Філософія революційного демократизму в Україні ХІХ – початку XX ст. (Т.Шевченко, М.Драгоманов та ін.).

У XIX ст. українська філософська думка вийшла на новий рівень своїх проявів: академічна філософія тепер викладається у світських навчальних закладах. Після відкриття у 1803 р. Харківського університету, а у 1834 р. Київського університету Св. Володимира на викладання філософії запрощувались професори з Західної Європи, які пропагували ідеї німецької класичної філософії. Поряд з цим, в університетах було уважне ставлення до народної культури, народних вірувань та переказів. Було немало зроблено для збирання та збереження народної української мудрості.

Після Г. Сковороди вперше з новою силою зазвучала філософія українського духу в творчості Тараса Шевченка, (1814-1861), який звернувся у своїх думках та твор­чості до пам'яток національної історії. Торкаю­чись цього явища, поет писав: «У межах моєї Батьківщини... зберігаються дотепер численні сліди столітніх потрясінь, що спітка­ли колись цей край у безперервній боротьбі за віру й незалежність із чужерідними хижими сусіда­ми...».

Т. Шевченко, як ніхто інший, влучно та переконливо реп­резентував ідею соборності України, єдності усіх її земель всупереч історичній недолі, що роз'єднала різні частини ко­лись єдиного краю, розкидавши їх по різних державах.

Серед філософсько-світоглядних ідей Т.Шевченка варто виділити такі:

-Ідея глибинної єдності людини із природою. У творах поета людина і природа живуть єдиним диханням та єдиними відчуттями;

- Ідея народу як єдиного творця своєї історії та своєї життєвої долі –
ніхто не може вирішувати його долі, бо він єдина животворча сила історії;

- Ідея віри у справедливого Бога;інколи здається, що Шевченко чи то атеїст, чи то віруючий у справжнього Бога, як гаранта вищої справедливості;

- Ідея насильницької народної революції;

-Ідея важливішої ролі у суспільному житті та історії прогресу, знань,науки і освіти;

- Нарешті, через усю творчість Шевченка проходить ідея своєрідного культу жінки-матері, яка постає уособленням сили життя і його
чарівної краси.

Своєрідні світоглядні ідеї були у XIX ст. сформульовані в про­грамних документах Кирило-Мефодієвського товариства (1846-1847), створеного в Києві університетською інтелігенцією. До його керівного складу входили: Микола Костомаров (1817-1885), Пантелеймон Куліш (1819-1897), Тарас Шевченко та інші. Вперше було зроблено спробу визначити національний україн­ський характер, ретроспективно окреслити історичний шлях українського народу, визначити його місце серед інших (в першу чергу – слов'янських) народів, сформувати принципи правової, демократичної, парламентарної федерації слов'­янських народів, у якій би реально гарантувались як права окремих осіб, так і права, націй.

Суттєвий вплив на духовне становлення своїх сучасників здійснив ПамфілЮркевич (1826 - 1874), який вик­ладав філософію в Київській духовній академії, а з1863 р. – у Московському університеті, де очолював ка­федру філософії. За життя філософа були надруковані 12 його праць, серед них: «Ідея», «Серце та його зна­чення в духовному житті людини, згідно з вченням Сло­ва Божого», «З наук про людський дух», «Матеріалізм і завдання філософії» та ін.

За оцінкою багатьох дослідників, П.Юркевич являв собою одне із найбільш помітних явищ на філософському горизонті Росії того часу.

Щодо філософських поглядів П. Юркевича, то він:

- вважав філософські ідеї Платона та І. Канта найбільш продуктивними в історії філософії;

- високо оцінював філософію Г. Геґеля, не сприймаючи про­те його діалектики;

- Критикував, як однобічні, крайні філософські позиції – матеріалізм і ідеалізм: ідеалізм – за нехтування реальністю, а матеріалізм – за приниження значення духовного, бо без духовного неможливою постає людська моральність;

- розробив вчення про серце, яке філософ розглядав тро­яко: як центр людської тілесної організації; як центр духовної діяльності людини; як осередок мо­ральних дій людини.

Важливий внесок у розвиток української філо­софії зробив видатний діяч української культури, історик і етнограф Михайло Драгоманов (1841-1895). Його ідеї являють собою суміш лібе­рально-демократичних, соціалістичних й українських націоналістичних елементів філософським підґрунтям .

У своїх ідеях М. Драгоманов:

-проголошував ідею безперервного прогресу суспільного розвитку, мета якого – досягнення добровільної асоціації гармонійно розвинених осіб;

- виступав за обмеження елементів примусу з боку влади, за усунення авторитарних рис у суспіль­ному житті;

- відстоював пріоритет загальнолюдських цінностей і громадянських прав над соціально-кла­совими інтересами і наголошував на вільному створенні політичних організацій;

- бачив шлях до демократії і свободи через підвищення ролі національної освіти і культури, закли­кав до піднесення національної самосвідомості;

- був прибічником плюралізму ідей, рішучим противником як ідеалістичного, так і матеріалістичного монізму.

Окрім нових ідей в університетській філософії, в українській культурі також відбувалися прогресивні зміни, вона перебувала у стані бурхливого розвитку та оновлення. В Україні поширювались ідеї найновітніших західних філософських концепцій, виникали нові напрями розвитку гуманітарної думки. До найбільш відомих представників філософської думки межі ХІХ- ХХ столітть відносяться Іван Фрако та Леся Українка.

Іван Франко (1856 - 1916) – унікальна постать у вітчизняній культурі. Видатний поет, письменник, громадський діяч, публі­цист, він був ще й талановитим вченим – доктором філософії.

І. Франка – людина енциклопедичних знань, виняткової працездатності, наділена тонкою інтуїцією вченого. Він, окрім поезії і прози, полишив по собі величезну епістолярну спадщину, справив потужний вплив на національне самоусвідом­лення українців. Він належить_і до когорти тих діячів, через творчість яких нація робить спробу осмислити себе і виявити свою сутність.

Філософсько-політичні погляди І. Франка:

-був прихильником індуктивного методу в пізнанні;

- критично ставився до марксистської доктрини про матеріалістичне розуміння історії;

- наголошував, що народ, людський загал творить історію і вирішує свою долю;

- вважав розвиток особистості першою умовою буття і розвитку народу;

- ставив у центр своїх міркувань людину і бачив в ній колосальну розмаїтість можливих проявів;

- в прогресі науки і техніки вбачав провідний чин­ник майбутніх суспільно-історичних зрушень;

- в релігії вбачав моральну опору людства – і в часи лихоліть, і в мирну добу;

- вважав, що творчий процес (чи в художній, чи в науковій га­лузях) може і повинен бути предметом науко­вого дослідження;

- вважав соціалізм гальмом історичного прогресу.

Леся Українка (1871 - 1913) належала до відо­мої в Україні інтелігентної родини, завдяки наполегливій самоосвіті якої сформувався її світогляд. У творах Л. Українки національна проблематика органіч­но пов'язана із загальнолюдською.

У своїх творах Л. Українка:

- закликала, до усвідомлення суперечливості та безмірної складності світу;

- проблему людини окреслювала як ви­бір одного з декількох можливих варіантів життєвих шляхів;

- засуджувала песимізм і безнадіюї;

- вважала, що людина лише тоді живе справж­нім життям, коли прислухається до голосу свого серця, залишається вірною собі;

- вірила, що наука і інтелігенція спро­можні та зобов'язані бути дороговказами до майбутнього.

Отже, на межі XІX- ХХ ст.ст. українська філософська думку, переживши період зльоту, надалі розвивалась в Радянській Україні та в діаспорі - за межами України.