Домашня робота студентів при підготовці до заняття

І. Запитання для контролю початкового рівня знань

1. Поняття етики. У чому практична цінність етичного занання? Види етики.
2. Основні етапи розвитку етики, деонтології та біоетики.
3. Етика в системі знань про мораль. Категорії етики.
4. Основні моменти зростання ролі етики на рубежі ХХ і ХХІ століть.
5. Поняття моралі. Мораль і духовність.
6. Основні концепції походження моралі.
7. Функції моралі.
8. Характеристика понять моральної свідомості.

ІІ. Запитання для самоконтролю

1. Сутність, структура та функції моралі.

2. Ґенеза моралі.

3. Закономірності історичного розвитку моралі.

4. Поняття етики. Коло проблем дослідження етики.

5. Основні завдання етики як науки.

6. Основні етапи розвитку етики, деонтології та біоетики.

7. Модель Гіппократа.

8. Моральні принципи історичної моделі біоетики Парацельса.

9. Деонтологічна модель біоетики.

10. Біоетика та її принципи.

Етика (від ст. - грец. - вдача, звичай, звичка) - це теорія моралі, наука про мораль, в якій досліджуються людські відносини, сенс життя, поняття щастя, добра і зла, етичні цінності, причини виникнення моралі. Етика — філософське вчення, предметом якого є дослідження суті, мети та причин моралі та моральності.

Вже древні філософи розглядали етику як практичну філософію, бо вона прагнула обгрунтувати думки про належне у вигляді етичних принципів і норм, у вигляді ідеалів і духовних потреб. Етика розглядалась як практична філософія, що намагається дати відповідь на питання: що повинна робити людина в конкретній ситуації. Термін "етика" був введений Арістотелем.

Вчений гуманіст А. Швейцер писав: "Звичайна етика шукає компромісів. Вона прагне встановити, якою мірою я повинен пожертвувати моїм життям і моїм щастям і скільки я повинен залишити собі за рахунок життя і щастя інших життів. Таким шляхом вона створює звичайну, прикладну етику... Вона визнає добрим лише те, що служить збереженню і розвитку життя. Будь-яке знищення життя або нанесення їй шкоди незалежно від того, за яких умов це трапилось, вона характеризує як зло".

Розгляд питання про сутність моралі пов'язаний з виявленням її смислу для людського розвитку і здійснюється на основі знань про специфіку людського буття. В залежності від розуміння цього смислу мораль інтерпретується і як мудрість життя, і як звід правил, створених для того, щоб регулювати поведінку людей, розглядається у зв'язку з сутністю людини як безпосереднє вираження людяності або в суто технологічному значенні, як засіб, що обслуговує людську діяльність з боку її вираження в поведінці людей. Зазначимо, що в останньому судженні про мораль виключається саме питання про сутність моралі, правомірність його постановки, оскільки таке тлумачення моралі виключає її змістову специфіку й спирається на її прикладний, функціональний характер.

Пояснення необхідності моралі, її сенсу для людського розвитку пов'язане зі знаходженням джерела, котре породжує моральний спосіб освоєння людиною дійсності. Вирішення цього питання аж ніяк не вичерпується встановленням суспільного характеру моральності, виведенням її зі змін, що відбуваються в суспільному житті. За всієї самоочевидності такого зв'язку визначення сутності моральності пов'язане з аналізом її генезису, зі знаходженням джерела саморуху моральності, того, що за всіх змін моральності в історично-конкретні періоди визначає логіку її розвитку як моральності, й стосовно чого ми говоримо про загальноісторичний характер моральності, визначаємо, попри всю її мінливість, особливості, в яких розвивається її специфіка, та її внутрішню структуру.

Сутнісний аналіз моральності передбачає розгляд її стосовно людської діяльності, змістовно-загального відношення людини до світу і є необхідним ступенем у вивченні моральної діяльності.
Пізнання й перетворення світу - основа, котра визначає творчий характер людської діяльності, її будівничу потужність. Сприйнята однобічно лише як перетворення довкілля за сваволею людини й безвідносно до сутності перетворюваного, тлумачена часом як свобода творчості - така діяльність криє в собі негативний смисл не тільки тим, що являє акт насильства над довкіллям. Суть полягає в тому, що сам акт насильства, сваволі означає неблагополуччя в людському ставленні до світу, яке несе загрозу зруйнування цілепокладення - специфічно людського набутку.
Хоч би на що спрямовувала свої зусилля людина, хоч би чого прагнула, хоч би що робила - завжди її устремління, зусилля, дії співвіднесені з уявленням про те, чого вона прагне, з метою. Разом із тим визначеність мети залежить не тільки від хотіння. Уявлення про неї складається в процесі пізнання тих явищ і предметів, котрі визначають не тільки покладену мету, а й саме дані, а не інші способи дії. Такі знання можуть бути одержані досвідним шляхом і виявитися достатніми для певних сторін, актів діяльності. Інші аспекти діяльності пов'язані з високими рівнями розвитку теорії.
Діяльність людини, від найпростіших проявів до складних форм, є способом людського існування і як така вона покладає в собі реалізацію творчого, духовного потенціалу людини. Думка про те, що вдоволеність людини своїм життям перебуває в прямій залежності від наявності в ньому творчого начала, сьогодні не є новиною. Розкрита в різних контекстах телепередач і публікацій, розглянута стосовно найрізноманітніших професій, вона з достовірністю підтверджена життям, людським досвідом, виражає одну з незаперечних істин людського буття.

Почався процес формування етики в середині першого тисячоліття до нашої ери в Стародавній Греції, Індії, Китаї. Сам термін "етика" (від старогрецького ethika, ethos — вдача, звичка) ввів в науковий обіг Арістотель, що написав такі роботи як "Никомахова етика", "Велика етика" та ін. Але не його слід рахувати "першим етиком ". Ще до Арістотеля (384-322 рр. до н.е.) різними проблемами моралі активно займався його вчитель - Платон (428-348 рр. до н.е.), а також вчитель самого Платона - Сократ (469-399 рр. до н.е). Словом, в V столітті до н.е. етичні дослідження починають займати важливе місце в духовній культурі. Зрозуміло, поява інтересу до цих досліджень була не випадкова, а з`явилося наслідком соціально-економічного, духовного розвитку людства. В попередній період впродовж тисячоліть був накопичений первинний розумовий матеріал, який закріплювався, головним чином, в усній народній творчості - в міфах, казках, релігійних уявленнях первісного суспільства, в прислів’ях і приказках і в якому робилися перші спроби якось відобразити, осмислити відносини між людьми, відносини людини і природу, представити місце людини в світі. Далі, початку процесу становлення етики сприяла і крута ломка суспільного життя, яка відбулася в середині першого тисячоліття до н.е.. Все більш зміцнена державна влада, витісняла родоплемінні відносини, старі традиції, звичаї. Виникала потреба у формуванні нових орієнтирів, ідеалів, нових механізмів регулювання відносин між людьми. У відповідь на цю потребу в осмисленні нового способу життя і з`явилася етика. Не випадково багато мислителів старовини підкреслювали практичну спрямованість етики. Як відзначав Арістотель, мета етичного навчання – “не пізнання, а вчинки”. Моральне навчання найчастіше розумілося як житейська мудрість, що вимагала певної гармонії, порядку, міри. Мораль розглядалася через призму чесноти.

Вже давно помічено, що в культурі античності можна знайти зачатки чи не всіх напрямів філософії, у тому числі і етичної філософії, які одержали свій розвиток в пізніший час. Так, софістів Протагора(481-411 рр. до н.е.), Горгія (483-375 рр. до н.е.) і ін. можна вважати основоположниками етичного релятивізму (від лат. relativus — відносний). Попередники софістів, що розділяли багато в чому представлення стародавньої міфології, вважали, що весь всесвіт і людина існують за одними і тими ж законами. Космос навіть в чомусь уподібнювався людському організму. Протагор же і його однодумці фактично першими заявили про те, що закони природи істотно відрізняються від законів суспільства. Якщо перші існують об`єктивно, то другі встановлюються самими людьми з урахуванням їх власних інтересів. Софісти нерідко вказували на строкатість вдач і робили поспішний висновок про відносність добра і зла. Вони нерідко стверджували, ніби одна чеснота у державного чоловіка, інша у ремісника, третя у воїна. Все це підводило до думки про нестійкість, розпливчатість розпоряджень моралі і, природно, можливості їх порушувати.

Опонентом софістів в цілому ряді відношень був Сократ (469-399 рр. до н.е.), якого з повною підставою слід вважати одним з основоположників етичного раціоналізму (від лат. rationalis - розумний). Сократ прагнув знайти надійну основу для етичних законів. На його думку, зло індивід робить тільки по невіданню. По своїй же волі людина ніколи не скоює непристойних вчинків. Того, хто пізнав, що є погане, а що добре, ніщо не примусить поступити погано. Виходило, що Сократ зводив чесноту до пізнання про чесноту. Словом, у Сократа всі чесноти пронізан і розумністю.

Етичний раціоналізм одержав своє логічне завершення в доктрині учня Сократа - Платона. Останній додав поняттям (ідеям) про чесноти самостійне існування, онтологізував їх. За переконаннями Платона, існує особливий, надчуттєвий світ ідей, який і володіє істинним буттям, а земний світ є лише блідою, неточною і недосконалою копією цього вищого світу, в якому центральне місце займає ідея блага. Людська душа до свого вселення в тіло (темницю душі) мешкала в цьому прекрасному світі і безпосередньо споглядала ідеї блага, справедливості, благородства і ін. В земному ж житті душа пригадує те, що було відоме, безпосередньо бачила в надчуттєвому світі ідей.

У античності зароджується такий напрям, як евдемонізм (від древньогрецького eudamonia - щастя, блаженство), яке полягало в прагненні встановити гармонію між чеснотою і прагненням на щастя. Позиції евдемонізма розділяли дуже багато мислителів старовини - Сократ, Демокріт, Платон і ін. Як відзначав Арістотель, "називати щастя вищим благом здається чимось загальновизнаним". При цьому передбачалося, що щаслива людина прагне до справедливих, добрих справ, а в свою чергу добрі вчинки ведуть до щастя, до хорошого настрою.

У творах ряду мислителів старовини евдемонізм нерідко переплітався з гедонізмом (від древньогрец. hedone - насолода), яке трактує, що добродійна поведінка повинна поєднуватися з переживаннями задоволення, а порочна - з стражданнями. Засновниками гедонізму звичайно вважають Демокріта, Епікура, Аристіппа (435-356 рр. до н.е.).

Евдемонізму, гедонізму до певної міри протистояв аскетизм, який етичне життя людини пов`язував з самообмеженням плотських прагнень, задоволень. Зрозуміло, ці обмеження не варто розглядати як самоціль, а лише як засіб досягнення вищих етичних цінностей. Елементи аскетизму неважко знайти в навчаннях кініків і стоїків. Засновником кінізму вважається Антісфен (435-370 рр. до н.е.). Але легендарну популярність здобув його учень Діоген (404-323 рр. до н.е.).

Засновником стоїцизму вважається Зенон (336-264 рр. до н.е.). Але найбільшу популярність здобули твори представників римського стоїцизму - Сенеки (3 р. до н.е.- 65 р. н.е.), Епіктета (50-138 рр.), Марка Аврелія (121-180 рр.) Вони також проповідували необхідність відмови від плотських задоволень, прагнення до спокою духу. Марк Аврелій учив про тлінність, хиткість земного існування. Земні цінності недовговічні, тлінні, брехливі і не можуть бути основою людського щастя. До того ж людина, на думку стоїків, не в змозі що-небудь змінити в навколишній дійсності, і йому залишається тільки підкоритися долі ("того, хто йде, доля вабить, хто чинить опір - тягне"). Задача філософії і полягає в тому, щоб допомогти людині прийняти удари долі.

Таким чином, можна сказати, що мислителі античності розглянули дуже багато проблем моралі і створили ті культурні наробки, які і зумовили значною мірою розвиток етики в подальші сторіччя.

Безпосереднім наступником, хоча і досить одностороннім, античної культури стала етика середньовіччя (V-XV ст.), яка сприймала культуру античності головним чином через призму християнських догматів. У вченні християнських мислителів неважко побачити відгомони цілого ряду положень стоїцизму, вчення Платона і дещо менше Арістотеля і деяких інших філософів старовини. Проте культура античності відрізнялася досить широким поглядом на людину, допускала співіснування різних думок про світ і людину. Християнський світ, особливо в пер ші століття свого існування, досить жорстко дбав про чистоту віри. В етичних дослідженнях християн панував геоцентризм, тобто все р озглядалось через призму відношення до Бога, перевірялося на предмет відповідності свят ому писанню, ухвалам соборів. У результаті формувалося помітно нове розуміння людини. В Нагірній проповіді Христа затверджується в якості найважливіших чеснот покора, терпіння, покірність, лагідність, милосердя і навіть любов до ворогів. Значне місце в християнській етиці відводиться такій чесноті як любов до Бога. Саме поняття любові онтологізується: "Бог є любов". Потрібно наголосити на ще відмінності християнського вчення - це ідея загальної гріховності і необхідності масового покаяння.

В якості позитивного слід вказати на посилення особистого початку в моральному вченні християнства, яке зверталося до кожної людської особи незалежно від її соціального статусу і говорило про рівність всіх перед Богом. Посиленню особистого початку сприяв і образ Христа - Боголюдини, Надособи, який пройшов земний шлях і постраждав за гріхи кожної людини.

Однією з центральних проблем будь-якої етичної філософії є проблема походження, природи моралі. І тут треба визнати, що в цьому питанні думки християнських мислителів різних конфесій практично співпадають: всі вони говорять про божественну природу моралі, виходячи з одного з найважливіших догматів, згідно якому творцем і Промислителем світу видимого і невидимого є Бог.

Вже перші християнські мислителі (батьки і вчителі церкви) так чи інакше стверджували, що моральні переконання людина одержує від Бога двома шляхами. Перший: в процесі творіння душі Бог закладає в неї певні етичні відчуття і уявлення. Виходить, що індивід з`являється в цьому світі вже з певними етичними завдатками, щонайменше. Ця етична схильність називається природним етичним законом. А природний етичний закон доповнюється богооткровенним етичним законом, тобто тими заповідями, розпорядженнями, які висловлені в Біблії.

Батьки і вчителі церкви підкреслювали роль віри в етичному житті людини, а в своїх класифікаціях чеснот найважливішими вважали такі, як віра, надія, любов.

Таким чином, в середні століття, коли існувало тотальне панування релігії і церкви, найважливіші етичні проблеми розв`язувалися специфічним чином - через призму релігійних догматів, на користь церкви.

Епоха Нового часу характеризується глибокими змінами в духовній, економічній, політичній сферах. Хоча позиції релігії все ще залишаються достатньо міцними, релігійні реформи приголомшують такі країни Європи, як Німеччина, Англія, Франція і ін. З`являється новий різновид християнства - протестантизм, який із самого початку прийняв раціоналістичний характер; спрощуються церковні обряди, морально підноситься повсякденне життя людини як форма служіння Богу.

Хоча позиції релігії в Новий час залишаються вельми міцними, все-таки духовне, зокрема і релігійне життя суспільства стає різноманітнішим. По-перше, як уже відзначалось, виникають різні напрями протестантизму. По-друге, в Новий час набувають відоме поширення різні форми вільнодумства: атеїзм, деїзм, скептицизм, пантеїзм і ін. Відповідно трохи інакше трактуються деякі питання моральної теорії. Так, скептики М. Монтень, П. Бейль допускали можливість існування моралі, незалежної від релігії і навіть заявляли, що атеїст може бути істотою етичною.

Помітна частина мислителів Нового часу намагалася знайти витоки моралі в розумі людини, в її природі.

У XVІІ-XVIII ст. набуває поширення теорія розумного егоїзму (Спіноза, Гельвецій, Гольбах і ін). В XIX в. її підтримували Л. Фейербах, Н. Чернишевский і ін. Згідно цієї теорії людині просто невигідно вести аморальний спосіб життя, бо на його лиходійства люди відповідять тим же самим (за прислів`ям: "як агукнеться, так і відгукнеться"). І звичайно ж, людині вигідно боротися проти всього того, що заважає його власному щастю і щастю близьких. Порівняно з середньовіччям етичні пошуки відрізняються порівняно більшою строкатістю, різнонаправленістю, що дозволило створити певний теоретичний заділ для етичної філософії послідують поколінь. В кінці XVIII ст. зусиллями багатьох мислителів етика придбала с амос т ійн ий статус, виявила багато в чому специфіку об`єкту свого дослідження (моралі), створила достатньо розвинений понятійний апарат.

Етична думка кінця XIX і всього XX століття була досить різнобарвною. Спираючись на досягнення своїх попередників, вона розглядає вічні проблеми людини з різних світоглядних позицій (релігійних і матеріалістичних), з різною мірою використання досягнень таких наук, як психологія, генетика, соціологія, історія і ін. Неоднаково освітлюються в світлі вищих моральних цінностей і ті нові ситуації, які породжуються сучасною НТР. Оглядаючи даний період варто особливо виділити духовні шукання Ф.М. Достоєвського, Л.М. Толстого, B.C. Соловйова, С.Н. Булгакова, Н.А. Бердяєва і ін. видатних мислителів, які велику увагу надавали етичній проблематиці. Як писав на початку XX століття С.Н. Булгаков, в наші дні зі всіх філософських проблем етична проблема висувається на перше місце і має вирішальний вплив на весь розвиток філософської думки.

Традиційно вважається, що філософія включає онтологію (науку про буття), гносеологію (науку про пізнання) і етику (науку про мораль).

Етика є наукою не тільки нормативною, що приписує, як поводитися в тих або інших випадках, але і вченням теоретичним, яке пояснює природу моралі, складний і суперечливий світ етичних відносин, вищі прагнення людини.

У самому кінці XX і початку XXI століття людство живе в своєрідній духовній атмосфері. Досягнення сучасної НТР привели до появи так званих глобальних проблем - екологічної, демографічної, запобігання від термоядерної війни і ін., які нерідко створюють обтяжливі очікування, передчуття "кінця світу" (апокаліпсичні настрої). Песимізм підігрівається і можливостями сучасної генетики втрутитися в "святая святих" - найпотаємніші таємниці механізму спадковості, в діяльність психіки і т.д.

Соціальний досвід людства XX століття також не дуже сприяє появі милостивих очікувань. Дві руйнівні світові війни, що забрали життя багатьох десятків мільйонів людей, практика тоталітарних режимів в ряді держав (Німеччина, Італія, СРСР, Чилі, Греція і ін.), ряд локальних воєн (Корея, В`єтнам і ін.), що можуть перерости у війни світові - ось короткий перелік найдраматичніших, трагічніших подій нашого часу.

Для розуміння єства моралі далеко не останню роль виконує і явище тих функцій, які вона виконує. У процесі становлення моралі, її виділення у відносно самостійну область культури встановився, певний ряд функцій моралі, які властиві для неї і зараз. Виділимо, на наш погляд, основні.

1. Мабуть, початковою можна рахувати оцінювальну функцію моралі. Оцінка проводиться через призму особливих понять моральної свідомості: добро і зло, справедливість, борг, совість і т.д. Моральні оцінки носять універсальний характер і поширюється фактично на всі (за рідкісним виключенням) дії людини. Моральна оцінка спирається на моральні переконання індивіда і авторитет громадської думки.

2. Пізнавальна функція моралі. Вона не має такого ж значення, т ако ї ж інтенсивності, як оцінювальна, але найтісніше з нею переплітається. Зокрема, коли індивід оцінює вчинки інших або свої власні, він неминуче одержує відоме (неповне, звичайно) уявлення про внутрішній світ як свій власний, так і інших людей.

3. Світоглядна функція моралі. Як ми вже відзначали, мораль не може бути зведена до простих норм. Моральна свідомість неминуча ви х од и т ь на вищі цінності, на питання змісту життя. Але для вирішення о стан ніх дуже важливо виявити місце людини в світі. Людина для того, щоб знати самого себе, повинна знати, "що ж є наш світ в цілому, яка його субстанція, чи має він яке-небудь значення і розумну мету, чи має яку-небудь ціну і наше життя і наші діяння, яка природа добра і зла і т.д.".

4. Виховна функція - одна з найважливіших функцій моралі. Без п роцес у виховання - безперервного, досить інтенсивного і ціле спрямованого - неможливе існування суспільства, неможливе і становлення окремої людської особи. Але необхідно підкреслити, що в центрі виховання - стоїть виховання етичне, яке і формує духовний с тержень особи.

5. Регулятивна функція моралі є своєрідним синтезом всіх інших функцій, бо кінець кінцем задача моралі полягає у напрямі помислів і дій окремої людини. Регулює поведінку індивіда, не тільки мораль, але і право, релігія, мистецтво, політична свідомість і ін. Але саме мораль надає людині найважливіші, глибинніші орієнтири, саме моральні цінності є центром всього духовного світу особи.