Філософські образи буття в історії культури

Порядки» першоелементів буття в архаїчних традиціях

Натурфілософські вчення про буття. їх актуалізація сьогодні

Уявлення про буття у світових релігіях

Проблема буття та сучасна наукова картина світу

Український образ буття

33. Людина у своїй життєдіяльності постійно взаємодіє зі світом, з предметами та реаліями, які або сприятливі до неї, або ж ні. Людина спостерігає за появою якихось реалій, їх розвитком, зміною або ж зникненням, вона переживає скінченність власного існування, сиів-відносячи її з нескінченністю світу загалом. Людина осягає вражаючу глибочінь і широчінь такого короткого слова «є». Справді: лиш одна літера, а скільки всього обійма. Така собі «цяточка», з якої — усе!

...Що означає бути, існувати? Що таке справжнє буття? (Чим різниться останнє від несправжнього сущого? —запитували антики.) Що таке дух, матерія? Чи існує Єдине? — Усі перелічені філософські питання постають від прагнення осягнути характер існуючого, спосіб цього існування, його форми, внутрішню структуру цих форм, особливості їх зв'язування між собою. Незалежно від того, як розуміють справжнє буття (одні вбачають його в матерії, другі — в духові чи духовності, треті — у тому й іншому, а четверті — у ще іншому, яке буває водночас тим і тим), філософія виокремлює й співвідносить розмаїття його структурних рівнів. Вона намагається осягнути нескінченність і вічність буття.

Не випадково першими проблемами філософії стають проблеми основ і першопричин буття, так зване «архе» дійсності («архе» — грецький вислів для позначення першовитоків). Є чимало спільного в людських уявленнях про иершовитоки буття, притаманних різним культурам (досить порівняти давньокитайські, давньоіндійські та давньогрецькі образи буття). Є, проте, й чимало відмінностей, які множаться мірою диференціації згаданих уявлень на певні етнокультурні типи.

34. Років 10 тому вийшло цікаве дослідження болгарина Георгія Гачева — наслідок його чвертьвікових спостережень, висновком яких стало твердження про те, що «Інваріант Єдиного мислиться-розуміється-мовиться кожним народом у особливій проекції». Цій проекції вчений дав красномовне наймення, котре стало назвою його-книжки: національний образ світу. Останній означає те «мереживо координат», яким даний народ вловлює світ, те, який космос («порядок» буття) вибудовується перед його очима. Кожен народ має свій особливий «ракурс», котрим постає перед ним буття. Водночас кожен ракурс має виразний загальнолюдський зміст, який уможливлює порозуміння між представниками різних культур, а також живить надію порозумітися навіть у разі зустрічі з інопланетянами.

На купальських ігрищах або сільському весіллі обо-

«Порядки» в'язковим атрибутом є «гільце» — невелике, опо-

першоелементів вите різнокольоровими стрічками деревце. Що во-

бутгя в _но символізує? —«Дерево жигтя», ширше —схему

архаїчних світобудови. «Світове дерево» задає формальну й

традиціях змістову організацію вселенського простору (де співвіднесено сприятливе для людини та несприятливе, первинне та похідне, буденне й священне, поцейбічне та потойбічне тощо). Показово, що у давніх греків ко8то8 означало не «всесвіт», а «порядок у всесвіті». Рухи світил, зміни пір року, стосунки між богами та між людьми — все підпорядковане певній ритміці.

Вивчаючи архаїчні суспільства, етнологи дійшли висновку, що планування людських поселень у різних регіонах Землі відповідає певним інваріантним уявленням щодо соціальної організації (центр — периферія), а в більш універсальній перспективі — уявленням про структуру космосу. Така відповідність, видозмінюючись, проіснувала донині.

Чи не свідчать наведені приклади про те, що в людській свідомості (ще більше —у підсвідомості) наявний цілісний образ усього існуючого, «образ буття». Він містить виразний загальнолюдський зміст та особливості певної культурної традиції- Приміром, слов'янській культурі властиве передусім вирішення значення вогню як символу сутності, середини, єства світового дерева. Це відображається, зокрема, в особливому способові добування вогню — тертям дерева об дерево. Мирослав Попович слушно зауважує, що вогонь тут ніби викликається тертям з моделі Космосу — дерева, де він загадковим чином знаходиться.

Образ буття зазвичай не усвідомлюється людиною вповні, він існує скоріш як свого роду до-образ, «архетип» (грецьке позначення «першообразу»). Архетипові образи (докладне їх вивчення започатковане німецьким психоаналітиком Г. Юнгом) дуже часто спливають у наших снах, у дитячих малюнках, наївному мистецтві, орнаментуванні тощо. Вони наснажують також філософську уяву.

Філософія виникає й розвивається як спосіб теоретичного об- ^ мислення всієї сукупності людських уявлень про світ і про місце > людини у світі. Предметом філософічних зацікавлень є сенсожиттєва, світоглядна проблематика, передусім — питання про становлення всього існуючого (В. Шинкарук). Саме тому філософії історично передує міфологія, в якій відбувається «космізація» та «універсалізація» людського погляду на світ. Космогонічні та антропологічні міфи мають своїм змістом походження Всесвіту, людини, культурних благ тощо. Перші філософські вчення націлені на усвідомлення універсальної закономірності, єдиного походження всього сущого. Філософія постає як свого роду переклад образів міфопоетичної уяви на мову теоретико-філософських понять, як перехід од того, що греки позначали терміном «міфос», до «логосу». Образи міфології стають для давньогрецьких натурфілософів стихіями природи (земля, вода, вогонь та ін.). Англійський учений Ф. М. Корн-форд на великому фактичному матеріалі з історії культури обстоює думку, що в основі «Теогонії» Гесіода, космогонії й космології Анаксимандра та іонійських натурфілософів — одна й та сама модель: 1) спільне походження з первинної змішаної маси; 2) виокремлення протилежностей, які, взаємодіючи, народжують спочатку світовий порядок, а потому метеорологічні явища та всі живі істоти.

І Міфопоетичні уявлення містять сюжети, які стверджують «срод-

| ність» людини та універсальних ритмів буття. Вони передбачають то-

1 тожність (чи, принаймні, особливу пов'язаність, взаємозалежність)

| мікрокосму й макрокосму, природи й людини. Людина як така є тут

| одним із крайніх іпостасних елементів космогонійної схеми. Космічне

| (природне) й людське ототожнюються: плоть — земля, кров — вода,

% волосся — рослини, кістки, зуби — каміння, очі — сонце, вуха —

| сторони світу, дихання, душа — вітер, різні члени тіла — різні соціальні

І групи та ін. Відтак стверджується світовідчування космічності людини

| й усього сущого. Все причетне космосові, пов'язане з ним, виводиться

І з нього й перевіряється та підтверджується через співвіднесення з

І космосом.

У надрах міфопоетичної свідомості виникають бінарні розрізню-

I вальні ознаки, що стають універсальним засобом опису бугтя. Пари

| протипоставлених ознак (опозицій) характеризують структуру простору

| (верх—низ, небо—земля, праве—ліве, схід—захід, південь—північ

І тощо), часу (день—ніч, пори року), кольору (біле—чорне або червоне—

| чорне). Подібним чином протипоставлено природне й культурно-

| соціальне начала (мокре—сухе, сире—варене, вода—вогонь), а також

| структуровано соціальність (чоловіче—жіноче), різні значення опозиції

| (старший—молодший, своє—чуже, близьке—далеке, зовнішнє—внут-

| рішнє). Ще більш загальну значущість має опозиція сакрального—про-

| фанного (буденного). На основі подібних наборів двоїстих ознак кон-

| ституюються універсальні знакові комплекси, що за їх допомогою пер-

% вісна свідомість освоює світ. Домінантою, яка акумулює окреслені

% бінарні опозиції, є вже згадуване раніше «світове дерево»: воно харак-

| теризується і якісно (через наведені щойно семантичні протиставлен-

I ня), й кількісно.

35. Від бінарних опозицій міфологічної свідомості беруть свій початок категорії культури, а також світоглядні категорії. Окрім класифікації буття за бінарним принципом, у міфологічнім світосприйманні виникає більш складна потрійна класифікація. її яскравий приклад — виокремлення у світі не тільки «верху» й «низу», а й «середини», в яку людина нібито вставляє себе, започатковуючи тим процес самоусвідомлення. Потрійна класифікація Космосу («верх— середина—низ») вважається найхарактернішою для індоєвропейських культур. Існує й упорядкування світу за чотирма координатами, передусім сторонами простору (у Києві між Софійським і Михайлівським соборами стоїть Збруцький ідол, чотири лики якого обернені у різні сторони світу). Є підстави вважати, що упорядкування світу в чотирьох горизонтальних координатах переважає у кочових та напівкочових народів, у трьох координатах (вертикаль) — серед землеробів (М. Попович).

Міфопоетичне світосприймання тяжіє до виокремлення класи-фікаторів-першоелементів, які репрезентують цілі класи явищ, їм підпорядкованих. Процедури такого підпорядкування поступово набувають філософського статусу: у ранньогрецькій натурфілософії чотири першоелементи (земля, вода, повітря, вогонь) породжуються циклічним застосуванням протиставлення житія — смерть (Геракліт). Існує також низка міфологічних і давньофілософських текстів, де наявна тетрада «операторів»: народження (виникнення) — ріст (збільшення) —деградація (зменшення) —смерть (зникнення). Окреслена серія операторів описує і космічний цикл, і релігійно-філософські концепції, і пізніше —сам процес пізнання. Правила ж «оперування», закладені в ній, стають першими логічними схемами. Зрештою, міфологічна акцентованість на питанні про створення космосу переростає у філософську проблему першоначала всього сущого та відношення цього першоначала до розмаїття існуючих речей. Виникають філософські категорії.

Наріжні серед категорійних форм людського світо-

Натурфілософські сприймання — категорії буття та небуття. Ще в

вчення про буття. X ст. до н. є. у давньоіндшській Рігведі з'являється

їх актуалізація твердження про «єдине буття», що його «мудрі по-

сьогодні іменовують по-різному» (Агні, Яма, Матарішван).

Це єдине передує всьому сущому й не-сущому, смерті й безсмертю, передує будь-яким розрізненням буття. Давньокитайський філософ Лаоцзи мовить про «єдине», яке на первісних стадіях космогенези втілює світовий хаос, згодом — упорядковану цілісність (грецькі філософи назвуть її Космосом). Шлях, на якому постають усі речі й світові стихії, —то «велике дао»: воно «розлите повсюди», але його не можна побачити, почади, ухопить руками; воно — «в безмежному русі й не досягає краю», «їіе досягаючи краю, воно повертається до свого витоку» — відтак «повертається до небуття», через що його можна назвати «формою без

форм, образом без істоти» (книга «Даодедзін». Тези 14, 2, 34). Давньогрецький філософ Парменід, посилаючись на те, що «небуття ні пізнати не зможеш, ані у слові явить», твердить: «є лиш буття, небуття ж не існує»; буття збігається з думкою (поема «Про природу»). До речі, Парменіда вважають першим з елеатів, у кого буття виокремлюється як специфічна філософська універсалія (категорія). У сучасника Парменіда — Геракліта (як згодом і в Гіппократа) взаємодія буття та небуття пов'язується зі становленням.

Сонячна Еллада тяжіла до поетично-філософського образу буття, насиченого оптимізмом і життєствердженням його невід'ємної частини людини. І робилося те не через применшення складнощів, колізій, загроз, що з ними стикається людина. Єдине містить усе, розпадається на протилежні складові, вони ворогують між собою, але поєднуються у прекрасну гармонію. Дуже влучно характеризує такий погляд на буття відомий дослідник античної культури й філософії Олексій Лосєв: «Трагічний хаос протилежностей не виключає світлого космосу». Справді, космологійні уявлення Геракліта містять образ гармонії у тяжкому, «земно-черевному» вигляді. Це — гармонія самих стихій у самих їхніх субстанціях. Тут наявна вічно тривожна, всевизначальна «музика буття». Тут усе суворе, гордовите, красиве, неприступне. І людська думка чинить першу спробу вловити й розгадати цю нездоланну таїну й правду вічного становлення та вічної боротьби. Гармонія як єдність у розмаїтті, як єдність протилежностей — цей найабстрактніший принцип філософії — тут дана ще на тлі багатої й чуттєвої плоті язичницького стихійного космосу. Відтак маємо парадоксальне сполучення: з одного боку, така собі безжурна й безрадісна гра вічності з самою собою (у Геракліта — то дитина, що грає в шахи), з іншого — наївна бадьорість філософського самопочування, урочисто-спокійне життєствердження (воно нагадує життєствердження селянина, який, плідно працюючи на власній землі, щодень стикається з буттєвими стихіями та розмаїттям рослинного й тваринного світу).

Перші філософські уявлення сповнені почуттям довіри до буття. Згодом така довіра втрачається. М. Гайдеггер з болем пише про те, що як скоро людина усвідомлює себе суб'єктом, а світ —об'єктом своїх владних зазіхань, настає період «забування буття»; особливо загрозливим стає воно в часи техногенної цивілізації. У згаданого філософа є переконливий образ, що ілюструє наведену думку: сучасний лісник ходить тими самими стежками, що і його прадід, але він уже не «охоронець буття», а постачальник сировини для деревообробної промисловості.

Розвиток уявлень про буття в історії філософії позначений тим, що на зміну якісно субстратному його розумінню (пошукам якоїсь першоречовини) приходить розуміння без'якісне. Перші прояви

останнього знаходимо вже у давньогрецьких атомістів. Проте атоми й «порожнеча», як і рух та інші комбшації, утворювані атомами, несуть іще на собі відбиток антропоморфності, тому не є уповні без'якісними. Розвиток науки відбувався під знаком подолання антропоморфізму — на користь «механоморфізму». За всієї спеціально-наукової зумовленості останнього він став не тільки здобутком, а й втратою. Річ у тім, що для людини як живої істоти головне — не без'якісні «першоелементи» всього сущого, а ті, можливо, неповторні, якісні модифікації, яких вони набувають у різних варіантах космогенези. Сьогодні ми пересвідчуємося, наскільки мудрі (зокрема в екологічному розумінні) були наші пращури, світоуявлення котрих центрувалося на чотирьох «першостихіях», та ще на двох принципах — любові й ворожнечі (як у Емпедокла), що ними зумовлювалися стани Космосу або Хаосу. Земля, вода, повітря, вогонь — то символи «життє-буттєвості».

За чотирма означеними «стихіями», слушно зауважує у праці «Національні образи світу» культуролог Г. Гачев, можна розподілити й класифікувати у кожнім художнім творові поетичні образи. Чотири стихії — то своєрідні матки-матриці усього в бутті. Вони є основними термінами самої речовини буття, в них також вчуваються й основні терміни метамови, якими можна все позначити. Приміром, чим є чотири агрегатних стани речовини, як не землею (=тверде), водою (=рідке), повітрям (=газоподібне), вогнем (=плазма)? Будь-яка предметність світу охоплюється ними. Арістотелеві чотири причини також можна зіставити зі стихіями: земля — матеріальна причина, вогонь — причина діяльна, вода — доцільна причина, ен-телехія (бо передбачає плин, звідки й куди), повітря — причина формальна (ейдоси, ідеї — неречовинні, хоча й світові, вогняні). Додаймо ті символи, що в них елліни виражали своє бачення способу зв'язку першоелементів буття (Емпедоклові «любов—ворожнеча»), і стане зрозумілим, чому космос уявлявся їм живим, теплим, дихаючим організмом (а не «механізмом»).

Французький філософ і літературознавець Гастон Башляр зауважує, що давньогрецькі чотири стихії залишаються першоначалами художньої творчості. Вони — своєрідна субстанція поетичних образів: «гормони уяви». За всієї метафоричності їх впливу на уяву (метафора — то «зменшений міф», що передує концептуальному осмисленню певного явища), як тільки встановлюється причетність мистецького твору до космічної сили елементів, ми немовби знаходимо основу єдності й цілісності найдосконалппих витворів. Наприклад повітря є своєрідним гормоном нашого психічного росту, воду наївна й поетична уява майже завжди уподібнює жіночому-началу, а також материнству (від води бубнявіють паростки й б'ють джерела, вода — різновид матерії, який повсюди можна бачити при

народженні та зростанні, джерело — то невпинне й нездоланне народження та ін.). Дерево — аналог притаманного тільки людині прямосгояння (саме тому його інколи вважали однією з «першо-стахій»). Башляр посилається на психоаналітичні дослідження, згідно з якими природа постає для людини матір'ю, що безмірно розрослася, є вічною й спроектованою у нескінченність. (Саме тому природу починають любити, ще не знаючи її, ще як слід її не роздивившись, ця любов засновується не на пізнанні, а на іншому, почуттєвому ставленні). Уподібнюючи будь-яку воду материнському молоку, уява занурює нас у велике й просте підсвідоме найперших життєвих вражень дитини: обриси морського берега, його затишні лакуни схожі на материнські груди, в яких немовля знаходить їжу, затишок, оселю, тепло і спокій. А хіба дорослому оте все не потрібне?

Саме такі — якісні шґредієнти буття — формують у кожної людини довірливе ставлення до нього. Хоч би якими технологічними здобутками була оснащена сучасна людина, вона сприймає світ передусім через відчуття (зір, слух, дотик, нюх, смак). Кожне з таких відчуттів, зауважує німецький антрополог Г. Буркхгардт, — то «вікно» у світ. Бути у стані близькості до світу означає передусім змогу доторкнутися до нього —рукою чи зором (М. Мерло-Понті), відчути його тепло чи холод, його ритміку тощо. Чи ж не наплодили ми, захопившись механоморфним ставленням до всього живого, різних чорнобилів, через які питна, цілюща вода стає просто «рідиною», забруднена земля унеможливлює вирощування екологічно безпечних рослин, придатних для їжі, зрештою остання стає «набором хімічних елементів», повітря — таким, що не дає змоги дихати (а світ, за влучним висловом Гайдеггера, перетворюється на «несвіт»)?

Яким же постає буття у межах механоморфного «несвіту»? — Воно набуває перевтілених (часто «антибіотних») форм, здатних унеможливити відтворення тієї його невід'ємної часточки (людини), завдяки якій буття прийшло до самоусвідомлення.

З огляду на окреслені колізії самовизначення людини у структурі буття стає актуальною онтологічна позиція, обгрунтована в «Законі тотожності» Гайдеггером. -Відштовхуючись від уявлення Парменіда про єдність мислячої людини і буття («буття належить — разом з мисленням — до того самого буття»), німецький філософ виокремлює три форми такої взаємоналежності: співвідносність людини та буття; їх співпідпорядковашсть; «звіреність» людини та буття одне одному.

Перелічені форми взаємоналежності є вагомою підставою для постулювання принципу «співбугтя» — для «урівноваження» різно-виявів буття, кожен із яких постає як суще. Адже тільки за умови такого урівноваження кожному сущому вдається «бути»: тривати, відтворюватися, поновлюватися тощо.