всередині Глобалізації виокремлюють

дві протилежні тенденції — вестернізацію(поширення західноєвропейської культури) та істернізацію(поширення східного типу культури).

Прикладом вестернізації є ресторани швидкого обслуговування Макдональдс, що існують в усіх платоспроможних країнах, та джинси як універсальна форма одягу. Так, тегеранські студентки під паранджею носять джинси, а в Японії молоді люди надають їм перевагу перед кімоно навіть під час національних свят. Прикладом істернізації є ієрогліф як популярний бренд на будь-якому текстилі, кімоно замість халатика для європейських модниць, численні суші-бари тощо.

Таким чином, у політико-культурній сфері можна констатувати два конкуруючі полюси культурної експансії — США та Японія. Крім того, існує ісламський світ, що не може так активно екстраполювати свій спосіб життя, проте не бажає долучатися до жодного з полюсів.

Професор Гарвардського університету С. Гантінгтон зазначає, що в сучасну епоху існує вісім основних культур (цивілізацій):

• західна;

• конфуціанська (китайська);

• японська;

• ісламська;

• індуїстська;

• православно-слов'янська;

• латиноамериканська;

• африканська.

Головна відмінність між ними полягає у співвідношенні традиційності — модерності. Подібне співіснування є конфліктним, причому міжкультурні відмінності, на думку С. Гантінгтона, є фундаментальнішими за політичні та ідеологічні розрізнення. Лінії розламів між цивілізаціями є лініями майбутніх фронтів.

Визначальну роль у відстоюванні власної культурної самобутності відіграє конфуціансько-ісламський союз. Єдина можливість запобігти майбутньому конфлікту полягає в тому, щоб євроатлантизм не нав'язував власні цінності й культурні моделі, а навпаки, спробував засвоїти цінності інших культур, зокрема переорієнтуватися на інтровертність, спрямованість на внутрішній світ людини, одвічно притаманну буддизму та даосизму. До речі, зростання популярності зазначених релігійних течій всередині євроатлантичної цивілізації свідчить про небезпідставність висновків американського філософа.

С. Гантінгтон у цьому контексті пропонує поняття «зрадництво еліт»,пов'язане із розшаруванням суспільств на глобалізовану еліту і більшість із сильною етнічною ідентичністю.

2. Глобалізація як провідна тенденція сучасності викликала зустрічну тенденцію — локалізацію— збереження національної своєрідності, автентичності, принципове небажання «глобалізуватися».

У соціально-політичній практиці така стратегія отримала назву «антиглобалізм», хоча перший варіант видається влучнішим, оскільки часто антиглобалісти виступають не стільки противниками глобалізації, скільки «противниками прибічників глобалізації». Ці різноспрямовані тенденції наразі є настільки взаємопроникними, що цілісний феномен позначають терміном «глокалізація».(автор — Р. Робертсон).

Досвід історії свідчить, що жодна національна ідея не може бути реалізована в планетарному масштабі, тому глобалізм як американська національна ідея про світовий вплив приречена на поразку. У сучасному світі посилюються регіональні тенденції актуалізації національної ідентичності, про що свідчать дані соціологічних опитувань, зокрема, результати національного референдуму щодо розширення ЄС у Франції.