Герберт Маркузе (1898-1979) 4 страница
Так, вже у складі нашого зорового поля тільки центральна частина є явно розрізненим предметом, - вся периферія належить царині непізнаного, де образи, які повинні були б бути образами предметів, перебувають у зародковому стані й, зливаючись із безформним цілим душевного життя, ведуть у ньому своє фантастичне життя. Ці образи, як і дійсно пізнані нами предмети, оточені роєм спогадів, мрій, настроїв і почуттів; до свідомого руху наших сприйнятті в і думок доводиться постійно пробивати собі дорогу крізь цей рій, що обліплює, що увесь час намагається затримати його або збити зі шляху. Те, що ми називаємо неуважністю, і є цією підпорядкованістю свідомості стихії душевного життя. Неуважний не тільки вітрогон, увага якого ні на чому не може зупинитися й з одного предмета негайно перескакує на інший, так що світлі крапки предметного знання в ньому ледве просвічують крізь туман безформної фантастики; неуважні й мислитель або стурбована чимось людина, що занадто зосереджена на одному, щоб усвідомлювати інше. Але й той, кого ми протиставляємо "неуважним людям", - людина, що швидко орієнтується в усіх положеннях, осмислено реагує на всі враження, - зовсім не живе в стані повної і всеосяжної чуйності; її увага лише настільки гнучка, що, як зіркий страж, уміє вчасно втихомирити або розігнати примхливу стихію "неуважності" там, де йому це потрібно. Але й це зображення влади душевної стихії над розумною свідомістю ще не повне. Ми протиставили безвладну гру переживань стримуванням, на які спрямована увага. Однак сама ця сила уваги, що відкриває нам предметний світ і тим обмежувальну сферу душевного життя, належить до цього самого життя. Сама спрямованість на речі - у сприйнятті або в думці, у бажанні або в почутті -- переживається в більшості випадків нами не як чітко сприйнята, у собі самій суща, зовнішня душевного життя інстанція, а як неоформлена, злита з усім іншим, хоча й протиборча йому, складова нашого душевного життя. Так звана мимовільна увага, коли сама увага є продуктом і вираженням стихійних сил нашої істотності, є, звичайно, переважною формою уваги не тільки в дитини, а й у дорослого. Увага тут зумовлена "інтересом", а інтерес є лише мимовільною реакцією сил нашого душевного життя на враження середовища. Таким чином, оскільки увага, що спрямовує нашу свідомість на предметний світ, є силою, котра стримує стихію душевного життя, ця стихія, принаймні у звичайних, таких, що переважають, умовах, стримується й приборкується силою, що належить їй самій.
Інтерес, який керує нашою увагою, є лише одним із видів тих душевних переживань, з яких складається наше вольове життя. Але чи часто ми усвідомлюємо ці переживання? У більшості випадків вони виникають у нас - як би це парадоксально не звучало для осіб, недосвідчених у тонких психологічних розрізненнях - мимо нашої волі; в особі їх нами рухають хвилі темної, не слухняної нам стихії нашого душевного життя. Згадаємо, насамперед, безліч сумних випадків, коли, за словами давнього поета, ми знали й схвалювали краще, але наслідували гіршому. Згадаємо ще більше число випадків, коли ми робимо що-небудь, взагалі не міркуючи, просто тому, що "так хочеться", тобто тому, що так рухалася непідвладна нам душевна стихія. У певний час нам "хочеться" поїсти, покурити, побалакати, подрімати - і в цих сліпих, непояснених "хочеться", здійснюваних, оскільки їм не перешкоджають зовнішні умови, проходить половина нашого життя, а в дитини або примхливої жінки, мабуть, і все життя. Поряд із цими безневинними, повсякденними "хочеться", що не виводять нас із меж розміреного, пересічного життя, кожний із нас знає принаймні окремі випадки свого життя, коли стихія душевного життя виявляє зовсім іншу силу і значущість, й починає діяти в нас як грізна й непоборна сила. Що таке пристрасть як не вияв цієї могутньої душевної стихії в нас? Мирна, розважлива людина, здавалося, назавжди визначила шляхи й форми свого життя, неухильно й спокійно йде до свідомо вибраної мети, зненацька для самої себе виявляється здатною на злочин, на шаленість, що перевертає все її життя, на відкрите або приховане самогубство. Але точно так само дрібне, егоїстичне, розсудливо корисливе єство під впливом раптової пристрасті, начебто щирої любові або патріотичного почуття, зненацька виявляється здатним на геройські подвиги безкорисливості й самовідданості. І чи не на наших очах відбулося, під впливом виняткових умов, що сколихнули національні пристрасті, несподіване, ніким не передбачене перетворення мільйонів мирних "культурних" обивателів Європи і в дикунів, і в героїв? Під тонким шаром затверділих форм розумового "культурного" життя жевріє часто непомітний, але невпинно діючий жар великих пристрастей - темних і світлих, котрий і в житті особистості, і в житті цілих народів за сприятливих умов щомиті може перетворитися на всепожируще полум'я. І загальновідомий життєвий досвід говорить, що для того, щоб людина взагалі могла вести спокійне, розумне життя, звичайно корисно, щоб у молодості - у період розквіту сили - вона "перевісилася", тобто щоб у належний час були відкриті клапани для вільного виходу заколотних сил душевного життя й тим самим усунутий надлишок їхнього тиску на стримувальні прошарки свідомості.
Звичайно, нормальній дорослій людині властиво, так би мовити, "володіти собою"; у більшості випадків, принаймні коли мимовільні прагнення її душевної стихії не досягли непереможної сили пристрасті, вона здатна стримувати й не здійснювати їх; але як часто ці затримки настільки мимовільні, непояснені, іноді навіть просто "дурні", як і стримувані прагнення! Сором'язлива людина, перебуваючи в гостях, хоче взяти яке-небудь частування й "не наважується", хоча цілком упевнена у гостинності й люб'язності господарів, відмінно знає, що частування подане саме для того, щоб бути запропонованим гостям, і не бачить жодних розумних перешкод для свого бажання; або їй хочеться вже піти додому й, мабуть, вона добре знає, що давно вже настав час іти, і все-таки вона "не наважується" встати і піти. Або ми гніваємося на приятеля, і хоча спалах невдоволення вже обтяжує нас, нам хочеться помиритися, і ми усвідомлюємо, що гніватися було не варто, щось у нас заважає нам здійснити наше власне бажання відновити дружні відносини. Затримки прагнень у цих випадках так само сліпі й непідвладні розумній волі, як і всі інші явища душевного життя; тут відбувається лише внутрішня боротьба в складі душевного життя - боротьба, що сама цілком належить до цього життя й має всі характерні його риси. Звичайно, є випадки, коли усвідомлюємо наші дії й стримування, коли ми можемо пояснити, чому ми чинимо так, а не інакше, стримуючи при цьому безліч сильних поривів, що виникають у нас. Тут, здавалося б, душевне життя вже підвладне нам, приборкане розумною волею. На жаль, у більшості випадків - якщо тільки ми будемо цілком уважні й сумлінні до себе - повинні будемо визнати, що це - самообман. Насамперед дуже часто "розумне пояснення" або взагалі вперше приходить лише заднім числом, є тільки вигаданим - для інших або для нас самих - виправдання нашої поведінки, або, принаймні в сам момент дії або затримки, було присутнім лише як неясний спогад про колись ухвалене рішення чи як звичка, що утворилася після довгої вправи, але, принаймні не було присутнє в нас актуально, саме як ясна, свідома думка, у момент самої дії. У більшості випадків наші так звані "розумні дії" відбуваються в нас суто механічно: настільки мимоволі, як і дії "нерозумні"; і все завдання виховання у тому і полягає, щоб прищепити собі такі розумні "звички". Як не були б такі дії цінні з інших поглядів, - з погляду того, що в нас відбувається, ми не можемо помітити принципової розбіжності між ними й "мимовільними діями", тому що навіть будучи дійсно "розумними", вони не переживаються, тобто не здійснюються нами як розумні. Як ми не можемо приписати нашій розумній волі, наприклад, те, що організм наш привчився затримувати деякі природні свої відправи у зв'язку з вкоріненим інстинктом "пристойності" - адже й тварин можна привчити до того самого! - так ми не можемо, не впадаючи в помилкову зарозумілість, вважати "розумно здійсненими діями", наприклад, те, що ми привчилися продовжувати займатися, переборюючи напади втоми або лінощів, або стримувати напади гніву, або утримуватися від нездорової їжі, або замовчувати про те, про що не слід говорити, - принаймні у тих випадках, коли фактично все це здійснюється нами зовсім мимоволі, "інстинктивно". Нарешті, й у тих випадках, коли дія вчинена не інстинктивно, а на підставі "розумного рішення" - у чому, власне, полягає це розумне рішення? Ми хочемо висловити яку-небудь думку або вчинити яку-небудь дію, але усвідомлюємо, що сказати або зробити бажане у суспільстві, в якому ми перебуваємо, чомусь "непристойно" або "незручно"; і ми "цілком свідомо" утримуємося від нашого бажання. Що при цьому відбулося в нас? Почуття "непристойності" або "незручності" пересилило в нас перше наше спонукання. Наша свідомість лише пасивно була присутня при цьому двобої, споглядала його й санкціонувала переможця. Якщо ми заглянемо в себе глибше й запитаємо: чому я повинен утримуватис я від того, що є "непристойним"? - то ми часто не знайдемо в собі відповіді; просто інстинкт запобігання "непристойному", незрозумілий страх громадського осуду сильніші в нас, ніж інші наші спонукання; схвалення того, що наша свідомість тут віддає сильнішому спонуканню, полягає просто в тому, що вона пасивно усвідомлює його силу. А в тих випадках, де ми схвалюємо нашу дію, вбачаючи в ній засіб для визначеної мети, чи часто ми активно вибираємо саму мету, а не тільки пасивно усвідомлюємо її? Чи багато людей взагалі свідомо ставлять собі кінцеві цілі, йдуть шляхом, що вказаний розумом, а не визначений пристрастями й звичками? Скільки "принципів" поведінки на світі суть тільки улесливі назви, які наша свідомість, не керуючи нашим душевним життям, а перебуваючи в полоні у нього, дає нашим сліпим пристрастям і потягам! Гонитва за насолодами, за багатством і славою - чи перестають бути виявами сліпої стихії в нас, коли ми їх усвідомлюємо й підпорюємо їм, як вищій меті, все наше життя? Самоправність і жорстокість - чи перестають бути сліпими пристрастями, коли вони, під іменем авторитетності й строгості, проголошуються принципами виховання дітей батьками або керування підлеглими? І навпаки - піднесений принцип свободи й самовизначення особистості - чи не приховує часто під собою лише розбещеність і лінь лукавого раба? Стихія нашого душевного життя виявляє тут несвідому хитрість: відчуваючи в розумі свого ворога й вартового, вона переманює його на свій бік і, удавано віддаючись його опіці, насправді тримає його в почесному полоні, змушуючи його покірно слухати її бажання і слухняно санкціонувати їх.
Нарешті, навіть дійсно цінні й саме найвищі дії людського життя - безкорисливе служіння батьківщині, людству, науці, мистецтву, Богу - чи часто здійснюються "розумною свідомістю", у формі обміркованих і пізнаних рішень? Чи не є вони тривалими й плідними лише тоді, коли в них принаймні є спільником сліпа стихія пристрасті, коли невідома, але й непереборна для нас внутрішня сила ніби мимоволі жене нас до мети зовсім незалежно від нашого свідомого ставлення до цієї мети? Настрій Пастера, про який переказують, що він рвався до лабораторії, як закоханий на побачення, і, лягаючи спати, з подихом рахував години розлуки з нею до ранку, є тут типовим. Правда, у цих випадках сліпа стихія страсті є лише важіль або провідник більш глибоких сил духу, але й тут цим провідником служить саме вона.
Ми бачимо, таким чином, що головним, переважним змістом і основною панівною силою нашого життя у більшості її виявів, навіть там, де ми говоримо про свідоме життя, залишається те сліпе, ірраціональне, хаотичне "душевне життя", що у чистому вигляді ми намагалися раніше вловити в його рідших виявах.
Тут ми повинні зупинитися, щоб підбити попередні підсумки. Ми не хочемо ще давати жодного логічного визначення душевному життю або загальної характеристики її сфері, що виходить за межі сказаного. Ми хочемо лише використати сказане, щоб за допомогою наведених вказівок звернути увагу на сферу душевного життя як цілісної реальності, як особливого світу. Можливо, сказаного досить, щоб можна було, говорячи словами Платона, обернутися й дійсно побачити цей світ, або щоб можна було зайняти відносно цієї реальності позицію живого знання.
Зазвичай людська свідомість, як це й природно, занадто зайнята чуттєво-предметним світом навколишнього середовища, щоб помічати світ душевного життя як такого. Людина справи й практичного життя - а в ширшому значенні сюди підпадає й людина позитивного наукового знання - більшою мірою зважає на душевне життя - своє й тим більше чуже - приблизно так, як вершник або кучер зважають на настрій свого коня. Душевне життя є тут чимось зовні незначним і непомітним у складі предметного світу, чимось на кшталт непотрібного придатка до нього, на який, однак (на жаль!), доводиться звертати увагу як на часту перешкоду й тертя у звичайному, розміряному ході механізму життя. Людина справи повинна зважати на такі "маленькі недоліки механізму", як несподівана туга й сльози дружини, що скаржиться на неуважність до неї й дорікає у відсутності любові, хоча чоловік, здавалося б, нічим не провинився перед нею; дурні витівки юнака-сина, що піддався якому-небудь небезпечному захопленню, вияву розбещеності й неслухняності в дитячій, несподівана несумлінність або брутальність прислуги або підлеглих; самодурство людини, від якої сам залежиш; дивні, непередбачені ускладнення у відносинах із товаришами й друзями й т. ін.; і - що найгірше - до всього цього часто приєднується те, що й у самій собі така людина справи часто помічає небезпечні й неприємні вияви тієї самої сили тертя: то вона ні з того ні з сього, розсвариться з дружиною або з другом, то її раптом потягне "напитися" і їй потім соромно пригадати, як вона поводилася в цьому стані, то раптом спалахне нове захоплення жінкою, небезпечне й таке, що приносить одні лише страждання, але болісно сильне, то, нарешті, без будь-яких розумних підстав їй раптом огидне все її життя й вона в неробстві годинами тужить про подорож або взагалі про втечу від цього осоружного життя. Всюди - у собі та в інших - душевне життя для реалістично налаштованої людини є лише деякою службовою силою, немовби вкладеною в апарат зовнішнього життя й за нормального свого функціонування не помітною; а коли вона звертає на себе увагу - саме за деякого розладу цього налагодженого апарату - Ті своєрідні вияви здаються чимсь ненормальним і винятковим. І лише в порівняно виняткових випадках, коли нормальний плин життя вже зовсім порушено, у випадку, коли захоплення зовсім заволоділо душею, або у випадках втрати або зради близької людини й т. ін. - у людини раптом відкриваються очі й вона зі здивуванням зауважує, що те, що здавалося їй якимось дріб'язком, якимось придатком до життя, є, власне, найголовнішим, основним і глибоким, на чому тримається й чим рухається все життя. Такі події й перевороти, виявляючи людині внутрішню сторону життя, часто ведуть до її духовного переродження, до зміни всіх поглядів і оцінок, до відродження затихлого або лише механічно діяльного релігійного почуття й т. ін. Точно так само і за наближення смерті, коли нам безпосередньо загрожує загибель нашого "я" або принаймні невідомий переворот у її долях, часто - та й то не завжди - вперше розкриваються очі на цей настільки близький і важливий нам, але раніше не помітний великий внутрішній світ, цей всесвіт, порівняно з яким весь неосяжний чуттєво-предметний світ здається тоді незначним і примарним.
Щось цілком аналогічне цьому можливому діючому, практичному відношенню до душевного життя ми маємо й у науково-філософському, теоретичному відношенні до нього. Насамперед для природодослідника у вузькому розумінні слова, чий розумовий погляд спрямований на фізичний світ, душевне життя є лише якимось дрібним, непотрібним, примарним додатком до цього світу. Він або взагалі заперечує об'єктивне буття душевного життя (тому що під об'єктивним буттям він розуміє лише матеріальний предметний світ) і вважає явища цієї сфери чимось "тільки суб'єктивним", "примарним" (причому залишається незрозумілим - але при цьому й не ставиться питання - кому ж, власне, "здається" ця ілюзія або звідки вона взагалі береться), або, оскільки вже усвідомилося, що явища душевного життя суть усе-таки реальні факти, хоча й не вміщуються в матеріально-предметний світ і заважають його стрункості, - він вважає ці явища побічними, похідними супутниками матеріальних явищ, цілком визначених механізмом останніх. Матеріалізм і навіть позитивізм, що знає тільки одиничні душевні процеси в зовнішній закономірності їхніх виявлень у предметному світі, психологічно пояснюваний лише цим непомічанням світу внутрішнього душевного життя. Здавалося б, іншого погляду повинен дотримуватися психолог, завданням якого є вивчення саме цього внутрішнього світу. Однак відносно панівної позиції психології це припущення не виправдовується. Не кажучи вже про так звані психофізику й психофізіологію і зосереджуючись виключно на емпіричній психології, легко помітити, що основою, ніби кістяком системи понять, у яку вкладаються її спостереження, є картина зовнішньо предметного, тобто матеріального, світу. Говорячи про душевні явища людини, вона під "людиною" мислить насамперед конкретний просторовий образ, тобто людське тіло у складі тілесного навколишнього середовища. І душевне життя уявляється якимось маленьким світом, ув'язненим десь усередині цього тіла. Декарт поміщав його в шишкоподібну залозу мозку, тепер прийнято його місцеперебування знаходити в більш широких сферах головного, а можливо, й спинного мозку. І якщо душевне життя, таким чином, зле чи добре, просторово локалізоване, то воно тим більше локалізоване в часі. Явища душевного життя мисляться як об'єктивні процеси, тобто як хронологічно визначена зміна реальних подій, і головним завданням психології є вивчення закономірності цієї зміни. Можна визначити їхню тривалість, їхній зв'язок з матеріальними процесами, порядок їх зміни і т. ін. Це означає, що їх можна присвятити визначеним процесам тілесного світу (наприклад, руху годинникової стрілки або астрономічним процесам). Вся сукупна сфера цих процесів - психічне життя людства - є взагалі лише малим відрізком і похідною від цілісної біологічної, а тим самим і космічної, еволюції. Ми бачимо, як багато чого емпірична психологія не досягала б в описі складу й своєрідності душевного життя, весь підхід її до цієї сфери спирається на звичайну картину світу, яку називають наївним реалізмом і яка - як це корисно зазначити в цьому зв'язку - є зазвичай разом з тим наївним матеріалізмом. Порівняно з цією наївністю позаздриш і найбезпомічнішим сумнівам і ускладненням так званої теорії пізнання! Помітна при цьому та безневинна безтурботність, з якою психологи поєднують цю свою позицію з філософською освітою. Як сумісна ця картина світу, в якій душевні явища виступають як супутники або одиничні вияви в межах матеріально-предметного буття, хоча б із тим загальновідомим фактом, що все це буття, з іншого боку, як "мої уявлення", е змістом моєї свідомості? Це питання або взагалі не ставиться, або відхиляється зручним відомчим посиланням на необхідний поділ наукової праці (так начальник одного відомства байдуже терпить найбільші, такі, що перешкоджають його діяльності, непорядки, як тільки відповідальність за них може бути покладена на інше, не підлегле йому відомство); або - що, мабуть, ще гірше - єдиним духом сповідаються два прямо протилежні загальнофілософські погляди - один для гносеології, інший для психології. П лутанина понять настільки велика, що знадобилася особлива проникливість ряду дослідників (Бергсона та деяких німецьких гносеологів), щоб усвідомити, здавалося б, очевидну з першого погляду несумісність цього розуміння душевного життя як маленької сфери явищ, присвячених певному місцю тілесного світу й підлеглої йому, - як з ідеалізмом, так і з реалізмом.
Такому наївному натуралістичному розумінню явищ душевного життя ми протиставляємо тут, на цьому щаблі нашого дослідження, не яку-небудь теорію, а лише іншу загальну позицію відносно душевного життя. Ми повинні на деякий час забути про будь-який предметний світ, про все взагалі об'єктивне змістове нашого знання й лише дослідно сприйняти душевне життя як таке. Досвідчено ж сприйняти означає тут ніби ідеально поринути в цю неясну, загадкову стихію. Ми намагалися із цією метою нагадати стан напівдрімоти або афекту, коли ми фактично як би з головою занурені в цю стихію, і зазначили далі, що ця стихія присутня в нас і тоді, коли не вся наша свідомість зайнята нею. Якщо ми тепер, ніби дотримуючись заклику цих вказівок, постараємося подумки відтворити цю стихію й помітити її сутність, то нам стане очевидно, що в особі її як такій ми маємо справу не з якими-небудь окремими процесами або явищами предметного, реального світу, а з якоюсь безумовно новою сферою, що ніби зовсім випадає з меж предметного світу й утворює цілий особливий світ. У кожному знанні найважливіше - це просто помітити особливу реальність там, де ми раніше нічого не бачили. І це те зусилля, яке ми повинні тут зробити. Не будемо судити про душевні явища приблизно так, як психіатр судить про дивні переживання своїх пацієнтів, - тобто з боку, виходячи самі з зовсім іншого світу; не побоїмося усвідомлювати їх так, як сам душевнохворий усвідомить свої - незрозумілі для інших, але очевидні для нього самого - переживання, тобто з погляду самого суб'єкта, що переживає. Тоді не може бути й мови про те, що душевне життя є сукупністю процесів, які об'єктивно відбуваються в часі, локалізованих у тілі, і через цю подвійну визначеність присвячених визначеним маленьким місцям об'єктивно-предметного світу; навпаки, душевне життя постане нам тоді як велика невимірна безодня, як особливий, у своєму роді нескінченний всесвіт, що перебуває в якомусь зовсім іншому вимірі буття, ніж увесь об'єктивний просторово-часовий світ. Та обставина, що за іншої, звичайної, зовнішньо об'єктивної позиції свідомості душевне життя виступає в зовсім іншому вигляді, лише як деяка дрібна деталь тверезої, загальнообов'язкової, єдиної для всіх людей картини предметного світу, нітрохи не усуває цієї її внутрішньої сутності і, так сказати, зовсім не конкурує з останнім, подібно тому, як зовнішній вигляд речі - наприклад, зовнішня картина будинку на тлі інших будинків або ландшафту - не конкурує з картиною внутрішньої життя, що в ньому відбувається й не помітне зовні. Душевне життя - користуючись ще раз щасливим висловом Лотце - є саме те, за що вона видає себе в безпосередньому переживанні. Оскільки ми тільки уникнемо наївного ототожнення цілокупного буття з предметною дійсністю, то зовсім очевидно, що безформний світ наших мрій і мріянь, страстей і прагнень, захоплень і розпачу з незаперечною необхідністю є саме тим, чим він є, тобто тим, що ми в ньому переживаємо. Ми хочемо цим сказати не те, що він взагалі є фактом у розумінні чогось реального з погляду самої предметної свідомості; ніхто, звичайно, не заперечує, що людина є істотою одушевленою, тобто що до складу об'єктивних процесів, які утворюють її реальність, входять і душевні переживання. Ні, крім того, цей своєрідний світ є в тому самому розумінні і є саме тим, у якому й що він є для самого себе. Він є саме цілком самобутнім і у певному сенсі самодостатнім світом, що має власні умови життя, безглузді й неможливі в іншому плані буття, але єдино природні й реальні в ньому самому. Про нього не можна сказати, ні де він знаходиться, ні коли і як довго відбуваються процеси його життя, тому що він - скрізь і ніде, завжди й ніколи, у тому розумінні, що ці мірки взагалі до нього не застосовні. Ці твердження суть не вигадка й не гіпотеза, а чистий досвід, у найбільш строгому й точному розумінні цього слова. І раз зафіксувавши цей досвід, ми вже можемо зіставити його зміст зі змістом іншого, зовнішньо предметного досвіду, без того, щоб перше від цього втратило свою реальність на своєму місці або у своєму вимірі буття. Ми не скажемо вже, що &q uot;об'єктивно" чи в "дійсності" душевне життя людини є лише сукупністю процесів, які відбуваються на визначеному відрізку об'єктивного часу й присвячених тілесному організму. Навпаки, цей предметний психофізичний вигляд людини буде для нас відтепер лише маленькою вершиною, що проступає зовні, за якою ми знаємо буття, що все поширюється вглиб до невимірної безодні. Людина у своєму зовнішньому вияві в предметному світі носить ніби скромну личину маленької частки всесвіту й на перший погляд її сутність вичерпується цією зовнішньою її природою; у дійсності те, що називається людиною, саме в собі й для себе є чимось невимірно більшим і якісно зовсім іншим, ніж клаптик світу: це є зовні закований у скромні рамки схований світ великих, потенційно нескінченних хаотичних сил; і її підземна глибина так само мало походить на її зовнішній вигляд, як мала внутрішність величезної, такої що приховує і багатство, і страждання темної шахти, схожої на маленький отвір спуску, що з'єднує її зі світлим, звичним світом земної поверхні.
Для з'ясування хоча б лише попередньої сутності цього підземного світу, для відмежування його від усіх інших сфер буття, ми намагалися досі насамперед відмежувати його від усього, на чому лежить печатка свідомості й усвідомленості; або, точніше, цим шляхом ми намагалися просто навести думку читача на цей світ. Можливо, нам хоч певною мірою вдалося це останнє завдання; нам вдалося, можливо, пояснити, про що, власне, йдеться, коли ми говорили про наше "душевне життя". Ця сфера безпосередньо намічається через відмежування її від предметного світу, а оскільки предметний світ нам даний як "зміст нашої свідомості", то розділювальна лінія проходить через сферу нашої свідомості. Все, що є в нашій свідомості власне свідомого, або "розумного", виражає відношення нашої свідомості до предметного світу або до яких-небудь інших, теж об'єктивних, сторін буття, але не є душевним життям як таким; останнє ми знаходимо лише там, де ми помічаємо в собі своєрідний комплекс явищ зовсім іншого, позарозумного й необ'єктивного порядку, де ми натрапляємо на конфронтуючу й протиборчу об'єктивному світу й розуму стихію сліпого, хаотично безформного внутрішнього буття - таємничий і настільки знайомий нам світ мрій, страстей, афектів і всіх взагалі безпосередньо пережитих станів нашого "я", не пояснених ^розумно", тобто з категорій і понять об'єктивного світу, а перейнятих зовсім іншими началами.
Ці вказівки, звичайно, ще не дають шуканого нами точного відмежування сфери душевного життя. Відмінність "сліпих" переживань від світу, що розкривається предметній свідомості, від усього розумного й осмисленого не тільки залишається поки саме невизначеною, але здатна викликати серйозні сумніви по суті. Чи може взагалі душевне життя бути чимось протилежним "свідомості?" Чи не є, навпаки, "свідомість", як це показав ще Декарт і як це зрозуміло, очевидно, з будь-якого самоспостереження, основною, конститутивною ознакою саме всього "душевного", на відміну від тілесного, "неодушевленого"? Тому, щоб відповісти на ці міркування, нам потрібно усвідомити поняття свідомості й точно визначити її відношення до сфери "душевного життя".
Розділ 16. Філософія економіки
Карл Маркс (1818-1883)
Німецький мислитель, суспільний діяч, засновник марксизму. К. Маркс розробив власний метод - матеріалістичну діалектику і застосував її до аналізу суспільних явищ. На цьому шляху він розвинув нове їх тлумачення - матеріалістичне розуміння історії. Головний його принцип - вирішальна роль матеріального виробництва в житті суспільств, тому анатомію їх слід шукати в політичній економії, у відносинах власності і боротьбі класів як носіїв цих відносин.
Приватна власність і комунізм. різні етапи розвитку комуністичних поглядів. грубий, зрівняльний комунізм і комунізм як соціалізм, що збігається з гуманізмом
...Але протилежність між відсутністю власності і власністю є ще індиферентною протилежністю; вона ще не береться в її діяльному співвідношенні, в її внутрішньому взаємовідношенні і ще не мислиться як суперечність, аж поки її не розуміють як протилежність між працею і капіталом. Ця протилежність може виражатися в першій формі і без наявності розвиненого руху приватної власності (у Стародавньому Римі, в Туреччині і т. д.).
У такому вигляді ця протилежність ще не виявляє себе як зумовлена самою приватною власністю. Але праця, суб'єктивна сутність приватної власності, як щось таке, що виключає власність, і капітал, об'єктивована праця, як щось таке, що виключає працю, - така приватна власність як розвинена до ступеня суперечності форма відзначеної протилежності, а тому як енергійна, напружена форма, що спонукає до розв'язання цієї суперечності.
...Ліквідація самовідчуження проходить той самий шлях, що й само-відчуження. Спочатку приватна власність розглядається тільки зі свого об'єктивного боку, - але праця все-таки мислиться як її сутність. її формою існування є через те капітал, що підлягає знищенню "як такий" (Прудон). Або ж особливий характер праці - праця нівельована, роздроблена і через те невільна - мислиться як джерело згубності приватної власності і її відчуженого від людини існування - Фур'є, який, подібно до фізіократів, знову-таки вважає землеробську працю принаймні найкращим видом праці, тоді які за Сен-Симоном, навпаки, суть справи полягає в промисловій праці як такій, і він відповідно до цього домагається неподільного панування промисловців і поліпшення становища робітників. І, нарешті, комунізм є позитивне вираження ліквідації приватної власності; на перших порах він виступає як всезагальна приватна власність. Беручи відношення приватної власності в його всезагальності, комунізм