Конвергентні інформаційні технології (технології керованої еволюції) та еволюційне майбутне людини

Друга половина ХХ ст. характеризується появою якiсно нових пiдходiв до систем знань. Цi пiдходи роблять наголос насамперед на умовностi й плюралiзмi будь-якого можливого знання, вiддаючи перевагу iсторичному аналiзовi над гносеологiчним i логiчним. Їх поява пов'язана з розширенням обрiїв наукового пiзнання, яке врештi-решт призвело до розумiння недосяжностi єдиної унiверсальної системи знання та розумiння. Крiм цього, поява й бухливий розвиток iнформацiйних технологiй у другiй половинi ХХ столiття в черговий раз продемонстрували iнформацiйну (тобто через уже наявне знання) i прагматичну обумовленiсть правил легiтимiзацiї систем знання [23, с. 15 – 16]. Знання перестає розглядатися у виглядi об'єктивного вiдображення дiйсностi, а розглядається як рiзновид мовної гри чи дискурсу. Таке розумiння супроводжується зростанням недовiр'я до всiлякого роду метаоповiдей, таких, як теорiя пiзнання, методологiя та онтологiя природничих i гуманiтарних наук, герменевтична iнтерпретацiя творiв мистецтва тощо. Все це об'єднується пiд загальною назвою «метафiзика». Головне ж завдання фiлософа – позбутися будь-якої метафiзики. Такий стан був названий станом постмодерну, тобто тим, що безпосередньо йде за класичною епохою (модерном).

Постмодернізм (фiлософiя цього стану) являє собою досить широкий спектр доволi рiзноманiтних течiй i напрямкiв сучасної гуманiтарної думки, таких, як постструктуралiзм, деконструктивiзм, розглянутий ранiше постпозитивiзм, фемiнiстськi студiї, археологiя знання, шизоаналiз тощо. Загальною рисою бiльшостi з наведених напрямкiв є увага до iсторичного аналiзу систем знання та культури, визнання загального культурно-епiстемiчного плюралiзму, а також розумiння дослiджуваної дiйсностi у виглядi тексту, репрезентованого за допомогою тих чи iнших символiв. Предтечею постмодернiзму часто називають Фрiдрiха Нiцше, який ще у минулому столiттi визначив метою своєї фiлософiї «переоцiнку всiх цінностей» й заперечував загальнозначущiсть поглядiв свого часу. Серед iншого в творах Нiцше зустрiчаються зауваження щодо чисто мовної обумовленостi наших уявлень, порiвнняння унiверсуму з текстом чи книгою та iн. [28,с. 2, 570 –571].

Далеко не завжди чiтко проглядається межа мiж постмодернiзмом i попередньою класичною фiлософiєю. Особливо це видно у випадку постструктуалізму i структуралiзму, рiзниця мiж якими зводиться лише до деякого змiщення акцентiв. Так, якщо струтуралiзм основну увагу придiляє мовним, соцiальним, ритуальним та iншим структурам, то постструктуралiзм основний наголос робить на умовностi цих структур та первинностi неструктурованого унiверсуму. Деякi дослiдники, що починали як структуралiсти, розчарувалися в пошуцi унiверсальних структурних закономiрностей, перейшли до аналiзу можливостi самих структур, а також до того, яким чином можливий вихiд за межi структур. Так структуралiсти намагаються знайти унiверсальнi структури, притаманнi всiм мовам. Свiдомiсть же внаслiдок того, що її дiяльнiсть майже повнiстю протiкає в межах мови, можна уподiбнити текстовi, унiверсальнi мовнi структури в цьому разi будуть структурами несвiдомого. При цьому, як уже зазначалося, Левi-Строс, наприклад, заперечував тотожнiсть цього несвiдомого пiдсвiдомостi фрейдистiв. Однак, уже Ж. Лакан переосмислив цю точку зору. Засновник структурної лiнгвiстики Фердінан де Соссюр пов'язував сенс знаку (слова) з вiдповiдним об'єктом; вiдповiднiсть може бути довiльною, але вона завжди є. Пiзнiше вiн, щоправда, визнав можливiсть плаваючої вiдповiдностi (наприклад, у поетичнiй мовi). Ця iдея отримала розвиток у працях Лакана. У нього плаваюча вiдповiднiсть стає нормою замiсть точної. Далi Лакан розвиває основнi iдеї фрейдизму в рамках структур мови й плаваючої вiдповiдностi [14, с. 61]. Проявом останнього є робота сновидiнь, образи якого спiввiдносяться з реальним подiбно слову й означуваному об'єктовi. Вiдповiднiсть є плаваючою – один i той самий образ (одне й те саме слово) може вiдповiдати рiзним елементам реальностi в один i той самий час. Розмитiсть зумовлюється дiєю процесiв конденсацiї (ототожнення з одним i тим же самим образом чи словом рiзних означуваних) i замiщення (зсув ментальної енергiї з одного явища в мозку на iнше) [14, с. 61]. I слово, і образ у сновидiннях є символами, символ же з'являється тiльки за вiдсутностi означуваної речi. Вiдсутнiсть створює умови для полiсемантизму й невизначеностi лiнгвiстичних структур несвiдомого.

Постструктуралiзму iдейно близький так званий деконструктивізм, який намагається розiкласти (деконструювати) структури й вийти за межi їх бiнарних опозицiй. Опозицiї ототожнюються з метафiзикою, мету ж фiлософiї деконструктивiсти визначають як звiльнення вiд будь-якої метафiзики. Опозицiї визначають границi мiж суб'єктом і об'єктом, iстиною й похибкою, детермiнiзмом i випадковiстю, знанням i дiйснiстю. Якщо їх прибрати, то зникне й рiзниця мiж протиставлюваними елементами: знання стане продовженням дiйсностi, суб'єкт – об'єкта, похибка – доповненням iстини тощо. Оскiльки ж мислення й знання є словесними, то дiйснiсть не iснує за межами мовних конструкцiй. Один з найбiльш вiдомих представникiв сучасного деконструктивiзму, Жак Деррiда вважає, що в основi європейської культури лежить опозицiя голос – письмо. Голос – це одночасно і мова, і думка (в ньому досягається найбiльша єднiсть того, хто говорить, i того, хто слухає, а також того, хто говорить, з тим, про що вiн говорить; голос є голосом буття, безпосереднiм вираженням дiйсностi). Письмо ж – «слiд» голосу [40, с. 120]. Письмо слiд вiдрiзняти вiд писемностi, яка є лише його поодиноким випадком. Пiд письмом слiд розумiти будь-яку репрезентацiю дiйсностi, тобто голосу буття. Опозицiя голосу й письма складає основу «логоцентризму» й «фоноцентризму» (тобто близькостi думки чи голосу й буття), що лежать в основi європейської культури, служачи за основу для всiх iнших центризмiв (теоцентризму, космоцентризму, етноцентризму) європейської культури. Виникнення фонетичної писемностi також тiсно пов'язане з цими центризмами, що становлять суть європейської метафiзики. Деконструктивiзм, згiдно з Деррiда, розпочинається ще з кантiвського розрiзнення явища й речi в собi, далi розвивається у фiлософiї Гегеля, яка являє собою, по сутi, постiйну рефлексiю над голосом буття й письмом. Багато зробив для деконструктивiзму Нiцше, Заратустра, який танцює по той бiк буття, тобто є вiльним вiд метафiзики та її опозицiй. Сутнiсть свого власного методу Деррiда бачить у показi того, що опозицiя голосу й письма є розмитою й умовною, оскiльки саме письмо є буттям нарiвнi з голосом, а не просто його вiдображення, тодi як голос сам є таким самим слiдом буття, як i письмо. Голос i письмо чудернацьким чином переплiтаються, утворюючи сумiсну репрезентацiю буття. Деррiда визнає, що повнiстю вийти за межi опозицiй метафiзики неможливо, оскiльки вони є властивiстю мови, всерединi якої рухається наша думка.

Деконструкцiя означає виявлення механiзмiв метафiзики, якi пiсля цього перестають тиснути на наше мислення. Деконструктивiзму близька також археологія знання Мiшеля Фуко що розгладалися попередньо − при викладі основних моделей еволюції науки.

.