Філософське вчення Платона.
Розглядаючи форми державності, Платон визначає дві “правильні” – монархію та аристократію, сюди відносить і демократію, якщо вона дотримується законів; і чотири ”неправильні” – беззаконну демократію, тимократію, олігархію і тиранію. Першу модель ідеальної держави Платон розробляє у діалозі “Держави”. За своїми основними рисами ідеальна держава у Платона – це поліс. Його поліс – це “правління кращих” (аристократія).
Будуючи власний зразок держави, Платон зауважує, що всі існуючі види державного устрою недосконалі не тому, що вони ґрунтуються на соціальній нерівності, а тому, що ця соціальна нерівність не відповідає природній нерівності людей. Така природна нерівність породжена неоднорідністю душі.
Надзвичайно цікавими були роздуми Платона про можливість побудови ідеальної держави на засадах справедливості. Згідно з розробленим Платоном планом, у ідеальній державі (полісі) мають жити три головні суспільні прошарки: правителі; воїни; робітники (селяни, ремісники, торгівці). Кожен представник цих прошарків повинен якомога старанніше виконувати свої обов’язки, поєднуючи в собі такі якості, як мудрість (для правителів), мужність (для воїнів) і послух (для робітників). Це дасть можливість уникнути користолюбства й несправедливості. Твердження про необхідність жити заради спільного добра наштовхнуло Платона на ідею знищення родинно-шлюбних стосунків, усуспільнення всіх жінок і дітей. Так, у роботі «Закони» Платон запропонував ідею створення казарменної держави на основі жорстокого тоталітарного контролю, де вся влада зосереджувалася б у руках мудрих правителів, які за допомогою «діалектики ідей» та методів насильства робитимуть людину щасливою.
Цінними для сьогодення є ідеї Платона про те, що держава має працювати на благо суспільства, і керувати нею повинні чесні і кваліфіковані люди-філософи. Саме в цьому напрямі йдуть зараз дискусії про роль держави в суспільстві та її морально-професійний склад.
15. Філософія Аристотеля.
За Арістотелем, філософія поділяється на такі частини: теоретичну, що вивчає проблеми буття, різноманітні його сфери, походження всього сущого, причини різноманітних явищ («первинна філософія»); практичну, що вивчає діяльність людини та складові частини держави; поетичну, а також умовно виокремлену частину філософії — логіку.
Вчення про буття. Найважливішою частиною теоретичної філософії стала критика ідеалістичного вчення Платона про ідеї як першооснову та істинне буття. Головною помилкою Платона Арістотель вважав відрив світу ідей від реального світу без будь-яких зв’язків з оточуючою дійсністю. Арістотель говорив, що немає чистих ідей, не пов’язаних з навколишньою дійсністю, насправді існують лише одиничні й конкретні предмети матеріального світу, які називаються індивідууми.
Індивідууми є первинною сутністю, а різновид індивідуума — вторинною. Позаяк буття не є «чистою ідеєю» («ейдосом»), а лише її матеріальним віддзеркаленням. Арістотель вважав, що буття — це сутність (субстанція), що має властивості кількості, якості, місця, часу, відношення, положення, стану, дії, страждання. Людина може сприймати лише властивості буття, але не його сутність.
Головною категорією стає категорія сутності. Сутністю предметів матеріального світу є їх форма, без форми немає предмета.
Проблема матерії. Арістотель визначав її як потенцію, обмежену формою. Матерію створює Бог як безформенну речовину, з якої виникає й складається предмет, вона є пасивною й не здатна саморозвиватися. Матерія є потенціал предмета. Зміна якості (матерії або форми) призводить до зміни сутності самого предмета. Вищою формою, до якої рухається все суще, є Бог як абсолютне буття поза межами матеріального світу.
Вчення про душу. Душа є носієм свідомості людини й водночас вона керує людським організмом. Душа має три рівні: 1) рослинна душа, що відповідає за реалізацію природних потреб розвитку й розмноження живого організму; 2) тваринна душа, що відповідає за харчування, ріст, розмноження, але, крім цього, має функції відчуття й бажання; 3) розумна людська душа охоплює всі перелічені функції й допов-нюється розумом і мисленням. Власне, ця функція виокремлює людину з довколишнього світу. Таким чином, душу має тільки природне тіло: рослина, тварина, людина. Душа є формою живого природного тіла. Саме вона надає життю змісту й сенсу.
Вчення про пізнання. Знати, за Арістотелем, – значить знати загальне, бо воно в першопочатком за своїм буттям.
Вчення про людину і суспільство. Щасливою людину робить добродійність. Чим вища вона, тим повніше щастя. Арістотелем визначаються два види добродійності: етичні (як середина між людськими вадами; наприклад, мужність, як середина між відчаєм, боягузтвом) та інтелектуальні. Людина — найвищий представник високоорганізованих тварин, але відрізняється від них наявністю розуму й мислення. Людина, згідно з його вченням, має вроджену потребу жити із собі подібними (потребу в колективі). Саме це зумовило виникнення суспільства. Суспільство у філософії Арістотеля — це великий колектив людей, які проживають на одній території та об’єднані мовою, родинними й культурними зв’язками, займаються виробництвом і розподілом матеріальних благ. Головним механізмом управління суспільством стає держава.
Учення про державу. Основою держави є приватна власність, яка відповідає сутності людини, її біологічному егоїзму, що стає основою необхідності захисту приватного інтересу. Будь-яка державна влада захищає приватний інтерес і дає підстави для корисного використання цієї влади окремими людьми, незважаючи на те, що влада має захищати інтереси всіх. Арістотель виділяв шість типів держави: монархію, тиранію, аристократію, крайню олігархію, охлократію (владу маси, крайня демократія) й політію — єдність олігархії та демократії. За Арістотелем, політія є ідеалом державності, остаточною метою є щасливе життя.
Аристотель-фундатор формальної логіки. Він визначив три основні закони логіки: 1. Закон тотожності; 2. Закон усунення протиріччя; 3. Закон вилучення третього.
16. Основні напрямки та школи філософії еллістичної епохи.
Стародавні греки називали себе еллінами, і саме еллінська філософія послужила підставою для елліністичної філософії. До країн елліністичної філософії належать країни, завойовані Олександром Македонським. Населення захищало себе, свою культуру. Позбавлення від всіх нещасть бачили перш за все в автаркії - самодостатності людини, апатії - байдужості та атараксії - незворушності. Високий інтелектуалізм Платона і Аристотеля перестав бути актуальним і в результаті з'явилися такі школи філософії, що забезпечують кожній людині душевний спокій і щастя.
1) Школа кінізма (цинізму)
Засновник кінізма - учень Сократа Антисфен, а яскравий представник даного вчення - Діоген Синопський. Кініки вважали своїм учителем Сократа, але вони не змогли продовжити його справу. В основі даної філософії лежали спокій, самовладання і невибагливість Сократа. Але внаслідок браку інтелектуалізму все зводилося до повної апатії, до байдужості, до особливо тяжких вимогам аскези. Латиняни називали кініків циніками, в наш же час цинізмом вважається вельми і вельми бідна, жалюгідна і вироджена форма філософствування.
2) Школа епікурізма
Засновник цієї школи - Епікур. За своїм змістом епікуреїзм набагато багатше кінізма. У цій школі елліністичної філософії дуже чітко розмежовують складові частини філософії:
а) Фізика
Усі складається з атомів, які можуть мимоволі відхилятися від прямолінійних траєкторій.
б) Логіка
Світ почуттів визнається головним змістом пізнання. Почуття - справжня реальність.
в) Етика
І Бог, і люди складаються з атомів. Людина визнається вільною істотою, яким для гармонії і щастя Вам потрібно:
- Апон (відсутність тілесного страждання);
- Атараксія (незворушність душі);
- Дружба як альтернатива політичним відносинам.
Вважається, що Боги байдужі до людей, тому що в світі є зло.
3) Школа стоїцизму Засновником є Зенон Кітіона.
а) Фізика
Зізнається всепронікновеніе і всеосяжність космосу, єдність Бога і природи.
б) Логіка
Центр пізнання знаходиться в поданні, пізнання відбувається за допомогою почуттів.
в) Етика
Сенс світу пізнається в поданні, людина вважається підданим космосу. Процес пізнання призводить до атараксії, до душевного спокою, до незворушності. Щастя можна досягти тільки в разі проходження космічним і божественним законам.
4) Школа скептицизму
Засновники скептицизму - Піррон еллінською і Секст Емпірін. Термін «скептицизм» походить від грецького слова скепсис - розгляд, сумнів, стриманість. Скептики вважають своєю метою спростування всіх інших філософських напрямів.
а) Фізика
Світ визнається дуже відносним і непостійним.
б) Логіка
Непостійність світу призводить до відсутності істини, до протиріччя розуму, до брехливості почуттів. Скептики стверджують, що пізнання носить ймовірний характер.
в) Етика
Також внаслідок мінливості світу не визнається наявність ні добра, ні зла. Вважається, що людина повинна лише зберігати внутрішній спокій, безтурботність, мудре мовчання.
5) Неоплатонізм
У пізній елліністичної філософії зародилися ідеї неоплатонізму. Засновником даного напрямку філософії був Плотін. Він вважав, що центр все - це душа, яка існує в тілі. Розум сприймається як обов'язкова умова для існування тіла. Плотін розвивав ідею дії «світової душі» по всьому космосу. Неоплатоникі стверджували і доводили істинність суджень про переселення душ, про їх перевтіленні. Плотін створив концепцію певної ієрархії: Єдине - Благо - Світовий Розум - Світова душа - Матерія. Переповнюючи саме себе, Єдине Благо поступово проходить через все, аж до Матерії. Якщо ж Єдиного Блага немає, то, значить, немає і добра. Неоплатонізм є останнім напрямком елліністичної філософії.