Чуттєве та раціональне в пізнанні

Самостійна робота

Тема: Чуттєве та раціональне в пізнанні. Методологія наукового пізнання.

План:

1. Чуттєве пізнання.

2. Раціональне пізнання, його форми.

3. Співвідношення чуттєвого та раціонального в пізнанні.

4. Методологія наукового пізнання.

Завдання:

1. Ознайомитись з навчальним матеріалом.

2. Законспектувати основні визначення за темою.

3. Підготувати повідомлення до теми.

Література:

1. Философский энциклопедический словарь. – М.: ИНФРА- М, 2001.-576с.

2. Є М Причепій ,Філософія: посібник для студентів вищих навчальних закладів, К., 2001.-576с.

3. Гадамер X. Истина и метод. Основы философской герменевтики.— М., 1988.

4. Гайденко В. П. Проблемы рациональности на исходе XX века// Вопросы философии. — 1991. — № 6.

5. Загадки человеческого понимания. — М., 1991.

6. Кун Т. Структура научных революций. — М., 1977.

7. Мамедов Н. М. Моделирование и синтез знаний. — М., 1976. ^:

8. Мукашевич В. К. Научный метод: структура, обоснование, развитие.— Минск. 1991.

9. Нарский Й. С. Современные проблемы теории познания. — М., 1988. Петрова Ф. Гипотеза и научная теория. — София, 1990.

10. Поппер К. Логика и рост научного знання. — М., 1983.

11. Хабермас Ю. Познание и интерес // Философские науки. —1990. — № 1.

Чуттєве та раціональне в пізнанні

Будь-яке знання є поєднанням двох протилежних сто­рін — чуттєвого та раціонального знань, які неможливі одне без одного. Органи чуття надають розумові відповід­ні дані, факти. Розум їх узагальнює й робить певні виснов­ки. Без органів чуття немає й роботи розуму, а чуттєві дані завжди певною мірою усвідомлені, теоретично на­вантажені, регулюються розумом.

Чуттєве пізнання (живе споглядання) здійснюється за допомогою органів чуття — зору, слуху, дотику та ін., які щодо людини є продуктами не тільки біологічної еволюції, а й всесвітньої історії. Органи чуття — єдині «двері», які відкриті для інформації про навколишній світ, яка потрапляє до свідомості. Живе споглядання як момент чуттєво-предметної діяльності здійснюється у трьох головних взаємопов'язаних формах. Це — відчут­тя, сприйняття та уявлення.

Відчуття — відображення у свідомості людини певних сторін, якос­тей предметів, які безпосередньо діють на органи чуття.

Відчуття можна розділити на зорові (відіграють чи не найважливішу роль), слухові, дотичні, смакові, нюхові. Як правило, відчуття є складовою більш складного обра­зу — сприйняття.

Сприйняття — цілісний образ предмета, безпосередньо даний у живому спогляданні в сукупності всіх його сторін, синтез певних окремих відчуттів.

Уявлення — узагальнений, чуттєво-наочний образ предмета, який справляв вплив на органи чуття в минулому, але вже не сприймається зараз.

До уявлень відносять образи пам'яті (куполи Святої Софії чи Лаврська дзвіниця), образи уяви (мавка, лісо­вик) тощо. Порівняно із сприйняттям в уявленні немає безпосереднього зв'язку з реальним об'єктом. Це аморф­ний, нечіткий образ предмета, але в ньому наявне елемен­тарне узагальнення з виділенням певних загальних ознак та відкиданням неістотних.

Живому спогляданню властиве відображення зовніш­нього світу в наочній формі, присутність безпосереднього (без проміжних ланок) зв'язку людини з дійсністю, відо­браження переважно зовнішніх сторін та зв'язків, поча­ток занурення у внутрішні закономірності та зв'язки на основі первинного узагальнення чуттєвих даних.

Отже, немає «чистої» чуттєвості, яка була б вільною від впливу мислення. Але роль чуттєвого відображення в пізнанні є особливою, навіть якщо зважати на значне зрос­тання ролі мислення, абстрактно-ідеалізованих об'єктів у сучасній науці.

Раціональне пізнання найбільш повно й адекватно ви­ражене в мисленні.

Мислення — активний процес узагальнення й опосередкованого ^ відображення дійсності, який забезпечує розгортання на основі чут­тєвих даних закономірних зв'язків цієї дійсності та вираження їх у системах понять.

Відбувається воно в найтіснішому зв'язку з мовою, а його результати фіксуються в мові як у певній знаковій системі, що може бути природною та штучною (матема­тична, формально-логічна мова, хімічні формули тощо).

Мислення людини є не тільки природною якістю, але набувається людиною як соціальним суб'єктом у процесі іс­торії, предметної діяльності та спілкування. Певною мі­рою рівень соціального буття зумовлює спосіб мислення конкретної епохи, своєрідність логічних структур та зв'яз­ків на кожному її етапі.

Зважаючи на давню філософську традицію, яка сягає античності, виділяють два основні рівні мислення — роз­судок і розум.

Розсудок — початковий рівень мислення, де оперування абстракціями відбувається в межах певної незмінної, наперед заданої схеми.

Це здатність послідовно й коректно будувати свої дум­ки, класифікувати й систематизувати факти. Поняття тут розглядається як стале, незмінне, поза його розвитком та взаємозв'язками. Головною функцією розсудку є розкла­дання та обчислення. Розсудок є побутовою, повсякден­ною формою мислення, іншими словами — здоровим глу­здом. Логіка розсудку — це формальна логіка, яка біль­ше переймається готовим знанням, ніж становленням його змісту. Вона вивчає структуру висловлювань і доведень.

Розум — вищий рівень раціонального пізнання, якому властиві

творче оперування абстракціями та рефлексією, спрямованість на

усвідомлення власних форм та передумов, самопізнання.

На цьому рівні легше сягнути сутності речей, їх зако­нів та суперечностей. Поняття тут беруться до розгляду в їх взаємозв'язку, розвитку й всебічно. Головним завдан­ням розуму є поєднання різнобічного, навіть протилежно­го; занурення у глибинні причини та чинники досліджу­ваних явищ. Розум формує та розвиває знання в єдності з його формою та змістом. Процес розвитку мислення пе­редбачає взаємозв'язок та взаємопорехід розсудку і розу­му. Такий взаємоперехід тяжіє у бік переходу до відносно сталих систем знання, тобто йдеться про процедуру фор­малізації: перехід від розуму до розсудку.

Основою форм мислення (логічних форм) є поняття, судження та умовивід, на основі яких вибудовуються складніші форми.

Поняття — форма мислення, яка відображає загальні історичні зв'язки, сутнісні ознаки явищ, поданих у їх визначеннях.

Наприклад, у визначенні «університет — вищий на­вчальний заклад» відображена така сутнісна ознака цієї інституції, яка відрізняє її від інших закладів. Поняття бувають споріднені та протилежні за змістом, близькі та віддалені за рівнем абстрагування. Найзагальніші понят­тя (найабстрактніші — найширші за обсягом та найбідніші за змістом) — це філософські поняття, категорії: «сут­ність», «явище», «свідомість» та ін. Найабстрактніша фі­лософська категорія — «буття» є первинною і центральною у філософських системах (онтології) Гегеля, Парменіда, Гайдеггера та інших філософів різних часів. Поєднані по­няття складаються у словосполучення. Наприклад, філо­софські категоріальні сполучення: «суб'єктивний ідеа­лізм», «категоричний імператив», «географічний детер­мінізм».

Судження — форма мислення, яка відображає явища, процеси дійсності, їх зв'язки.

Ця мислительна конструкція втілюється в оповідне речення, яке може бути істинним («Київ розташований біля Дніпра») або помилковим («Москва є столицею України»). У судженні можуть відображатися не тільки сутнісні й за­гальні характеристики явищ, а й другорядні (приміром, у судженні «Університет є чотирнадцятиповерховою будів­лею» відображена другорядна ознака закладу).

З понять та суджень складається умовивід, який є ру­хом від одних понять до інших і відображає процес отри­мання нових результатів у пізнанні.

Умовивід — форма мислення, завдяки якій з попередньо здобуто­го знання з одного чи декількох суджень виводиться нове знання теж у вигляді судження.

Приклад умовиводу:

1. Вся давньогрецька філософія онтологічна.

2. Арістотель — давньогрецький філософ.

3. Отже, Арістотель переймався онтологією (висновок, ре­зультативне знання).

Щоб отримати істинне результативне знання, необхід­но не тільки мати істинні засновки (посилки), але й до­тримуватись правил висновку. Є індуктивні (рух думки від одиничного, окремого до загального) та дедуктивні (від загального до одиничного) умовиводи.

Раціональне пізнання пов'язане не тільки з чуттєви­ми, але й з нераціональними (ірраціональними, надраціональними) формами пізнання. В результаті пізнання ін­шим, ніж раціональний, шляхом набувається знання ін­шого ґатунку. Тут відіграють важливу роль уява, фантазія, емоції, афекти, інтуїція, одкровення, тобто здатність безпосереднього осягнення істини без передуючого логічного розкладу та доведень.

Релігійні філософи-ірраціоналісти (Г. Сковорода, М. Бердяєв та ін.) спиралися у своїх гносеологічних концепціях саме на надраціональне пізнання, наголошуючи на ролі од­кровення, «осяяння» істиною. Важливу роль інтуїції зазна­чали й деякі раціоналісти. Так, Декарт вважав, що для ефе­ктивної реалізації його методу необхідна інтуїція, за допо­могою якої можна усвідомити першопринципи. Важливою, на його думку, є також дедукція, яка дає змогу отримати результати, висновки з першопринципів, начал усього.

Інтуїція як єдиний правомірний засіб пізнання була ви­сунута на передній план у гносеології А. Бергсона, який вважав її справжнім філософським методом і протистав­ляв її інтелекту. На його думку, в інтуїції відбувається безпосереднє злиття об'єкта з суб'єктом. І якщо в науці панують інтелект, логіка, аналіз, то для художньої творчо­сті характерною є саме інтуїція, яка близька до інстинкту.

У феноменології Е. Гуссерля інтуїції теж відводиться провідна роль. Вона постає «сутнісним баченням», «ідеацією», безпосереднім спогляданням загального. А в пси­хоаналізі 3. Фрейда інтуїція — це прихований несвідо­мий першопринцип творчості.

Своєрідно тлумачили співвідношення раціонального та ірраціонального, інтуїтивного та дискурсивного (логічно­го, понятійного) аспектів пізнання російські філософи-і-туїтивісти. Приміром, на думку Семена Франка (1877— 1950), існує нерозривний взаємозв'язок між раціональ­ним (прозорим, світлим) та ірраціональним (дійсним, істинним) знанням. Але перевагу він надавав ірраціона­льному, стверджуючи, що в певних сферах буття розум неспроможний. Саме там і починається царина ірраціона­льного пізнання, яке й відкриває людині істину.

Згідно з міркуваннями М. Лоського, інтуїтивізм, стве­рджуючи, що знання не є копією, символом чи явищем дійсності для суб'єкта, який пізнає, а є самою дійсністю, яка піддана диференціації шляхом порівняння, скасовує протилежність між знанням та буттям.

Водночас пізнання (єдність чуттєвого й раціонально­го) тісно пов'язане з розумінням, що є головною категорі­єю герменевтики — впливової течії в сучасній філософії, про яку вже йшлося вище. На думку X. Гадамера, істину нездатний пізнати чи повідомити хтось один. Необхідно всіляко підтримувати діалог, надати можливість вислови­ти свою думку й будь-якому опонентові.

В. Дільтей тлумачить розуміння як занурення в духо­вний світ автора тексту, яке нерозривно пов'язане з реко­нструкцією культурного контексту його творіння. М. Гайдеггер вважав розуміння специфічно людським ставлен­ням до дійсності, способом буття людини у світі. На думку X. Гадамера, розуміння передуючої культури невіддільне від саморозуміння інтерпретатора. Тому об'єктом розумін­ня є не зміст, закладений автором у текст, а предметна сутність справи, з усвідомленням якої пов'язаний текст, у тому числі — історія. Але розуміння, за Гадамером, — це ще й мовна проблема. Його можна сягнути в «медіумі мовності», і доведень воно не потребує.

Важливою ознакою знання є його динаміка, тобто во­но зростає, змінюється, розвивається, трансформується. Це розуміли вже давні греки. Г.-В.-Ф. Гегель охопив цю специфіку знання висловом про те, що «істина є процес», а не готовий результат. Залежно від руху знання, його вдосконалення, заперечення старих істин і переходу до нових пізнавальний шлях до істини можна уявити як пуль­сацію, взаємопереходи істини й помилки. Це рух від міфу до логосу, від логосу— до «переднауки», від «переднауки» — до науки і далі: від класичної науки — до некласичної і до посткласичної, тобто від менш досконалого знання до більш досконалого. І цей шлях є нескінченним.

Зазначена проблема зростання знання є центральною у постпозитивістській філософії науки. Приміром, К. Поппер, формуючи свою концепцію зростання знань, ви­ходив із засновку про особливості зростаючого знання, яке є цілісністю, що розвивається. Але зростання знання не є накопичувальним процесом, його не можна звести до зби­рання спостережень. Це й заперечення певних теорій, за­міщення їх кращими, подолання помилок. Цей процес пе­вною мірою можна порівняти з дарвінівським природним відбором, якщо розглянути останній як окремий випадок загальносвітових еволюційних процесів. А Т. Кун намагав­ся виявити загальний механізм розвитку науки як єдиного цілого, поєднуючого «нормальну науку» з наукою у стриб­ку (під час наукових революцій).

Згідно з С. Тулміним, еволюційно-епістемологічний підхід до змісту теорій передбачає розгляд його як своє­рідної популяції понять, загальний механізм розвитку яких може бути поданий як взаємодія наукових та поза-наукових, соціальних чинників. Раціональні компонен­ти при цьому, на його думку, переважають. А Й. Лака-тос вважав, що зростання й розвиток наукового знання є

зміною багатьох невід'ємно пов'язаних між собою нау­ково-дослідницьких програм.

Наукове пізнання — це процес (система знань), який розвивається і охоплює два рівні — емпіричний та теоре­тичний. На емпіричному рівні переважає живе споглядан­ня — чуттєве пізнання. Раціональний момент та його фо­рми (поняття, судження) хоча й присутні, але підпоряд­ковані чуттєвості. Тому об'єкт, який досліджується, відображається переважно через його зовнішні зв'язки та вияви, що є доступними для живого споглядання. Знач­ною мірою вони відображають і внутрішні відносини. Збір фактів, їх первинне узагальнення, аналіз експеримента­льних даних та їх систематизація і класифікація — це специфічні ознаки емпіричного пізнання.

Емпіричне, дослідне випробування спрямоване безпо­середньо на об'єкт і опановує його за допомогою таких за­собів, як порівняння, вимірювання, спостереження, експе­римент, аналіз, індукція. Тим часом дослідження не буває сліпим: воно планується, конструюється за допомогою тео­рії. З цієї причини так звані емпіричні факти завжди ма­ють теоретичне навантаження. Початок науки — це не са­мі по собі предмети, не голі факти, а теоретичні схеми, концептуальні каркаси дійсності. Вони складаються з абс­трактних, ідеальних конструктів. Це — постулати, визна­чення, принципи, концептуальні моделі тощо. На думку К. Поппера, абсурдною є віра в те, що можна почати нау­кове дослідження з «чистого споглядання», не маючи чо­гось на зразок теорії. І тому певна концептуальна точка зору є необхідною. Навіть достеменна перевірка ідей досві­дом сама, за Поппером, живиться ідеями. Експеримент е дією, яка планується і на кожному кроці скориговується теорією. Тобто людина сама формує свій досвід.

Теоретичному рівню наукового пізнання властиве пе­реважання раціонального моменту — понять, теорій, зако­нів та інших форм, пов'язаних з діяльністю мислення. Живе споглядання при цьому не заперечується, але стає підпо­рядкованим. Теоретичне пізнання відображає явища в їх внутрішніх зв'язках та закономірностях, які виявляються в результаті раціональної обробки даних емпіричного знан­ня. Така обробка здійснюється за допомогою систем абст­ракцій (понять, умовиводів, законів, категорій, принци­пів). Мислення на основі емпіричних даних працює з об'єктами дослідження, сягає їх сутності. Прагнучи істин­ного знання, теоретичне пізнання користується такими пізнавальними засобами, як абстрагування (відхід від певних якостей та відношень речей), ідеалізація-процес ство­рення чисто мислительних речей та предметів), синтезу (поєднання в систему набутих у результаті аналізу елемен­тів), дедукція - рух пізнання від загального до окремого, сходження від абстрактного до конкретного тощо).

Межа між емпіричним і теоретичним рівнями пізнання умовна і рухома. Емпіричні дослідження, набуваючи за до­помогою експериментів та спостережень усе нових і нових даних, стимулюють просування теоретичного пізнання. А з іншого боку, теоретичне пізнання, розвиваючи, та конкрети­зуючи свій зміст на основі емпіричного дослідження, роз­криває ширші обрії для діяльності емпіричного пізнання. На певних етапах розвитку науки відбувається перехід ем­піричного у теоретичне і навпаки. При цьому недопустима будь-яка абсолютизація одного з цих рівнів. Емпіризм від­носить наукове знання як ціле до емпіричного рівня, при­нижуючи або заперечуючи теоретичне знання.

А чисте теоретизування недооцінює значення емпірич­них даних, часом відкидаючи необхідність всебічного ана­лізу фактів як джерела й основи теоретичних конструкцій. У такому разі його продуктом є однобічні, догматичні конс­трукції та концепції (наприклад, соціальні концепції марк­сизму).

Структурними компонентами теоретичного пізнання є проблема, гіпотеза, теорія, які є вузловими ланками побу­дови й розвитку знання на вищому, теоретичному рівні.

Проблема — форма знання, змістом якої є те, що не пізнане люди­ною, але потребує свого пізнання.

Іншими словами, це — знання про незнання, питання, яке виникло в процесі пізнання і на яке потрібно відповіс­ти. Проблема не є сталою формою знання. Вона є проце­сом, який має два моменти руху пізнання: порушення проблеми та її розв'язання. Необхідним при цьому є пра­вильне виведення проблемного знання з попереднього уза­гальнення фактичного матеріалу, вміння правильно поста­вити проблему. На думку К. Поппера, наука починається не зі спостережень, а саме з проблем, її розвиток є перехо­дом від одних проблем до інших — від менш глибоких до більш глибоких. Проблеми постають внаслідок протиріччя в окремій теорії, зіткнення двох різних теорій, зіткнення теорії із спостереженням.

Розв'язання певної проблеми є суттєвим моментом роз­витку знання, під час якого виникають нові проблеми, висуваються певні концептуальні ідеї, гіпотези.

Гіпотеза — форма знання, основою якого є передбачення, сфор­мульоване за допомогою певних фактів, але це знання є невизначеним і потребує доведення.

Гіпотетичне знання є вірогідним, а не достовірним і потребує перевірки, обґрунтування. В процесі доведення гіпотез одні з них стають істинними теоріями, інші — ви­дозмінюються, конкретизуються, а треті — заперечують­ся, перетворюються на хибне знання (перевірка дає нега­тивний результат).

Висування нової гіпотези спирається на результати перевірки старої. Це відбувається навіть тоді, коли ці ре­зультати були негативними. У цьому зв'язку класичним е приклад висунутої німецьким фізиком Вернером Гайзенбергом (1901—1976) гіпотези про співвідношення невизначеностей, що означало обмеження використання класичних понять у квантовій механіці. Пізніше ця гіпотеза перетво­рилась на невід'ємний компонент теорії квантової механі­ки. І навпаки, свого часу популярні гіпотези про існування «теплороду», «флогістону» та «ефіру» не знайшли свого підтвердження і були спростовані, перейшли до розряду хибного знання. Стадію гіпотези пройшла більшість відомих і визнаних за істинні наукових теорій та відкриттів. Роль гіпотези в сучасній науці дуже велика. А для того, щоб довести чи спростувати гіпотезу, важливими є два типи критеріїв перевірки істинності .гіпотетичного знання —теоретичний та практичний. Якщо гіпотеза перевірена й доведена, вона стає науковою теорією, тобто переходить до розряду достовірного, істинного знання.

Теорія — найрозвинутіша форма наукового знання, яка дає ціліс­не, системне відображення закономірних та сутнісних зв'язків певної сфери дійсності.

Теоріями є класична механіка Ньютона, еволюційна теорія Ч. Дарвіна, теорія відносності А. Ейнштейна, теорія цілісних систем, що самовпорядковуються (синергетика) тощо.

На думку К. Поппера, теорія повинна відповідати двом вимогам: несуперечливості (не порушувати відповідний за­кон формальної логіки) та спростовності (відкритості для експериментальної перевірки). У сучасній методології на­уки розрізняють такі головні елементи теорії:

— вихідні засади — фундаментальні поняття, прин­ципи, закони, аксіоми;

— ідеалізований об'єкт — абстрактна модель істотних якостей та зв'язків, речей і явищ;

— логіка теорії, націлена на з`ясування структури та зміни знання;

— сукупність законів та тверджень, виведених із за­сад певної теорії відповідно до певних принципів.

Характеризуючи сучасні тенденції розвитку науко­вих теорій, відомий німецький філософ П. Козловський зазначав, що наука нині вагається між ультрареалізмом та функціональністю. З одного боку, вона схиляється до екстремального реалізму, де теорія прирівнюється до дій­сності та актуалізуються колишні спроби посилити референтність науки. З іншого, наука дедалі більше кори­стується вигадкою, симуляцією як методом та посилює свій функціоналізм. Теорії більше не відшукуються, а вигадуються та конструюються. У природничих науках відбувається «дематеріалізація» досліджень, під час якої контакт з матеріалом здійснюється за допомогою над­складних вимірювальних приладів, а не шляхом чуттєво спостережних вимірювань та зважувань. Дедалі більшу роль відіграє момент фікції, створення нових моделей та їх застосування дослідниками.

Важливим елементом теорії є закон. Теорію певним чином можна розглядати як систему законів, що відобра­жають сутність досліджуваного об'єкта.

Закон — об'єктивний, істотний, необхідний, сталий зв'язок або відношення між явищами.

Різноманітність видів реальних взаємозв'язків є заса­дою існування багатьох форм законів, які можна розподі­лити за певною ознакою: фізичні, закони мислення, зага­льні тощо.