Моральна настанова філософії життя. українська філософська думка 2 страница
Біографія
Закінчив Берлінський університет, 1901 — його екстраординарний професор. З 1914 — професор Страсбурзького університуту. На різних етапах своєї творчості відчув вплив ідей раннього позитивізму і натуралізму (Герберт Спенсер, Густав Фехнер), філософії життя Шопенгауера та Ніцше, Бергсона, Ділипея, Гегеля, Маркса.
Прийнято розрізняти три етапи духовної еволюції 3іммеля. Перший — натуралістичний — пов'язаний з впливом на 3іммеля прагматизму, соціал-дарвінізму і спенсерівського еволюціонізму з характерним для останнього принципом диференціації, що застосовується як універсальне знаряддя при аналізі розвитку в будь-якій сфері природи, виробництва і культури. Другий — неокантіанський. У центрі уваги 3іммеля на цьому етапі — цінності і культура, зараховують до сфери, що лежить по той бік природного каузальності; діяльність гуманітаріїв розуміється як «трансцендентальна формотворчість». Джерело творчості — особистість з її апріорно заданим способом бачення. Парадоксальний зміст так званого «особистісного» апріорі пізніше виражається 3іммелем у понятті «індивідуального закону». Відповідно до форм бачення виникають різноманітні «світи» культури: релігія, філософія, наука, мистецтво та ін — кожен зі своєрідною внутрішньою організацією, приватно унікальною «логікою». Для філософії, наприклад, характерне осягнення світу в його цілісності; цю цілісність філософ вбачає через кожну конкретну річ, причому цей спосіб бачення не може бути ні підтвердженим, ні спростованим наукою. 3іммель говорить у цьому зв'язку про різні «дистанції пізнання»; відмінність дистанцій визначає відмінність образів світу. Індивід завжди живе в кількох світах, і в цьому — джерело його внутрішніх конфліктів, що мають глибинні підстави в «життя».
У цей же період сформувалися основні ідеї 3іммеля в області соціального знання і соціології культури. Мета соціологічного вивчення, можливого в різних науках про суспільство - вичленення з їхнього сукупного предмета особливого ряду фактів, що стає специфічним предметом соціології - форм усупільнення (Formen der Vergesellschaftung). Соціологія в цьому значенні подібна до граматики, яка відділяє чисті форми мови від змісту, в якому живі ці форми. За виявленням форм повинно слідувати їхнє упорядкування і систематизація, психологічне обґрунтування та опис в історичній зміні й розвитку. Зіставлення форми й змісту потрібно розуміти як зіставлення "матерії" соціальної взаємодії - культурно-історично зумовлених продуктів людського духу, цілей, прагнень, потреб індивідів, тих, що найчастіше повторюються, характерних для всіх і будь-яких епох і подій структур взаємодії, в поєднанні, в сукупності яких існує людське суспільство. Ці форми усупільнення 3іммель іноді називає культурними формами. Найважливіша з класифікацій культурних форм - класифікація за ступенем їх віддаленості від безпосередності переживання, від "потоку життя". Ближче усього до життя спонтанні форми, такі як обмін, дарування, наслідування, форми поведінки натовпу тощо. Дещо більш віддалені від життєвих понять економічні та інші організації. Найбільшу дистанцію від безпосередності життя зберігають форми, названі 3іммелем чистими або "ігровими". Вони чисті, тому що зміст, що колись наповнював їх, зник. Це такі форми, як "старий режим", тобто політична форма, що пережила свій час і більше не відповідає запитам індивідів, що беруть участь в ній, "наука для науки" - знання, відірване від потреб людства, "мистецтво для мистецтва", "кокетство", позбавлене безпосередності любовного переживання.
Сучасний соціально-культурний розвиток 3іммель розглядає як постійне посилення розриву між формами та змістом у суспільному процесі, постійне і наростаюче спустошення культурних форм, що супроводжується індивідуалізацією людини і збільшенням людської свободи. Конкретно це виражається в інтелектуалізації суспільства і розвитку грошового господарства. Ці два процеси йдуть паралельно, вони до того ж аналогічні один одному. Обидва символізують собою зростання "формалізації", відірваної від змісту. Інтелект "позаякісний", предметом інтелектуальних (логічних) операцій може бути бажане, але критерії правильності цих операцій безвідносні до предмета. Те ж саме щодо до грошей. Гроші - формальний критерій цінності, що зрівнює все і вся, людей і речі, людей між собою. Інтелект забезпечує легкість розуміння, зворотною стороною якої стає рівняння всього, пониження загального рівня душевного життя і переживання. Аналогічно гроші дедалі більше виключають будь-який вияв безпосередності. Запановує загальне відчуження: гроші віднімають у виробленої речі її доцільний характер, перетворюють її в засіб, працівник виявляється відчуженим від продукту своєї праці; гроші просторово, а потім і духовно відділяють людину речей, що їй належать, - власник відчужується від володіння тощо. В цьому процесі загального відчуження люди втрачають якості своєї особистості, переходять в одновимірність, перестають бути такими, що віддають перевагу і обираються. Символом міжлюдських відносин стає проституція. Природа проституції і природа грошей аналогічні: "Байдужість, з якою вони вдаються всякому новому вживанню, легкість, з якою вони покидають будь-якого суб'єкта, бо насправді не пов'язані з жодним, речовість, що виключає будь-який серцевий рух, властива їм як чистим коштам, - все це змушує провести фатальну аналогію між грошима і проституцією". 3іммель досліджує культурну функцію грошей і логічної свідомості в усьому їхньому найтоншому опосередкуванні і виявах, виявляючи "стильову єдність" сучасної культури. Цей домінантний стиль - об'єктивність: об'єктивність грошей і об'єктивність логічних форм. Стиль визначає значення епохи - зростання спустошення культурних форм, відрив їх від змісту, перетворення в самодомінантні ігрові форми.
Для останнього, третього етапу творчості 3іммеля характерна зосередженість на проблемі "життя". Життя як порив, чиста і безформна вітальність, реалізується в самообмеженні шляхом форм, що вона сама створює. На вітальному рівні ця форма й межа - смерть; смерть не приходить ззовні, життя несе її в собі. На "трансвітальному" рівні життя пересилює власну обмеженість, утворюючи "більш-життя" (Mehr-Leben) і "більше-ніж-життя" (Mehr-als-Leben) - відносно стійкі утворення, породжені життям, що протистоять йому в його вічній плинності та мінливості. "Більш-життя" і "більш-ніж-життя" є формами культури. Культура протистоїть не тільки вітальності, голій життєвій силі, але й духовності, втіленої в творчості й емоційних рухах. Факти життя, такі як праця, творчість, стають цінностями культури лише тоді, коли перевершують рамки свого природного, власного існування і, будучи розглянутими з точки зору певного культурного ідеалу, вміщуються в культурний контекст. Життя і дух творять культуру шляхом саморефлексії.
На цьому шляху філософія життя трансформується у 3іммеля в філософію культури. Культура, "піднісшись" над життям, знаходить власну динаміку, власні відносно автономні закономірності та логіку розвитку, але при цьому, будучи відірваною від життєвої стихії, втрачає життєвий зміст, перетворюється в порожню форму, в чисту "логіку", не здатну вже вміщати в себе рух життя, що розвивається. У самий момент їхнього зародження, в момент творчості, культурні явища відповідають життю, але з її розвитком наче "віддаляються" від нього, стають йому чужими та іноді навіть ворожими. 3іммель приводить приклади: астрономія, що служила потребам землеробства і мореплавства, починає розвиватися "заради самої себе"; соціальні ролі, втрачаючи свій життєвий зміст, перетворюються в театральні маски; реальні сутички стають грою, спортом; любов, відірвана від безпосередніх життєвих імпульсів, приймає форму кокетства. Життя сама по собі бесформенним, говорить Зіммель, так що не може існувати форма, яка відповідала б суті життя. Тому чергування культурних форм позбавлене доцільності. Воно не є картиною прогресу чи регресу. Зростання ціннісного змісту життя не є, отже, розвитком і поглибленням якоїсь культурної логіки; воно є лише кількісним зростанням культурно оформленого матеріалу життя. Тому зростання культури є, суворо говорячи, не прогрес культури, а процес релятивізації культурних цінностей. Цей процес міг би бути зупинений лише в тому разі, якби життя зуміло виявити себе в голій безпосередності, поза всякими формами. Однак - і в цьому джерело трагічного внутрішнього конфлікту культури - "все пізнання, воління, творчість можуть лише замінювати одну форму іншою, але ніколи саму форму життя - чимсь потойбічним щодо форми взагалі" (Конфлікт сучасної культури. Пг., 1923, с.238). Суперечність життя і культури не може бути примирена: життя не здатне виразити себе поза культурою, а культура не в силах дати життю адекватного йому вираження. В усвідомленні нездоланності цієї суперечності складається, за Зіммелем, трагедія культури.
Характерною рисою сучасного йому етапу розвитку культури 3іммель вважав боротьбу життя проти принципу форми взагалі, тобто проти культури як такої. Головна суперечність полягає в тому, що чим більш формалізуються соціальні та культурні утворення, тим більше відчуженим від них виявляється індивід як такий, що втілює в своєму творчому, "душевному" існуванні глибинні тенденції самого життя. Відчуження виявляється рівнозначним свободі, і єдиним регулятором моральної поведінки стає індивідуальний закон - унікально-особове апріорі, що визначає життя і поведінку індивіда і знаменує собою (нарівні зі створенням культурних форм) здатність життя до творчості і художнього саморегулювання. Висновками з його культурфілософської концепції стають культурний песимізм і глибокий індивідуалізм. Зіммель дав власне пояснення джерел та природи "духу капіталізму", пояснивши його як панування грошей та інтелекту. На відміну від Вебера, що запропонував альтернативне розуміння капіталістичного духу, концепція Зіммеля також виявилася глибоко песимістичною. І у Вебера, і у Зіммеля головну роль грає "раціоналізація" світу, але у Вебера пафос раціоналізації - це пафос безмежного пізнання і оволодіння природою і суспільством, в той час як у Зіммеля мова йде про постійне спустошення та обідніння світу, зниження якості душевного переживання, зрештою, зниженні якості людини.
Ідеї Зіммеля через Лукача, Блоха і інших вплинули на формування культуркритичної позиції неомарксизму і знайшли вираження в сучасній філософській антропології. Хоч 3іммель і не залишив після себе школи або груп відданих послідовників, багатство ідей, виражених в його творах, постійно розробляється в різних напрямах філософських та соціологічних досліджень
Концепція життя як творчого становлення Анрі Бергсона
На початку XX ст. великої популярності набуло вчення французького мислителя Анрі Бергсона, в якому центральне місце займало поняття життя, витлумачене як неперервне творче становлення.
Для Бергсона життя — це метафізичний космічний процес, могутній потік творчого формування: із послабленням напруги життя розпадається, перетворюючись у матерію, тобто бездушну масу. Людина трактується Бергсоном як творча істота, здатність до творчості якої визначається ірраціональною інтуїцією, що як Божий дар дається лише обраним. Так Бергсон приходить до елітарної концепції творчості та культури. Основні роботи Бергсона «Есе про безпосередні дані свідомості» (Essai sur les donnees immediates de la conscience, 1889); «Матерія і пам'ять» (Mattier et memoire, 1896); «Сміх» (Rire, 1900); «Вступ у метафізику» (Introduction a la metaphysique, 1903); «Творча еволюція» (L’Evolution creatrice, 1907); «Два джерела моралі й релігії» (Deux Sources de la morale et de la religion, 1932).
Анрі Бергсон — (фр. Henri Bergson, 18 жовтня 1859 — 4 січня 1941) — французький філософ. Лауреат Нобелівської премії з літератури за 1927 рік.
Біографія
Освіту отримав у ліцеї Кондорсе в Парижі, потім в 1878–1881 у Вищому педагогічному інституті. Викладав у різних ліцеях в Ар'є і Клермон-Феррані. Доктор філософії (1889) — дві дисертації: «Досвід про безпосередні дані свідомості», «Ідея місця в Аристотеля» (латинською мовою).
З 1897 — професор філософії Вищої педагогічної школи. Професор Колеж де Франс (1900–1914). Член Академії моральних і політичних наук (1901), її президент (з 1914). Член Французької Академії (1914), лауреат Нобелівської премії з літератури (1927). В 1911–1915 читав курси лекцій у США, Англії й Іспанії. Перший президент (з 1922) Комісії Ліги націй з інтелектуального співробітництва (майбутня ЮНЕСКО). Під час Другої світової війни уряд Віші запропонував Бергсону не проходити обов'язкову для євреїв процедуру реєстрації, він відповів відмовою. Помер в окупованому нацистами Парижі від запалення легень, підхопленого в черзі на реєстрацію євреїв.
Філософська концепція
Найхарактернішим для філософії Бергсона є ірраціоналізм та інтуїтивізм. За схемою Бергсона, світ — «тривалість», тотожна відчуттям, — перебуває в позбавленому закономірностей процесі «творчої еволюції», рушійною силою якої є духовний «життєвий порив». Пізнання, за Бергсоном, можливе лише через інтуїцію. Ідеалістична теорія інтуїтивного пізнання Бергсона веде до фідеїзму. Філософські погляди Бергсона мають значний вплив на сучасну філософію.
В кінці XIX — на початку XX ст. найбільший інтерес становлять погляди прихильників філософії життя і екзистенціалізму. У філософії життя найбільш розгорнута концепція творчості дана французьким філософом Анрі Бергсоном. У творі «Творча еволюція» Анрі Бергсон розглядає творчість, життєвий запал як безперервне народження нового, складає суть життя. Та творчість розглядається переважно за аналогією з природно-біологічними процесами і через це протиставляється технічному раціоналізму. Творчість, стверджував Анрі Бергсон, це дещо об'єктивне, що звершується. У природі -у вигляді виникнення нових зразків і переживань. Діяльність інтелекту, за Бергсоном, не здатна створювати нове, а лише комбінує старе. Екзистенціалізм, навпаки, підкреслює духовно — особистісну природу творчості. Носієм творчого початку прихильники екзистенціалізму вважають особистість, пояснювану як екзистенцію, тобто як дещо ірраціональне, початок свободи, прорив природної необхідності і розумної доцільності, через яку «в світ проходить дещо». Саме екзистенція як вихід за межі природного і соціального, взагалі «поцейбічного» світу, вносить у світ те нове, що звично називається творчістю.
Украї́нська філосо́фія — збірна назва філософської спадщини українських мислителів. У цій сукупності поглядів загальнокультурного i філософського штибу зображено особливості інтелектуального життя українського народу. Українська філософія представлена літописами, повчаннями, художніми творами та іншим чином. Її особливість проявлена в систематизованих і струнких теоріях навчань Г. Сковороди (засновник першої філософської системи в Україні), П. Юркевича (об'єктивно-ідеалістичне вчення), В. Лесевича (позитивіст започаткувавший «критичний реалізм»), П. Копніна (засновник «київської філософської школи», розробки з гносеології й логіки наукового пізнання), Д. Чижевського (виділив етапи української філософії в історії філософії України), В. Вернадського (перший президент Української Академії Наук у 1918 р.), В. Липинського (консервативний представник української соціології), В. Горського (школа «логіки наукового пізнання») в академічній філософії ХIХ-ХХ століть; і розчинена в літературній творчості письменників з поетами (М. Гоголь, Т. Шевченко, І. Франко, В. Винниченко розвинувший етичну систему базовану на щасті), у полемічній думці українського Ренесансу ХV-ХVI ст. (І. Вишенський, З. Копистенський, Г. Смотрицький); у реформаторських ідеях Братських шкіл, у політичних настроях Південного товариства декабристів.
Українська філософська думка може бути складна для сприйняття іноземцями як інша філософська традиція (аналогічно українським народом — чужорідне), що відображає духовно-практичну історію нації, характер ментальності українського етносу, оригінальність України з її соціокультурним тлом, і тільки розуміння усіх цих факторів у взаємодії є умовою розкриття самобутності української філософської думки.
Ідеї та риси
Українські мислителі передавали погляди більш наглядно в контексті з життям, призначенням й життєвими обставинами людини, не вдавалися в абстрактне теоретизування (М. Гоголь, П. Куліш, Т. Шевченко, В. Липинський та ін.). Виражали світоглядові особисті думки, аніж абстрактні схеми та теоретичні аргументи. В українській філософії переважали емотивні елементи над раціональними. Але разом із тим українській філософії прикметне гармонізація та синтезування, з-за чого крайньо-чіткі філософські системи не мали місця.
Притаманне українській філософії шукання Бога не обов'язково зв'язане з доктринами релігії, український месіанізм («Книги битія українського народу» та філософія культури П. Куліша з синтезом людської екзистенції, природи і духа), заглиблення у внутрішній світ людини, етичний плюралізм, моральні вартості християнської культури і увага на соціально-політичному житті, на історичному матеріалізмі, схильність до діалектичного матеріалізму.
Для Української філософії характерна увага до проблем людини, проблеми пізнання серцем (теорія кордоцентризму), синкретичність. Характерні ідеї та риси української філософії в різні періоди:
Кордоцентризм антропоцентризм гуманізм матеріалізм ідеалізм пантеїзм релігійність дуалізм Реформація позитивізм персоналізм консерватизм
Українська філософія є частиною всесвітньої філософії. Але вона відтворює самобутні підходи і шляхи розв'язання філософських проблем, що спираються на національні культурні традиції. Дослідивши зміст і етапи розвитку філософської думки в Україні стає зрозумілою історія українського народу, особливості формування його духовного світу, його культури та традицій.
Періоди й етапи
У розвитку та в становленні філософії в Україні виокремлені періоди:
Становлення і розвиток філософської думки в Київській Русі;
період філософії українського Відродження та Просвітництва і розвитку філософії в Києво-Могилянській академії (козацька доба);
період української філософії в культурі романтизму XIX-XX століть;
від 1930-х років до кінця 1980-х років — філософія періоду УРСР, а також філософія української діаспори;
зародження культури незалежної України й формування сучасної філософії XX-XXI століть.
Системно розглядаючи виникнення й розвій української філософії як ланки світового історико-філософського процесу виокремлені етапи:
Світоглядні уявлення «першоукраїнців» язичницько-міфологічної доби як переддень української філософії в V-IX століттях;
філософські погляди українських мислителів у добу Київської Русі з філософсько-теологічним вченням IX-XVI століть;
філософська діяльність пов'язана з виникненням науково-освітніх центрів, братств, колегій зі становленням професійної філософії від XI століття;
формування самобутніх українських філософських концепцій як класична доба української філософії в XVIII столітті;
сучасна академічна, фахово-освітня українська філософія в XIX-XXI століттях.
Проблематика
Зазначені періоди характеризуються постановкою наступних проблем:
Людина й нація;
людина і Бог (світське — духовне);
людина та суспільство (особа — громада);
Бог і світ;
людина — світ.
Міжвідомчу збірку «Проблеми філософії» у 1966 р. редагував Д. Острянин. Видатним представником дослідження проблематики у ділянці філософії природознавства був М. Омеляновський.
Український філософ-позитивіст Лесевич Володимир Вікторович у Російській імперії був засновником першої школи з викладанням наук українською мовою, яку за доносом було знищено російською владою в Україні. — Була заборона на викладання філософії в навчальних закладах України в складі Російської імперії, але філософська думка в Україні в другій половині XIX століття — на початку XX ст. значно активізувалася з поширенням нових філософських ідей, ця заборона була знята та створили в Україні перший для Російської імперії філософський журнал.
На початку 1970-х років в СРСР на теренах УРСР почалися репресії проти українських філософів виключно за одною ознакою — хто був носієм української мови та розробляв філософію українською мовою, далі були заборони на філософські публікації українською мовою в УРСР, з нав'язуванням друку філософських праць виключно російською мовою з 1977–1978 рр.
вперше українською мовою було видано «Короткий філософський словник» за ред. М. Розенталя і П. Юдіна у 1940 році;
вдруге українською мовою було видано «Філософський словник» за ред. В. Шинкарука у 1973 році.
— Коли унезалежнені народи формують свою історію, то представники імперіалістичного світогляду заперечують їх існування. Росія та їй подібні опиняються в ситуації дефіциту особистостей для хронології власної історії науки, історії літератури тощо. Широко відомо, коли називають у Росії та москвофіли в Україні українського письменника Гоголя «російським», українського поета Шевченко «російським», українського філософа Сковороду «російським» тощо. У зв'язку з чим виникають антитези, що не витримують критики, мовляв «немає української філософії» та її буцімто «не існувало». Але національно-культурна самоідентичність передбачає ідентифікацію й філософії також
Істо́рія украї́нської філосо́фії є органічним складником історії всесвітньої філософії. Вона виявляє закономірності розвитку філософської думки українського народу. Невід'ємною складовою української культури, звичайно, є філософія. Ця наука розвивалася як частина історичної свідомості українців, відображала процеси, що відбувались у суспільному житті нації. Як особлива форма самоусвідомлення національної культури філософія в Україні існувала в тісному взаємозв'язку з суспільно-громадською, політичною, науковою, художньою та релігійною думкою. Філософія — явище загальнолюдське. Вона досліджує те, що становило в минулому і становить в наші дні ядро загальнолюдських цінностей, самоусвідомлень, духовних надбань. Не менш значущою, стародавньою за часом, оригінальною за своїм витвором є українська культура, яка посідає вагоме місце в історії людської цивілізації.
Філософські коріння праукраїнської доби розвинулись в культурі Київської Русі. У межах києворуської культури філософія відокремлюється, як специфічний тип світопізнання і світорозуміння з поміж міфологічного і релігійного світогляду, переплітаючись та співіснуючи з ними. Поштовхом до виникнення самостійної філософської думки стало прийняття християнства на Русі. Відомо, що з точки зору всезагальних, теоретичних, абстрактних понять і уявлень язичницькі вірування поступались християнським ідеям, які, поза сумнівом, були досконаліші з огляду потреб дня — потреб вищого рівня пізнавального процесу, який передбачав абстрагування, опосередкованість, а не приземленість і безпосередність, як у випадку з древньослов'янськими віруваннями. На буденному рівні язичницькі вірування існували в традиціях і звичаях давніх українців, поєднуючись з християнською вірою.
Перемога християнства була дійсно історично виправдана, а його прогресивність полягала в тому, що Русь, як і деякі інші європейські країни, оминаючи історичну стадію рабовласницького устрою, перейшла до феодалізму, встановила економічні, політичні та культурні зв'язки зі своїми сусідами — християнськими країнами Європи. Новим поглядом у філософській думці християнської княжої доби стає уявлення про те, що людина є центром світу і саме в людині знаходиться сенс її існування. Світ уявляється замкнутим у собі. Природа (макрокосм) служить людині (мікрокосму), допомагає їй матеріальними благами і через неї Бог відкриває людині заповіді поведінки. Світ повертається до людини і бере безпосередню участь в її житті. В цьому і полягає динамічний монументалізм християнського світосприйняття. Такі світоглядницькі орієнтири на Русі послідовно відстоювались — Іларіоном Київським (? — пом. 1088), першим митрополитом з русичів, що відстоював ідею рівності народів, як основу вільного, а не рабського існування, Нестором-літописцем (бл. 1056 року — пом. бл. 1114), Кирилом Туровським (бл. 1130 р. — після 1182 р.), Никифором (? — квітень 1121), Климентом Смолятичем (? — пом. після 1164).
Виступаючи за реабілітацію знання, «мирської мудрості», проголошуючи гуманістичні ідеї, вони вказували, що приналежність до роду людського усвідомлюється через діяльність, де праця є найвищим мірилом «богокорисності» людини. Так, на думку Климента Смолятича, головна мета пізнання — пізнання слави і всемогутності Бога можлива тільки через дослідження предметів і явищ навколишнього людини світу. Провідне місце в цьому процесі належить розуму. Саме в розумі людський дух отримує своє земне буття і спрямовується до пізнання Бога, прихованого в «тварі». Слідуючи за Климентом Смолятичем, Кирило Туровський також звертається до розуму за допомогою якого прагне подолати містико-аскетичне неприйняття мирських цілей, виробити критерії життєдіяльності для мирського людини. Світ, людина постають у нього власною долею, позбавляються небесного покровителя. Використовуючи євангельські тексти, Кирило Туровський прагне дати картину приналежності Бога до мирського життя, його служіння людині відповідно до чого творіння світу Богом і олюднення Бога здійснюється в інтересах людини, відповідних промислу творців. Мир зцілює «тілесні недуги» людини, забезпечує його земне існування, свободу волі, розумний пошук, вільний вибір між добром і злом. За твердження ж Кирила Туровського про те, що не можна безкарно творити зло навіть з добрих спонукань стало пізніше одним з центральних у вітчизняній філософії та літератури. Проголошення особистісних почав у давньоруської думки, засудження будь-якої ієрархізації соціального буття, розгляд людини самого по собі, поза приналежності до якогось стану, єдиним надбанням якого є розум — центр міркувань Данила Заточника. Твердо віруючи і співчуваючи релігії Христа, Данило Заточник розглядав добро і зло не з точки зору метафізики, а з позицій життєвої практики, народної мудрості. Засуджуючи шлюб без кохання, чернецтво без святості він послідовно проводив думку про те, що сила людського розуму над всіх інших сил, а особливо сили багатства і влади.
Опрацювання поняття філософії
Україна вчилась у новому, християнському просторі мислити по-філософськи, виробляючи окреслене розуміння понять «філософія» і «філософ». В Київській Русі поширеними були декілька їх тлумачень. Так Іоанн Дамаскін у своїй «Діалектиці» давав шість таких визначень:
«Філософія є пізнання сутнього, оскільки воно сутнє, тобто пізнання природи сутнього…»
«Філософія є пізнання речей Божих та людських, тобто видимих і невидимих…»
«Філософія є роздум про смерть, як самовільну, так і природну…»
«Філософія є уподібнення Богові…»
«Філософія є мистецтво мистецтв і наука наук, бо філософія є початок всякого мистецтва…»
«Філософія є любов до мудрості, а істинна ж мудрість є Бог, тому любов до Бога є істинна філософія».
У Житії Костянтина (Кирила) Філософа, вказується, що філософія — це також знання речей божественних і людських, завдяки яким людина може наблизитись до Бога, тобто знання, що навчають, як людина справами своїми може бути схожою на Творця. Ці твердження в основному схожі, і є єдиними у розумінні філософії, як складової частини християнського вчення. Ці тлумачення дуже близькі і, попри деякі свої особливості, єдині в тлумаченні філософії як складової частини християнської премудрості. Мудрість постає в них не стільки як знання істини, а й як «житіє в істині», не лише слово, а й діло. Отже, тогочасна філософія мала не духовно-теоретичний, а духовно-практичний вимір, дієву сутність. А філософом вважали лише того, хто, здобувши істину шляхом нагромадження книжних знань, налаштовував своє життя згідно з її основними принципами, хто на рівні буття входив у світ найвищих життєвих цінностей.
Філософія в період XV–XVIII ст
Юрій Дрогобич
Станіслав Оріховський-Роксолан
Подальший розвиток української філософської думки відбувався на складному, почасти трагічному історичному тлі, що було пов'язано з розпадом Києво-Руської імперії, який особливо прискорився зі смертю Володимира Мономаха і був завершений татаро-монгольською навалою.
Татаро-монгольське нашестя, колонізація українських земель Великим князівством Литовським, а потім полонізація їх затримали розвиток української філософської думки. Проте вже в XV-XVI ст. йде процес її відродження, де разом із зростанням національної самосвідомості українського народу спостерігається розповсюдження гуманістичних ідей, носіями яких в цей період виступали такі діячі української культури як Юрій Дрогобич (1450–1494), Павло Русин (1470–1517), Лукаш (з Нового Міста) (? — 1542), Станіслав Оріховський-Роксолан (1513–1566). Пропагандуючи античні пам'ятки філософії та літератури, вони приходили до висновку про те, що людина, як частина природи, має право на задоволення своїх земних потреб, гармонічний розвиток душі та тіла, слідування законам природи.
Петро Могила
Захарія Копистенський
Пропагуючи античні пам'ятки філософії та літератури, вони приходили до висновку про те, що людина, як частина природи, має право на задоволення своїх земних потреб, гармонійний розвиток душі і тіла, дотримання законів природи, пізнання яких має стати основою людської діяльності, пов'язували історичний прогрес з розвитком освіти і науки, використанням їх досягнень в практиці. Проблему свободи особистості, справедливого суспільного ладу вирішували спираючись на принципи природного права і суспільно-договірної концепції походження держави. Зокрема, Оріховський-Роксолан походження держави пов'язував з характером життя індивідів і природним їх інстинктом до суспільного життя. Обов'язок держави він бачив у забезпеченні гарантії права і власності кожного громадянина, заявляючи, що законам держави повинні підкорятися всі, навіть королі. Душею держави Оріховський-Роксолан вважав справедливість, яка полягає в тому, що кожен член суспільства може отримати те, що йому належить: спокій, свободу, можливість виконати своє призначення в з'єднанні з істиною і вірою. Одним з найважливіших якостей людини вважав почуття власної гідності, бачачи критерій переваги однієї людини над іншим не в його походження, а в розумі, особистої чесності і добропорядності.