Передумови та загальна характеристика. Марксизм пов'язаний з іменами Карла Маркса (1818—1883) і Фрідріха Енгельса (1820—1895)

Марксизм пов'язаний з іменами Карла Маркса (1818—1883) і Фрідріха Енгельса (1820—1895). Це філософське і соціально-економічне вчення, якому судилося відіграти важливу роль у житті європейського і навіть світового людства. Виникнувши у 40-х роках XIX ст., марксизм був теоретичним відображенням кризи класичного капіталізму, політичних цілей та інтересів пролетаріату, що сформувався і підіймався на боротьбу.

Теоретичними джерелами марксизму були німецька класична філософія, англійська класична політична економія та французький утопічний соціалізм. Вони були піддані корінній критичній переробці Марксом і Енгельсом у процесі творення марксизму.

У XIX ст. почалася велика революція в природознавстві. Вирішальними моментами в розвиткові природознавства цього періоду були три великих відкриття, які стали природничо-науковою основою філософії марксизму:

— відкриття клітини(1839 р.). Згідно з клітинною теорією було встановлено, що розвиток всіх організмів, починаючи з нижчих і кінчаючи вищими, здійснюється за одним загальним законом. Цим самим було доведено матеріальну єдність і взаємозв'язок всього органічного світу — від нижчих організмів до людини;

— відкриття закону збереження і перетворення енергії(початок 40-х років XIX ст.). Цей закон доводив, що механічна сила, теплота, світло, електрика, магнетизм, хімічні процеси здатні за певних умов переходити один в одного, що рух в природі є безперервним перетворенням енергії однієї форми в іншу. Звідси — філософський висновок про незнищуваність та нестворюваність матерії і руху із нічого, про єдність та взаємодію різних форм руху матерії;

— відкриття Ч. Дарвіном (початок 40-х років XIX ст.) закономірностей походження і розвитку тваринних і рослинних видів шляхом природного добору.Вченням Ч. Дарвіна було доведено, що всі організми, які нас оточують, не виключаючи і людину, виникли як результат довгого процесу розвитку із небагатьох первинних одноклітинних зародків.

Характерною, якісно відмінною від попередніх філософських теорій, рисою марксизму є органічне поєднання матеріалізму і діалектики, становлення матеріалістичного розуміння суспільства й. історії, відкрите проголошення класового характеру теорії, ідеології та революційної практики.

У значній філософській спадщині К. Маркса й Ф. Енгельса центральною темою і головним філософським відкриттям є ідея матеріального розуміння історії.Обґрунтуванням останньої, розкриттям сутності капіталістичного виробництва і приватної Власності, товару, грошей і капіталу є аналіз відчуженої праці.

6.2. Енгельс і Маркс. Діалектичний матеріалізм. Матеріальне розуміння історії.

Уже в ранніх творах К. Маркс розвивав гегелівське вчення про відчуження. Відчужену працю (примусову працю) він розглядає в чотирьох аспектах:

— сировинний матеріал і вироби не належать працівникові, чужі йому;

— сам процес трудової діяльності для трудящого примусовий;

— праця віднімає у трудящого "родове життя", життя природне;

— підневільна праця породжує відчуження між людьми.

Відчуження за капіталізму носить масовий характер: людина відчужена від результатів своєї праці, від самої себе як людини, від природи, культури. Соціальний порядок стає більш відчуженим і пригнічує людину тим сильніше, чим інтенсивніше вона трудиться.

К. Маркс і Ф. Енгельс роблять з цього висновок: подолати відчуження можна тільки шляхом знищення приватної власності, що можливо лише за допомогою революційного перетворення суспільства і самої людини, бо революція і є засобом знищення експлуатації людини.

Розробляючи ідею матеріалістичного розуміння історії, Маркс і Енгельс запроваджують ряд нових філософсько-соціологічних понять: "продуктивні сили", "виробничі відносини", "базис" і "надбудова", "соціальна революція", "суспільно-економічна формація" тощо.

Основою життя суспільства є економічне життя, насамперед матеріальне виробництво. Суспільним виробництвом є як матеріальне виробництво, так і виробництво духовне. Перше з них є визначальним. Воно обумовлює і формування свідомості, і спосіб життя, і сутність людей тієї чи іншої історичної епохи. Виробничі відносини визначають усі інші відносини між людьми і становлять суспільний базис. Звідси випливає висновок: "Не свідомість людей визначає їх буття, а навпаки, їх суспільне буття визначає їх свідомість".

Але матеріалістичне розуміння історії не заперечує ролі ідей в житті суспільства. Роль ідейних факторів суспільного розвитку (моральних, наукових, релігійних та ін.) дедалі зростає. Матеріалізм К. Маркса не підпорядковує духовні цінності матеріальним, як це інколи йому приписується. Духовне життя вище за життя матеріальне. Але перше потребує для себе фундаменту.

Матеріалізммарксистської філософії на відміну від попереднього матеріалізму набув принципово нової риси. Він стає діалектичним, а діалектика— матеріалістичною. Почала розроблятись проблема діалектики. Зокрема, діалектика розглядається як загальна теорія і методологія пізнання.

Принциповою новизною філософії марксизму є вчення про людину. Критикуючи антропологічний матеріалізм Л. Фейєрбаха за його абстрактний, позачасовий і позакласовий підхід до розуміння людини, марксизм стверджує, що людина не просто існує в природі, а практично її перетворює, змінюючись в цьому процесі і сама. Людина не лише біологічна істота, а й соціальна, її сутністю є "сукупність всіх суспільних відносин".

6.3. В. Ленін.

Розвивати марксистську філософію продовжив В.І. Ленін (1870—1924). Він розробив ряд принципових положень діалектйко-матеріалістичної філософії:

— вперше дав визначення матерії як об'єктивної реальності що існує незалежно від людини, людської свідомості і відображається в ній;

— розвинув теорію відображення, обґрунтувавши ідею, що відображення — це властивість матерії, її найзагальніша характеристика. Особливу увагу приділив діалектиці процесу пізнання, ролі практики в пізнанні дійсності;

— піддав гострій критиці агностицизмвизначив процес пізнання: "Від живого споглядання до абстрактного мислення і від нього до практики — такий діалектичний шлях пізнання істини, пізнання об'єктивної реальності";

— обґрунтував ідею партійності філософіївважаючи, що марксистська філософія — це форма самоусвідомлення пролетаріатом свого місця і ролі в суспільстві.

У теоретичному доробку Леніна значне місце займають питання суспільного розвитку і, зокрема, практика революційних перетворень.

Ленін розробляє теорію соціалістичної революції. Формує закон нерівномірності розвитку капіталістичних країн в епоху імперіалізму. Якісним стрибком переходу суспільства на новий щабель свого розвитку є революція, що означає зміну форм та характеру власності на засоби виробництва, а звідси — корінна зміна соціальної, політичної, духовної життєдіяльності суспільства.

Велику увагу Ленін приділяє новому розумінню сутності держави. Остання тлумачиться ним як "машина" управління та пригнічення панівним класом інших класів. У майбутньому держава відімре, переможе комунізм.

Ленін розвиває вчення Маркса та Енгельса про класи і класову боротьбу. Дає визначення класів, стверджує, що єдиною формою державного управління, за якої можлива ліквідація експлуатації людини, є диктатура пролетаріату.За Леніним, диктатура пролетаріату — це вища форма демократії.

У наш час існують різні підходи до марксизму, різне його розуміння. Є, наприклад, "західний", "східний", "неомарксизм", "гуманістичний" та інші форми марксизму. Однак всі інтерпретатори згодні в одному —- ідеї марксизму здійснили величезний вплив на філософську думку XX ст., на соціологію знання і практику.

В останні роки спостерігалася огульна критика марксизму, майже повне заперечення позитивних, прогресивних його положень. Такий підхід, як і абсолютизація, "обожнення" марксистської філософської теорії, що спостерігалося в недалекому минулому, недопустимий. До будь-якої філософії, в тому числі і марксистської, бажано підходити виважено і неупереджено, враховуючи соціальні умови, в яких існує і розвивається філософське вчення.

Тема 3.

Філософська думка в Росії.

Філософська думка в Україні.

План.

1.Російська релігійна філософія кінця ХІХ поч. ХХст.

2. Українська філософія як культурно –історичний феномен.

1. Російська релігійна філософія кінця XIX — початку XX ст.

Основними представниками російської релігійної філософії кінця XIX — початку XX ст. є М.Ф. Федоров (1828 — 1903), М.Ф. Достоєв-ський (1821—1881), В.С. Соловйов (1853—1900), М.О. Бердяєв (1874—1948).

М. Федоров розробляв проблему космізму, що спиралася на теологію. Центральною в філософії Федорова була тема постійного розширення поля діяльності людини. У сферу своєї діяльності вона включає космічний простір. Людина оволодіває не лише простором, а й часом. Під впливом внутрішніх імпульсів еволюції, завдяки пізнанню, досвіду і праці людина здатна стати безсмертною і навіть повернути до життя попередні покоління. Саме в смерті як прояві сліпих сил природи Федоров вбачав основне зло для людини. Осягнення її за допомогою науки і техніки дало б змогу вивести особистість з-під цієї принизливої залежності аж до набуття нею можливості воскрешати предків. Всі мають жити вічно і бути щасливими. Спільною справою людства має стати досягнення воскресіння та безсмертя. Федоров пов'язував своє вчення з християнством, бо саме в ньому, особливо в православ'ї, наявні ідеї воскресіння та вічного життя.

Помітною постаттю в російській релігійній філософії був М.Достоєвський. Його творчість разом із творчістю В. Соловйова стала поштовхом релігійно-філософського руху в Росії початку XX ст. Достоєвський виступає проти будь-якого насильства, навіть якщо воно від імені Бога, і проповідує шлях добровільного служіння людям задля досягнення "земного раю". Вищий національний поклик Росії вбачає в християнському безкорисливому примиренні народів.

Достоєвський був палким прихильником релігії, бо вважав,*що вона повністю ґрунтується на моральних мотивах, а нерелігійне раціональне ставлення до світу провокує вседозволеність та аморалізм. Саме релігійна мораль може бути істинним наповненням душ окремих особистостей. Але Достоєвський розуміє релігію специфічно. Його релігія — це віра в себе, у своє вдосконалення відповідно до вищих моральних ідеалів. Розвиваючи в собі моральність, люблячи людей, не відповідаючи насиллям на насилля, людина створює кращий світ.

Своєрідним різновидом російської релігійної філософії є філософія всеєдності. За кількістю прибічників та за численністю і розмаїттям створених творів цей напрямок був одним із найпоширеніших. Не випадково в історії філософії його називають "релігійно-філософським Ренесансом". У ньому перепліталися емпіризм та містицизм, раціоналізм та ідеалізм, опозиційність до існуючого режиму та лояльність до влади, перетворення філософії у функцію релігії з неприйняттям офіційного православ'я.

Родоначальником і найважливішим представником філософії всеєдності був В. Соловйов. Центральною в його вченні є ідея "всеєдиного сущого", що представляє собою єдність всіх форм буття: як матеріальних, так і ідеальних. Ця всеєдність втілюється в образі Софії — "вічної жіночості". У суспільстві всеєдність розкриває себе як бого-людський союз осіб або всесвітня церква, що визначає мету людства — подолання егоїзму та ворожості, створення на Землі "царства Божого".

Метою філософії всеєдності, на думку Соловйова, було прагнення підготувати людство до переходу на більш високу стадію еволюції, на вершині якої виникне "Боголюбство". Величне й одухотворене людство має перетворитися в співтворця Бога і виконати грандіозну роботу перевтілення універсуму: створення світу, звільненого від загибелі, розпаду, знищення і який би зберігав всю повноту і розмаїтість буття. При цьому Соловйов вважає хибною будь-яку філософію, яка принижує матерію порівняно з божеством — матерія прекрасна, світла і божественна.

Ідеї соловйовської всеєдності розвивав М. Бердяєв. Його філософія — антропоцентрична. Центральними в його вченні є проблеми духовності, свободи, творчості, сенсу життя, смерті. Поняття об'єктивного світу замінює об'єктивізацією реальності, породженої суб'єктивним духом. Головне в людині визначається її внутрішнім світом, але особистість — категорія релігійної свідомості. Сутність людини — в її ставленні до Бога. Людина постійно відчуває тиск з боку суспільства, яке прагне підкорити особистість, включивши її в яку-небудь спільність.

За Бердяєвим, Бог створює світ, проявляє себе у світі, але не управляє світом. Людині Бог необхідний як моральний ідеал і надія на спасіння, а Богу потрібна людина як грішник, що покаявся і який прагне до боголюдського зразка. Правда, досягнути такого результату людина може лише через катастрофу, кінець світу, Страшний суд. У результаті наступить новий світ — вічне царство свободи і духу, людське безсмертя.

2. Українська філософія як культурно-історичний феномен

В історії людської цивілізації вагоме місце посідає українська філософська думка, яка розви­валась спочатку в межах християнського ві­ровчення. Досить згадати твори, що мали не лише релігійний характер, а й філософське звучання. Це твори Нестора "Повість временних літ", Іларіона "Слово про закон і благодать", Смолятича "Посланіє", Гуровського "Златоуст", а також визначна пам'ятка літератури "Слово о полку Ігоревім", де чітко простежуються філософські аспекти.

Помітним явищем в історії української куль­тури є філософія Відродження (XIV—XVI ст.). Гуманістичні ідеї розвивали Юрій Дрогобич, Пав­ло Русин, Станіслав Оріховський та ін.

Вагомий внесок у розвиток філософської дум­ки зробили представники першої української школи вищого типу — Острозькі академії. Це Герасим Смотрицький, Іван Вишенський, Йова Княгиницький, Христофор Філалетп.

Слід згадати також представників братств, що виникли на межі XVI-—XVII ст. і виражали на­ціональний протест проти польсько-шляхетсько­го панування. Разом із тим, діячі братств розви­вали проблеми людини, соціального устрою тощо. Це — Мелетій Смотрицький, Ісайя Копинський, Кирило Транквіліон-Ставровецький, Ка-сіян Сакович.

Вперше в Україні почала викладатися філосо­фія в Києво-Могилянській академії. Але це була в основному схоластична філософія. Професори академії І. Гізель, Г. Кониський, Т. Прокопович, Г. Щербацький велику увагу приділяли про­блемам пізнання істини, суті пізнання. Розгляда­лись також проблеми матерії, простору, руху.

Більш детально слід зупинитися на філософ­ських поглядах Григорія Савича Сковороди (1722—1794), "українського Гегеля", що зробив ва­гомий оригінальний внесок в українську філософію. Г. Сковорода був всебічно освіченою для свого часу людиною, досконало знав стародавні та нові європейські мови, старогрецьку філософію і літе­ратуру. Він не побоявся сприйняти вчення Коперніка, визнавав безкінечну множинність світів, не дивлячись на те, що Синод в грудні 1756 р. ще раз підтвердив свої попередні укази про заборону по всій Росії писати і друкувати про множинність світів. Сковорода, починаючи зі своєї першої праці "Дві проповіді" (1791), майже у всіх своїх філо­софських творах посилався на "коперніканські світи" і "коперніканську систему".

Для філософських поглядів Г. Сковороди ха­рактерним є те, що при ідеалістичному, в цілому, розв'язанні основного питання філософії, чітко проявляється матеріалістична тенденція. Це, зок­рема, видно з його концепції "трьох світів" та "двох натур". Згідно із нею весь світ складається з "макрокосму", тобто природи, "мікрокосму", тоб­то людини, та "світу символів", тобто Біблії.

Відкинувши церковну догматику та середньо­вічну схоластику, Г. Сковорода стверджував, що природа є безкінечна кількість "світів", що всі

"світи" існують самі по собі, що "мікрокосм", тоб­то людина, є закономірною часткою і продовжен­ням "макрокосму", тобто природи в цілому.

Допускаючи, що "духовне начало" властиве всім "трьом світам", Г. Сковорода пов'язував цю думку з концепцією "двох натур" — двох природ (лат. паіига — природа). Кожний зі світів, на його думку, має матеріальну — зовнішню, видиму — природу, і природу духовну — внутрішню, не­видиму.

Одним із глибоких положень філософії Ско­вороди є визнання природи як причини самої себе.

Г. Сковорода намагався подолати дуалізм вчен­ня про "дві натури" та знайти "єдине начало", за­являючи, що "два кота в меху скореє, нежели два начала поместятся в мире". Однак він не зумів подолати дуалізм і став на шлях примирення протиріч, розуміючи під субстанцією то "Бога", то щось матеріальне, яке називає то "природою", то "закономірністю", то "внутрішньою пружиною".

Теорія пізнання Сковороди безпосередньо по­в'язана з його вченням про "три світи" і "дві на­тури", вона є двоїстою: з одного боку, Г. Сковорода прославляв силу людського пізнання і вважав, що немає меж його поступальному розвиткові, з іншо­го — вважав, що "світ символів" є вираженням "божественного" начала природи і людини.

Прагнучи розкрити істинну сутність явищ і єдину "природу" світобудови, Сковорода висловив думку про те, що явище і сутність пов'язані між собою. Але між ними немає тотожності. Не мож­на обмежуватися поверховістю явищ. Лише пі­знання внутрішнього "плану натури", її "законо­мірності" є істинне пізнання.

Одним із головних питань в суспільних погля­дах Сковороди було питання про сутність люди­ни та шляхи, які можуть привести людину і на­род до щастя.

Згідно з теорією "двох натур" Сковорода і лю­дину розглядав з боку так званої зовнішньої та внутрішньої природи. Зовнішній бік він називав "телесностью" або "телом земляним", а внутріш­ню сутність — "телом духовньїм".

Суспільство, за Сковородою, має "видиму" і "не­видиму" натуру, "зовнішню" та "внутрішню" сутність. Воно може бути стійким лише в тому випадку, коли форма співжиття відповідає розумній природі суспільства і людини. А в сучасному йому суспільстві, за Г. Сковородою, "царит тяжелее олова беззаконне", загальна гонитва за "палатами", "венцом", "скіпетром", "єлеєм", "обладанием народами".

У пошуках щастя Сковорода звертається до праці людини і виступає співцем праці. Щастя людини він вбачав у праці й у виконанні обов'яз­ку перед Вітчизною. Праця є основою всієї "ма­шини" суспільного життя, "началом" і "венцом радости" людини і суспільства. Праця має бути "сродною", тобто узгоджуватись з природними здібностями і прагненнями людей. Цій "сродності" Г. Сковорода надавав великого значення у ви­правленні соціальних недоліків.

Важливою рисою суспільно-політичних по-, глядів Г. Сковороди була його любов до Вітчизни, до народу. Єдиним завданням його життя, гово­рив він, є просвіта народних мас. Водночас йому були чужі прояви національної обмеженості, про­славляв Б. Хмельницького за возз'єднання з ро­сійським народом.

Зневажливе ставлення панівних класів до сво­го народу, мови та звичаїв Г. Сковорода розглядав як щось дике: "Русь не русская видится мне ди­ковинкою, как если бьі родился человек с рьібьим хвостом или собачьей головою..."

Г. Сковорода вважав необхідним виховувати кожну людину в єдності зі своїм народом, як гро­мадянина своєї Батьківщини. Він пристрасно ви­ступав проти захоплення "виписними" та "покуп­ними" іноземними вчителями "із німців та фран­цузів", вбачаючи в цьому "відхід" від свого народу.

Г. Сковорода вважається засновником "філо­софії серця". В чому суть її? В центрі світогляду Г. Сковороди є людина, її духовний світ, її щастя. Науки про природу задовольняють тілесні потре­би, але не тілесне, не матеріальне є головним для людини. Тому ці науки не навчають людину, як бути щасливою. Хто хоче бути щасливим, той на­самперед повинен пізнати самого себе, тобто внут­рішню сутність, свою духовність або своє серце. Людина, яка не пізнала себе, не може обрати відпо­відно до своєї природи сферу діяльності, отже, не може бути щасливою. Природа ж людини не ви­бирається людиною, вона — від Бога. Отже, у кож­ної людини своя природа, яку не можна змінити, її можна лише пізнати й обрати такий життєвий шлях, який співзвучний її серцю, тобто внутріш­ньому духовному світу. Звідси — вчення Сково­роди про "сродну" працю.

Памфіл Юркевич (1827—1874), послідовник Г. Сковороди, більш детально розробляв "філосо­фію серця".

Закінчив Київську духовну академію, пройшов шлях викладача, магістра, професора. У 1861 р. запрошений до Московського університету на по­саду завідувача кафедри, був деканом історико-філологічного факультету, його учні — В. Соловйов, В. Ключевський.

Філософські погляди П. Юркевича — теологіч­ний ідеалізм. Біблія, на його думку, є єдиним шля­хом до знання. Істину ми маємо, стверджує Юрке­вич, в біблійному вченні про серце, де зосереджуєть­ся духовне життя людини. Центральною фігурою в його філософській системі є індивідуальна осо­ба, суттю її є не розум, а серце. Оскільки в основі світу лежить божественна мета, яку реалізують люди, то вона може бути пізнана не головою, а серцем. Між мозком і душевною діяльністю існує не причинний зв'язок, а лише ідеальний, "доціль­ний", в основі якого лежить духовна сутність.

П. Юркевич вважає неможливим, щоб свідомість походила з матерії. Матеріалізм не спроможний дати правильну картину світу, зрозуміти суть свідо­мості, руху. В праці "З науки про людський дух" виступає проти матеріалізму Л. Фейєрбаха і М. Чер-нишевського. Не задовольняє його також ідеаліс­тична філософія, критикує діалектику Гегеля.

Тарас Шевченко (1814—1861). Філософські та суспільно-політичні погляди Т. Шевченка мають своєрідні риси, в яких відбиваються традиції куль­тури українського народу. В центрі його світо­гляду стоять суспільні проблеми. Твори Т. Шев­ченка пронизані духом класової боротьби. Він говорив про необхідність збройної боротьби селян­ства з поміщиками, з кріпосним гнобленням, звер­тався до селянства із закликом до повстання.

Шевченко виступав поборником братського ре­волюційного єднання і дружби українського, російського і всіх пригнічених народів, борцем за друж­бу слов'янських народів. Водночас Шевченко боровся проти національного гніту панівних класів царської Росії. Царя він називав "палачем" України, гнівно звинувачував самодержавство в тому, що воно зро­било Росію "країною тужіння і плачу".

Суспільно-політичні погляди Шевченка тісно пов'язані з його матеріалістичними переконання­ми. У своїх творах Шевченко обстоював думку про те, що природа, матерія вічна і безкінечна. У при­роді все перебуває у процесі перемін, старе помирає, нове народжується. Людина здатна пізнати світ, а джерелом пізнання є реальне життя, дійсність.

Т.Г. Шевченко високо цінував перетворюваль­ну роль науки та техніки в суспільному житті. Він передбачав, що могутній розвиток промисло­вості, техніки зрештою приведе до того, що фео­дальний устрій скрізь загине.

Михайло Драгоманов (1841—1895). Називав себе позитивістом (послідовником О._хКонта, Г. Спенсера, П. Прудона), хоча у розумінні приро­ди стояв на матеріалістичних позиціях. Критич­но оцінював християнство. Людина має пізнавати світ, відкривати його закономірності.

Суспільні погляди М. Драгоманова будувались на визнанні головною одиницею суспільства люд­ської особи. Тому критерієм прогресу суспільства є покращання життя людини.

Світоглядній позиції М. Драгоманова власти­ва ідея поступу, метою якого є ідеали лібералізму та соціалізму. Соціалістичним ідеалом М. Дра­гоманова є добровільна організація гармонійно розвинутих особистостей, анархістське суспільство ("безначальство", за М. Драгомановим). Досягти цього можна шляхом федералізму. Але ідеал "без­державності" призводить М. Драгоманова до бай­дужості щодо національно-політичної самостій­ності України. Він — проти "українського сепа­ратизму". За це його критикував І. Франко.

Іван Франко (1856—1916) в своїх працях стверджував, що в основі світобудови лежить ніким не створена і не знищувана, яка вічно роз­вивається, матерія, яку І. Франко часто називає "мати-природа". Важливішою властивістю матерії є рух, змінюваність.

І. Франко стверджував, що закони розвитку матеріального світу повністю пізнавані. Предме­том пізнання є природа, тому що "поза природи немає пізнання, немає правди". Можливості люд­ського пізнання безмежні. Пізнання починаєть­ся з відчуттів, які є результатом дії зовнішніх речей на органи чуттів. Але відчуття не дають всебічного і повного знання. Це досягається лише "критичним розумом, що спирається на детальне вивчення і порівняння фактів та явищ". Пізнан­ня для І. Франка є засіб підкорення природи. Зав­данням науки є розкриття законів природи, допо­мога людям в її підкоренні.

У поясненні суспільних явищ Франко прого­лошував деякі елементи матеріалістичного розу­міння історії. Так, історію він розглядав як зако­номірний процес, в якому найважливішу роль відіграють матеріальні фактори. Він впритул підійшов до розуміння ролі матеріального вироб­ництва в житті суспільства: "...матеріалістична економія проголосила і прекрасно мотивувала ту тезу, що суспільні й політичні заклади є зовнішнім проявом або, за образним висловом, є надбудовою виробничих відносин певного суспільства..."

Тема 4 Сучасна посткласична філософія.

1.Позитивізм, неопозитивізм та постпозитивізм.

Характеристика.

Огюст Конт.

1.3. Емпіріокритицизм.

1.4. Неопозитивізм .

1.5. Постпозитивізм.

2. Екзистенціалізм: загальна характеристика

Представники.

2.2. Основоположні моменти філософської позиції екзистенціалізму.

2.3.Ж.-П. Сартр

2.4.Карл Ясперс та Мартін Хайдеггер.

3. Феноменологічний напрям у філософії.

Характеристика.

Гуссерль

4. Герменевтика як напрямок сучасної філософії.