Комерціалізація інтелектуальної власності

Комерціалізація інтелектуальної власності – використання інте-лектуальної власності в господарській діяльності підприємства. Вона дозволяє одержати ряд практичних переваг:

власники інтелектуальної власності можуть бути засновниками фірм без відволікання реальних коштів шляхом внесення об'єктів інте-лектуальної власності в статутний капітал підприємства;

можна одержувати додаткові доходи за передачу права користу-вання інтелектуальною власністю;

її можна використовувати в якості застави при одержанні кредиту;

забезпечує захист від конкурентів на період виведення на ринок нової продукції, а також захист від несумлінної конкуренції;

сприяє створенню рекламного іміджу в покупця при інформуванні про правову охорону продукції, що випускається;

дозволяє знизити податок на прибуток шляхом зменшення оподат-ковуваної бази на величину амортизації нематеріальних активів і величину витрат на створення об'єктів інтелектуальної власності, а також зменшити податок на додану вартість, якщо угода оформляється як патентний, ліцензійний або авторський договір.

Документальне оформлення комерційних операцій з інтелек-туальною власністю може бути у вигляді: договору про створення й передачі науково-технічної продукції, договору про виконання НДДКР, авторського, ліцензійного, установчого договору, франшизи тощо.

Нематеріальні активи – довгострокові права, що забезпечують його власникам певний дохід або іншу користь, що володіють вартістю й не мають матеріально-речовинної форми або матеріально-речовинна форма яких не має істотного значення для використання в господарській діяльності.

До нематеріальних активів відносяться:

виключне право патентовласника на винахід, промисловий зразок, корисну модель;

виняткове авторське право на програми для ЕОМ і бази даних;

майнове право автора або іншого правовласника на топології інтегральних мікросхем;

виключне право власника на товарний знак і знак обслуговування, найменування місця походження товарів;

виключне право патентовласника на селекційні досягнення;

ділова репутація організації й організаційні видатки.

До нематеріальних активів не відносяться:

що не дали позитивного результату НДДКР;

незакінчені й неоформлені НДДКР;

інтелектуальні й ділові якості персоналу.

Класифікація нематеріальних активів, запропонована Є. Брукинг, включає інтелектуальну власність, ринкові, людські й інфраструктурні активи.

Інтелектуальні активи – активи, придбані як результат розумової діяльності й захищені законодавчо. До інтелектуальної власності належать патенти, авторські права, товарні знаки, комерційна таємниця (ноу-хау).

Цінність патенту полягає в тому, що він закріплює за своїм власником монополію на запатентований винахід на строк до 20 років. Захисту підлягають і авторські права відносно друкованих символів, що використовується у видавничій справі, створенні програмного за-безпечення. Комерційна таємниця захищається договорами про нерозголошення, хоча кращий захист – мовчання. Формулу Coca-Cola знають дві людини, але кожний володіє тільки половиною формули.

Ринкові активи – такі активи, якими компанія володіє завдяки своїй вигідній позиції на ринку й гарним відносинам з покупцями: ділова репутація, клієнтська база, портфель замовлень, канали розподілу, різні контракти й угоди, такі, як ліцензування, франшиза.

Людські активи – це сукупність колективних знань співробітників підприємства, їх творчих здібностей, умінь вирішувати проблеми, лідерських якостей, підприємницьких і управлінських навичок.

Інфраструктурні активи – це ті технології, методи й процеси, які роблять роботу підприємства взагалі можливою. Корпоративна інфраструктура включає такі елементи:

філософію керування;

корпоративну культуру;

управлінські процеси;

інформаційні технології;

мережні системи зв'язку;

ділові зв'язки.

Філософія управління як її бачить керівництво компанії щодо самої компанії і її працівників, значною мірою визначає тип корпоративної культури. Кожний час характеризується своєю філософією управління, що відображає спонукальні мотиви людей до роботи й застосовувані в цих цілях стимули. Філософія управління, що не відповідає часу, є швидше пасивом, ніж активом. Найпоширеніші типи філософії: філософія вдосконалювання, довіри й загального контролю якості. Філософія вдосконалювання призиває і менеджерів, і працівників до постійного прагнення до поліпшень: жодний день не повинен проходити без якого-небудь, нехай малого, але поліпшення. Філософія довіри призиває до демократичних методів управління: працівник, наділений довірою, може взяти ініціативу у свої руки й брати участь у прийнятті рішень. Філософія загального контролю якості має на меті забезпечення належної якості товарів на всіх стадіях розробки й виробництва шляхом залучення до цієї проблеми всіх працівників.

Корпоративна культура – образ дій, характерний для організації. Вона містить у собі визнані усіма працівниками цінності, ідеали, звичаї й ритуали, що не дозволяють компанії піддаватися будь-яким примхам ринку або керівництва. Відомі кілька типів корпоративної культури: «Завзято працюємо – відпочиваємо на повну котушку», «Хто не ризикує, той не п'є шампанського», «Чесність і надійність».

Управлінські процеси – механізм реалізації філософії управління на всіх управлінських рівнях.

Інформаційні технології є активами, якщо ефективно справляються із забезпеченням здійснення багатьох управлінських процесів. Тут йдеться не про вартість комп'ютерів, а про їх вплив на продуктивність, рівень обслуговування покупців, якість роботи персоналу і т. д.

Мережні системи зв'язку прискорюють процес одержання й передачі інформації. Інтернет може бути використаний у якості засобів корпоративного маркетингу й каналу розподілу. Також, працівники, що працюють не виходячи із будинку, суттєво знижують витрати на оренду приміщень.

Ділові зв'язки – сприятливі відносини з інвесторами, банками й іншими суб'єктами ринку, що забезпечують компанії, у разі потреби простір для маневру.

Відмінності в стандартах оцінки й бухгалтерського обліку полягають в тому, що грошове вираження вартості, застосовуваної при оцінці майна, є не історичним фактом, а оцінкою корисності в конкретний момент часу відповідно до обраного визначення поняття вартості. Ця оцінка може відрізнятися від реальних цін, зафіксованих у тих або інших угодах і відбитих у системі бухгалтерського обліку.