Закріплення вивченого матеріалу. 1. Вміти давати відповіді на питання:
1. Вміти давати відповіді на питання:
Передумови формування давньоіндійської філософії.
Основні теми та проблеми давньоіндійської філософії.
Передумови формування давньокитайської філософії.
Основні теми давньокитайської філософії.
Мілетська школа, її проблематика.
Геракліт, Парменід. Проблематика їх творчості.
Античний атомізм.
Внесок Сократа у розвиток філософського мислення. Сократ та софісти.
Основна проблематика єліністичної філософії.
2. Вміти аналізувати:
Основні проблеми давньогрецької філософії та їх трансформація в сучасній філософії.
Порівняти вчення Платона та Аристотеля про реальність.
3. Підготувати доповіді:
"Конфуціанство".
"Даосизм".
"Внесок Сократа у розвиток філософського мислення. Сократ та софісти".
"Вчення Платона про ідеї".
"Філософія Аристотеля".
Література
Основна:
Історія філософії. Підручник (за ред. В.І.Ярошовця). – К., 2002.
Буслинський В.А., Скрипка П.І. Основи філософських знань. – Львів, 2005.
Подольська Є. А. Кредитно-модульний курс з філософії. – К., 2006.
Філософія: Навчальний посібник (за ред. І.Ф. Надольного). – К., 2005.
Філософія: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів (автор П.Ю.Саух). – К., 2003.
Філософія: Навчальний посібник для студентів і аспірантів вищих навчальних закладів (за ред. Є.М. Причепія). – К., 2001.
Філософія: Навчальний посібник (автор Смольков О.А.). – Львів, 2005.
Додаткова:
Богомолов А.С. Античная философия.- М.,1986.
Васильев А.С. Проблемы генезиса китайской мысли М.,1986.
Древнеиндийская философия. Начальный период. – М., 1989.
История философии в кратком изложении. – М.,1991.
Тема. Філософія європейського середньовіччя та епохи Відродження.
Основні поняття: патристика, теоцентризм, схоластика, містика, універсалії, антропоцентризм, натурфілософія, пантеїзм, гуманізм, геліоцентризм.
План:
1. Схоластика як метод пізнання у філософії Середньовіччя.
2. Патристика як першооснова середньовічного мислення.
3. Характерні риси філософії Відродження.
Епоха Середньовіччя охоплює період від падіння Римської імперії IV - V ст. н.е., до XV - XVI ст. Особливістю е підпорядкованість філософського мислення релігійній системі християнства.
1. На ранньому етапі свого розвитку патристика набула характеру апологетики (П - IV ст."апологія" - захист). У зверненнях апологети почали розглядати та розробляти важливі світоглядні ідеї: розуміння сутності Бога, характеру та змісту божественного творіння, співвідношення віри і знання.
Рання патристика поділилась на два напрями в питанні про співвідношення віри та знання. Юстин Мученик (бл. 100 - 165), Климент Олександрійський (150-215), Ориген (185 - 254) вважали, що грецькі філософи прямували шляхом істини, але не могли досягнути її, тому що вона ще не явила себе в особі Христа. Тому філософію треба використовувати, підпорядковуючи її теології, оскільки християнське світобачення більш істинне. Тертуліан(160 - 220) наполягав на відкиданні античної мудрості. Божественна мудрість та віра живуть у простих душах тому, що вони не підлягають розумному осмисленню та обґрунтуванню, а потребують відданості, любові, щирого почуття до Бога.
У перші століття існування християнства інтенсивніше розвивалася східна (грецька) патристика: Василь Великий (329-379), Григорій Богослов (330-389), Григорій Ниський (335-394). «Великі каппадокійці» проводили ідею, що у світі присутня божественна енергія, яка й утримує його у стані буття, людина е найвищим Божим створінням, то вона постає своєрідним провідником та зосередженням цієї енергії. Діонісій Ареопагіт - «Ареопагітики». Тут проведено думку про ієрархічну будову світу, в якій кожен вид буття має свою міру причетності до божественного світла; про шляхи Богопізнання: катафатичний шлях - вивчення форм буття задля сприйняття величі божественної мудрості, та апофатичний - відкидання усього, що пізнане, як несумісного з абсолютністю творця.
Найбільш завершеного вигляду ідеям патристики надав Аврелій Августин - Августин Блаженний (354- 430 Особливо уважно розглядає Августин усе те, що пов'язане з людиною, висуваючи в людині на перший план людську свідомість. Августин також уперше почав трактувати історію в аспекті її цільового спрямування; зокрема історію філософії він розглядав як єдиний спрямований рух до істини християнського об'явлення.
2. Основи середньовічного суспільства остаточно сформувалися у Європі в IX-X ст. У цей самий час формувалися і провідні напрями середньовічного філософування — схоластика і містика. Обидва вони були варіантами релігійної філософії, тому для них незаперечним був авторитет Святого Письма, а Бог поставав вихідним орієнтиром. Відмінність полягала в різному ставленні до можливостей людського розуму в питаннях Богопізнання. Схоластика вважала, що, хоча з допомогою розуму Бога пізнати неможливо, людина повинна повною мірою використати можливості розуму, оскільки він здатний привести до межі, з якої відкривається сфера споглядання сяйва Божої слави. Останнє досягається лише вірою, але до названої межі приводить розум. Найпершою ознакою схоластики є використання логіки в Богопізнанні. Містики наполягали на тому, що у пошуках шляхів наближення до Бога слід покладатися на почуття, віру, любов та самозречення. І. С. Ериугена (810 - 877) у творі «Про розподіл природи» накреслив цілісну християнізовану картину світу, де існувала струнка система ієрархічних зв'язків, зумовлених дією єдиного божественного начала. Ериугена стверджував, що справжні знання збігаються з вірою, а філософія — з теологією. Анісельм Кентерберійський (1033-1109) увів в інтелектуальний обіг онтологічне доведення існування Бога: якщо Бог е суцільна досконалість, то він не може не існувати, адже його не існування було б недоліком буття, а, отже, недосконалістю. У період зрілого середньовіччя (XII - XIII ст.) питання про знання і пізнання ще більше загострюється, у Європі спостерігається бурхливе зростання міст, виникають і розвиваються університети. Дискусій між "номіналізмом " і "реалізмом " - питання про природу загальних понять (універсалій). 'Реалісти вважали, що єдина справжня основа буття речей - це загальні ідеї божественного розуму, які постають взірцями при творенні світу; вони ж постають і як єдино справжня реальність. "Номіналісти " ж припускали, що загальні ідеї - лише імена, якими людина позначає спільне в різних речах, а реальністю слід вважати одиничні речі. Тому поза людським пізнанням загальних ідей не існує. "Реалісти" були більш ортодоксальними теологами, а деяких «номіналістів» Церква засудила. До «реалістів» належали Ансельм Кептерберійський, Бернар Юіервоський, до "номіналістів"- Росцелін та П'єр Абеляр.
У період зрілого Середньовіччя відбулися зміни в долі платонізму та аристотелізму. Коли на першому плані стояли питання про сутність Бога, ієрархію світобудови, платонізм досить органічно поєднувався з колом цих питань. У зрілому Середньовіччі наголос було перенесено на питання про будову та використання знань у теоретичному і практичному аспектах, на розширення меж пізнання, на класифікацію та структурування наук - для такої мети більше підходить спадщина Аристотеля.
Спираючись на аристотелізм, Тома Аквінський створив всеохоплюючу філософсько-теологічну концепцію, що ввібрала в себе майже всю проблематику теології і піднесла її на новий рівень розв'язання. Тома Аквінський культивував синтетичний стиль мислення, він не відкидав уже існуючі позиції, а намагався чітко визначити їх місце в загальному розумінні певного питання. Прикладом може служити його вирішення питання про співвідношення ідей та речей. Ідеї можуть існувати «до речей» , "у речах " (як їх сутність та необхідність - позиція "концептуалістів "), "після речей " (як результат людського пізнання - позиція "номіналістів"). В питанні про божественну визначеність долі та свободу людської волі він стверджував, що у людські душі при створенні закладено потяг до добра, але не кожна людина здатна в реальних умовах життя витримати цей орієнтир. Бог допомагає людині об'явленням, словом Святого Письма, прозріннями святих. Якщо й це не допомагає, Бог ускладнює шлях гріха і полегшує просування шляхом істини. За такого поєднання дій Бога з діями людини остання здатна активно впливати на свою долю, на результати свого життєвого шляху.
Йоган Дунс Скотт (1265 - 1308) у своїх творах на перший план у сутності Бога виводив не розум, а волю, оскільки вона здатна визначати себе не лише ідеально, а й реально. Тому теологія є наукою практичною (дає настанови для життя), а філософія - теоретичною.
У часи пізньої схоластики Вільям Оккам (1285 - 1349) наголошував на неможливості розумового осягнення суті Бога: головне тут - творіння, а це акт волі. Звідси випливає теза що знанню відкриті лише окремі речі. Міркування та обґрунтування не повинні надмірно віддалятися від речей - "бритва Оккама": не слід збільшувати сутностей без потреби.
3.Криза середньовічного світобачення, а також соціокультурні процеси пізнього Середньовіччя призвели до зрушень у європейській культурі. Вони пов'язані зі зростанням значення та авторитету міст, збільшенням їх значення як в економіці, так і в духовному житті суспільства. У XIV - XV ст. міста стали центрами торгівлі, виробничої діяльності, освіти, науки, духовних пошуків. Посилювалася критика релігійної догматики. Усі ці процеси проявилися в Італії XIV - XV ст., де й виникло явище Відродження Зовнішньою ознакою послужило масове захоплення античною культурою та літературою. Певною мірою відроджували античну культуру, але ще більше - погляд на світ, не обмежений санкціями влади чи Церкви.
Піднесення людини до рівня змагання з Богом мало своїм зворотним боком наближення Бога до людини. Присутність Бога була повсюдна і повсякчасна. Задум Бога пронизував усю світобудову і давав людині можливість сприймати й оцінювати велич божественної мудрості як у спогляданні великого світу, так і у спогляданні малого. Сама людина також мусила явити своїми діями силу й мудрість, від початку закладені в неї - природа просякнута Богом. Але вона постає для людини як об'єкт; хоч останній має свою утаємничену глибину, його можна «загнати» у формули й розрахунки. Міркування Данте Аліг'єрі (1265 - 1321) спрямовані на обґрунтування цінності і значущості життя людини, поет визнає подвійну природу людини - тілесну і духовну, він прагне довести, що корінь людського буття полягає у свободі, волі, а останню можна реалізувати лише через реальне діяння.
Франческо Петрарка (1304-1374) постає проти схоластичної, формалізованої освіченості. Він називає себе невігласом у справах титулованих докторів. І хоча першим предметом міркувань є Бог, головне - уславити себе земними вчинками. Звідси і протест проти дотримання якоїсь однієї лінії життя, або традиції, а також захоплення античністю.
Гуманістична антропологія була спрямована на обґрунтування центрального місця людини в ієрархії світових сутностей прирівняння її у чомусь до Бога. Микола Кузанський (1401 -1464) вважав Бога єдиним початком сущого, але розрізняв Бога в його виявленнях і сутності, яка є невимовна. Виявлення цієї сутності можуть бути лише символічними: через протилежності абсолютного максимуму та абсолютного мінімуму, через ступінь причетності всіх речей до єдиного. Як сутність, Бог постає можливістю усього, але у згорнутому вигляді. Світ, відповідно, є розгорнута сутність Бога. Микола Кузанський розглядає природу як божественну книгу, що розкриває Бога людині. Можна читати цю книгу й здобувати знання лише про божественне виявлення, але сутність Бога можна осягнути лише через віру. Розум апріорно здатний творити судження, але ця здатність реалізується лише у взаємодії людини зі світом. З допомогою розсудку розум утворює поняття, а сам він здатний до охоплення тотожностей за допомогою інтелектуальної інтуїції, що наближає розум до істини.
Ще один напрям ренесансної філософії - натурфілософія, був для Відродження закономірним: якщо цінність природи стає визнаною, тоді вона стає об'єктом пізнання та осмислення. Леонардо да Вінчі (1452 - 1519) - архітектор, фортифікатор, математик, механік, інженер, живописець, мислитель. Оскільки математика та геометрія не знають якостей, то можуть бути застосовані до пізнання будь-яких речей. У пізнанні ж завдання полягає в осягненні необхідності, що їх визначає закон. Серед засобів науки мислитель називає і розумовий експеримент; одним із перших відкинув аристотелівський поділ світобудови на "підмісячний" і "надмісячний" світи, за Леонардо Всесвіт однорідний.
Микола Коперник(1473 - 1543) "Про кругообіг небесних сфер". Геліоцентризм. Філософія, шукає істину в міру досяжності її людським розумом. Світ природи є першим об'єктом пізнання, тому слід займатися не схоластичними сперечаннями, а пізнаванням світу.
На зламі XV - XVI ст. центр активності гуманістичного руху пересунувся на північ Європи. Еразм Роттердамський написав багато творів енциклопедичного характеру. В Ісусі Христі підкреслював його людську природу і вважав, що треба дотримуватися не канонів чи догм релігії, а справжньої "філософії Христа". Тут на першому плані - етика, розв'язання проблем земного життя. Бо подвиг Христа виправдовує цінність та благо природи. Отже, природа – мати для людини. Через споглядання природи людина осягає мудрість Творця.
Ніколо Макіавеллі (1469 - 1527) - християнські моральні норми добрі, але неможливі для виконання за реальних умов життя. Тому слід зрозуміти, що доля, обставини й умови життя є невблаганні; їм можна протиставити лише відважність, могутність, натиск. У суспільстві треба діяти, випереджуючи хід подій, треба вміти бути недобрим. Тут головне — кінцева мета. Якщо вона спрямована на загальне благо, то всі засоби для її здійснення справедливі.
Джордано Бруно (1548 - 1600). Вихідна категорія міркувань Бруно - Єдине, котре тотожне Буттю як збігу сутності та існування. Єдине є незмінним і всеохоплюючим, єдністю максимуму та мінімуму, збігом усіх протилежностей. Світова душа все пронизує і стае початком життя; останнє знаходить свій прояв у формах рослин, тварин, розумних істот. Умовою існування Всесвіту є нескінченна порожнеча, тому Всесвіт не має центру й однорідний за складом і будовою. А оскільки душа, рух, відчуття притаманні всьому Всесвітові, то зірки в Космосі можуть бути сонцями з планетами, на яких можуть жити розумні істоти. Бог тотожний природі і являє себе як сукупність законів Всесвіту. У людині Бруно висував на перший план душу, але душа не відділена від тіла, а користується ним. Шлях до людської могутності відкриває так звана "практична магія" - наслідування творіння. Якщо потойбічне життя існує, то воно не схоже на земне життя, а наше життя - єдине й неповторне. Тому його треба цінувати, долати мужньо всі негаразди і прикрощі заради сходження до вищого розуміння світу. Бруно прославляє також людське співжиття, підпорядковане законові загальної корисності. А релігія радше потрібна, для управління варварськими народами.
В добу Відродження на перший план вийшла людина в сукупності всіх її якостей. Унаслідок того світогляд набував пантеїстичних і панпсихічних рис. У спеціально продуманому й осмисленому сприйнятті світу в добу Відродження домінували антропоцентризм, пантеїзм, панпсихізм та гілозоїзм. Світ сприймали й розуміли в його зосередженні на живих, активних діях людини, у його одухотворенні, динамізмі та внутрішній єдності.