Наукова діяльність та творчий шлях

Успішна діяльність у збиранні українського фольклору дозволила вченому в надзвичайно стислі строки підготувати і захистити магістерську дисертацію “О некоторых символах в славянской народной поэзии”( 1860 р.), метою якої стало пояснення способів і форм створення символів у народній поезії. У своїй першій книзі О. О. Потебня пішов шляхом, прокладеним у середині ХІХ ст. істориком і етнографом М.М. Костомаровим у праці 1843 р. “Об историческом значении русской народной поэзии”. Костомаров шукав символи в піснях. О.О. Потебня зупинився на символіці в мові. Фактичний матеріал для свого дослідження вчений взяв із усіх найбільш значущих у той час збірників народної творчості, а також використав власні записи українських народних пісень, зроблені як у студентські роки, так і пізніше. Розпочате в праці “О некоторых символах в славянской народной поэзии” дослідження фольклорної символіки та етнографічних матеріалів О.О. Потебня продовжив у низці статей, що склали своєрідний цикл: “О связи некоторых представлений в языке” (1864), “О мифическом значении некоторых обрядов и поверий” (1865), “О доле и сродных с нею существах” (1867), “О купальских огнях и сродных с ними представлениях” (1867), “Переправа через воду как представление брака” (1868). Вже і в першій науковій праці вчорашній студент виявив неабияку ерудицію й наукову підготовку, яких він набув у процесі збирання й вивчення фольклорних та етнографічних матеріалів протягом університетського курсу.

На формування особистості вченого, спрямованості його інтересів впливали не лише винесена з дитячих літ любов до рідного слова, не лише філософський склад мислення, а й сімейні традиції. Науково-педагогічна діяльність була основною в житті молодого Потебні. Та вчений переймається й іншими проблемами, які хвилюють його сучасників, -- становищем українського народу в кріпосницькій Росії. У перші роки викладацької роботи молодий лектор зближується зі студентами старших курсів, вступає до Харківської “Громади”. Захоплений ідеєю народної освіти, учений створює для недільних шкіл спеціальний підручник -- буквар української мови. Готуючи цей буквар, він відстоював ідею викладання в народних школах рідною мовою, а бажання знайти доступний для тих, хто навчаються,

Матеріал нагадало йому про народні прислів'я, приказки, загадки. Одержавши дворічне закордонне відрядження, Олександр Опанасович зміг протриматися на віддалі від Батьківщини лише рік. Цей рік і став переломним у творчій біографії вченого. У своїх дослідженнях він продовжує розвивати ідеї, висловлені в книжці “Мысль и язык”, але вже на конкретному матеріалі. Не так багато праць створює Потебня, але за зовнішньо простими назвами -- фундаментальні наукові розробки. Це статті з фонетики та діалектики східнослов'янських мов, де вже відомі раніше факти вперше були поставлені на справді наукову основу. Це видання “Слова о полку Ігоревім” з детальним науковим коментарем, публікація великої кількості етимологічних розвідок, студії у галузі східнослов'янського наголосу. У 1860-70 роки О.О. Потебня починає активно друкуватися. На цей час він проаналізував основні фольклорні збірки, зібрав великий матеріал стосовно українських і російських говорів, виявив багато важливих фактів у літературній мові. Все це потребувало обробки, наукових узагальнень, особливо те, що стосувалося історичного розвитку східнослов'янських (українських, російських і білоруських) діалектів.

Основні дослідницькі інтереси молодого вченого були зосереджені в галузі слов'янознавства, бо викликали великий громадський інтерес у зв'язку з поширенням ідей слов'янофільства і через свою політичну актуальність -- необхідність вирішення проблем слов'янських народів Центрально-Східної Європи, особливо ж Балкан, які ще перебували під владою Туреччини.

На той час гострі дискусії викликало питання про місце українців у системі слов'янської спільноти. Офіційна російська наука, слідом за М. Погодіним, не визнавала українців окремим народом, тоді як українські вчені, в тому числі найпровідніші й найавторитетніші (серед них М.Максимович і М.Костомаров), відстоювали з філологічної, етнографічної, фольклористичної та історичної точок зору тезу про те, що український є не менш особливим слов'янським народом, аніж російський, польський, чеський чи болгарський. У 1862 р. в авторитетному науковому "Журналі Міністерства народної освіти" було опубліковано концептуально програмну працю "Думка й мова". Публікація відразу поставила молодого вченого поруч із провідними філологами свого часу і забезпечила йому заслужений авторитет у російській науці.

У напруженій суспільній атмосфері першого десятиліття правління Олександра II, пройнятого великими надіями і незмінними розчаруваннями, О.Потебня не міг бути осторонь від назрілих соціально-політичних проблем свого народу. У революційно-демократичній діяльності, що розгорнулася серед університетської молоді Харкова і Києва, він безпосередньої участі не брав, проте, подібно до В. Антоновича в Києві, був активним членом Харківської громади, представленої переважно випускниками і студентами університету. Разом із громадівцями він на початку 1860-х років брав участь у фольклорних експедиціях у Полтавській і Харківській губерніях.

Досконало володіючи багатьма сучасними європейськими і давніми мовами, О.Потебня почав віршований переклад українською мовою "Одіссеї". Розгорнув велику роботу з редагування і публікації творів українських класиків першої третини XIX ст. -- Г. Квітки-Основ'яненка і П.Гулака-Артемовського, Івана Манжури (1889); казки, прислів'я і т. ін., зібрані Іваном Манжурою (1890), чим підтримує пошану до української літератури.

При цьому найближчі до О.Потебні люди критично сприймали самодержавно-бюрократичний лад Росії -- як до, так і після селянської реформи 1861 р. З цього приводу є характерною трагічна доля його молодшого брата, підпоручика Андрія Потебні. Відданий революційно-демократичним і національно-визвольним ідеалам, постійно листуючись з О.Герценом, він у переддень Польського повстання (1863--1864) організував і очолив Комітет російських офіцерів у Польщі, члени якого підтримали ідеї повстанців і з початком бойових дій перейшли на їхній бік. Перебуваючи у перших лавах польських повстанців, Андрій загинув у бою. Вчинок брата глибоко вразив ученого волелюбними ідеями герценівського "Дзвона", але кинув тінь на подальшу кар'єру О.Потебні. Всі наступні роки життя він перебував під наглядом поліції. Однак прямих доказів проти нього не було: до початку Польського повстання, з 1862 р., він був відряджений за кордон з метою ознайомлення зі станом мовознавства (зокрема слов'янознавства) у країнах Європи.

У Берлінському університеті Потебня вивчав санскрит, порівнюючи його з іншими відомими йому мертвими індоєвропейськими мовами (старослов'янською, давньогрецькою, латинською). Це сприяло значному розширенню його світогляду і проникненню до самої суті порівняльно-історичного аналізу мов і міфів індоєвропейських народів.

У Європі О.Потебня удосконалював знання з польської мови, а також вивчив чеську, словацьку і сербсько-хорватську мови. Ще до відрядження О.Потебня був добре обізнаний з античною думкою, сучасною західноєвропейською філологічною і філософською школами, зокрема з німецькою класичною філософією і культурним надбанням німецького романтизму. Як і вся освічена і критично мисляча молодь Росії, він віддавав належне В.Бєлінському і М.Чернишевському, та понад усе йому імпонував ліберальний демократизм О.Герцена. При цьому в філософсько-світоглядному плані йому, як і більшості духовно розвинутих українських мислителів, був найближчий Г.Сковорода, про якого в містах і селах Лівобережної України зберігався живий переказ і праці якого О.Потебня почав систематично збирати і вивчати.

Після повернення з наукового відрядження життя О.Потебні не вирізнялося великою розмаїтістю. У 1875 р. він захистив докторську дисертацію, став професором історії російської мови і літератури Харківського університету. У його стінах і проходила наукова та педагогічна діяльність видатного вченого протягом усього наступного життя. Внесок у мовознавство і філософію мови був належно оцінений: 1877 р. О.Потебню обрано членом-кореспондентом петербурзької Академії наук.

О.Потебня сформував у Харківському університеті потужну філологічну школу, подібно тому, як В.Антонович -- історичну в Києві. Серед його учнів відомі такі вчені, як Д.Овсянико-Куликовський, А.Горнфельд, В.Харцієв, О.Вєтухов, О.Попов, Т.Райнов та ін. Його погляди на мову і літературу стали ідейною основою так званої харківської школи (Б.Лезін, А.Горнфельд, В.Харцієв та ін.), що згуртувалася навколо видання "Питання теорії і психології творчості" (8 томів, 1907--1923 рр.). Харківська філологічна школа була визнана в авторитетних колах лінгвістів усього світу. Його ідеї, які помітно вплинули на філософію російського символізму, насамперед на концептуальні побудови А. Білого, розвивали також Д.Кудрявський, І. Ягич, О.Шахматов і багато інших видатних філологів і літературознавців XX ст. Університетські лекції О. О. Потебні відзначалися філософською глибиною і великим багатством думок. А. Горнфельд, студент юридичного факультету, згадував: „...для нас [студентов] это был именно «учитель» в наиболее возвышенном смысле, учитель, принесший сюда всего себя, - всю многолетнюю работу мысли, все свои неисчерпаемые богатства знания, всю горячую любовь к истине, философское миросозерцание и - самое дорогое в нем - чисто юношеское одушевление, сообщающееся непосредственно слушателям» («Памяти Потебни», Х.,1892, с.14).

Винятковою особистістю був О. О. Потебня за своїми моральними якостями. Це була людина якнайвищої чесноти, непохитної прямоти і цілковитої щирості у поглядах, правилах, вчинках. „Небуденні прикмети інтелекту Потебні об'єднувалися в гармонійну цілісність з високо етичними рисами його чистого характеру. І з того боку Потебня викликав також подив і пошану в усіх, хто його знав. «Це була людина глибоко чесна і щира у своїх думках і вчинках. Його розум був глибокоморальний, а мораль високорозумна», - писав про нього Д.М. Овсянико-Куликовський.

Помер О. Потебня 29 листопада 1891 р. у Харкові, де і був похований. У науково-філософському плані він далеко випередив свій час. Загостривши питання про співвідношення мови і мислення, харківський учений підготував грунт для вирішення багатьох проблем, що постали перед світовою наукою з кінця XIX ст., причому часто у більш сучасному розумінні, аніж у визнаного основоположника структурної лінгвістики XX ст. Ф. де Соссюра, на соціальну філософію свого часу, на розвиток різних напрямів гуманітарного вчення не тільки в Україні, але й у всій імперії.

У першій половині XX ст. ідеї О.Потебні щодо зв'язку особливостей різних мов з етнопсихологічними і соціокультурними особливостями окремих народів одержали розвиток у працях багатьох видатних учених, які працювали на стику філософії і мовознавства, зокрема М.Трубецького і Г.Шпета. А погляд на міфологію, фольклор і літературу як на похідні (стосовно мови) моделюючі системи через сто років одержав нове життя в тартуській школі Ю.Лотмана. Останнім часом його теоретичні розробки, ще не до кінця проаналізовані сучасниками, викликають дедалі більший інтерес філософів, етнологів та лінгвістів.

Наукова діяльність та творчий шлях

У науковій діяльності Потебні виділяють два періоди: перший (1860--1865) -- дослідження мови у зв'язку з опрацюванням філософсько-психологічної теорії мови, яка ґрунтується на ідеях Гумбольдта і Штейнталя; другий (1865--1891) -- дослідження фонетики, граматики, діалектології слов'янських мов і психології словесно-художньої творчості (Потебню вважають творцем лінгвістичної поетики).

У цей час в Україні все сильніше починає відчуватися вплив західних ідей, зокрема представників німецького ідеалізму Канта, Фіхте, Шеллінга. Доступними стають роботи В.Гумбольдта, які мали вирішальне значення для формування наукових поглядів Олександра Опанасовича Потебні. Він вивчає романтичну систему В.Гумбольдта, асоціативну психологію І.Гербарта, Г.Лотце, психологічне мовознавство Г.Штейнталя, об'єднує їх, і це дозволило виступити йому фундатором нового напрямку в мовознавчій науці.

Свої наукові дослідження О.Потебня розпочав з відповідей на питання, які свого часу було піднято в німецькій філософії та мовознавстві, -- про відношення мови до мислення. Всебічний і конструктивний розгляд цих положень неминуче підводить у свою чергу до розв'язання питань щодо походження мови, до констатації того, що спроба усвідомити початок людської мови неможлива без з'ясування значення слова для думки і рівня його взаємозв'язку і взаємозалежності як з духовним життям взагалі, так і нації зокрема.

Основоположним принципом для О.Потебні було те, що в будь-якому разі поза словом і до слова є думка. Слова тільки служать означенням певного перебігу чи розвитку думки. Заглиблюючись у свої наукові розвідки, вчений ніколи не відступав від свого, так би мовити, наскрізного завдання -- з'ясувати механізм об'єктивування чуттєвих знань даних індивідуального психічного життя як процесу послідовних форм людського пізнання.

Спираючись на досягнення своїх попередників, творчо переосмислюючи їх, О.Потебня приходить до незаперечної констатації зв'язку мови з думкою. Якщо В.Гумбольдт доводить тотожність мови і духу -- «без мови нема духу і, навпаки, без духу нема мови», то наш знаменитий земляк пішов значно далі, стверджуючи, що «царина мови далеко не збігається з цариною думки. В середині людського розвитку думка може бути пов'язана зі словом, але на початку вона, певно, ще не доросла до нього, а на вищому ступені абстрактності покидає його, як те, що не задовольняє її вимог…» . Фундаментальним положенням О.Потебні є твердження про те, що мова становить особливу форму людської діяльності. «Мова є засіб не виражати готову думку, а створювати її[...], вона відображає не світоспоглядання, яке склалося, а діяльність, яка його складає».

3. Розв’язуючи проблему співвідношення мови і мислення, філософ вказує, що між ними існує безумовний зв’язок та взаємозалежність, але ніяк не тотожність. Мова є лише однією з форм мислення, яка з’являється лише на певній і досить пізній стадії його розвитку, постаючи як перехід від несвідомого до усвідомлення. Власне мислення виникає разом зі здатністю розкладати сприйняття на дві частини, а саме: "відділяти носія дії від самої дії і поєднувати їх одне з одним". При цьому слово постає як і засіб усвідомлення єдності і загальності чуттєвого образу, і засіб його розкладання, і акт самоусвідомлення людини. Таким чином, мова виявляє себе як засіб членування, диференціації та систематизації первинного хаотичного стану мислення, що існує у вигляді маси незв’язних вражень. Крім того,простір мови не збігається повністю з простором мислення. Якщо на "середині" людського розвитку думка справді пов’язана зі словом, то "на початку" вона, на думку філософа, "ще не доросла" до нього, а на високій стадії абстрагувань - "залишає" мову через її приналежність до "чуттєвості". Тобто Потебня доходить висновку, що мова як форма думки передбачає попередні та наступні свої форми - до слова і вище за нього.

Завдяки слову людина може пізнавати світ і саму себе, і цей процес самопізнання залежить від мовлення, об’єктивування слова у звуці. При цьому слово є засобом розмежування свого я та не-я, тобто постає у ролі засобу формування самосвідомості. Спираючись на положення про відмінність у розумінні однієї й тієї самої словесно вираженої думки у мовця і слухача, Потебня робить висновок про нетотожність розуміння взагалі: "розуміння у значенні тотожності думки у того, хто говорить, і його слухача є такою ж ілюзією, як і та, через яку ми приймаємо власні відчуття за зовнішні предмети".

Проясняючи проблему співвідношення мови і мовлення, Потебня зазначає, що дійсне життя слова можливе лише у мовленні. Розвиваючи ідеї В. фон Гумбольдта, він синтезує його визначення мови як діяльності і світоспоглядання: "світ людства в кожен певний момент є суб’єктивним... він є зміною світоспоглядань". Розгортаючи положення про розрізнення образного і поняттєвого типів мислення, Потебня вказує, що розвиток мови відбувається завдяки постійній зміні поетичного і прозаїчного мислення і їх взаємодії як головних форм думки.

Розглядаючи процес розвитку слова, Потебня досліджує процес змін його складових елементів, зосереджуючи увагу на змінюваності мовного та позамовного мисленнєвого змісту, тобто уявлення (означувального) та значення (означуваного). Кожен випадок застосування слова до певних нових ознак, що містяться в значенні слова поза уявленням (а значення є сукупністю ознак, що містяться в образі, збільшує його зміст, що призводить до невідповідності між уявленням і значенням слова. Таким чином, значення є рухливішим за уявлення, що не означає пасивності останнього, оскільки вказана можливість розширення значення зумовлена особливостями символічної природи слова, натомість уявлення, що існує як вказівка на чуттєвий образ, в єдності з ним складає судження - головну форму мислення.

Слово, на думку Потебні, є засобом створення понять, оскільки бере участь у процесі "розкладення чуттєвого образу" на окремі судження, що початково існує у поєднанні понять. Поняття ж є не одиничним "актом думки, але цілим їх рядом", і приймаючи до уваги невичерпність ознак у кожному із сприйняттів, Потебня вважає поняття "ніколи не замкненим цілим". Тому слово має можливість виражати і чуттєвий образ, і поняття.

У сучасній науковій традиції існує кілька підходів до вивчення дискурсу як одного з найважливіших понять лінгвістики [Бацевич 2004, Селіванова 2002]._

Список використаних джерел - важливий елемент бібліографічного апарату наукового дослідження, його вміщують наприкінці роботи, але готують до початку її написання. До нього заносять цитовані, аналізовані джерела, архівні матеріали, дотичні до теми.

Розрізняють такі способи розташування літератури у списку:

^ Абетковий: список використанихджерел має самостійну нумерацію за прізвищами авторів; перших слів назв, якщо авторів не зазначено; авторів з однаковими прізвищами розміщують за абеткою їх ініціалів, а роботи одного автора - за назвою роботи; окремо подають абетковий ряд кирилицею (українською, російською мовами) і ряд мовами з латинським написанням літер (англійською, французькою, німецькою тощо).

^ За типами документів: матеріал у списку розташовують за типом видання (книжки, статті, офіційні документи, стандарти тощо), а в межах розділу - за абеткою.

* Хронологічний список зазвичай використовують у працях історичного спрямування, де важливо продемонструвати періоди і звернути увагу на те, коли опубліковано те чи інше джерело.

^ У порядку цитування: такий спосіб застосовують зазвичай у статтях (доповідях), де список використаних джерел невеликий.

Бібліографування - це вид аналітико-синтетичного опрацювання, який полягає в укладанні опису документа. Такі описи можуть бути різними - бібліографічними, архівними, інтернетними тощо. Бібліографічні описи описують опубліковані паперові видання, архівні -описи архівних документів, інтернетні - описи веб-сторінок І терцет.

Наши рекомендации