Аквинский Ф. Сумма теологии
План семінарського заняття
1.Особливості, основні проблеми та персоналії середньовічної християнської філософії.
2.Проблема співвідношення віри та розуму в добу Середньовіччя.
3.Сутність середньовічного номіналізму та реалізму.
4.Філософські погляди Августина Блаженного.
5.Філософські погляди Т.Аквінського.
Філософія епохи Середньовіччя
Поява та утвердження християнства в Європі призвели до радикальної духовної революції у розвитку європейської цивілізації. Це можна побачити досить виразно через порівняння античного та середньовічного світоглядів за їх основними характеристиками, представлене в Таблиці 6.
В період Середньовіччя – з V по XV ст. – в умовах домінування християнської релігії і всевладдя церкви філософія була позбавлена статусу самостійної області знання і опинилась в положенні “служниці богослов’я”. Середньовічна філософія вищою реальністю вважала не природу, як антична, а персоніфіковане духовне начало – Бога і розвивалась, перш за все, як пізнання Бога. Тому вона характеризується як теоцентрична. Філософія розглядалась не як спосіб дослідження реальності, а як пошук раціональних шляхів доказу істин віри, котрі вже дані в Священному тексті.
В розвитку середньовічної філософії виділяють два основних етапи: період патристики та схоластики. Період патристики (від лат. патер – батько) – це період розробки вчень батьків церкви, які формували християнські догмати на основі тлумачення Священного писання. В епоху схоластики (від гр. сколастікос - шкільний, вчений; в переносному значенні - вчення, що відірване від життя) основним завданням філософії стає раціональне обґрунтування і доведення церковних догматів, надання їм ясності і переконливості. Основні етапи розвитку Середньовічної філософії та її видатні представники відображені в Таблиці 7.
Таблиця 6.
| Античний світогляд | Середньовічний світогляд |
| політеїзм (багатобожжя) | монотеїзм (єдинобожжя) |
| боги є частиною природи або уособленням природних стихій | Бог є духовною сутністю, яка перебуває за межами світу (трансцендентальність) |
| вихідні якості богів: сила, могутність | вихідна якість Бога – любов до людини |
| боги впорядковують світ | Бог творить світ із нічого |
| космос, природа – загальні умови існування богів і людей | природа не має власної сутності і не може існувати без припливу божественної енергії |
| людина спирається у своїх вчинках на знання | людина в усьому покладається на віру в Бога |
| головне життєве завдання людини – здійснення подвигу | головне життєве завдання людини – спасіння душі |
| у сприйнятті дійсності увага акцентується на зовнішньому; внутрішнє проявляє себе лише через зовнішнє | у сприйнятті дійсності увага акцентується на внутрішньому; зовнішнє скоріше заважає правильно зрозуміти внутрішнє |
| люди порівнюються за етнічними та родовими ознаками | всі люди є рівними перед Богом |
| панування натуралістичного світогляду | панування символічного світосприйняття |
На відміну від грецької філософії, котра була пов’язана з язичницьким багатобожжям, філософська думка середніх віків базується на християнському монотеїзмі, основу якого утворюють два важливих принципи: ідея божественного творіння (креаціонізм) та ідея божественного одкровення. Ідея творіння стала основою середньовічної онтології: Бог як абсолютне буття створив природу і людину із нічого, одним лише своїм волевиявом.
Таблиця 7.
| Основні етапи, їх хронологічні рамки | Видатні представники |
| Патристика II-VIII ст. | |
| а) апологетика ІІ-III ст. | Ориген, Тертулліан, Климент Александрійський |
| б) систематизація церковного вчення IV-V ст. | на латинському Заході – Аврелій Августин; на грецькому Сході – Псевдо-Діонісій Ареопагіт, Василій Великий, Грирорій Богослов, Григорій Нісський |
| в) стабілізація догми кінець V-VIII ст. | на Заході - Боецій; на Сході – Леонтій Візантійський, Іоанн Дамаскін |
| Схоластика IX-XІV ст. | |
| а) становлення ІХ-ХІІ | Іоанн Скот Еріугена, Ансельм Кентерберійський, Росцелін, Абеляр |
| б) зріла ХІІ-ХІІІ | Альберт Великий, Тома Аквінський, Сігер Брабантський |
| в) пізня ХІІІ-ХІV | Іоанн Дунс Скот, Уільям Оккам |
Ідея одкровення стала основою гносеології: Бог відкриває себе людині через священні тексти, трактування яких вважалось шляхом богопізнання. Істину не потрібно шукати, вона вже є в тексті. Важливою теоретико-пізнавальною проблемою стало питання про природу загальних понять - універсалій. Щодо цієї проблеми склалось дві теорії - реалізм і номіналізм. Реалісти вважали, що загальні поняття існують реально, до появи конкретних речей і є причинами, що їх породжують. Номіналісти вважали, що реально існують тільки одиничні речі, дані у відчуттях, а загальні поняття – це лише імена речей.
Таблиця 8.
| Умови симфонії розуму та віри за Т.Аквінським |
| існують істини, які можна осягнути природним розумом – царина науки та філософії |
| існують істини, які перевищують людські можливості: вони даються лише в божественному одкровенні і торкаються питань створення світу, спасіння та безсмертя душі |
| існують істини, що їх можна розуміти як з допомогою розуму, так і з допомогою віри – тут філософія і теологія повинні співпрацювати, але філософія повинна узгоджуватись із теологією. |
Однією з центральних проблем гносеології також була проблема співвідношення віри і розуму в пізнанні. В період раннього Середньовіччя переважав погляд про несумісність віри і раціональних доказів, який був виражений Тертулліаном в принципі: “вірую, тому що абсурдно”. З часом під впливом росту наукових знань став переважати погляд про можливість поєднання віри і розуму: “вірую, щоб розуміти” (Августін, Ансельм) а також “розумію, щоб вірити” (Абеляр). Розвиваючи цю думку, Т.Аквінський створив вчення про гармонію віри та розуму як способів пізнання, основні положення якого представлені в Таблиці 8; ним також сформульовані п’ять раціональних доказів існування Бога.
Теологія (богослов’я) – ідейна частина релігії, що покликана узгоджувати між собою усі основні релігійні догмати. Взаємодію філософії, теології та релігії в Середні віки можна представити Таблицею 9.
Значне місце в середньовічній філософії належить християнській антропології та етиці. Людина вважається не лише створеною Богом, але й подібною до нього. Природа людини подвійна: в ній є божественне, духовне начало – свобода волі, розум і тілесне, гріховне, яке повинно бути підпорядковане духовному началу. Християнське вчення про свободу волі покладає на людину відповідальність за результати свого вільного свідомого вибору.
Таблиця 9.
| Філософія | Теологія | Релігія |
| розробляла інтелектуальний інструментарій для теології | сприяла: – філософізації релігії – сакралізації філософії – підпорядкуванню розуму вірі | вимагала сприймати свої догмати на віру |
| вчила християн розмовляти “філософською мовою” | ініціювала нову філософську проблематику | |
| раціоналізувала релігійні догмати | верифікувала істини філософії | |
| осягала абсолютну істину засобами людського розуміння | приписувала людині, як діяти, жити |
Особлива увага приділялась внутрішньому життю людини, внутрішній людині, її самопізнанню, зверненому до Бога через сповідь, в цей час розвивається самосвідомість особистості, формується загострене відчуття власного “Я”. Смисл земного життя людини – у порятунку душі для вічного неземного життя, у єднанні з Богом. Ідея Бога як морального абсолюта задає жорсткі межі тлумаченню всієї моральної проблематики, в яку вводяться нові категорії: гріх, провина, страждання, спокута, покаяння, відплата, спасіння. Християнство звертається до тих, хто потребує зовнішньої точки опори, тобто до більшості, пропонуючи втіху – спокуту страждань і вічне блаженство у потойбічному світі.
Есхатологічна установка, тобто очікування кінця світу, визначила значною мірою погляд на історію в середньовічній філософії, що знайшло найбільш яскраве відображення в роботі Августина Блаженного «Про град Божий». Ним була вироблена ідея соціального розвитку, поступального руху від недосконалого “Граду земного” до ідеального “Граду небесного”, а також вперше започатковується ідея історичного часу.
Середньовічна філософія зробила істотний внесок в розробку ряду ключових понять і проблем філософії, зокрема, категорій віри і розуму, ідей соціального розвитку та історичного часу, а також зробила значний крок в розробці етичної проблематики, створивши вчення про духовний світ людини та загальнолюдські цінності, що є актуальними і сьогодні.
Августин Блажений розвинув концепцію всесвітньої історії, котра розуміється як результат божественного задуму, прояв волі Бога, здійснення наперед визначеного божественного плану “спасіння” людини, фаталістично. Така точка зору отримала назву провіденціалізму (від лат. providentia – провидіння). Розвинуте Августином провіденціалістичне (есхатологічне) розуміння історії лягло в основу всієї християнської середньовічної історіографії. Людина не в змозі передбачити хід подій тому, що наміри Бога є незрозумілими їй, вони носять сакраментальний (священний) характер. Звідси логіка історичного та природного процесів є незрозумілою для людей, вони повні чудес, незбагненних подій.
У своїй головній праці “Про град Божий” Августин проводить ідею, згідно з якою історія людського існування є боротьбою “двох градів”, двох держав: божих обранців, котрі складають невидиму і видиму державу – церкву, що призначена здійснювати царство Боже на землі і світську владу, державу, котра дуже схожа за принципами своєї побудови на “розбійницькі організації” і є царством диявола, гріха, зла, де переслідуються праведники а людей штовхають до змагання за матеріальні блага. Перший град оснований на “любові до Бога і зневазі до себе”, другий навпаки – на “любові до себе і зневазі до Бога”. Церква і держава розвиваються, на думку Августина, паралельно і проходять у своєму розвитку проходять шість головних етапів, починаючи від Адама та Потопу і закінчуючи Страшним Судом. Останній обіцяє мешканцям граду Божого вічне блаженство, диявольського – вічні муки у пеклі.
Виділяючи три стани душі: пам’ять, увагу, очікування, Августин виділяє три стани часу – минуле, теперішнє, майбутнє, і таким чином, він започатковує по суті ідею історичного часу. За Августином, історія подібна стрілі, що летить, а не собаці, що кусає свій хвіст, як вважали античні філософи. Тобто, історія має свій кінець, а значить і сенс, а це означає, що ці ідеї підготували пізніше теорію так званого суспільного прогресу.
Як свідок загарбання вестготами Риму і майже повної його руйнації у 410 р., Августин розцінює ці події як знак з небес, як початок краху граду земного взагалі, обумовленого карою господньою за переслідування християн. Таким чином Боже провидіння проявляє свою здатність корегувати хід історії, котрий неодмінно приведе людство до перемоги “Божої держави” над світською.
Аквинский Ф. Сумма теологии
Бытие божие может быть доказано пятью путями.
Первый и наиболее очевидный путь исходит из понятия движения. В самом деле, не подлежит сомнению и подтверждается показаниями чувств, что в этом мире нечто движется. Но все, что движется, имеет причиной своего движения нечто иное... Следовательно, коль скоро движущий предмет и сам движется, его движет еще один предмет, и так далее. Но невозможно, чтобы так продолжалось до бесконечности, ибо в таком случае не было бы перводвигателя, а следовательно, и никакого иного двигателя…Следовательно, необходимо дойти до некоторого перводвигателя, который сам не движим ничем иным, а под ним все разумеют бога.
Второй путь исходит из понятия производящей причины. В самом деле, мы обнаруживаем в чувственных вещах последовательность производящих причин, однако не обнаруживается и невозможен такой случай, чтобы вещь была своей собственной производящей причиной… Нельзя помыслить и того, чтобы ряд производящих причин уходил в бесконечность... если ряд производящих причин уходил бы в бесконечность, отсутствовала бы первичная производящая причина; а в таком случае отсутствовали бы и конечное следствие… что очевидным образом ложно. Следовательно, необходимо положить некоторую первичную производящую причину, каковую все именуют богом.
Третий путь исходит из понятий возможности и необходимости и сводится к следующему. Мы обнаруживаем среди вещей такие, для которых возможно и быть, и не быть... Если же все может не быть, когда-нибудь в мире ничего не будет. Но если это истинно, уже сейчас ничего нет... Итак, не все сущее случайно, но в мире должно быть нечто необходимое... Между тем невозможно, чтобы ряд необходимых сущностей, обусловливающих необходимость друг друга, уходил в бесконечность (таким же образом, как это происходит с производящими причинами, что доказано выше). Поэтому необходимо положить некую необходимую сущность, необходимую самое по себе, не имеющую внешней причины своей необходимости, но самое составляющую причину необходимости всех иных, по общему мнению, это есть бог.
Четвертый путь исходит из различных степеней, которые обнаруживаются в вещах. Мы находим среди вещей более или менее совершенные, или истинные, или благородные... Но о большей или меньшей степени говорят в том случае, когда имеется различная приближенность к некоторому пределу... Но то, что в предельной степени обладает некоторым качеством, есть причина всех проявлений этого качества; так, огонь, как предел теплоты, есть причина всего теплого... Отсюда следует, что есть некоторая сущность, являющаяся для всех сущностей причиной блага и всяческого совершенства; и ее мы именуем богом.
Пятый путь исходит из распорядка природы. Мы убеждаемся, что предметы, лишенные разума, каковы природные тела, подчиняются целесообразности. Это явствует из того, что их действия или всегда, или в большинстве случаев направлены к наилучшему исходу. Отсюда следует, что они достигают цели не случайно, но будучи руководимы сознательной волей. Поскольку же сами они лишены разумения, они могут подчиняться целесообразности лишь постольку, поскольку их направляет некто одаренный разумом и пониманием, как стрелок направляет стрелу. Следовательно, есть разумное существо, полагающее цель для всего, что происходит в природе; и его мы именуем богом.
Тема 6. ФІЛОСОФІЯ доби відродження
План семінарського заняття
1.Антропоцентричний характер філософської думки Відродження.
2.Сутність і провідні ідеї ренесансного гуманізму.
3.Етичні погляди епохи Відродження.
4.Натурфілософія епохи Відродження: М.Кузанський, М.Копернік.
5.Проаналізуйте, чим відрізняється уява про людину в епоху Відродження від традиційних уявлень Середньовіччя.
Головні риси філософії епохи Відродження
Як відомо з курсу культурології, зародження капіталістичних відносин в країнах Західної і Центральної Європи в XIV-XVI століттях приводить до формування нової системи ціннісно-світоглядних орієнтацій, до появи історично нового типу особистості. Сутнісними рисами Ренесансу стали антифеодальна спрямованість, світський антиклерикальний характер, гуманізм та антропоцентризм, згідно з якими людина постає як центр та вища мета світобудови. Гуманізм відкидає аскетичну ідеалізацію страждань і ницості людини і відстоює її право на радість і насолоду реальним земним життям. На відміну від Середньовіччя, філософія епохи Відродження перетворила живу людину в предмет поклоніння. Відродилась гуманістична орієнтація філософії, закладена в античності. В Італії сформувався гуманізм як могутня ідейна течія, представлена в літературі і філософії.
В епоху Відродження відбувається зміна моральних орієнтирів: відроджуються ідеї гедонізму і евдемонізму. Гуманісти відкинули жорсткі рамки середньовічної догматики і закликали звернутися до самого життя, до людини, що діє і сповнена сил. Звичайно, фігура Бога все ще присутня в творчості діячів Відродження, але вона вже - на другому плані. На авансцену етичної думки виходить тілесний, активний вільний і творчий індивід. В трактаті Лоренцо Валли “Про насолоду” стверджується, що саме насолода є головним законом людського життя: в радощах та насолоді, а не в аскезі людина знаходить сама себе. Лоренцо Валла дотримується яскраво вираженого принципу індивідуалізму, що було тоді знаменням часу. Піко дела Мірандола (1463-1494) в своїй “Промові про гідність людини” стверджує, що доля людини є наслідком її природної вільної активності. Людина є особливий “мікрокосмос”, і вона має виключне право на те, щоб творити своє буття за власною волею і вибором. Отже, центральна ідея вчення Мірандоли: особливе положення людини у світобудові в силу того, що вона причетна до усьому земного і небесного, від нижчого до найвищого. У поєднанні зі свободою волі це дає людині космічну незакріпленість, творчу здатність до самовизначення, що уподібнює її Богу.
Оригінальність, яскрава індивідуальність стають в цей час особливо важливими в системі моральних цінностей. Людина Відродження виступає в якості творця свого життя та долі, сама визначає своє місце в світі і свої відносини з ним. Ці тенденції знайшли свій вираз також в творчості Данте, Петрарки, Леонардо да Вінчі, Рафаеля, Сервантеса, Шекспіра, Еразма Роттердамського.
Вчення про свободу людини стало основою філософської антропології Дж. Пікко делла Мірандоли. Людина – це особливий світ космосу. Їй не притаманна власна природа, вона має зробити себе сама в умовах вільного, а значить, відповідального вибору. У свободі вибору мислитель вбачає вище щастя людини, котрій дано володіти тим, чим забажає і бути тим, ким хоче. Схожу позицію розділяє і Джаноццо Манетті, який у трактаті “Про гідність і вищість людини” стверджує, що людина сама є творцем, подібним Богу, і навіть перевершує його. Він приходить до крамольної для ортодоксальної релігії думки, що створення Богом світу було лише «початковим і ще не закінченим» і тільки пізніше «все було винайдено, виготовлено і доведено до досконалості нами», оголошуючи саме людину (а не Бога) справжнім владикою світу: “людина є найбагатшою і наймогутнішою, оскільки вона може користуватись власною волею, панувати над усім і владарювати”. Такими ж гуманістичними ідеїями пронизана творчість видатних письменників епохи Відродження від Данте до Сервантеса.
Слід відзначити, що філософія епохи Відродження з її духом титанізму (богоборчества), утверджуючи ідею всемогутності і всесилля людини, котрій начебто усе дано і усе доступно, не тільки підносила людину, але і посіяла в ній зерна безмірної гордині і безмежного індивідуалізму.
В епоху Відродження філософія знову повертається до вивчення світу. Успіхи в розвитку природознавства визначили характер філософських міркувань. Провідним напрямком філософської думки XVI ст. стає натурфілософія, нейвидатнішими представниками якої були Дж. Бруно, М.Кузанський, Г.Галілей, М.Копернік. Вчення про божественне творення світу, його замкненість, змінюється вченням про нескінченність і несотворимість світу. Для філософських поглядів на природу характерний пантеїзм (від грець. pan – все, theos – бог) - вчення, згідно котрому бог немовби зливається з природою, розчиняється в ній. Тим самим пантеїсти утверджували ідею спорідненості абсолютного буття (Бога) і буття речей природи, заперечуючи теологічне вчення про існування Бога як сутності, що відокремлена від природи. В епоху Відродження починається формування нової науки, яка, звільнившись від пут середньовічної схоластики, починає спиратись на досвід та експеримент, на практику матеріального виробництва.
Особливе місце займали соціальні вчення. Відомий італійський державний діяч і мислитель Нікколо Макіавеллі у своїй широко відомій праці “Государ” описує способи створення сильної і могутньої держави. Він вперше розділяє мораль та політику. Вважаючи силу і цілісність держави вищим благом, він навіть припускав використання будь-яких засобів заради утвердження необмеженої влади за принципом: мета виправдовує засоби. З його точки зору влада, політика являють собою явища позаморального плану; тому він вважає, що для успішного вирішення політичних проблем прийнятні усі засоби: обман, хитрість, підступництво і насильство.
В цей час деякі філософи зосередили увагу на створенні проектів ідеальної держави, але вони були відірвані від реальності, тому увійшли в історію як соціалісти-утопісти (Т.Мор, Т.Кампанелла).
Епоха Відродження, коли почався процес звільнення людини від середньовічного світогляду, пов’язана у нашій свідомості з ідеалами гуманізму і просвітництва. Заслуга мислителів Ренесансу – в подоланні середньовічної схоластики та у створенні засад філософії Нового часу.