Герберт Маркузе (1898-1979) 1 страница

Німецько-американський філософ, соціолог. Синтезувавши частково психологічні ідеї фрейдизму, соціальна філософія Г. Маркузе стала підмурівком для активного продукування ідей про соціальне лідерство в суспільстві у період його вірогідних докорінних трансформацій. Одна із засадничих ідей естетичної теорії Г. Маркузе полягала в тому, що чуттєве виявлення краси у творах мистецтва сприяє запобіганню гнітові репресивних сил сьогодення, нагадуючи про можливий вільний спосіб життя.

Ерос і цивілізація

Додаток. Політична передмова 1966 року

Ерос і цивілізація: такий заголовок евфемістично висловив ту оптимістичну і навіть позитивну думку, що досягнення розвинутого індустріального суспільства дають змогу людині повернути назад хід прогресу і розірвати згубний союз продуктивності і деструктивності, свободи і репресії - іншими словами, навчитися веселої науки (gaya sciencia) використання соціального багатства для формування світу людини відповідно до його Інстинктів Життя в загальній боротьбі проти всього, що несе Смерть. Цей оптимізм виходив із припущення, що раціонально підстава прийнятності панування вичерпала себе і що тепер необхідність важкої праці й нестаток "штучно" підтримуються в інтересах системи панування. Я недооцінив значення того факту, що це "віджиле" раціонально значно підсилили (якщо взагалі не зайняли його місце) більш дієвими формами соціального контролю. Ті самі сили, що, допомагають суспільству примирювати боротьбу за існування, служать придушенню потреби індивідів у звільненні. Там, де примирити людей з їх життям і їхніми правителями не здатний навіть високий рівень життя, необхідний катексис лібідо забезпечується "соціальною інженерією" душі і "наукою про людські відносини" У суспільстві достатку від влади не потрібне виправдання свого права на владу. Вона забезпечує виробництво благ, задоволення сексуальної й агресивної енергії її підданих. Влада ніби є цією стороною добра і зла, як і несвідоме, чию деструктивну силу вона, так успішно представляє: у її логіці немає принципу суперечності.

Оскільки добробут суспільства дедалі більше залежить від безперервного виробництва, утилізації відходів, технічних пристроїв, запланованого зносу і виготовлення засобів руйнування, традиційні способи привчання індивідів до цих вимог стають неадекватними. З одного боку, "економічний батіг" навіть у найбільш витончених його формах здається вже недостатнім для підтримки боротьби за існування в сьогоднішній віджилій організації, з іншого боку - закон і патріотизм не здатні забезпечити активну народну підтримку все більш небезпечної експансії системи. Наукове керівництво інстинктивними потребами вже давно стало життєво важливим фактором відтворення системи: об'єктом лібідо стають товари, що є предметом купівлі та споживання, а для збудження і задоволення агресивності, що залягає в глибинному вимірі несвідомого, служить навмисно спотворений і збільшений до потрібного розміру образ національного Ворога, з яким варто боротися і якого варто ненавидіти. Здійснення цієї інтроекції Принципу Реальності знаходить необхідні політичні інструменти в демократії мас, що не тільки дає можливість (до певної міри) людям обирати собі правителів і брати участь (до деякої міри) в уряді, що ними ж і керує, але також дозволяє правлячим ховатися за технологічним покровом виробляючого й руйнівного апарату, який вони контролюють. Демократія приховує людську і матеріальну ціну зисків і зручностей, наданих нею тим, хто з нею співпрацює. Люди, якими вміло маніпулюють і котрі можуть бути організовані, вільні. Але ціна їх свободи - невідання, безсилля й інтроеційованна гетерономія.

Немає сенсу говорити про звільнення з людьми вільними - а ми вільні, якщо тільки не належимо до пригнобленої меншості. Немає також сенсу говорити про надмірний тиск, якщо чоловіки і жінки користуються більшою сексуальною свободою, тепер або раніше. Але правда полягає в тому, що ця свобода і задоволеність перетворюють землю в пекло. І хоча пекло все ще зосереджене в деяких віддалених місцях: В'єтнам, Конго, Південна Африка, а також у гетто "суспільства достатку": Міссісіпі, Алабама, Гарлем, - ці інфернальні місця кидають світло на ціле. Легко і розсудливо бачити в них лише кишені бідності та страждання в зростаючому суспільстві, що здатне усунути їх поступово й уникнути катастрофи. Можливо навіть, що подібна інтерпретація правильна і реалістична. Питання в тому: усунути якою Ціною - не в доларах і центах, але в людських життях і людській свободі?

Я вживаю це слово - свобода - не без коливань, тому що саме в ім'я волі чинилися злочини проти людства. Зрозуміло, для історії ситуація не нова: і бідність, і експлуатація завжди були продуктами економічної свободи; знову і знову людей звільняли по всьому світі їх господарі та правителі, але їх нова воля оберталася підпорядкуванням, причому не просто владі закону, але владі [далекого їм] закону інших. Те, що починалося як підпорядкування силі, незабаром ставало "добровільним рабством", співробітництвом з метою відтворення суспільства, що робить рабство усе більш щедро нагородженим та приємним. Відтворення (більше і краще) цих способів життя все більш чітко й усвідомлено стало означати відмовлення від інших можливих способів життя, здатних покласти край відтворенню репресії і поділу на рабів і панів.

Нині цей союз волі і рабства став "природним" і перетворився на засіб прогресу. Процвітання все більшою мірою здається передумовою і побічним продуктом продуктивності, яка збільшує сама себе, що постійно потребує нових ринків споживання й об'єктів руйнування, як зовні, так і всередині людини, але водночас утримання від "переливання" в осередок убогості - як у себе в країні, так і за її межами. Стосовно цієї амальгами свободи й агресії, виробництва і деструкції образ людської свободи виявляється переверненим: він стає проектом повалення прогресу такого типу. Звільнення інстинктивних потреб у мирі та спокої, а також в "асоціальному" автономному Еросі припускає звільнення від репресивного достатку: зміну напряму прогресу.

Основна думка "Еросу і цивілізації", що знайшла більш повний розвиток у моїй книзі "Одновимірна людина", полягала в тому, що життя в Державі Добробуту-через-війну зовсім не є долею людини, що остання потребує деякого нового життєвого начала для того, щоб, усунувши той "внутрішньо-мирський аскетизм", що створював базис для панування, перебудувати апарат виробництва, і слугує його пізнанню. Це був новий, такий, що рішуче заперечив надлюдину Ніцше, образ людини, достатньою мірою наділеної розумом і здоров'ям для того, щоб обійтися без героїв і героїчних чеснот, позбавленої потягу до життя, повного небезпек, для того, щоб прийняти виклик; людини, совість якої дає їй можливість розглянути життя як самоціль і прожити його в радості та без страху. "Поліморфна сексуальність" - такий термін я вжив для того, щоб вказати, що новий напрям прогресу буде цілком залежати від можливості активізувати приховані, загальмовані органічні потреби: перетворити людське тіло в інструмент не стільки праці, скільки задоволення. Мені здавалося, що стара формула розвитку потреб і здібностей перестала бути адекватною, а передумовою і змістом звільнення стають нові, якісно інші потреби і здібності.

Ідея цього нового Принципу Реальності ґрунтувалася на припущенні про те, що матеріальні умови для його розвитку або вже сформувалися, або могли бути сформовані в розвинутих індустріальних суспільствах нашого часу. Не викликало сумнівів, що реалізація технічних можливостей буде означати революцію. Але суб'єкт історії (агент революції) виявився подавлений розмахом і ефективністю демократичної інтроекції: вільні люди не мають потреби у звільненні, а пригноблені недостатньо мужні, щоб звільнитися самостійно. Ці умови формують інше поняття Утопії: звільнення є найбільш реалістичною і конкретною з усіх історичних можливостей і водночас найбільш раціонально й ефективно може бути придушене - найбільш абстрактною і віддаленою можливістю. Ні філософія, ні теорія не в змозі усунути цю демократичну інтроекцію правителів у своїх підданих. Коли в суспільствах з тим або іншим ступенем достатку продуктивність досягає рівня, за якого маси одержують свою частку благ, а опозиція ефективно "стримується" демократичними засобами, так само ефективно стримується і конфлікт між паном і рабом, або, точніше, цей конфлікт змінює своє соціальне місцезнаходження. Його продовженням стає повстання відсталих країн проти нестерпної спадщини капіталізму і його продовження в неоколоніалізмі. Марксова концепція проголошувала, що шлях у вільне суспільство відкритий тільки для тих, хто вільний від благ капіталізму: історичними агентами звільнення могли стати тільки ті, чиє існування саме по собі було запереченням капіталістичної власності. На внутрішній арені Марксова концепція цілком знаходить свою значущість. Тією мірою, якою суспільства, побудовані на експлуатації, перетворилися на світові держави, тією мірою, якою нові незалежні нації стали полем бою за їх інтереси, "зовнішні" сили опору перестали бути відстороненими, вони стають ворогом системи всередині її самої. Це, однак, не робить бунтарів носіями свободи людства. Самі по собі вони (так само мало, як і Марксів пролетаріат) зовсім не є представниками свободи. Тут також застосовна Марксова концепція, відповідно до якої міжнародний пролетаріат здобуде власну інтелектуальну зброю ззовні: "блискавка думки" вдарить у "naiven Volksboden". Всеохопні ідеї об'єднання теорії і практика невиправдані стосовно слабких зародків такого союзу. Однак повстання у відсталих країнах знайшло відгук у розвинутих країнах, де молодь протестує проти придушення добробутом і проти війни за межами країни.

Бунт проти брехливих отців, вчителів і героїв та солідарність зі знедоленими усього світу: чи немає тут певного "органічного" зв'язку, між двома гранями, протесту? Ця солідарність здається насамперед інстинктивною. Бунт усередині країни, звернений у середину, здається значною мірою імпульсивним. Його мету важко визначити: нудота, викликана "способом життя", бунт, як справа фізичної і духовної гігієни. Тіло проти "машини" - не проти механізму, конструюємо з метою зробити життя м'якшим і безпечнішим, ослабити жорстокість природи, але проти машини, що опанувала механізмом: політичної машини, машини корпорацій, культурної й освітньої машини, що зім'яла благословення і проклін в одне раціональне ціле. Це ціле стало надто великим, його структура надто міцною, його функціонування надто ефективним - невже вся могутність заперечення зосереджена в ще не цілком завойованих, примітивних, розрізнених силах? Тіло проти машини: проти найбільш безжалісної машини руйнування всіх часів боротьби чоловіків, жінок і дітей, озброєних найпримітивнішими знаряддями, - невже партизанська війна визначає суть революції нашого часу?

Культурна відсталість може дати історичний шанс повернути колесо прогресу в іншому напрямі. Розвиток надпотужного технічного та наукового потенціалу спростовує сам себе, коли проти найбідніших на цій землі, проти їх халуп, лікарень і рисових полів суспільство добробуту кидає оснащені радарами бомбардувальники, хімічні речовини і "спеціальні сили". Ці нібито "випадкові" явища виявляють сутність сучасного суспільства: вони зривають технологічний покрив, за яким ховається реальна могутність. Здатність знищити і спалити кілька разів усе, що існує, і відповідний цьому спосіб мислення - побічні продукти розвитку продуктивних сил у системі експлуатації і репресії; і чим більше вигод надає система своїм привілейованим громадянам, тим вищою стає продуктивність. Суспільство достатку вже досить ясно продемонструвало, що воно є суспільством війни; і якщо його громадяни ще не побачили цього, то це не можна сказати про його жертви.

Крокування через стадію суспільства достатку може стати історичною перевагою тих, хто запізнився, технічно відсталих суспільств. Бідність і слабкість відсталих народів, можливо, змусять їх утриматися від агресивного і марнотратного використання науки і техніки й утримувати під контролем a la mesure de l'homme апарат виробництва, використовуючи його для задоволення і розвитку життєво важливих індивідуальних і колективних потреб.

Для найбільш розвинутих країн цим шансом могло б бути скасування умов, за яких людська праця увічнює як саморушійна сила свою підпорядкованість апаратові виробництва, а отже, і віджилим формам боротьби за існування. Скасування цих форм є, як і колись, завданням політичної дії, але в сучасній ситуації є найважливіша відмінність. У той час як попередні революції приводили до більш значного і цілеспрямованого розвитку продуктивних сил, сьогодні революція у найрозвиненіших суспільствах означала б скасування цієї тенденції: скорочення надрозвитку і його репресивної раціональності. Відмовлення від відтворення стану достатку, яке ще не є гарантією чистоти, простоти і "природності", могло б указати шлях до вищої стадії людського розвитку, що ґрунтується на досягненнях технологічного суспільства. Припинення марнотратного виробництва речей, націлених на руйнування (що означало б кінець капіталізму в усіх його формах), могло б покінчити з тілесним і духовним каліцтвом, яке завдається людині виробництвом. Іншими словами, сформувати навколишнє середовище і перетворити природу здатні не пригнічені, а звільнені Інстинкти Життя, які б тільки і могли підкорити агресивність своїм вимогам.

Для інших країн історичний шанс полягає у відсутності умов, що призводять до експлуататорської технології й індустріалізації і розвитку агресивної продуктивності. Вже той факт, що панування достатку, що живе війною, спрямовує свою нищівну могутність на відсталі країни, дає можливість зрозуміти розмір небезпеки. У повстанні відсталих народів заможні суспільства зустрічають у стихійній і грубій формі не тільки соціальний протест у традиційному розумінні, але також інстинктивний бунт, біологічну ненависть. Поширення партизанської війни в розпал століття техніки - подія символічна: енергія людського тіла бунтує проти нестерпної репресії і кидається на машини репресії. Можливо, бунтарі нічого не знають про шляхи організації суспільства, про побудову соціалістичного суспільства; можливо, вони залякані своїми лідерами, що дещо знають про це, але їх повне страху існування - одна суцільна потреба звільнення, якому протистоять найбільш розвинуті суспільства.

Західна цивілізація завжди прославляла героя, жертовність в ім'я міста, держави, нації. Але питання про те, чи варте місто, держава, нація цієї жертви, ставиться рідко. Табу на безсумнівну прерогативу цілого завжди підтримувалося й усталювалося, і з тим більшою жорсткістю, чим більша індивідуальна воля передбачалася всередині цілого. Питання, що виникає ззовні і підхоплюється тими, хто відмовляється брати участь у грі з достатком, звучить так: чи не є скасування цього цілого передумовою виникнення справді людського міста, держави, нації?

Найбільші шанси тут на боці тих держав, що ще не виникли. Романтична в цьому випадку не позитивна оцінка визвольних рухів у відсталих країнах, а позитивна оцінка їх перспективи. Не видно причини, з якої наука, техніка і гроші припинили б свою деструктивну роботу, що супроводжується перебудовую свого власного образу. "Ціна прогресу жахливо висока, але ми переможемо". Так, горять не тільки обмануті жертви, а й керівники їх держав. І, однак, існують фотографії - документи війни у В'єтнамі, які демонструють ряд напівроздягнених трупів, що лежать перед переможцями. Вони в усіх подробицях нагадують трупи знесилених, померлих від голоду в Освенцимі та Бухенвальді. Ніщо і ніколи не зможе перемогти ці факти, навіть почуття провини, що знаходить вихід у подальшій агресії, але агресія може обернутися проти самого агресора. Дивний міф, який говорить, що незагойну рану можна залікувати тільки зброєю, якою вона завдана, поки ще жодного разу в історії себе не виправдав. Насильство, що перериває ланцюг насильства, може стати початком нового ланцюга. І як усередині, так і ззовні цього континууму боротьба триватиме. І це не сутичка Броса з Танатосом, тому що існуюче суспільство також володіє своїм Еросом, котрий захищає, увічнює і розширює життя. І це життя зовсім не погане для тих, хто з ним мириться і навіть бере участь у репресії. Але, підбиваючи підсумок, варто визнати, що агресивність життя, яке захищається, менш згубна для Інстинктів Життя, ніж агресивність агресії.

"На захист життя" - ця фраза має вибухонебезпечну силу в суспільстві достатку. Вона має на увазі не тільки протест проти неоколоніальної війни і бойні, спалювання карток призовниками, що ризикують поплатитися за це в'язницею, боротьбу за громадянські права, а й відмову використовувати мертву мову достатку, носити чистий одяг, насолоджуватися пристосовуваннями, які народжені надлишками, здобувати освіту, з ними пов'язаними. Нова богема, бітники, хіпі - всі ці "декаденти" стали тепер тим, чим завжди було декадентство: убогим притулком зганьбленої гуманності.

Чи можна говорити про з'єднання еротичного і політичного вимірів? Не тільки радикальний протест проти безвідмовно ефективного суспільства достатку, але навіть спроба його сформулювати, висловити, виглядають безглуздо, по-дитячи нереально. Так, безглуздо, але й, імовірно, "логічно" те, що рух за вільну мову в Берклі скандально завершив своє існування у зв'язку з появою знака з чотирьох літер. Можливо, так само і смішно, і правильно бачити більш глибоке значення в написах на ґудзиках, які носять деякі демонстранти (серед них і діти), котрі висловлюють протест проти бойні у В'єтнамі: ЛЮБИТИ, А НЕ ВОЮВАТИ. З іншого боку, супротивниками нової молоді, що живе відмовою і бунтом, є представники старого порядку, що, захищаючи його існування, одночасно захищають руйнування, божевільне споживання, забруднення, а отже, приносять у жертву сам порядок. Сюди належать представники організованої праці, але, звичайно, лише тією мірою, якою причетність до капіталістичного успіху залежить від неперервного захисту сталої соціальної системи.

Чи може викликати сумнів результат найближчого майбутнього? Більшість людей у суспільстві достатку на боці того, що є, але не того, що може або повинне бути. І сталий порядок досить міцний та ефективний, щоб виправдати цю прихильність і гарантувати стабільність цього суспільства. Однак сама сила і дієвість цього порядку можуть стати факторами дезінтеграції. Увічнення застарілої необхідності праці, що залишається основним заняттям (навіть в урізаній формі), вимагає збільшення витрати ресурсів, створення нових, непотрібних робочих місць і сфер послуг, збільшення військового сектору руйнування. Ескалація воєн, постійне готування до війни і тотальна влада недостатні для того, щоб тримати людей під контролем. Іншим засобом є зміна моральності, від якої залежить саме суспільство, тому що технічний прогрес, необхідний для підтримки сталого суспільства, сприяє розвитку потреб і здібностей, антагоністичних соціальній організації праці, на якому побудована система. У ході автоматизації вартість соціального продукту все менше визначається робочим часом, необхідним для його виробництва. Отже, реальна соціальна потреба в продуктивній праці спадає; і цей вакуум має бути заповнений непродуктивною діяльністю. Усе, що збільшує обсяг (реально виконаної) роботи, стає зайвим і безглуздим. І хоча тотальний контроль продовжує утверджувати і навіть множити ці види діяльності, такий приріст повинен мати верхню межу, що буде досягнута тоді, коли додаткова вартість, створена продуктивною працею, буде замалою для того, щоб оплатити непродуктивну працю. Неминучим, тому, здається прогресуюче скорочення праці, й у світлі цієї можливості система повинна забезпечити зайнятість без реальної роботи. Необхідно розвивати потреби, які б розривали з ринковою економікою, а можливо, були б навіть несумісні з нею.

По-своєму суспільство достатку готується до цієї можливості, намагаючись створити умови для "виховання прагнення до краси і жаги об'єднання", поновлення "контакту з природою", збагачення свідомості та шанування "творчості заради творчості". Однак те, що всередині сталої системи ці прагнення перетворюються в адміністровану культурну діяльність, субсидовану урядом і великими корпораціями, як продовження їх виконавчої влади всередині душ мас, вказує на облудність подібних заяв. Зовсім неможливо впізнати в такому описі людських прагнень Ерос і вчинюване ним автономне перетворення навколишнього середовища і репресивного існування. І якщо ці цілі повинні бути досягнуті без непримиренного конфлікту з вимогами ринкової економіки, це означає, що вони повинні бути задоволені в межах відносин, які базуються на комерції і прибутку. Але таке задоволення тотожне відмові, тому що еротична енергія Інстинктів Життя не може звільнитися в умовах дегуманізованного достатку, який базується на прибутку. Зрозуміло, конфлікт між необхідним розвитком неекономічних потреб, які б стверджували ідею скасування праці (життя як самоціль), з одного боку, і необхідністю збереження потреби заробляти на життя, з іншого, цілком піддається контролю і регулюється (особливо доти, доки ворог, усередині й ззовні, може бути рушійною силою для захисту statues quo). Однак конфлікт може стати вибухонебезпечним, якщо він супроводжується і збільшується перспективою змін у самій основі розвинутого індустріального суспільства, а саме поступовим руйнуванням капіталістичного підприємства в ході автоматизації.

Тим часом необхідно щось робити. Найслабше місце системи там, де вона виявляє найбільшу жорстокість і силу: в ескалації військового потенціалу (який має потребу в періодичній реалізації з усе меншими мирними перепо-чинами для підготовки). Зрозуміло, потрібен дуже сильний тиск, щоб змінити цю тенденцію, тому що це оголило б небезпечні місця в соціальній структурі: її перетворення в "нормальну" капіталістичну систему навряд чи можливе без серйозної кризи та радикальних економічних і політичних змін. Сьогодні опозиція війні й військовій інтервенції має міцні корені: вона повстає проти тих, чиє економічне і політичне домінування залежить від тривалого (і такого, що збільшується) відтворення військового істеблішменту, його "множників" і політики, що неминуче спричиняє таке відтворення. Ці інтереси досить очевидні, і для війни з ними потрібні не ракети, бомби і напалм, а щось, що зробити набагато складніше - поширення не підцензурного і такого, яким не можна маніпулювати, знання, свідомості, і насамперед організованої відмови продовжувати роботу матеріальними й інтелектуальними інструментами, які сьогодні використовуються проти людини, - для захисту свободи та процвітання тих, хто має владу.

Тією мірою, якою організована праця діє для захисту status quo, тією мірою, якою частка праці в матеріальному процесі виробництва знижується, - інтелектуальні уміння і здібності стають соціальними і політичними факторами. Сьогодні відмова учених, математиків, техніків, індустріальних психологів і дослідників суспільної думки від співробітництва із системою може зробити те, що вже не в змозі зробити навіть широкомасштабний страйк, який, однак, поклав початок зміні й підготував ґрунт для політичних дій. Те, що така ідея здається зовсім нереалістичною, не применшує політичної відповідальності тих, хто бере інтелектуальну участь у функціонуванні індустріального суспільства. Інтелектуальна відмова може знайти підтримку іншого каталізатора - інстинктивної відмови протестуючої молоді. Тому що ставкою є саме їх життя або хоча б їхнє духовне здоров'я і здатність діяти не як каліки. їх протест не придушити, тому що він - біологічна необхідність. "За природою" молодь - на передньому краї боротьби за Ерос проти Смерті та проти цивілізації, що прагне скоротити "окільний шлях до смерті" шляхом контролю над засобами підтримки життя. Але в керованому суспільстві біологічна необхідність не обов'язково переходить у дію: організація вимагає контрорганізації. Сьогодні боротьба за життя, боротьба за Ерос - це політична боротьба.

Розділ 15. Філософія і духовність

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831)

Німецький філософ, створив найбільшу і найрозгалуженішу в історії філософської думки діалектико-ідеалістичну систему як завершення західноєвропейської класичної філософії цього напряму.

Цілісно система викладена ним в "Енциклопедії філософських наук", а конкретніше у працях "Наука логіки", "Філософія природи" і "Філософія духу".

"Наука логіки" - теж нова наука, створена Г. Гегелем, її предмет - мислення як цілісне утворення, форма ми і змістом якого є філософські категорії - водночас поняття й об'єктивні визначення світу.

Основний принцип "Науки логіки" - тотожність мислення і буття. Ця тотожність не статична, збіг мислення з буттям розвивається, що визначає структуру діалектичної логіки. Вона складається з трьох розділів: вчення про буття, сутність і поняття. Ця послідовність відображає процес людського пізнання, яке починається з безпосередніх, зовнішніх властивостей речей - буття, потім заглиблюється в їхню сутність і, створивши поняття, перетворює їх на предмет дослідження. Тому діалектична логіка збігається з теорією пізнання.

Вся діалектична логіка є системою філософських категорій, кожна з яких - конкретне визначення принципу, ланка його розгортання.

Феноменологія духу

Передмова

<...>

Справжньою формою, в якій існує істина, може бути тільки наукова система цієї істини. Посприяти наближенню філософії до форми науки, щоб філософія позбулася своєї назви любові до знань і стала справжнім знанням,

- ось та мета, яку я ставив перед собою. Внутрішня необхідність, щоб знання стало наукою, полягає в самій його природі, а задовільне пояснення цієї необхідності полягає лиш у викладі самої філософії. Але зовнішня необхідність, тією мірою, якою її розуміють загальним способом незалежно від таких випадкових чинників, як індивід та спонуки, які впливають на нього,

- те саме, що і внутрішня, й полягає у формі, в якій час репрезентує буття своїх моментів. Довести, що вже на часі піднести філософію до науки, було б єдиним справжнім виправданням спроби поставити перед собою таку мету, бо саме час мав би засвідчити необхідність цієї мети, ба більше: водночас і досягнути її.

<...>

На мою думку, - думку, яку може виправдати тільки виклад самої системи, - все залежить від того, щоб розуміти й виражати істину не тільки як субстанцію, а і як суб'єкт. Водночас слід зауважити, що субстанційність містить у собі універсальне, або безпосередність самого знання, так і ту безпосередність, що є буттям, або безпосередністю, для знання. Якщо уявлення про Бога як про субстанцію обурювало представників доби, за якої Богові дали таке визначення, то, по-перше, причина цього обурення полягає в інстинктивному відчутті, що в такому уявленні самоусвідомлення лише гине, але не зберігається; по-друге, протилежний погляд, згідно з яким мислення є тільки мисленням, а загальність - загальністю, - це та сама простота, тобто недиференційована, непорушна субстанційність; по-третє, якщо мислення поєднує з собою буття субстанції і розуміє безпосередність, або споглядання, як мислення, то й тут усе залежить від того, чи це інтелектуальне споглядання часом не занурюється знову в інертну простоту і не репрезентує саму реальність нереальним способом.

Крім того, жива субстанція - це буття, що справді є суб'єктом, або, що означає те саме, реальне насправді тією мірою, якою є процесом самоутвердження або опосередкування із самим собою свого переходу в інший стан. Як суб'єкт вона є чистою простою негативністю і саме завдяки цьому - процесом роздвоєння простого, процесом дуплікації, що утворює протилежність, і цей процес - знову-таки заперечення цього байдужого розмаїття та зумовленої ним протилежності: істиною є тільки тотожність, що знову відновлюється, або відображення свого відображення в іншому в собі, а не початкова єдність як така і не безпосередня єдність як така. Ця істина - процес її власного становлення, коло, яке припускає свій кінець як свою мету і має цей кінець за свій початок, а реальним стає лише завдяки своєму здійсненню і своєму кінцю. <...>

Те, що істина реальна лише як система, або те, що субстанція - це, по суті, суб'єкт, виражене в ідеї, яка репрезентує абсолют як дух, і це пай величніше поняття, що належить новітній добі та її релігії. Реальним с тільки духовне. Духовне - це сутність, або те, що існує в собі, те, що вступає у відносини із собою і визначає себе, іншість і буття для себе; те, що в цій своїй визначеності, тобто у своєму бутті поза собою лишається в собі; те, що існує в собі і для себе. Цим буттям у собі і для себе воно є передусім для нас або в собі; це духовна субстанція. Але воно має бути й для себе самого, мас бути знанням про духовне та усвідомленням себе як духу, тобто має стати для себе немов об'єктом, а водночас і безпосередньо скасованим, відображеним у собі об'єктом. Об'єкт є для себе тільки для нас - тією мірою, якою сам виробляє свій духовний зміст; але тією мірою, якою він є для себе і для себе самого, оце самовиробництво, чисте поняття, є для нього водночас і об'єктивним елементом, у якому він веде своє існування, і саме таким способом він у своєму існуванні є для себе об'єктом, відображеним у собі. Дух, що, розвинувшись так, усвідомлює себе як дух, є наукою. Наука - це реальність і царство духу, яке він збудував для себе у своєму власному елементі.