ГЛАВА IV. Цивілізація європейська тожественна чи з общечеловеческою?

Без подібного ж розрізнення – ступенів розвитку від типів розвитку – неможливе й природнє угруповання історичних явищ. Відсутність цього розрізнення й становить той корінний недолік історичної системи, про який тільки що було говорено. Розподіл історії на прадавню, середню й нову, хоча б і з додатком найдавнішої й новітньої, або взагалі розподіл по ступенях розвитку – не вичерпує всього багатого змісту її. Форми історичного життя людства, як форми рослинного й тваринного миру, як форми людського мистецтва (стилі архітектури, школи живопису), як форми мов (односкладові, префіксальн, що згинаються), як прояв самого духу, що прагне здійснити типи добра, істини й краси (які цілком самостійні й не можуть же шануватися один розвитком іншого), не тільки змінюються й удосконалюються відповідно до віку, але ще й різноманітяться по культурно-історичних типах. Тому, власне кажучи, тільки усередині того самого типу, або, як говориться, цивілізації, – і можна відрізняти ті форми історичного руху, які позначаються словами: прадавня, середня й нова історія. Цей розподіл є тільки підпорядковане, головне ж повинне полягати в відмінності культурно-історичних типів, так сказати, самостійних, своєрідних планів релігійного, соціального, побутового, промислового, політичного, наукового, художнього, одним словом, історичного розвитку. Насправді, при всьому великому впливі Рима на чисто германські держави, що й утворювалися на руїнах його романо-германські, хіба історія Європи є подальший розвиток почав зниклого римського миру? До якої області тільки що перерахованих категорій історичних явищ не звернетеся, скрізь зустрінете інші початки. Християнська релігія ухвалює папистский характер, і хоча римський єпископ і колись звався тата, але папство, як ми тепер його розуміємо, утворювалося лише в романо-германський час, і для цього повинне було зовсім ухилитися від свого первісного значення й змісту. Відносини між суспільними класами зовсім змінилися, тому що суспільство побудувалося на засадах феодалізму, який не знаходить собі нічого відповідного в прадавньому світі. Вдачі, звичаї, одяг, спосіб життя, суспільні й частки звеселяння стають зовсім іншими, чому в римський час. Хоча через триста років після падіння Західної Римської імперії вона відновлюється у формі Карловой монархії, але новий римський імператор, незважаючи на те що малося на увазі створити його по образу й подобі прадавнього, одержує на ділі зовсім інший характер – характер феодального сюзерена, якому, у світському відношенні, повинні так само точно підкорятися всі глави нового суспільства, як у духовному відношенні – татові. Але й цей ідеал (що повинний по католицькому поняттю становити на землі відбиття царства небесного) ніколи, втім, після Карла не здійснювався, і германські імператори, незважаючи на всі свої домагання, минулого, по суті, такими ж феодальними монархами, як і королі французькі або англійські, і скоро стали навіть уступати їм у могутності. Наука, протягом декількох століть, що поступово завмирала, ухвалює форму схоластики, яку не можна ж уважати продовженням ні прадавньої філософії, ні прадавнього богословського мислення, – як воно проявлялося у великих батьках всесвітньої церкви. Потім європейська наука переходить у позитивне дослідження природи, якому прадавній мир майже не представляє зразків. Більша частина мистецтв, саме – архітектура, музика й поезія, має зовсім відмінний характер, ніж у стародавності; живопис у середні століття переслідує також зовсім самобутні цілі, відрізняється ідеальним характером і надто навіть зневажає красотою форми, – коли ж потім і намагається засвоїти собі прадавню досконалість форми, те все-таки ми не можемо навіть судити, наскільки вона продовжує або не продовжує напрямок прадавнього живопису, від якого до нас майже нічого не дійшло. Одна тільки скульптура має наслідувальний характер і повинна йти по тому ж шляхи, по якому йшли й прадавні, але зате саме це мистецтво не тільки не підсунулося вперед, не створило нічого нового, але навіть, безсумнівно, відстало від своїх прототипів. У всіх відносинах основи римському життя завершили коло свого розвитку, дали всі результати, до яких були здатні, і нарешті зжити – розбудовуватися далі було нема чому. Довелося йти зовсім не звідти, де зупинився Рим, – по своєму шляхові він дійшов уже до межі, її ж не перейдеш; і, щоб було куди йти, треба було почати з нової крапки відправлення і йти в іншу сторону, у якій, як виявився, відкритий простір був ширше; але й воно, зрозуміло, не нескінченно, і цьому ходу буде межа, її ж не перейдеш. Так завжди було, так завжди й буде. Кому призначене буде знову йти, той також повинен буде відправлятися з іншої крапки і йти в іншу сторону. Прогрес полягає не в тому, щоб усе йти в одному напрямку, а в тому, щоб усе поле, що становить поприще історичної діяльності людства, виходити в різних напрямках, тому що досі він у такий саме спосіб проявлявся. Але про цей після.

Таке підпорядкування, в історичній системі, ступенів розвитку – типам розвитку має ще та перевага, що рятує від необхідності вдаватися до допомоги ні на чому не заснованих гіпотез про ту крапку шляху, на якій у той або в інший момент перебувало людство. Розглядаючи історію окремого культурного типу, якщо цикл його розвитку цілком належить минулому, ми точно й безпомилково можемо визначити можливість цього розвитку, можемо сказати: тут кінчається його дитинство, його юність, його зрілий вік, тут починається його старість, тут його старезність, або, що те ж саме, розділити його історію на найдавнішу, прадавню, середню, нову, новітню й т.п.

*

Відшукання й перерахування цих типів не представляє ніякого утруднення, тому що вони загальновідомі. За ними не визнавалося тільки їх першорядного значення, яке, всупереч правилам природньої системи й навіть просто здорового глузду, підкорялося довільному й, як ми бачили, зовсім нераціональному розподілу по ступенях розвитку. Ці історичний-історичні-культурно-історичні типи, або самобутні цивілізації, розташовані в хронологічному порядку, суть: 1) єгипетський, 2) китайський, 3) ассірійско-вавілоно-фінікійский, халдейський, або давньосемітський, 4) індійський, 5) іранський, 6) єврейський, 7) грецький, 8) римський, 9) ново-семітський, або аравійський, і 10) романський-романський-германо-романський, або європейський.

1. Чому історичний тип можно описати за допомогою аналізів форм історичного руху, які позначаються словами: прадавня, середня і нова істория?

2. Як визначається культурно-історичний тип, які ознакі він має?

3. Що є «коло розвитку», і що воно включає у себе?

4. У чому є прогрес історичної системі, і який його напрямок та етапи?

5. Які основні культурно-історичні типи виділяються?

ОГЮСТ КОНТ.