Засоби пізнання у філософії

Класифікація форм руху і класифікація наук. Рух і саморух.

Класифікація форм руху

Онтологічна структура тої частини буття, де ми зараз перебуваємо (Земля і навколоземний космос) у філософії відбита в класифікаціях форм руху матерії. Вичерпна класифікація навряд чи буде коли-небудь можлива, тому що в сучасній науці зізнається нескінченна розмаїтість видів матерії і форм руху. Класифікація форм руху є відносним знанням, тому що в науці відкриваються всі нові і нові форми руху матерії. Для приклада зрівняємо класифікації, створені в XIX і XX століттях.

I. Класифікація, запропонована Ф. Енгельсом у середині XIX ст.

Відокремлюється п'ять основних форм руху матерії:

- Механічний рух - переміщення макротіл у просторі;

- Фізичний рух - рух молекул;

- Хімічний рух - взаємодія атомів;

- Біологічний рух - життя - рух білкових тіл;

- Соціальний рух - розвиток суспільства і людини

Основні принципи енгельсовської класифікації:

- принцип генетичної побудови: від простого до складного; більше складні форми виникають на основі більш простих;

- принцип зв'язку всіх форм руху: у процесі розвитку можливий перехід від нижчих до вищих форм і навпаки; вищі містять у собі нижчі в знятому виді; Ф.Енгельс писав, що фізику можна назвати механікою молекул, хімію - фізикою атомів, біологію - хімією білків.

- зв'язок кожної форми руху матерії з конкретним матеріальним носієм субстратом; (макротіло, молекула, атом, жива клітина, організм, людина);

- класифікація форм руху відповідає ієрархічній класифікації наук: механіка - фізика- хімія - біологія - соціологія.

II. В XX столітті, у зв'язку з новими відкриттями в природознавстві, енгельсовська класифікація піддалася змінам і насамперед у верхній її частині.

II. 1.

І	II	III	IV	V	VI	VII
кварки	елементарні частки	атомне ядро	атом	молекула	жива клітка	людина

Кожному матеріальному носію відповідають специфічні форми руху. У сучасних класифікаціях не виділяється окремо механічний рух, він входить як елемент в усі відомі форми.

На основі наведеної класифікації будується наступна схема наукового знання:

I-V - науки про неживу природу;

V-VI - науки про живу природу;

VII - науки про людину.

Усередині кожної з основних форм виділяються специфічні взаємодії - якісно різні форми руху матерії. Наприклад, основна форма - біологічна, специфічні - взаємодія в нуклеїнових кислотах, білку, внутрішньоклітинних органелах, клітці, організмі, виді, популяції, біоценозі.

II. 2. В однієї з сучасних класифікацій за головний критерій прийнята єдність типів взаємодії у неживій природі.

II. 3. Кедровим Б.М . запропонована нелінійна класифікація, у якій виділяється дві групи форм руху матерії:

1. Абстрактно-загальні: - квантово-механічна

- макромеханічна

- термодинамічна

- кібернетична;

2. Особисто-конкретні:

- субатомна - фізика

- атомна - хімія

- молекулярна - фізика

- біологічна - біологія

- соціальна - соціологія.

У сучасній літературі висловлюється точка зору, що класифікація форм руху матерії не має філософського характеру, залишаючись на рівні загальнонаукового знання I . Однак, більше загальної класифікації поки не існує - це одна з відкритих проблем філософії.

Класифікація наук

Сходи наук - це образне уявлення ієрархії основних наук при їх класифікації. Запропоновано Огюстом Контом.

Соціологія

Біологія

Хімія

Фізика

Математика

Ця «сходи» відображає:

§ Перехід від простих і загальних явищ до складних і окремих;

§ Ускладнення основних форм руху матерії;

§ Історичну послідовність розвитку наук.

Вважається, що наука виникла в VI ст. до нашої ери у Стародавній Греції у вигляді перших теоретичних систем Фалеса і Демокріта ( Стьопін). Вже Аристотель розділив науки на фізику (природа), етику (суспільство) і логіку (мислення). У XVII ст. Ф. Бекон розмежовував історію, поезію і філософію. Основи сучасної класифікації наук заклав Сен-Симон, тоді О. Конт в XIX столітті систематизував його ідеї і склав «енциклопедичний ряд» основних наук, розташувавши їх у порядку зменшення абстрактності. Цей ряд у сучасному вигляді змальовується наведеної вище сходами.

Рух

Рух — це внутрішньо пов'язана єдність буття й небуття, тотожності й відмінності, стабільності й плинності, того, що зникає, з тим, що з'являється

Уявлення про рух, його сутність, джерела, а також про статус щодо буття світу, існування матерії історично змінювалися. Починаючи з античності і майже до кінця XVIII - початку XIX ст., рух пояснювали механічно, тобто як пересування у просторі чи зміну властивостей якихось речей та явищ внаслідок дії зовнішніх причин.

Механістичний погляд на природу руху не давав змоги розуміти його як саморух. Стосовно світу в цілому, пояснюючи джерело (початок руху), доводилося припускати або ідею першопоштовху (Бог у Аристотеля), або ж стверджувати, що рух вічний. Така інтерпретація призводила до того, що рух вважали менш загальною властивістю світу, ніж, наприклад, стан спокою. Таким чином, сам рух не міг розглядатися як загальна властивість, тим паче, як спосіб буття світу чи матерії.

З еволюцією природничонаукового і філософського знання й розуміння світу утверджується ідея загальності руху й розвитку, нерозривного зв'язку руху і матерії, руху як загального способу її буття.

Передумовою появи такої моделі світу слід вважати філософію Дж. Бруно, Б. Спінози, Р. Декарта (вчення про субстанцію), у якій стверджувалася ідея загального взаємозв'язку всіх явищ світу, а також матеріалістичну концепцію Дж. Толанда, яка констатувала, що рух і матерія нерозривно пов'язані.

Г. Гегель, долаючи механічне трактування руху, створює діалектичну картину розвитку світу і формулює діалектичні закони.

Марксистська концепція пояснює рух як спосіб існування матерії, її загальну властивість. Рух визнається як зміна, взаємодія взагалі.

Інтерпретація руху як взаємодії дала змогу вирішити низку традиційних проблем. Так, було з'ясовано питання про джерело руху стосовно світу, матерії в цілому. Це дало змогу відкинути ідею першопоштовху, першорушія як джерела руху в світі. По-друге, спираючись на ідею субстанції як загального взаємозв'язку усіх явищ світу і руху як взаємодії, стало можливим розглядати рух як загальну властивість світу (матерії). Таким чином, цей підхід дав змогу розглядати матерію як таку, що саморозвивається, а рух — як саморух. По-третє, на підставі наукового дослідження і виокремлення відносно самостійних, незвідних один до одного типів взаємодій були визначені форми руху. Кожна з них характеризується відповідним рівнем (наприклад, макросвіт і мікросвіт) і певним типом взаємодії. Кожен структурний рівень незвідний один до одного, як і незвідні різні типи взаємодії (наприклад, внутріатомна взаємодія і міжклітинна). Крім того, що кожна форма руху має свою специфіку і співвідноситься з певним рівнем організації матерії, вона генетично взаємопов'язана з іншими формами руху.

Ф. Енгельс розрізняв п'ять форм руху матерії: механічний, фізичний, хімічний, біологічний і соціальний рух. У сучасній філософській картині світу виділяють три найзагальніші форми руху, що охоплюють усе багатоманіття буття матерії.

1. Рух в неорганічній природі: переміщення у просторі, процеси перетворення елементарних частинок, гравітаційні, електромагнітні, сильні й слабкі взаємодії, перетворення атомів і молекул, найрізноманітніші зміни в структурі макроскопічних тіл, геологічні процеси тіл і систем, що змінюються, і т. д.

2. Рух у живій природі: від клітинного рівня (обмін речовин, відтворення, саморегуляція і т. д.) до взаємодії на рівні біоценозів, усієї біосфери Землі.

3. Соціальна форма руху охоплює всю сукупність життєдіяльності людей, засновану на матеріальному виробництві.

Трактування руху як взаємодії не лише дає змогу розглядати його як загальну властивість світу, спосіб існування матерії, але й по-новому розв'язує питання співвідношення руху й розвитку. У такій інтерпретації рух постає як більш загальна властивість, ніж спокій.

Cаморух

В процесі руху як розвитку створюється нове, необхідне, здатне до саморуху, самовідтворення.

Саморух у таких організованих і цілісних системах, як суспільство, організм, біосфера тощо, здійснюється як саморозвиток, тобто як самоперехід на вищий рівень організації. Саморух і саморозвиток — важливі моменти діалектики як теорії розвитку. Саморозвиток "генетично" виростає з саморуху як невід'ємного атрибута матерії. Саморух відображає зміну явища, речі під дією внутрішніх суперечностей, їм притаманних. Зовнішні фактори не детермінують рух, а лише його модифікують.

Варіант № 25
1. Із запропонованих варіантів виберіть гі формулювання, що передають зміст вихідних принципів діалектної логіки Г. Гегеля:
а) тотожність мислення і буття;
б) тотожність протилежностей;
в) єдність початку та принципу;
г) єдність Я та не - Я;
д) синтез матеріалу чуття та категорій розсудку.
2. Складовими філософської системи Г. Гегеля постають:
а) логіка, філософія природи, філософія духу, науковчення;
б) критика чистого розуму, практичного розуму та здатності судження;
в) феноменологія духу, логіка, філософія природи, філософія духу, етика та естетика;
г) етика, естетика, монадологія, феноменологія духу.
3. Продемонструйте, яким чином пов'язані між собою вчення Г. Гегеля про життєвий цикл абсолютної ідеї та класифікація основних складових його філософської системи.

Основу філософської системи Гегеля складають дві домінуючі ідеї: а) переосмислення розсудку й розуму; б) розуміння ідеї (істини) як системи знання, що породжує себе в процесі розвитку. Поділяючи класичну віру у визначенні предмета філософії як Абсолютного, вбачав у думці, в її логічному русі, адекватну Абсолюту “стихію”. Звідси й переконання, що суще в основі своїй є думка. Ідея є істина, система знання, а все істинне є ідея. Філософія, на його думку, можлива як процес конструювання абсолютного знання, як діалектична філософія, в основі розвитку якої є цикл: теза, антитеза, синтез, або тріада, згідно з якою думка (ідея) в своєму розвитку переходить у свою протилежність, яка на наступному етапі знімається своєю протилежністю, примиряючи в собі два попередні етапи. Тобто в підсумку протилежні моменти зберігаються в своїй єдності як внутрішні моменти синтетичного цілого. Панування так званої тріади характеризує всю філософську систему Гегеля: перший розділ — “Логіка”, де простежується увесь шлях розвитку абсолютної ідеї, починаючи з найпростіших логічних форм і закінчуючи абсолютною ідеєю; другий розділ — “Натурфілософія”, де наявне розгортання в просторі сутнісного змісту абсолютної ідеї у формі тілесного, матеріального, тобто в природі; і третій розділ — “Філософія духу”, де дух виступає у трьох формах: суб'єктивний дух (індивідуальний розвиток людини), об'єктивний дух (дух народу) і абсолютний дух (мистецтво, релігія і філософія як найвища ступінь розвитку світового духу). Автор праць: “Феноменологія духу”, “Наука логіки”, “Енциклопедія філософських наук”, “Філософія права”, “Філософія релігії” тощо.

4. У чому вбачав JI. Фейэрбах основний недолік філософії Гегеля?
а) в її зайвій деталізації;
б) в її перебільшеній логізації;
в) в тому, що вона являла собою логізовану теологію;
г) в її зв'язках із політикою;
д) в її складності.
5. Який принцип постає вихідним для філософії JI. Фейербаха?
а) принцип монізму;
б) принцип гуманізму;
в) принцип активності;
г) принцип тотожності протилежностей;
д) антропологічний принцип.

Контрольні питання
Перелік практичний питань

Варіант № 25
1. Що таке пізнанпя і знання?

Предмет пізнання:Епістемологія (від грецького episteme -знання) - галузь філософії, що вивчає проблеми природи пізнання, ставлення знання до реальності, досліджує загальні передумови пізнавального процесу, з'ясовує умови його істинності. Пізнання охоплює знання і засоби здобування.

Знання -уявлення про предмет пізнання. Предметом пізнання можуть бути події матеріального світу і свідомості, ситуації, тіла і процеси. Знання предмета, який не створено людиною, виглядає як відповідь на запитання: «Що є предметом?». Скорочено таке знання іменують: знати, що. Знання предмета, створеного або створюваного людиною, може виявитися відповіддю не лише на питання: «Що є предметом?», але й на запитання: «Як створити предмет?». Знання відповіді на питання скорочено іменують: знати, як. Засобами пізнання можуть служити речі і процеси природного або штучного походження, що використовуються людиною в пізнанні: органи чуттів, прилади і спостереження за їх допомогою, експеримент і вимірювання в ньому, мислення в поняттях та інтуїція. Засоби пізнання покликані забезпечити перехід від пізнання до знання і його носія - людини, яка застосовує засоби пізнання. Таке покликання обумовлює їх залежність від властивостей людини і предмета пізнання. Розкриття суті пізнання вимагає не тільки встановлення його змісту, елементів, але й виявлення їх ролі у взаємозв'язках.
Суть знання не може бути розкрита без з'ясування суспільного характеру людської практики. Знання виникає тоді, коли предметом пізнання стає пізнання, або, що є тим самим, досвід людського пізнання. Якщо досвід пізнання не виступає частиною досвіду того, хто пізнає, то він (досвід) уявляється у вигляді матеріальних предметів, засобів пізнання, мовних, письмових або предметних утілень знання. У будь-якому випадку, досвід пізнання попередників і сучасників, тобто чужий досвід пізнання, даний тому, хто пізнає, тільки матеріальними знаками пізнання. Тоді ж пізнання у вигляді образів свідомості існує у голові суб'єкта пізнання. Пізнання неможливе без суб'єкта пізнання, без його свідомості. Вивчення досвіду пізнання вимагає осягнення чужої свідомості, також даної лише матеріальними знаками. Бажання осягти чужу свідомість, зокрема, виправдано сподіванням узнати справжній процес пізнання, завжди тією чи іншою мірою неповно або викривлено представлений усними і письмовими повідомленнями про нього. Якщо чужа свідомість виражена не загальноприйнятими знаками, то їх намагаються перевести у загальноприйнятні. Прикладами переведення служать розшифровка або витлумачення письмових свідоцтв, розкриття секретів виготовлення виробів і встановлення значень культових символів. Як правило, одне і теж переводиться великою кількістю способів. Якщо чужа свідомість виражена загальноприйнятими знаками, то вона може бути осягнена їх користувачами. І якщо свідомість відтворює пізнання, то осягається іншим суб'єктом як мислене уявлення одного з видів досвіду пізнання.

Що таке засоби пізнання?

Засоби пізнання у філософії

У філософії використовується багато засобів, які широко застосовуються і в інших суспільних, природничих та гуманітарних науках. Та в філософії є і специфічні філософські методи, що зумовлюється характером та особливостями об'єкта дослідження. Це діалектика (з грецьк. мистецтво вести бесіду, сперечатися). На думку філософа Стародавньої Греції Сократа, діалектика — це мистецтво добиватися істини розкриттям суперечностей у судженні супротивника. Інший грецький філософ, Платон, під діалектикою розумів мистецтво вести бесіду, ставити питання і відповідати на них. Німецький філософ Георг Гегель називав діалектикою вчення про саморух понять. У сучасній філософії існують різні визначення, тлумачення діалектичного методу: марксистська діалектика, негативна діалектика, заперечувальна діалектика та ін. В арсеналі філософських засобів пізнання важливу роль відіграє формальна логіка (наука про загальнозначимі форми і засоби думки), індукція (наведення), що дозволяє передбачити явища природи і суспільного життя. Метод дедукції (виведення) — перехід у пізнанні від загального до окремого, одиничного, виведення окремого та одиничного із загального. У філософії застосовуються формально-логічні визначення — через рід і видову відмінність (визначення понять духовний фактор, прогрес та ін.). Широко використовується визначення через протилежність (поняття ідеальне, якість та ін.).

Філософія через специфіку предмета відтворює картину світу. Але на кожному конкретному етапі розвитку суспільства знання про світ обмежені. Тому сформулювати загальну концепцію світу можна лише за допомогою методів екстраполяції, ідеалізації, уявного експерименту. Екстраполяція (від лат. extra — над, поза і polo — виправляю, змінюю) — поширення висновків, зроблених про одну частину якого-небудь явища, на іншу. Екстраполяції спираються на індукцію, дедукцію та інші методи і засоби мислення. Сформульовано положення: природа у земних умовах перебуває у розвитку. На підставі екстраполяції виводимо: світ розвивається.

Розумовим експериментом філософ конструює яку-небудь ідеальну модель, використовуючи метод ідеалізації, наприклад, модель світ, модель річ — властивість відносин ставлення та ін. Потім у мисленні експеримент з даними ідеальними об'єктами встановлює різні зв'язки з іншими ідеальними моделями і виводить відповідні наслідки. Важливим засобом філософського пізнання стає герменевтична інтерпретація: розкриття змісту різних текстів, їх внутрішнього змісту. Через текст виявляється мета, задум автора, духовний світ, розуміння світу, соціокультурне тло діяльності. У творчому процесі філософів важливе місце займає інтуїція. Під інтуїцією розуміють здатність прямим баченням, пізнанням досягти істини. Споглядальне пізнання істини дозволяє не вдаватись у визначенні істини до обґрунтування, доведення. Історія філософії багата на факти, зв'язані з інтелектуальною інтуїцією. Так, у філософській системі Георг Гегель поєднував безпосереднє (інтуїтивне) та опосередковане знання. Інтуїція розумілася Анрі Бергсоном як інстинкт, що визначає форми поведінки організму безпосередньо, без попереднього навчання. Для формування інтуїтивного рішення необхідне високе професійне знання подій, явищ, наявність проблемності, активний пошук розв'язання проблеми, аналогія. Філософи Рене Декарт, Девід Юм, Френсіс Бекон та інші вважали, що значну роль у філософській творчості відіграє сумнів, гадали, що філософствувати — це сумніватися. Сумнів здатний відмежувати роздуми філософа від догматизму.

Основними засобами філософського пізнання є засоби логіки, інтелектуальної інтуїції, герменевтичної інтерпретації, екстраполяції, розумовий експеримент, сумнів та ін. Центральне місце серед засобів філософського пізнання належить логічним, тобто умоглядним, засобам. Та це не означає, що філософія не має своєї, за аналогією з наукою, емпіричної бази. Усе різноманіття реального світу — природного і суспільного — служить основою для розробки філософського, логічного рівня освоєння світу. Філософ має можливість спостерігати, порівнювати, узагальнювати світ явищ, що цікавлять, вивчати емпіричні і теоретичні надбання природничих і суспільних наук. Філософія як вчення про загальне розсуває межі видимості речей, процесів, подій, явищ, дає можливість поглянути на річ буття з висоти загального, зрозуміти і визначити її місце у системі загального. Філософія втілює певний спосіб, логіку мислення, спрямовану на глибше і повніше розуміння предметів і явищ, з'ясування корінних причин їх існування і розвитку. Саме у різних видах духовного життя суспільства — літературі, театрі, живописі та ін., для яких характерний філософський підхід, високо цінуються твори, що відображують головні принципи буття людей, їх мораль, суть характерів, мотивів їх дій, і вважаються ознакою таланту, отже, для яких характерний філософський підхід, оцінка з позицій філософії.


3. Що таке премет півзнання?

Предмет пізнання — сторони, властивості і відношення навколишнього світу, виділені в процесі практики і перетворені на об'єкт прикладання пізнавальних зусиль для розкриття їхніх специфічних закономірностей і структури.

Теорія пізнання визнає єдність чуттєвої та раціональної сторін складного й суперечливого процесу духовного освоєння дійсності, проникнення людського розуму в сутність речей. Розрізняють два ступені єдиного нерозривного процесу пізнання - чуттєвий (нижчий) і раціональний (вищий).
Причому вони перебувають у тісному діалектичному взаємозв'язку: будь-який акт чуттєвого пізнання включає в себе й раціональне начало, а будь-яка думка має своєю основою чуттєві образи. До того ж, чуттєві образи опосередковані суспільним досвідом, тому в них у знятому вигляді містяться результати мисленого пізнання.

Знання людини спочатку існує у вигляді певних образів свідомості. Але ці образи неоднакові по характеру свого формування і по способах руху, мають свою специфіку. І отже виникає питання про те, як складається структура знання.

У філософських системах нового часу виділялися дві форми знання : чуттєве і раціональне (і відповідно до їх філософські напрями, що віддають пріоритет одному, або іншому - емпіризм і раціоналізм, від латів. Empirio - досвід, і лат. Ratio - розум, основа). Ці форми знання частенько розглядалися як два послідовні етапи його формування.

4. Назвіть форми чуттєвого пізнання.

З точки зору емпіризму, матеріалізму - історично і логічно першим ступенем пізнавального процесу є чуттєве пізнання("немає нічого в розумі, чого раніше не було в почуттях", локк). Воно безпосередньо включене в матеріально - чуттєву діяльність людей і пов'язано з безпосередніми контактами людини із зовнішнім світом.

Найпростішою, елементарною формою чуттєвого пізнання є відчуття. Відчуття виникає в мозку людини в результаті дії на органи чуття яких-небудь об'єктів. Матеріальна дія тієї або іншої речі, породжуючи матеріальну реакцію організму, одночасно перетвориться в нову, не властиву самому предмету якість - його суб'єктивний образ. Таким чином відчуття є суб'єктивним ідеальним чином предмета, оскільки відбиває, заломлює дію предмета через призму людської свідомості. Саме через відчуття людина отримує усю первинну інформацію про об'єктивний світ.

Відчуття - це чуттєвий образ окремих сторін, процесів, явища об'єктивного світу. Через активну діяльність людської свідомості образи відчуття, поступаючи в людський мозок, піддаються активній обробці і перетворюються на образи сприйняття.

Сприйняття - це цілісний чуттєвий образ предметів, процесів даних за допомогою спостереження. Сприйняття зароджується і існує у свідомості як форма активного синтезу різноманітних проявів предметів і процесів, яка нерозривно пов'язана з іншими актами пізнавальної діяльності. Саме тому процес сприйняття носить активний і творчий характер.

Цілісні чуттєві образи сприйняття в результаті інтенсивної взаємодії людини з довкіллям накопичуються в його свідомості накопичення і збереження цих образів у свідомості людини здійснюється через пам'ять. Не випадково філософи і психологи називають пам'ять "комори образів". Завдяки пам'яті ми можемо утримувати і відтворювати цілісний образ навіть тоді, коли він нам безпосередньо не дан. В цьому випадку функціонує складніша форма чуттєвого пізнання - представлення. Представлення - це опосередкований цілісний чуттєвий образ дійсності, що зберігається і відтворний у свідомості за допомогою пам'яті

Відчуття, сприйняття і представлення в абстракції можна розглядати як послідовні етапи формування образів чуттєвого віддзеркалення дійсності. Але в реальному процесі пізнання вони діють взаємозв'язано, впливаючи один на одного і випробовуючи дії раціональних форм пізнання, логічного мислення.

5. Назвіть форми раціонального пізнання.

Раціональне пізнання, логічне мислення розглядається як другий, вищий рівень пізнання (у раціоналізмі воно може передувати чуттєвому пізнанню, напр., у формі "природжених ідей" - форм, чисел, вищих цінностей; до формули емпіризму "немає нічого в розумі, чого раніше не було в почуттях", раціоналіст лейбніц додає: "окрім самого розуму"). Мислення - це активний процес пізнавальної діяльності свідомості. Воно діє на тому рівні, де немає безпосереднього контакту з об'єктивною дійсністю. Мислення спирається на результати чуттєвого пізнання і дає узагальнене знання. Прибічники діалектичного матеріалізму дають таке визначення мислення. Мислення - це цілеспрямоване, опосередковане і узагальнене віддзеркалення у свідомості людини істотних властивостей і стосунків дійсності.

Мислення здійснюється в трьох основних формах: поняття, судження і висновки. Поняття - це форма думки, в якій відбиваються загальні, істотні властивості, зв'язки і стосунки дійсності. Поняття і кончина зближує те, що їх зміст носить узагальнений і опосередкований характер. Але між ними є і відмінності. Представлення дає наочний образ дійсності. Зміст поняття позбавлений наочності. У представленні відбиті загальні ознаки об'єктів, в понятті ж рівень узагальнення доведений до виділення істотного.

Поняття виникають і існують у свідомості людини в певному зв'язку, у вигляді суджень. Думки про щось поняттями - це означає судити про нього, виявляти його певні зв'язки і стосунки. Судження - це така форма думки, в якій за допомогою зв'язку затверджується (чи заперечується) що-небудь, - про що-небудь.

До того або іншого судження людина може прийти або шляхом безпосереднього спостереження якого-небудь факту або опосередковано за допомогою висновку. Висновок - це форма думки у вигляді міркування, в ході якого з одного або декількох суджень, що іменуються посилками, виводиться нове судження, яке називається ув'язненням або слідством. Наприклад, з двох суджень - "усі елементарні частки мають масу" і "x - знову відкрита елементарна частка" - логічно витікає вивід, що "x має масу".

Діалектичний матеріалізм, виділяючи чуттєве і раціональне як два ступені пізнання, не протиставляє їх один одному. Його представники (маркс, енгельс) стверджують, що ці східці знаходяться в постійній взаємодії, утворюють нерозривну єдність пізнавального процесу. Раціональні форми пізнання неможливі без форм чуттєвого пізнання. Звідси вони черпають початковий матеріал. У свою чергу, на рівні людської свідомості чуттєве пізнання перебуває під впливом раціонального пізнання. Відчуття, сприйняття, представлення людини несуть в собі характеристики усієї духовно-інтелектуальної діяльності свідомості.

Теоретичні питання
Варіант № 25